«Оберіг»: від чого слід берегтися, купуючи книгу про українську міфологію…

Цього року білоруські науковці видали ґрунтовне наукове дослідження — енциклопедичний словник «Міфалогія бєларусаў» (Мінськ, 2011). Мають схожі видання і росіяни (правда, із прагненням охопити ширші простори): «Славянская мифология» (Москва, 2002), «Мифы народов мира. Энциклопедия в 2 т.» (Москва, 1991–1992), «Мифологический словарь» (Москва, 1991). На жаль, в Україні досі такої узагальнювальної праці академічного рівня не створено. Однак в історії української фольклористики — чимало студій, присвячених міфології: М. Костомарова «Славянская мифология» (К., 1846), О. Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (М., 1865), його ж «Объяснения малоруских и сродных народных песен» (Варшава, 1887), В. Гнатюка «Нарис української міфології» (1918, виданий 2000 р.)… Є й сучасні цікаві та глибокі спроби дослідити українську міфологію, приміром, Н. Хобзей «Гуцульська міфологія. Етнолінгвістичний словник» (Львів, 2002), В. Давидюка «Первісна міфологія українського фольклору» (Луцьк, 2007).
Чи звертаються до цих наукових джерел автори, які сьогодні прагнуть «реконструювати» для «широкого загалу» (насамперед, «для дітей і юнацтва») українську міфологію?  А, мабуть, таки ні, бо те, що доводиться читати у таких «міфах і легендах», просто приголомшує.
Аби добре ілюстроване відомим українським художником В. Крижанівським, на розкішному крейдяному папері, видання «Оберіг. Міфи і легенди Ук-Ра-їни» (Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2010, 277 с.) В. Ю. Шевцова було задеклароване як фентезі, то годі й щось зауважувати… Проте «у книзі, яку читач тримає в руках, подані три підбірки епічних переказів та народних переповідань, що в деякій мірі заповнюють одну з прогалин “Міфу України”» (цитую анотацію). Характерно: терміни «переповідання» або ж «епічні перекази» (епос уже передбачає наратив, переказування; тому це словосполучення тавтологічне) фольклористиці не відомі. Які ж «підбірки»? «Легенди й перекази давнини», «Перекази й легенди Ра-їни», «Перекази й легенди Слобожанщини», «Перекази для дорослих», «Заповіти»… Що й казати, за таку систематизацію студентові-філологу викладач би «вліпив» «незадовільно», бо за яким же принципом класифіковано: хронологічним, тематичним чи географічним?! Як у відомому анекдоті: «один — зелений, а другий — в Африку…».
Та річ навіть не в тім, прочитайте «Заповіти Сварога, Сина Бога…», «Заповіт Ора русам» чи інші — і ви запитаєте: «А які ж літописи, які хроніки дають підставу так збивати з пантелику читача?», а потім, слідом за визначним мистецтвознавцем Дмитром Антоновичем (сином історика Володимира Антоновича) зітхнете: «Дати характеристику української передхристиянської релігії надзвичайно важко. Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в джерелах дуже сумнівних». Важко й авторові, в одному місці В. Шевцов переконує, що за часів християнізації і «Росії-Тартарії» (цитата) було нищено український епос (анотація), в іншому ж – піднесено виголошує: «Бо сказав Ісус Христос: «Не за словами, а за справами їхніми пізнаєте їх»  (с. 256).
А ще під окремими оповідками можна прочитати: «Легенда записана й відтворена О. В. Шевцовим» (с. 158). Якщо так, то чому ж не вказати імені оповідачки, звідки вона родом, коли і де здійснено запис?! Із сумною іронією скажу: звісно, це ім’я мало важить порівняно з «Велесовою книгою», про справжність якої в науковому світі вже й не сперечаються, однак авторові, якщо він покликається на носія фольклору, слід би поважати його — без цього не буває науки! Прізвище та ім’я оповідачки важливе ще й тому, що від неї автор зафіксував легенду про офіри (звичайно, криваві людські жертви!) Перунові. А «в народній традиції не переховалися оповідання про Перуна», — зауважував ще свого часу В. Гнатюк (див. названу працю Володимира Гнатюка, с. 65). Отже, такий запис (якщо він — науковий факт!) був би унікальним!
Не намагайтеся в жодному з наукових видань відшукати й відомості про Праві, Духа Явленого, Гермеса Трисмигіста, Божа-Білояра.., бо не знайдете. Однак в «Міфах і легендах Ук-Ра-їни» прочитаєте: «Смарагдова скрижаль. Заповіт Гермеса (героя-месника) Трисмигіста (тричі могутнього)». Хочете збагнути, звідки така пам’ятка? І не прагніть, бо «скрижаль» гласить: «Людина може зрозуміти лише маленьку частку з того, що є».
Ми б цієї істини й не заперечували, справді, людина в своєму осягненні світу обмежена, однак «маленька частка» таки є! І це — фольклор. Саме він дає підстави писати про ті реліктові уламки міфів, які зберегла обрядова поезія, казка, загадка, повір’я чи замовляння.
Отже, якщо автор звертається до цього правдивого і невичерпного джерела, — він знаходить для себе багато цікавого! Як ось в окремих оповідках, де переказує народні меморати: «Дорошенки» чи «У ніч на Троїцю». А разом із ним — зрадіє вдячний читач, бо… «маленька частка» таки є!

Оксана Малай,
фольклорист