Дебютна повість Віктора Полянко «Приборкання Кичери» – переможець конкурсу «Дитяча Коронація слова»-2021 у номінації «Повісті». Рукопис привернув увагу експертів (серед яких мала честь бути) найперше чітким і природнім україноцентризмом героїв: межі українського світогляду (і світу як такого) постають тут як єдино можлива буденність, а правильність і обов’язковість поваги до них, відстоювання своїх завоювань – єдиний спосіб вирішення питання. Вирізняло повість і те, що текст був гарно написаний, легкий, динамічний, із яскравими мовними партіями герої, направду різними характерами дорослих і дітей та пригодами, що захоплюють дух.

Після виходу 2022 р. у серії «Дитяча коронація слова» київського видавництва «Ліра» повість прийшла до широкого читача, заполонила уяву дітей і викликала резонанс серед дорослої аудиторії. Відтак можемо з радістю засвідчити, що в літературі для дітей України з’явився цікавий самобутній автор, а малі читачі отримали твір, вартий безцінного часу їхнього дитинства.

Сюжет повісті розвивається за класичним зразком «подорожнього щоденника» та з дитячою докладністю й безпосередністю (бо мовиться від імені десятилітнього Мирося) покроково описує похід родиною в Карпати. Але поступово доволі буденна мандрівка перетворюється у справжній «кіношний» квест, у якому сплітаються історія та містика, політичні й особисті таємниці, екологія довкілля та духу. Читач буквально поринає у вир подій!

Беззаперечним успіхом автора, на мій розсуд, є вихоплена з життя (підозрюю, власного) та високо художньо відтворена атмосфера природної родинності в творі. Тато Дмитро, мама Оля, Мирослав і трирічна Яринка – зовсім не «лакована» ідеальна сім’я! Кожний із них – беззаперечно складна і далека від досконалості особистість. У кожного свої наміри та очікування, бачення життя й близьких. Але разом вони – Сила! І це «разом» на очах маленького читача виявляється в дуже буденних у дитячому досвіді речах: вмінні поступитися, вибачити, допомогти, посміятися й поплакати, взяти на себе рішення й розділити спільний страх тощо. А ще – у здатності до спільної! Гри (а не лише приготуванні їжі чи т. п. «серйозних» справ). Бо саме так, коли дитяча гра й дорослі обв’язки для усіх у родині однаково! важливі й захоплюючі, формується спільний світогляд, передаються цінності та постають характери.

На своєму шляху герої стикаються з низкою неочікуваних (та що там, – неймовірних!) локацій і абсолютно буденними персонажами, котрі при ближчому знайомстві виявляються зовсім не тими, ким так природно здавалися. Найяскравіша серед них – Катерина, місцева «бізнесова» жіночка, за надміру крикливою зовнішністю та поведінкою котрої криється «ватний» світогляд, невиправно спотворена радянщиною душа та звичайна людська непорядність і жорстокість. Всі інші другорядні персонажі у повісті, на жаль, прописані поверхово й лише відіграють відведену їм сюжетом роль.

Окремо варто спинитися на мові твору. Найперше – на природності діалогів та внутрішньої мови героя-дитини у творі. Здебільшого читач перебуває у родинному колі Мирося й мимоволі піддається магнетизмові їхньої «вічної» незмовкної балаканини про все на світі! Усі щасливі сім’ї, переконана, впізнають себе у цьому живому плині теревень, де серйозне та кумедне сплавилися на віки-вічні, а дитячі питання перетворюються на справжні дорослі відкриття. Водночас, кожний член родини має неповторне мовлення. У Яринки воно ще формується, як і її характер, тато схильний «зависати» у своєму внутрішньому «я», а мама – відверто кепкувати й «роздавати розпорядження». Натомість Мирослав підкуповує щирістю своїх зізнань читачеві та вмінням модерувати загальну розмову, природньою здатністю «вписуватися» у ситуацію так, аби кожний задіяний почувався добре, – отим винятковим даром, що називають «чуйність». Чимось він навіть нагадав мені Гекльберрі Фінна: спокійним і трішки зверхнім аналізом дорослого життя, здатністю співчувати, бажанням зрозуміти і потребою діяти, зрештою, абсолютною самодостатністю та невиправною довірою до світу.

У дорослого читача може викликати питання мовлення пані Катерини, котре є відтворенням відвертого пащекування російсько мислячої людини над українською мовою, а навіть не власне суржиком. На скільки знаю, це перший випадок використання такого роду художнього засобу в тексті для дітей. І на мій розсуд зроблено це вміло та цілком виправдано. Спотворене мовлення відтворює спотворену душу персонажа.

Про повість Віктора Полянко можна писати ще багато, бо в ній автор порушив чимало складних питань нашого сьогодення та художньо тонко змалював образ сучасника. Але мені цей текст найбільше запам’ятався непідробною дитинністю світовідчуття автора. «Підкорення Кичери» занурює читача у вітаїстичний, сповнений гри та руху, довіри до Божого світу та любові світ Дитинства, де завжди можливо все, а все, «що ще буде», обов’язково станеться на краще.

Переконана, що нині, коли війна нівечить дитинство тисячам українських дітей, ця книжка може стати «місцем сили» для багатьох. У ній достатньо любові, родинності, віри у перемогу добра та радості.

Хочеться вірити, що письменник, попри всі складнощі українського воєнного сьогодення, продовжить писати та подарує юному читачеві нові життєствердні, захопливі та яскраві твори.

Наталя МАРЧЕНКО.