Міфопоетика відрізняється від міфології та поетики та являє собою щось інакше, особливе, хоча і міф і поетика присутні в цьому понятті. Сам термін «міфопоетика» був запропонований Дж. Р. Толкіним у 1931 році на позначення міфотворення[1]. Ідеї Толкіна отримали подальший розвиток серед провідних митців того часу у 1930-60-х рр. дискусійною літературною групою, до якої входив і його друг К. С. Льюїс. Розглянута ними міфологія переважно не бере витоки з глибини століть чи місцевих традицій, а виникає у досить короткий період часу у творах окремих авторів.

Дуже часто міфопоетичні твори відносять до категорії фентезі чи наукової фантастики, тоді як насправді вони займають міфологічну нішу в сучасному суспільстві. Аналіз сучасного літературознавчого та культурологічного дискурсу загалом дозволяє говорити не просто про популярність, але про впевнене домінування в ньому міфопоетичного. Інтерес сучасного покоління до міфу й міфотворчості в усіх галузях людської діяльності при цьому віддзеркалюється сповна, хоча часом стимулює в окремих дослідників дещо штучний пошук міфопоетичного в довільно обраному фактичному матеріалі.

В українському літературознавстві міфопоетичний дискурс активно досліджується в останнє десятиліття. Зокрема розробкою цієї проблеми займаються І. Зварич, А. Гурдуз, Д. Наливайко, О. Забужко та ін.

За визначенням А. Гурдуз: «Міфопоетика – це частина поетики, яка досліджує не окремі засвоєні митцем міфологеми, а відображену ним цілісну міфопоетичну модель світу і, відповідно, його міфосвідомість реалізована в системі символів та інших поетичних категорій»[2]. О. Кобзар стверджує, що «в процесі міфореставрації відновлюється як основний закон архаїчного мислення – мислення цілісними образами (символами), так і його наслідки: специфічний часопростір – «міфоподібний хронотоп», нероздільність суб’єкта та об’єкту. Відсутність логічних законів, характерна для міфу, найбільш активно використовується  літературою модернізму й постмодернізму з метою трагічного відображення дискретності світу й абсурдності існування»[3].

Т. Белімова вважає міфопоетику «однією з найдавніших форм явища, яку етнографи й вважають власне міфом». Аспект міфопоетичного, на її думку, є результатом долучання міфу до іншої культурної системи, перенесення міфологічного тексту в умови неміфологічної свідомості, «переорганізації міфу за законами і формами поетики»[4]. Дослідниця також зауважує, що «міфопоетичний прийом виникає як імітація міфу й прочитується як метафорична конструкція, як альтернатива одиничному (знаковому) означенню речей і явищ. Тому міфопоетика є особливою, альтернативною аналітичній і раціоналістичній, формою світосприйняття»[5].

Предметом міфопоетичного дослідження є проблеми міфологічного, символічного, архетипічного як «найвищого класу універсальних модусів буття у знаку»[6]. Водночас художні тексти відносно вказаних модусів можуть виступати в «пасивній» функції джерел, що свідчать про присутність у них цих модусів, або ж в «активній» функції зразків міфотворення, коли вони самі формують і демонструють міфологічне і символічне, виводячи архетипічне з глибин підсвідомості на рівень усвідомлення.

Розуміння міфопоетики як творчої системи ґрунтується на художньо мотивованому зверненні до традиційних міфологічних схем, моделей, сюжетів та образів, до поетики архаїчного міфу та ритуалу. Указана творча система включає у себе як особистісну й життєтворчу систему митця, так і  систему світосприйняття міфологічних ходів мислення, авторський прийом творчого моделювання міфологічної манери так і узагальнену систему переорганізації міфу за законами поетичної творчості. Саме ця система і являє собою об’єкт вивчення сучасного літературознавства, лінгвістики, психології, культурології, фольклористики та інших наук. Сюди ж ми відносимо і розгляд міфопоетики як творчої форми, що впорядковує дійсність й освоює минулі культурні епохи.

Міфопоетика здебільшого використовується як метод дослідження тих явищ літератури, що містять міфологічні елементи, з метою дослідження їх рецепції, трансформації та розвитку, їх функції у створенні цілісної картини світу. Цей метод дозволяє досліджувати як інтертекстуальні зв’язки, так і позатекстові – взаємозв’язки з культурою, релігією, біографією автора. Як метод інтерпретації художніх творів, міфопоетика сприяє поясненню мотивації вчинків та поведінки персонажів, відкриває нові смисли поетичного тексту. Міфопоетичний метод є одним з можливих аналітичних способів, що дозволяє виявити у творі міфологічні мотиви, сюжети, образи, які, завдяки власній ємності та виразності, дають можливість автору надати твору значного й багатошарового змісту. Інтерпретація тексту через міфологічні мотиви уможливлює розкриття його імпліцитного символічного смислу, що свідчить про насиченість та неоднозначність розповіді[7].

А. Горбань, на основі узагальнення праць літературознавців, робить спробу узагальнення міфопоетичних концепцій: «Міфопоетика як предмет і метод дослідження сформувалася у другій половині минулого століття, розвивалася різними науковими школами за наступними напрямами:

– реконструкція архаїчних міфів і міфологічної семантики засобами семіотики (К. Леві-Стросс, В. В. Іванов, В. М. Топоров);

– поєднання структури і семантики міфу з літературним текстом, пояснення наявних у ньому понятійних схем (роботи Г. Грабовича про Шевченка і Гоголя);

– вивчення функції міфу у культорологічній системі, потрактування міфу як універсальної культурної структури у взаємозвязках з іншими формами культури (У. Еко, Ю. М. Лотман, Б. А. Успенський, Е. М. Мелетинський,І. П. Смірнов)»[8].

Отже, міфопоетична парадигма являє собою модель осмислення світу, в основі якої лежить міфопоетичні уявлення автора про світ і світобудову. Дослідження міфопоетичної парадигми літературних творів полягає саме у виявленні міфологічного фактору у світоглядно-філософському вимірі. До складників міфопоетичної парадигми належать: ядро, міфопоетична атмосфера, модус вираження міфологічного фактору. Відтак, міфопоетика як поетична трансформація міфу на змістовому та формальному рівнях являє собою взаємне переплетіння міфорецепції та міфотворчості.

***

Різдво,  як одне з найбільших християнських свят, вплинуло на формування окремого жанрового різновиду малого епосу – різдвяного оповідання. Витоки цього жанру у світовій літературній традиції дослідники пов’язують із календарною прозою, яка, своєю чергою, виникла на основі фольклорних жанрів оповідки, народної новели, анекдоту, казки, вертепної драми.

Родоначальником жанру різдвяного оповідання в європейському літературознавстві називають англійця Ч. Діккенса.  Зі святом Різдва у творах Діккенса поєднуються релігійні мотиви, пов’язані з ідеями сімейного щастя й подружніх відносин, із захистом знедолених, беззахисних і нужденних. У «Різдвяних оповідях» письменника закладені формальні жанрові ознаки різдвяного оповідання, які виокремили його в жанрову одиницю: календарна приуроченість подвійного характеру (звернення подій до часу різдвяних свят та приуроченість до них публікації твору), елементи фантастики, особлива композиція, яка співвідноситься зі схемою «хаос – диво – гармонія», та стилістична орієнтація на розмовну мову.

Щоб проаналізувати міфопоетичні витоки різдвяної прози в українській літературі, важливо ознайомитися з традиціями святкування різдвяних звичаїв. Різдво – це свято не тільки українське. Воно святкується всіма народами світу та релігіями на всіх континентах, починаючи зі світанку людської культури.

В Україні «Корочун» (нині Різдво) – винятково багате, веселе та радісне свято, предковічні традиції якого зазнали чималих змін упродовж віків. В основному Різдвяні звичаї в усій Україні схожі. Святкування складається з низки свят, які тягнуться з середини грудня до початку січня, як то: підготовка до Різдва; «Вілія»; «Багата кутя»; звичай у «Святий вечір» носити вечерю родичам і бабі-повитусі; колядування (діти – у перший день, молодь – протягом святого тижня,  дорослі – під час Святих Вечорів); Святі вечори; «Маланка», «Щедра вечеря»; Щедрівки; «Василя»; Посівання / посипання; спалення «Дідуха»; «Голодна кутя»; Водохреща.

Задовго до Різдва люди починали готуватися: з обжинків зберігали «Дідуха», з косовиці відкладали найкраще сіно, готували дрова, наводили лад у господарстві. Різдвяна ніч – Свята ніч, що належить богові врожаю та святим душам роду, добрим духам. Тому обрядові родові магічні ритуали проводилися вночі. З прийняттям християнства Службу Божу теж правили вночі, щоб до ранку повернутися додому і сісти з духами до Святої Вечері.

У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч – проводи. Зустріччю предків на Святвечір розпочинався період найважливіших зимових свят – Різдвяні свята, котрі закінчувалися проводами на Водохреща. Різдвяний цикл свят був пов’язаний із відродженням нового сонця, яке відтоді починає щораз вище підноситися і тепліше пригрівати. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров’я, щастя і достаток; багато з них також було спрямовано на вшанування покійних предків. У цей період українці віншували, колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та їхнім домочадцям. Умовно завершував зимовий цикл святкових дат за сучасним церковним календарем – день Петра Вериги (29 січня). З ним народне повір’я пов’язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо.

У європейських країнах, де провідною релігією є католицизм, різдвяні святкування відбуваються по-іншому. Ще у V столітті на Третьому Вселенському церковному зборі було прийнято рішення, що це велике свято буде відзначатися 25 грудня. Відтоді ця передсвяткова пора року дуже метушлива, і водночас казкова для більшості жителів європейських країн.

Підготовка до Католицького Різдва починається на початку грудня. У деяких католицьких країнах є свої особливості святкування Різдва, але певна святкова атрибутика залишається незмінною:

Адвент-вінок. Новорічно-різдвяний віночок, що виготовляється з гілочок листяних дерев або ялинки. Як правило, його вішають на двері, ставлять на обідні столи чи підвіконня. Це символ достатку та благополуччя.

Свічки. Традиційно здебільшого білого або червоного кольорів (хоча нині нерідко відають перевагу різноманітним дизайнерським виробам). Їх прийнято запалювати під час вечері, коли вся родина збирається за столом. Також ними прикрашають зону біля каміну та підвіконня.

Слід мати на увазі, що Різдво хоч і центральне, проте не єдине зимове свято. Звичайно, у різних країнах цикли зимових святкувань різняться, та в давнину вони починалися переважно з кінця листопада і тривали аж до початку лютого.

Різдво, як і в нашій країні так і в країнах західної Європи, безперечно є релігійним святом. Релігія поєднується з фольклорними традиціями, котрі залежать від місцевої історії та міфології, саме завдяки цьому і формується неповторний національний колорит. Найкращий приклад таких розбіжностей – образ казкової особи, котра, за народними віруваннями, приносить  подарунки дітям. Це можуть бути різні персонажі, що тісно чи не дуже пов’язані з християнською традицією. У Німеччині, Австрії та Нідерландах – це Сант Клаас, чарівник, по суті, близький аналог українського Святого Миколая. Його появу очікують у ніч з 5 на 6 грудня. Голландці уявляють цього персонажа доволі колоритним і навіть екзотичним. Вважається, що, оскільки він не встигає впоратися з усіма справами сам, його всюди супроводжує помічник – Чорний Пітер (за двома основними версіями, він називається так тому, що або має африканське походження, або часто потрапляє в оселі, де є малеча, через комини). За уявленнями, Сант Клаас і Чорний Пітер прибувають з Іспанії, припливаючи кораблем або човном. На параді на честь прибуття цих двох дітям дарують солодощі. Цікаво, що юні голландці традиційно залишають у вітальні чи під ялинкою горнятка з кавою, щоби Сант Клас і Чорний Пітер приємно перепочили, перш ніж податися далі.

Найбільш  цікавий персонаж приходить до британських дітей. Його оригінальне наймення – «Father Christmas» («Різдвяний Батько»). Він зображується як старезний чоловік і відповідає не тільки за роздачу подарунків, а й створення знаменитої англійської різдвяної атмосфери – родинних святкувань, затишку, добробуту протягом свята, за те, аби кожен отримав у дарунок саме те, чого бажав, і почувався задоволеним. Різдво в Англії організовано святкується щонайменше з часів Високого Середньовіччя, однак героєм дитячої аудиторії Різдвяний Батько став лише у ХІХ столітті, коли Різдво перетворилося передусім на родинне свято, орієнтоване на дитину і на зв’язок поколінь. Писемні джерела XIV–XV століть згадують його в доволі незвичному нині контексті розгульних, хмільних дорослих забав, проводирем яких і вважався цей персонаж.

Впродовж тисячі років після падіння Риму (500-1500 рр.) християнська Церква була єдиним духовним та релігійним монополістом в межах Європейського континенту.         Розуміння таїнства воскресіння неможливе без звернення до різдвяного сюжету, де елементи театральності були сильнішими, ніж в інших епізодах священної історії, завдяки чому різдвяні дійства набули поширення в тогочасному українському, переважно православному суспільстві.

Католицький культ у західній церкві взяв на себе оформлення соціальних завдань, як то було раніше з античною драмою. Поступово літургійна драма набула жанрових форм містерії (грецьк. mysterion – таємниця, таїнство, обряд), основними формами якої були різдвяні та великодні драми, у яких розігрувалися відповідні євангельські сюжети. У різдвяному циклі найдавніших містерій домінують події, які добре надаються для театралізації (є дійові осіби, розвиток дії, конфлікт). Поступово Різдвяне дійство відійшло від канонічного ритуалу: вивільнялося від євангельської послідовності, описовість замінили діалоги, дія розподілилася на дві частини, перша з яких закінчувалася народження Ісуса, друга – появою пастухів.

Різдвяні та великодні декламації та діалоги, що писалися у тогочасних школах як навчальні вправи до курсу поетики, були первинними формами також давньої української драматургії. Згодом виник вертеп, першими акторами якого були мандрівні дяки та студенти-бурсаки. (Назва «Вертеп» походить зі священних текстів, де так називали печеру, у якій народився Ісус Христос). Сценки, що розігрував вертеп, мали релігійний і світський, побутовий зміст. Зазвичай сцену, на якій відбувалося дійство, поділяли на два яруси: на верхньому розігрували християнські сценки, а на нижньому – побутові, часто комічні. Театр був переносним. Його розміщали на площах, у будинках селян та міщан, на ярмарках. Найпопулярнішим був різдвяний сюжет, поклоніння волхвів, часто дійство супроводжував спів про Віфлеємську зірку і народження Ісуса. Разом із ляльковим вертепом використовували і живий, у якому головними дійовими особами були люди. На Різдво вони приміряли на себе костюми як релігійної, так і побутової частини вертепу.

У ХІХ столітті в красному письменстві багатьох європейських країн виник такий піджанр, як різдвяне оповідання («Christmas tale», «Christmas story»). Це історія, в якій сюжет розгортається за особливими правилами. Своєрідним зразком для становлення різдвяного оповідання як у британській, так і в континентальній європейській літературі став твір англійського письменника Чарлза Дікенса «Різдвяна пісня у прозі» (вийшов друком 1843 р.), якому вже властиві всі риси класичного різдвяного оповідання. Події в творі відбувалися на Різдво, головний герой переживши всі страхи, які піднесли йому різдвяні духи, таки змінив своє ставлення не тільки до оточуючих людей, а й до власної родини. Також в цій історії присутній містичний елемент – добрі та злі сили. І врешті-решт, в кінці твору все завершується добре. Але варто не забувати, що твори, яким притаманні такі риси, можуть відрізнятися за тональністю, як наприклад, оповідання Ганса Християна Андерсена «Дівчинка з сірниками». Маленька дівчинка, яка не змогла нічого вторгувати, боїться повертатися додому і замерзає на вулиці. Але, вже потім із тексту ми дізнаємося, що дівчинка потрапила до раю, що в християнському контексті означає гарний фінал.

Т. Рязанцева зазначає, що різдвяна історія досі активно розвивається, а її моральна спрямованість у ХХ ст. лише посилюється. Доказом цього твердження може слугувати, зокрема, повість італійського письменника Джанні Родарі «Подорож Блакитної Стріли», ідеальна, як стверджує Тетяна Рязанцева, книга для родинного читання вголос протягом зимових свят. «Це досить незвична різдвяна казка, – говорить учена. – Не так своєю журливою тональністю, як надзвичайно колоритними персонажами й оригінальним, новаторським фіналом. З дитинства мене дуже дивував кут зору цього твору: його головними героями є іграшки, у чарівній крамниці вже згадуваної феї Бефани вони чекають на потяг, яким від’їдуть до дітей, котрим їх придбали батьки. Але іграшки вирішують знайти дітей, які потребують їх більше, навіть якщо батьки не в змозі оплатити таку покупку»[9].

Як стверджує Т. Рязанцева, коло літературних творів зазначеної тематики є ширшим, ніж може видатися: «Написано чимало книг, які формально не пов’язані з Різдвом, але за своїм змістом, моральними та стилістичними акцентами цілком вкладаються у модель класичного різдвяного оповідання. Наприклад, повість «Ганс Брінкер, або Срібні ковзани», що належить перу американки Мері Мейпс Додж. Опублікована ще 1865 року, ця книга і досі, через півтора століття, не втратила свого чару. Це – історія брата й сестри з бідної голландської родини, Ганса та Гретель. Її сюжет обертається навколо змагання ковзанярів, яке діти мріють виграти. Це захопливий твір, його герої живі й органічні, потрапляють у багато різноманітних пригод. Звичайно ж, присутнє в повісті й диво (причому цілком реалістичне), а також щасливе завершення. Цікаво, що місіс Додж – американка за походженням – до опублікування «Срібних ковзанів» ніколи не була в Голландії. Тим не менш, оскільки вона за власним бажанням вивчала голландську історію та культуру, описана нею  зимова атмосфера, що панує в цій країні, вийшла надзвичайно правдоподібною. Крім того, авторка зробила значний внесок у розвиток зимових видів спорту у США: одразу після виходу її книга стала дуже популярною в Америці та запровадила серед дітей моду на ковзани. Нарешті, ім’ям Ганса Брінкера на Заході почали прозивати будь-якого вправного ковзаняра»[10].

Ще одна варта уваги книга, на думку дослідниці, – збірка різдвяних оповідань «High Spirits» (назву можна перекласти і як «Гарний настрій», і як «Бадьорість», і як «Високі духи»; опублікована 1982 року) канадського романіста, відомого літературознавця й багаторічного викладача Торонтського університету Робертсона Девіса. За традицією, студенти й викладачі цього університету щороку збиралися разом на Різдво з неодмінно умовою, що кожен присутній мав презентувати сольний номер – наприклад, розповісти цікаву історію. Протягом 18 років поспіль Девіс готував до цих зустрічей по одному іронічному прозовому твору в дусі пародії на класичне різдвяне оповідання. Головною дійовою особою, яка й провадила розповідь, завжди був сам автор. Від одного твору до іншого сюжет розгортався навколо святкових пригод, зустрічей із духами й іншими потойбічними силами. «Важко назвати найкраще з-поміж цих оповідань. Найбільший інтерес, на мою думку, становлять «Цілунок Хрущова» і «Притулок для ображених святих». У першому описано неймовірну ситуацію, в яку втрапляє радянський студент, який за академічним обміном опинився у Канаді: через магічний вплив він перетворюється на жабу і повернути йому попередню подобу може тільки поцілунок Хрущова. У другому оповіданні виразно відчувається обізнаність автора із історії католицької Церкви, зокрема з її шанованими святими. За сюжетом, якщо святий втрачає своїх вірян і відходить, так би мовити, на периферію релігійного життя, його викреслюють із відповідних списків і забувають. Однієї ночі всі ображені колишні святі приходять до головного героя з вимогою надати їм притулок на території Торонтського університету. Проблема лиш у тім, що прибувають вони зі своїми атрибутами, в тому числі тваринами, часом – досить великими (дельфінами, ведмедями й різноманітними драконами). Далі автор розповідає про те, як головний герой облаштовує і розраджує своїх гостей. Цю збірку написано вишуканою англійською мовою, з чудовим тонким гумором. На жаль, вона поки що не має українського перекладу. Та її, поза всіляким сумнівом, варто прочитати в оригіналі всім, хто професійно цікавиться англійською мовою і літературою»[11].

Різдво знаходить відгомін і в літературі фентезі – на додачу до того, що цей жанр і так має справу з різноманітними казковими дивами й авторськими реальностями. У цьому контексті, переконана дослідниця, слід передусім згадати англійського письменника й вченого-філолога Джона Рональда Руела Толкіна, котрий зробив видатний внесок у розвиток літератури ХХ ст. – європейської та світової. Йому належить збірка «Листи Різдвяного Діда» («Father Christmas Letters»), опублікована вже по смерті автора. Ці листи з 1920 по 1943 рік від імені Духа Різдва Толкін писав по черзі своїм чотирьом дітям. Послання прибували в дуже цікавий і щоразу інший спосіб: діти знаходили їх у комині, на столі у вітальні, під снігом на ґанку, іноді їх приносив поштар. На конверті неодмінно стояв штемпель Північного полюсу, було приклеєно відповідні поштові марки. У листах описувались історії, що нібито відбувалися з Різдвяним Дідом та істотами, котрі складали йому товариство, зокрема ельфом-секретарем Ілберетом і величезним допитливим, але неповоротким білим ведмедем. «Як на мене, ці листи більше розповідають нам про Толкіна як людину, ніж усі інші його книги – про Толкіна як письменника. Бо треба дуже любити своїх дітей і дбати про родинну єдність, аби понад 20 років підтримувати таку цікаву й незвичну гру»[12].

Як бачимо, фольклорні, міфологічні та релігійні християнські традиції, пов’язані з незвичайними чарівними перетвореннями саме під час різдвяного святкування, переосмислені й трансформовані в сучасні сюжети багатьма українськими й зарубіжними письменниками. А використання міфопоетичного прийому дає змогу авторові стисло зафіксувати у творі значний обсяг культурного змісту, розширивши наративний хронотоп розповіді, свідомо експериментувати у царині міфотворення. Особливо цікавими для аналізу міфопоетики видаються твори сучасного фентезі.

Наталя ЄВДОКИМОВА,

магістрантка Запорізького національного університету;

науковий керівник – Олеся Алімівна СЛИЖУК,

кандидатка педагогічних наук, доцентка,

м. Запоріжжя.