Започаткована 2011 р. серія «12 балів» видавництва «Зелений Пес» – нині єдина в Україні біографічна серія, розрахована на підлітків та видана з чітким усвідомленням потреб і запитів даної читацької аудиторії.
Насамперед, це недорогі книжечки, які реально спроможний купити навіть підліток за кишенькові гроші, не кажучи вже про шкільну чи дитячу бібліотеку.
Дизайн видання наслідує типові сучасні шкільні зошити – м’яка яскрава обкладинка, стандартні 48 сторінок обсягу, кольорові «поля» із вкрапленими зображеннями тощо. Така книжка природна серед іншого учнівського начиння – її легко носити, не страшно «зачитати», дати товаришеві.
Наголошую та цьому, бо спрямованість видавців останніми роками на творення вишуканих, але необґрунтовано дорогих і, по-суті, подарункових видань починає дратувати. Як і дитячий одяг дитяча книжка повинна «зноситися» безболісно для родини і дитини та бути зручною – легкою, невеличкою за обсягом, цупкою, з відповідного розміру шрифтом та природними кольорами.
Та головна вагома перевага серії – точно вгаданий тон розмови авторів із підлітками. Це розмова рівних, де дорослий не домінує та не «опускається до рівня» співрозмовника, а залишає дитині право думати та обирати. І, що важливо, тактовно надає їй достатньо інформації, аби насправді самостійно вирішити кожне з питань. Так, книжечки містять не лише обов’язкову прикінцеву хронологічну таблицю, а й  уривки з різноманітних довідкових та історичних джерел, художніх творів, достойно виписані екскурси в минуле, вкраплені розповіді про пошанування достойника тощо.
Авторки не намагаються переконати чи вразити читача своїми знаннями, а розповідають «історію з життя» його ровесників, яким із різних причин довелося з’ясовувати певні питання щодо тієї чи іншої відомої особистості. Скажімо, близнята Марійка та Славко, мирно обговорюючи між собою подорож до Коростеня, стали об’єктом наглих дорослих повчань якогось діда, переконаного, що княгиня Ольга – підступна зрадниця, яка винищила рід Нискиничів, про яких діти ніколи й слова не чули. Дід від дітей швидко відстав, а загадка – ні. Іншим разом близнюки завелися з’ясовувати, чи треба «зубрити» нудні вірші, коли поети – не герої, а, отже, немає чого їх пошановувати! Ще один із героїв серії опинився перед складною дилемою, почувши, як «тітка в телевізорі» голосно доводить, що Бандера – «фашист» і «запроданець», тоді, як у його рідному класі портрет того «фашиста» висів поряд інших видатних діячів. Наступна історія взагалі розпочинається шкільною бійкою, спровокованою тим, що хлопчаки з Дроздівки обізвали сусідів «мазепинцями», які, «як відомо», усі – зрадники!… Хоча є і менш драматичні, та не менш цікаві приводи до вивчення біографії знаних людей, як-от: у таборі хлопці позбиткувалися над фізруком, а виправдатися вирішили тим, що й Шевченко не терпів насилля над собою та побив дяка різками!..
Водночас, кожна з таких, «рамкових» щодо долі видатної особистості історій цікава та повчальна сама собою. Попри незначні обсяги тексту, дитячі образи в цих оповідках добре прописані та мають власне лице, а сюжетні колізії – динамічні, сповнені гумору й засновуються на реаліях сьогодення. Слід відзначити, що дорослі виступають зазвичай добрими мудрими порадниками, які знають і шанують минувшину, тобто, є своєрідним зразком належного усвідомленого буття людини в часопросторі рідної культури.
Щодо безпосереднього розкриття образу видатної людини, то авторки знайшли близьку сучасному підліткові форму – кліпове (або ще «колажеве») письмо, в якому увага читача постійно переключається з одного сюжету/об’єкту/образу – на інший. Так, образ Бандери твориться на перехресті емоційних роздумувань героя щодо неоднозначності трактування постаті достойника та «сухих» цитат із Мережі, історичних довідників, преси, а також інформаційно ємких розповідей дорослих (брата Андрія, бібліотекарки, бабусі) та згадок про існуючі фільми тощо. Тому само служить своєрідна добірка-«тезаурус» оповідок за основними віхами життя Бандери («Пласт», «Захоплення», «Пустотливий Стефанко» тощо). Натомість, менш дражлива, але більш обезличена постійним «замусолюванням» постать Тараса Шевченка постає як «згадування» дітьми прописних шкільних цитат і відомостей, вичитаних із різних джерел, та поступового ускладнення й поглиблення нібито завідомо знаних істин. Власне, автори заставляють своїх героїв оббивати зі «забронзовілого» Генія всю наносну «позолоту», оголюючи живе нутро живої людини. Бо з пам’ятником не поговориш! Живе спілкування можливе лише між живими! Зрештою, дізнавшись про вибрики та боріння, злети і втрати Шевченка-людини, діти доходять розуміння глибоко людської суті Шевченкового Генія та Шевченкового Подвигу. Розповідь так само доповнена «тезаурусом» оповідок, які уточнюють сенс низки історичних реалій та подій із життя Тараса Григоровича («Козачки», «Імператорська Академія мистецтв», «Акин Марази» тощо).
Більш традиційну для популярного тексту форму мають оповіді про Лесю Українку, княгиню Ольгу та Івана Мазепу, в яких «рамкова» історія поєднує в одне ціле низку біографічних образків. Це можуть бути як психологічні новели (розповідь про зустріч із Лесею в потязі та відкриття пам’ятника Котляревському), так і класичні історичні оповідання (про княгиню Ольгу, дитинство, юність та чин Мазепи). Водночас, події всіх розповідей прямо пов’язують життя кожного з персонажів із сучасністю. Скажімо, дискусія над роллю митців у суспільстві, що розгортається навколо Лесі, продовжується в «кухонній» розмові дорослих про безвідповідальність нинішньої української інтелігенції, оповідь про встановлення пам’ятника Котляревського – зі згадками про його сьогоденне занепащення, доля княгині Ольги оживає у полотні сучасного живописця та поновленому пам’ятникові тощо.
Зрозуміло, що фахівці історики та літературознавці, при бажанні, можуть відшукати у запропонованому фактичному матеріалі чи його потрактуванні неточності та суб’єктивізм. Але маю визнати, що авторки напрочуд відповідально поставилися до джерел і добору матеріалу для кожної книги, свідомо уникаючи усього, що на сьогодні не набуло визнання в наукових колах чи має різночитання. Так само й щодо художньої реконструкції картин із життя своїх героїв вони слідували більше логіці факту, ніж суб’єктивному бажанню максимально «по-своєму» вигадати психологічний портрет людини, зокрема в дитинстві (останні підходи безпідставно поширилися в українській біографіці для дітей завдячуючи серії «ЖВД»).
Варто відзначити також добру літературну мову книжок і повагу авторів до свого читача (немає діалектизмів, надміру архаїзмів і тому подібних художньо необґрунтованих лексичних «красивостей»), а також використання у оформленні світлин, знакових для певного часу орнаментів, притаманної йому кольорової гами тощо.
Отже, в порівнянні з іншими сучасними біографічними серіями для дітей, що є на ринку України та покликані здебільшого лише зацікавити дитину прикладом «великих», серія «12 балів» у своєму задумі зорієнтована на те, аби актуалізувати в дитині природне відчуття історичності її власного буття, сформувати позицію активного чинника історичного процесу, а не «долучити до історії» як чогось стороннього, зовні привнесеного. Особливо чітко це надзавдання простежується в розповіді про Степана Бандеру (дід героя виявляється бандерівцем, книга містить «Декалог» (десять заповідей українського націоналіста), події боротьби та загибелі Бандери подаються як враження й переосмислення підлітком здобутих відомостей, які змінили його самого тощо), та дещо більш дидактично – у книжці про Мазепу (прямі настанови директора школи, тощо).
Гадаю, саме така позиція – не зацікавити й розважити чи долучити до пам’яті поколінь, а дати змогу стати безпосередньою свідомою ланкою історичного поступу свого народу й держави – є нині найбільш актуальною та виправданою в царині біографічної книжки для дітей для України.
Підсумовуючи, маю визнати, що на сьогодні серія «12 балів» – чи не єдиний вітчизняний біографічний дитячий проект, що насправді враховує можливості, потреби та запити (зокрема, й суто навчальні) читача-дитини, а не інтерес чи споживацькі орієнтири дорослих, а також є реальним чинником націє та державотворення. Сподіваюся, вона розгортатиметься й надалі, захоплюючи в своє коло все нові й нові імена вітчизняних достойників, і посяде гідне місце в колі читання не одного покоління українських підлітків.

Наталя МАРЧЕНКО.

 

Ганна Ручай народилась і живе на Київщині. Учитель у п’ятому поколінні, кандидат педагогічних наук, заслужений тренер і діяч фізичної культури та спорту України, майстер спорту міжнародного класу, володар 4-го Дана карате Шото-кан.
Авторка повістей: «Моя кохана відьма» (2005), «Відьмине кохання» (2006), «Жіночий бокс» (2008), «Школа № 13» (2009).
Лауреат конкурсів «Коронація слова-2008» і «Золотий лелека-2010».

Віта Левицька народилась 4 березня 1983 р. у м. Києві.
У 2005 р. закінчила Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Із 2003 р. працює у видавництві «Зелений пес».
У ранній період творчості займалась поетичною діяльністю. Має численні публікації в пресі (альманах «Гоголівська академія», часопис «Роман-газета»). Активно виступає на творчих вечорах.
З 2004 р. займається книжковою публіцистикою — пише рецензії, статті на літературознавчу тематику у фахових виданнях. Працює з літературними виданнями як редактор і перекладач. Зокрема, брала участь у перекладі роману Андрія Куркова «Лагідний янгол смерті».
У 2011 р. вийшло друком дві дитячі книги із серії «12 балів» видавництва «Зелений пес»: «Тарас Шевченко і я»: оповідання про життя видатного українського художника і поета Тараса Шевченка (у співавторстві з Т. Катіною) та «Степан Бандера і я»: оповідання про життя визначної постаті в історії України Степана Бандери.