|
«Він понині належно недооцінений та й майже забутий. А даремно. Свого часу це справді був для багатьох молодих незамінний і неповторний справжній учитель і натхненник» Михайло СІРЕНКО.
«Єдина різниця між поетом і дитиною в тому, що поет не тільки чує, бачить, а й уміє образно розказати про побачене людям… Саме до таких поетів, які вийшли з дитинства й не полишали його, належить Андрій Пилипович М’ястківський...» Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ.
«… письменник п е р е ж и в а є життя свого героя і відкриває його. Така проза і в А. П. М’ястківського – вона небайдужа, вона хвилює». Григір ТЮТЮННИК.
У рідному селі закінчив семирічку. Про те, як жилося та чим було наповнене дитинство письменника легко дізнатися, прочитавши його ліричні, сповнені світла, але й драматичні, з тонким нюансуванням душевних порухів героїв (а не лише «соціальних змін на селі»!) повісті й оповідання А. М’ястківського для дітей. Змалку виявив обдарування до мов і поезії. Зізнавався в одному з інтерв’ю, що перші слова з румунської мови почав вивчати у 9-тирічному віці від пастуха – румуна Петрі Батопоя, котрий залишився на українській землі з часів першої світової війни. Згодом упродовж усього життя невтомно й захоплено вивчав усе нові й нові іноземні мови. Оволодів румунською, німецькою та угорською мовами, вивчив їдиш та іврит, перекладав також із молдавської (мову вивчив, працюючи по війні фельдшером в одному з молдавських сіл). За звичку вітатися румунською зі знайомими та спілчанами – «Буна зіва!» навіть отримав серед київських літераторів прізвисько «Буна». Поезії теж почав писати змалку. А в чотирнадцять років опублікував перший вірш у вінницькій газеті «Молодий більшовик» (1938 р.). Батько лише головою похитав, бо був певний, що для щасливої долі хлопцеві значно більше знадобилося його шевство, ніж віршування. За рік, у 1939 р. Андрій покидає рідну Соколівку та вступає до Тульчинської фельдшерсько-акушерської школи, навчання в якій перервала війна. Багато пише, мріє, працює над собою. Та всі плани ламає Друга світова війна. Юнак опиняється у роті фронтової розвідки, з квітня 1944 до травня 1945 року бере участь у боях як солдат-автоматник, згодом був працівником дивізійної газети, єфрейтор. За бойові заслуги нагороджений медаллю «За відвагу». Демобілізувався Андрій М’ястківський 1946 року, в 1947 році закінчив Тульчинську медичну школу і працював сільським фельдшером. У 1953 році вступив заочно на філологічнийу факультет Вінницького педагогічного інституту (нині – Вінницький Національний педагогічний університет) (закінчив 1964 р.) і почав учителювати в рідній Соколівці. Був членом Вінницького обласного літоб’єднання. Поворотною у долі Андрія М’ястківського стала зустріч на одному з обласних семінарів літераторів-початківців із поетом-фронтовиком, майбутнім дисидентом, а на той час секретарем партійної організації спілчан Миколою Руденком. Вражений виступом молодого сільського фронтовика-інтелігента, він поговорив із ним і забрав до Києва чималий стос рукописних сторінок початківця. Там самотужки передрукував на домашній друкарській машинці вірші молодшого колеги, уклав із кращого збірку «Над Бугом-рікою» та заніс до видавництва, підтвердивши «доречність друку» невідомого поета з далекого села власним авторитетом і статусом. 1955 р. збірка побачила світ. Увійшовши до кола київських літераторів (у 1955 році став членом НСПУ), Андрій Пилипович перейшов на редакційно-видавничу роботу. Працював редактором у видавництві «Молодь», завідувачем відділу прози журналу «Дніпро». Думаю не зайве буде нагадати, що саме Андрій Пилипович як редактор і старший направду щиросердний товариш відкрив і відправив у творче життя десятки і десятки молодих талантів, які стали окрасою української поезії, прози, кінематографу та перекладацтва. Саме він був першим редактором першої поетичної збірки Ліни Костенко «Промені землі» (1957 р.) і допоміг увійти в літературу Григору Тютюннику. Під його лагідною опікою у літстудії видавництва «Молодь» свої перші книжки виношували та готували Василь Діденко, Микола Сом, Тамара Коломієць. Леонід Тендюк, Володимир Коломієць, Петро Засенко, Володимир Підпалий, Василь Симоненко, Іван Драч, Ірина Жиленко, Ганна Чубач, Валерій Шевчук, Станіслав Тельнюк… Михайло Сіренко, що прийшов у студію 1954 року, побачив: «…невеликого зростом старшого за нас чоловіка, який сидів за столом і жваво розмовляв зі студійцями. … глянув у мій бік веселими очима, в зіницях яких світилися дві чорні росяні ягідки смородини, потиснув руку … засмаглий, завжди усміхнений, з жартом при розмові. Ну, їй же Богу, – циганчук і все…». Літстудійці зазвичай називали А. П. М’ястківського просто Андрієм, складали епіграми. Скажімо, таку: У Вінниці він був М’ястківським. У Києві – М’ясткиївським вже став. Далі він стане М’ястмосківським, А там, дивись, і – п’єдестал! На той час письменник і редактор мав уже чималу родину, але винаймав у господаря невеличкий дешевий будиночок у Святошині, котре ще було приміською околицею. Згодом побутові негаразди минуть, родина переїде на Печерськ. Але як і колись дім М’ястківських буде завжди залишався відкритим і повнився творчими людьми. В останні роки життя Андрій Пилипович став інвалідом І групи та був прикутий до ліжка. Та літературної творчості не полишав і залишив по собі значний рукописний спадок, який досі належно не опрацьований і не опублікований. Друзі згадують, що Андрій Пилипович писав щодня, інколи до десятка віршів за день. Писав зазвичай від руки. Мав гарний рівний почерк і всі тексти спершу записував до товстих зошитів, що високою стопкою стриміли над його письмовим столом. Казав, що так завжди має перед собою «вихідні» варіанти і не боїться загубити жодної вдалої думки чи образу. Завжди сам, не покладаючись на друкарок, передруковував усі тексти, вносячи остаточні правки. Творчий доробок Андрія М’ястківського складає понад сорок книжок поезії та прози для дітей і дорослих, а також чимало пісень і перекладів (із білоруської, молдавської, румунської та інших мов). Це збірки лірики «Над Бугом-рікою» (1955), «Від землі» (1957), «Там, серед поля» (1958), «Обрії» (1959), «Тятива» (1963), «Літо вповні» (1969), «Переселення зірниць» (1972), «Дорога через молодість» (1973), «Таємниця вогню» (1976), «Руки над колосками» (1977), «Іванів вогонь» (1983), «Пізня райдуга» (1984), «Мелодія високої трави» (1988) та ін.; романи «Жито на камені» (1960), «Місяць вересень» (1965), «Земля – не мачуха» (1974), «Іван Отара» (1987), «Лють» (1996; одне з найправдивіших відображень в українській літературі Другої світової війни); повісті «Вирій» (1965), «Через вогонь» (про академік Дмитра Заболотного), «Червоні черешні» (обидві – 1971); книги новел і образків «При світлі соняшників» (1967, за цим твором знято кінофільм) та «Айстри минулої осені» (1981). Як перекладач відомий перекладами молдавських і таджицьких казок, творів М. Емінеску, Й. Ватаману, Є. Букова, Н. Кабака, П. Боцу, Ф. Мунтяну, П. Кимп’яну, Й. Бухбіндера, О. Блока та ін. Серед віршів, що були покладені на музику, особливої популярності набули пісні «На калині мене мати колихала» та «Підкручу я чорнії вуса» (муз. В. Верменича). Попри значний і вартісний доробок слава, почесті та нагороди (до яких він, за словами друзів, був абсолютно байдужий) дивним чином обминали письменника. За життя Андрій Пилиповч удостоєний лише Літературної премії імені Володимира Сосюри. Помер А. П. М’ястківський 17 листопада 2003 р. Похований на батьківщині в рідній Соколівці. *** Для дітей Андрій М’ястківський написав тринадцять збірок віршів: «У роботі щохвилини помагають нам машини», «Киця прокидається» (обидві – 1959), «Палочка-стукалочка» (1965), «Буслові імена» (1968), «Яблука для мами» (1969), «Веселий пилосос» (1973), «Кличемо горличку» (1979), «Живе джерельце» (1984) та ін. А також збірки оповідань «Росте в лісі Берізка» (1970), «Острів Зеленого Селезня» (1972) та «Куди пішов дощик» (1981), повісті «Хлопці з Бубни» (1967), «Ходімо по райдузі» (1974), «Фет-Фрумос і Котигорошко» (1978) та п’єси «Донька Білої Берези» (1970) і «Бенгальський килим» (1980).
Такі само вірші, що склали збірочку. Низка з них відразу ввійшли до скарбнички української дитячої поезії («Киця прокидається», «Весна», «Живе дзеркальце»), інші засвідчили самобутній яскравий талант автора, його такий рідкісний насправді хист дитинного поетичного мислення («Дощик», «Журавлики», «Я у лісі була», «Соловейко: тьох, тьох, тьох», «Жук», «Горох», «Гусенята», «Горіх», «У лісі горбочок»). Відразу увиразнилися риси письма, теми і образи, притаманні згодом А. М’ястківському саме як дитячому поетові. Найперше – природна, закорінена в світогляд і життєву практику автора народність творів. Образи, інтонації, ритми та мова його віршів не наслідують, не імітують, а є питомою гармонійною складовою унікального світогляду та світовідчуття, притаманного саме українцеві. Це сердечна, дещо пасторальна манера проговорювання баченого й відчутого, цілковита єдність із природнім живим світом довкола, щемка, у чомусь навіть беззахисна відкритість і довіра, невситима потреба творення та «плекання», праці та спільності. Поет гармонійно поєднує народно пісенну мелодику й ритми («Гусенята», «Я у лісі була»,), широко й тонко користується звуконаслідуванням («Соловейко: тьох, тьох, тьох»). Його ліричний герой допитливий, спостережливий, діяльний, занурений у вир подій, дружній. Але водночас уважний до порухів власної душі, медитативний, готовий прийняти непізнаваність світу. Як ось у вірші «Живе дзеркальце». Дівчинка, задивившись у водне плесо, пізнає мінливість свого внутрішнього Я: А торкнусь води рукою – Стану дивною такою: Заморгають швидко очі, В косах промінь затріпоче, Ніс у хвильці попливе… Справді, дзеркальце живе. На той час такого роду поезія для дітей була рідкістю. Адже наголошувала суб’єктність переживань і буття людини. Уже в цій збірці присутнє ядро тем і образів, до яких поет звертатиметься впродовж життя: щодення дитини, пори року та природні явища, живі істоти поряд нас. На відміну від більшості своїх сучасників Андрій Пилипович не писав про «здобутки» й «радість комуністичної праці», «жовтенятсько-піонерський порив» чи «славне колгоспне життя». Його вірші розкривають дуже реальний і детальний, але звільнений від соціального тиску світ Дитинства. Світ, де «звірі говорять», щодня відбувається диво пізнання чогось неймовірного й нового, де час наповнений наполегливою працею (межа між грою й цілком доречною допомогою дорослим не відчутна), а «здобутки» (горішки, сонце, горох і т. п.) обов’язково «для всіх», бо саме так «почесному» влаштоване життя.
Це комбайн. За кілька діб Він збере в степу весь хліб. або Можна вирити ціле озеро, Коли маємо бульдозера.
Тільки десь павук зів’є тенета, Пилюга поселиться в кутку, Пилесос засвище, як ракета, – І кінець пилюці й павуку! Цікаво, що в книжці присутні типові, запозичені з популярного мультфільму радянські персонажі – Чебурашка та Крокодил Гена. Але ці буквально «обов’язкові» герої виглядають досить дивакувато: Крокодильчик і Чебурашка Зітхають важко, Витріщили очі – Теж почиститись хочуть. Яскраві «плакатні» ілюстрації Віталія Крюкова поєднують аплікацію з малюнком та містять значний елемент прихованої, але явної українськості: пилосос постає «козаком», ілюстрації виконано у домінуючих жовто блакитних кольорах. Усе, з чим взаємодіє пилосос – живе (павук, кицька, сад тощо). Натомість символи радянщини (Гена та Чебурашка) – зайві спостерігачі, з доволі дивними як на дитячу книжку виразами обличчя.
За гаєм, лугом – не гармати, Не дим у полі голубім. А вибіг, вибіг погуляти Весняний грім. Вклинюється «соціальний» струмінь – згадка про «ніжні бурячки» та порівняння «шовкового дощу» з торочками на синій хустці «Ніни-ланкової». Малюнки Євгенія Соловйова, невловимо схожі до кращих зразків радянської російської ілюстрації, ніби наголошують це приєднання до спільного потоку. Чудово виконані, яскраві, наповнені кольором і повітрям, вони водночас позбавлені колориту «свого», українського унікального світобачення. Це просто «щасливе дитинство» (хоча і тополі, й хатки під соломою, і навіть вишиванка на казкових персонажах присутні). Але й тут розбуяла фантазія та дитинна чистота поетичного мислення А. М’ятківського бере гору та породжує неочікувані яскраві образи: Якось чув я в наших селах Від веселих горобців: Робить літо із веселик Кольорові олівці. («Чутка»). Є у збірці й органічні для поета чарівні пейзажні образки («Мабуть, сонце хоче спати»), і казкові, засновані на поетиці народної оповідки вірші – описи трудових процесів (як ось вирощування кукурудзи у «Каже чапля Чорногузу»), і точні яскраві описи птахів і рослин («Омелюха»).
Вийшла на доріжку, Стала на ‘дну ніжку, Каже: Жарко, ой жарко... Припливи до нас, хмарко, Дощику, дощику, припусти, Дай пшениці-житечку дорости! Зливи з блискавицями, набіжіть, Поливати поле нам поможіть! Картина життєдайної літньої зливи, котра так розійшлася, що «блискавиці поламала» змінюється ще одним замовлянням-грою дитини: «– Хай веселка-веселиця В нашій хаті поселиться. А ми ту веселку зігнемо, Та собі віночки зів’ємо!» Оця прадавня природна єдність ліричного героя зі світом, розуміння дитинства як казкового часу всемогутності та відкриття насправді ще не знаного тобі найбільше відчутні у пейзажних віршах А. М’ястківського. Погляньте, яка могутня та гармонійна картина простого всепоглинаючого щастя Життя постає в поезії «За селом»: Трава в пояс, земля, як на святі. Тихо й сонячно на лану. Над левадою бусли крилаті Виміряють небес вишину.
Так далеко, так широко й високо, Так гіллясто колишеться сад, А на липі, неначе в колисці, У гнізді бусленята сидять. Родина буслів – дорослі у вишині й малеча в гніздечку-колисці – пов’язує буденність і небесну всеохопність буття. А для маленького читача в цій мініатюрі доступною стає зміна оптики бачення буденного: маленький родинний світ розкривається, охоплюючи весь видимий дитині світ. Так само буденна й водночас чарівна картина перетворення квітуючого поля на «море квітів» постає у поезії «Льон зацвів»: – Ліно, Ліно, льон зацвів! – Каже Льоня Ліні. В синє море він забрів. Море – по коліна. Ліна також увійшла – Ліна дуже сміла. І косинка попливла, Як вітрило – біла. З любов’ю поет описує щоденну працю маленьких трударів («Сіножать», «А ми поле попололи», «Рогата»), наповнюючи звичні дії грою, спілкуванням з природою, відкриттями та знахідками. Натомість дерева й звірина, природні явища олюднюються, уподібнюються маленьким читачам, як ось берізка-першокласниця, котру так легко «побачити» навіть дитині за віршованими рядочками: Їй сорочку сонце вибілить, Коси змиє дощик їй. З гущини зайчата вибігли По отаві молодій. А берізка все шепочеться, Щось розказує дубку. Видно, їй, веселій, хочеться Теж погратись на лужку. Має листям – не натомиться, Вигне гілочку – брову… Потім раптом засоромиться, Схилить віти у траву. Світлим променем прикраситься При доріжці на лужку, Як дівчатко-першокласниця У біленькім фартушку. Так само вірші «На лужку» за одним мазком змальованими образами домашньої птиці постає калейдоскоп характерів: водоплавні заслужено пишаються домовитістю: Качка – несе рибку діточкам, Гусачок готує човен, Качури кличуть у плавання каченят. Натомість «сухопутна птиця» індик «лиш хвостом гордиться», а чорногуз, що обізвав того «боягузом», У болоті сам загруз, Лиш ногами смика. Вірш веселий, але й повчальний, бо ж кожний тут – на своєму місці. Інша річ – поведінка щодо інших. Чарівною життєдайною силою життя й радості, гармонією міфічного нескінченного буття просякнута поезія «Сонце крізь яблуню»: Сонце крізь яблуню Бризками, цівками… Ще й пташенята Між листям зацівкали. … Сонце крізь яблуню Пасмами срібними… Віти шепочуть: Ми сонце подрібнимо: Кожному яблуку – Повно, до хвостика, Всіх, хто захоче, Ми яблуком вгостимо! Яблунька, напоєна сонцем і щебетом, заспокоює берізку, що і пташенят, і згодом солов’їного хору стачить на всіх. І так само вистачить усім сонячного яблучної сили. А ще вірші перегукується для дитини, котра на той час добре знала процес доїння, з буденним цівканням молока, котре напоює силою змалечку. А як гармонійно постаютья «дітлахами» ліричний герой і бичечок, що разом бавляться у вірші «Тітка корова». Хлопчик чемно зве корову «тіткою»: Якось не зручно корові «тикати» – Корова така велика – Не овечка і не коза… У корови – бичок. Ця неспішна дитяча, дуже предметна й щира оповідь заворожує яскравістю картинки, що постає перед читачем, шанобливим ставлення до живого поряд. Варто наголосити, що у своїх текстах А. М’ястківський вживає чимало слів живої народної мови («скупа», «поласуй», «вгостимо» та ін.), які нині так потрібні оскудненій лексиці маленьких українців, позбавлених змоги змалку пити з живого джерела народного мовлення. Поет загалом любить розгортати перед маленьким читачем незнані ще йому дорогоцінні полотна Слова. Чи не тому заголовний для збірки вірш «Буслові імена» поєднує дві улюблені теми митця – дива Природи та чарів Слова. Поезія творить казковий образ багатоликого дивовижного птаха, який радує собою світ і «вигадує» собі імена на кожний випадок. Водночас малюк дізнається про все розмаїття народних назв бусла. Ілюстрації геніального самоука й такого само плідного (проілюстрував понад 300 книг!) митця як і А. М’ястківський Василя Євдокименка неймовірно органічні текстам збірки. Живі, сповнені руху та відтінків, реалістичні й сповнені невловимого щемкого неокресленого відчуття вони дають цілком конкретну картину життя й водночас прояснюють його суть – красу й силу дитинного світовідчуття.
Самобутньою манерою ілюстрування запам’яталася читачам також збірка «Яблука для мами» (Київ : Веселка, 1969), котру оформляв чудовий графік Юлій Крига. Низка відомих уже читача поезій А. М’ястківського набули раптом нового виразного звучання. Кожний персонаж виріс і виокремився ніби під чарівним збільшувальним склом, вийшов на перший план, став справді «центральною постаттю» книжки. Водночас народно пісенний мелос і образний ряд віршів точно відтворений так само народним в своїй основі зоровим рядом (перегуки з народною керамікою, кахляними розписами тощо).
Збірочка «Кличемо горличку» (Київ : Веселка, 1979), що з’явилася за десятиліття по тому, запам’яталася читачам насиченими й водночас акварельно тремкими ілюстраціями Катерини Щепкіної. Як і світ поезії Андрія М’ястківського, вони грають сотнями відтінків, дихають і всміхаються. Чарівна гра-наслідування звуків природи («Хтось») сусідить тут зі дитячою грою «у хатку» («Збудувала хатку»), образком про виходжування справжнього зайчатка («Зайченятко в ямку впало») та казковою грою-домовленістю зі сливою («Слива»). У збірці чимало «річкових» поезій. Це історія їжачка, котрому так і не вдалося наловити рибки, що ховається при самому дні («Над річкою»), й оповідь про невдачу Лисички («Струмок») та страхи Козенят, що вперше втямили річкову глибину («Прийшли кізки»). А також про Сома та його «підводний дитсадок» («Сом і соменята»). Ріка постає у поета іншим, дивовижним світом, таємничим і «сильним», котрий манить дитину, але й страхає. Одним із кращих у збірці є вірш «Зайчик місяця надгриз», який і досі залишається серед улюблених дитячих поезій. Простота і казкова очевидність колізії зачаровує малюка: Чи тепер, чи колись Із солодким хрустом Зайчик місяця надгриз, Думав, що капуста…
У 1984 році видавництво «Веселка» готує до 60-ліття А. М’ястківського книжку «Живе дзеркальце» із передмовою Анатолія Костецького та чудовими ілюстраціями Ольги Сосновської. Збірка увібрала в себе краще з написаного поетом за роки творчої праці в дитячій літературі та сконцентрувала найближчі йому душевно, неповторні щодо авторської манери та світогляду твори. Про суть цього відбору (та загалом про спосіб поетичного мислення автора) А. Костецький пише: «Тільки дитина та поет можуть довго-довго, сидячи навпочіпки, роздивлятися, як у духмяній траві вовтузяться мурахи, милуватися різьбленими пелюстками волошки, а в шумі черепашки, прикладеної до вуха, не лише чути шерех морських хвиль, а й відчувати на обличчі солоні бризки прибою. Єдина різниця між поетом і дитиною в тому, що поет не тільки чує, бачить, а й уміє образно розказати про побачене людям… Саме до таких поетів, які вийшли з дитинства й не полишали його, належить Андрій Пилипович М’ястківський...».
У 1987 році у «Веселці» побачила світ збірочка «До Мурлики на музики», котру проілюструвала Катерина Деряжна. Поет знову повертається до наповненого спілкуванням з природою, працею та грою світу сільського дитинства. Його герої їдуть чудовим поїздом у дитсадок («Поїзд») і вчаться читати («Вчуся читати»), вкладаються спати, знаючи, що їх вчасно розбудить Сонечко, граються з огірками, що мають ось-ось дозріти в піжмурки («Огірочки») та бавляться з песиками («Цуцик»). Вони не просто малюють олівцями, а «з поля, з лісу» приводять додому «дивні-дива» – їжачка, сороку, лиса. Для своїх ляльок вони, як у житті, не лише «мами», а й бабусі, бо ж «Мама-лялька / Бавить лялю…» («Із ляльками»). А. М’ястківський вкотре знаходить і творить казку життя просто перед очима малюка, помічаючи її в найбуденнішому поряд: Брунька на гілці – Стулена жменька. В жменьці сховалася Квітка маленька Сонце пригріє – Жменька розтулиться, Цвітом запахне Вся наша вулиця. («Брунька») На всю силу звучить у збірці жива стихія народно поетично мелосу. Так, написаний за мотивами молдавського фольклору вірш «Дбайливі птиці» прямо перегукується з традиційним українським «Два півники», а ігровий вірш-картинка «До Мурлики на музики», що дав назву збірці, привносить знані народні мотиви й образи у стихію дитячої гри: Чуки-чуки, чики-чики… До мурлики на музики Маю добрі черевики – Скороходи хромові, Не сидіти дома їм. Домашні птахи й тварини виграють, аби малюк витанцьовував. Казка-гра триває й триває, зрештою перегукуючись із елегійною картиною літнього дня у поезії «Малий ковалик і синичка» (синичка теж спішить до Мурлики на музику, бо «дуже гарно дзенькає вона»). Але маленький герой уже не бавиться-витанцьовує, а всотує у себе чарівну красу сввіту: Я піду поволі над струмочком, Бо люблю і шум, і срібний дзвін… Цій дитині властива вся глибини проживання світу, відчуття усіх відтінків емоції, чулість до краси та мінливості світу.
Були у доробку поета також книжки-картонки та книжки планшетки. Скажімо, книжка- «розкладачка» одного вірша «Сама в хаті» (Київ : Веселка, 1982) із сонячними ілюстраціями О. Л. Лисенко. Маленька героїня має виразний характер, лялькове, але живе обличчя. Її світ теплий і сонячний.
Книжка-планшетка «Вітрячок» (Київ : Веселка, 1988), проілюстрована Світланою Васильченко, із добре знаними малюкам віршиками «Сама в хаті», «У зайчика лапки», «Літак» і «Киця прокидається». Видання витримане в жовто блакитній гамі із вкрапленням зеленого та червоного та білого. Усі персонажі усміхнені, ніби летять у якихось струменях радості. Це світ квіту, сонця та гармонії. Світ дитинства.
Також Андрій Пилипович написав казку про правила дорожнього руху для малюків «Зелений світлофор», яка була видана «Веселкою» 1975 року як книжка-картинка із ілюстраціями Олени Паславської. Яскравий виразно промальований ляльковий світ і стисла чітка оповідь про пригоди іграшок розгортають перед малюком небезпечні наслідки порушення правил вуличного руху, легко запам’ятовуються та не травмують психіку дитини, надаючи водночас необхідні знання й застереження.
***
Нині, зауваживши в анотації «куркуля Терентія Савуляка», «попа-брехуна», «піонерський сільбуд», можна подумати, що книжка не варта вже уваги й місце їй серед іншої «данини радянщині». Але кидаю оком на початок тексту: «– Дідуню, кажете: той світ. А на тому світі що? – Все, як і тут. – А де той світ? – Глибоко під землею і високо в небі. Мілко під землею живуть рахмани, вони такі, як і ми, а глибше – пекло, там мучаться грішники. А на небі – рай, там бог, янголи і праведники… От у рахманів є ти і я. і такий куток, як наша Бубна, є. Все у рахманів є, вони й балакають так, як ми. – І тітка Тодоська лається через тин за кури? – І тітка Тодоська…» Читання затягує, поринаю у дитинство, що припало на незрозумілий і жорстокий час, залишившись Дитинством. Читаю, бо проживаю те, таке нині неправильне й дратівливе життя з повнотою переживання не меншою, ніж проживала долі малої Джейн Ейр чи Гекльберрі Фінна.
А ще відкрила у цій повісті для себе болючу історію мимовільної зради дитиною батьків у час, коли «активісти» шукали зерно по людських городах. Події постають крізь свідомість хлопчика, котрий опинився між дорогими серцю близькими й рідними людьми та друзями-школярами й учителями, котрі нав’язують новий світогляд, але й дають знання, пропонують яскравіше «нове життя». Дитина ще не усвідомлює, яка біда – Голод – чекає на рідних, не розуміє власної зради й батькової люті… І все те описано у стислих динамічних картинах, ясно та, пори все жахіття подій, життєствердно.
Біографічна повість «Через вогонь» (Київ : Веселка, 1971), присвячена долі академіка Дмитра Заболотного, якою відкривалася серія (Життя – подвиг), вартує окремої розвідки. Хоча б тому, що це була перша в Україні спроба розповісти дітям про «академіка» (на той час і до останніх років навіть не згадувалося, що низка знаних школярам письменників, вчених, політичних діячів, інженерів були саме «академіками», а в Україні є давня та потужна академічна традиція!). Тут лише зауважу, що написана повість на значному фактологічному матеріалі, яскраво та багатогранно розкриває персоналію, зважаючи на вікові можливості та запити дитини-читача.
Повість «Фет Фрумос і Котигорошко» (Київ : Веселка, 1978), проілюстрована О. Ніколайцем, нині цікава тим, що письменник розкриває життя молдавських дітей у взаємодії з українськими. Глибоке знання мови та культури обох народів, їхнього побуту та історичних реалій бає змогу письменникові розгорнути живу та цікаву оповідь, створити різнохарактерні виразні персонажі. Попри неминучі «радянські» пасажі, у творі постає драматична, часом безглузда, а часом піднесено романтична атмосфера постання «нового світу» на кривавих обломках ще недавно «певного» минулого. Привертає увагу тонке психологічне змалювання долання дітьми неминучих перепон на межі Свій / Чужий, пошуки ідентифікації та самовизначення.
Зазвичай перед маленьким читачем постає невеличка сценка. Та вглядаючись-вчитуючись у неї, він починає помічати багато неочікуваних цікавих дрібниць, підказок і сюжетів для власного «мудрування». Герої опиняються перед очима читача в мить, коли раптом отримують відповіді одне зі своїх «дитячих» запитань і вдається почути, куди саме іде дощ («Куди іде дощик») чи чому завжди можна і варто віддячити добром за добро («Мурашки пообідали») тощо. Є серед оповідок А. М’ястківського також класичні сюжетні історії з дидактичною настановою, пізнавального змісту та ліричні замальовки з життя дітей і природи. Часто письменник говорить із малюками про речі насправді значимі, вагомі (зв’язок поколінь, рід, рідне та чуже, відповідальність тощо). Але та значимість і вага відкриваються дітям у простих буденних діях, природно і просто. Скажімо, маленький Дмитрик (збірка «Вишиванка») з’ясовує, що «мама» також і «неня», і «матінка», й «матуся» та розуміє, що «…така багата мова українська. Це ж гарно». Вишиваючи йому сорочечку, мама пояснює, чому та сорочка саме «українська» а сам він «українського роду». У розмові з дідусем Дмитрик виявляє, що і той, хоч і не ходив у дитсадок, теж із дитинства знає рядки Т. Шевченка. І це їх єднає, ріднить. А бабуся підказує малюкові, що втративши зубчика, він став не «беззубий», а «щербатий» і вчить давньої дитячої примовки до мишки.
Підкуповує призабута в нинішніх поколіннях, але ще пам’ятна старшим інтонація оповідок А. М’ястківського. Саме отак – лагідно та спокійно, розважливо спілкувалися на селі з дітьми в моєму дитинстві. Без поспіху, неквапливо, з певністю у важливості кожного дитячого запитання та вагомості своїх дорослих відповідей. Усі видання цікаво проілюстровані. Зазвичай малюнки не повторюють тест, а додають йому сенсу, розширюють коротку сценку зоровим символічним рядом. Як ось у випадку зі збіркою «Вишиванка», що привертає увагу незвичними жовто блакитними, ніби виплетеними із сув’язі коренів чи потоків символічними ілюстраціями Василя Химочки, світ яких повниться біблійними та староукраїнськими образами, бароковою вітаїстичною «вітвистістю» та «парсунами». Це світ таємничий і ясний водночас. Найбільш повним зібранням кращих поезії та оповідань А. М’ястківського для дітей нині є збірка «Зайчик місяця надгриз», видана 2007 року харківським видавництвом «Школа» у серії «Золота колекція української поезії для дітей». Проілюструвала книжку О. Трусова. *** Завершуючи цей невеличкий ювілейний огляд творчого спадку чудового дитячого письменника Андрія Пилиповича М’ястківського, котрому випало жити й творити в час, який так хочеться нині викреслити з пам’яті українства, забути й не згадувати, мені мріється, що попри все, ми залишимо собі незмовкні щирі наспіви людської сердечності та чистоти, котрі звучали й у ті глухі часи. Наталя МАРЧЕНКО.
|
Народився Андрій М’ястківський 14 січня 1924 року в селі Соколівка Крижопільського району Вінницької області в селянській родині. Батько був чоботарем. Мама знала неймовірну кількість пісень і народних оповідок. А ще наполягала, що син народився 13 січня, «на Андрія», а не «як записали».
Перша збірочка віршів для дітей А. М’ястківського «Киця прокидається» побачила світ 1959 року у видавництві «Дитвидав» з чорно білими ілюстраціями Юрія Жолудєва. Попри лаконічність мистецького втілення, вони виразні, яскраві, сповнені емоцій та руху.
Тоді само виходить великоформатна, спрямована на ознайомлення малюків із машинами-«помічниками», книжка 
70-х рр. ХХ ст. у А. М’ястківського з’являється ще одна яскрава книжечка науково популярного зразка «Веселий пилосос» (Київ : Веселка, 1973) про «козарлюгу»-пилососа, котрий:
Наступна збірка поезій А. М’ястківського 
Збірочка 
Прозова творчість Андрія М’ястківського для дітей була означена виходом у світ автобіографічної повісті «Хлопці з Бубуни» (Київ : Веселка, 1967), що розповідає про дитинство сільських хлопчаків у 30-хх рр. ХХ ст. Редагував її Віктор Кава. Ілюстрував Є. Гончаренко у традиційній реалістичній манері чорно білого малюнка-сценки.
Згодом саме на цьому творі зупинив увагу Григір Тютютнник у передмові до збірника повістей і оповідок А. М’ястківського «Ходімо по райдузі» (Київ 6 Веселка, 1974), куди поряд із «Хлопцями з Бубни» увійшла збірка «Острів Зеленого селезня». Геніальний оповідач сам, він наголосив, що: «Андрій Пилипович М’ястківський має неабиякий хист оповідати усно, і оповідь його, часом весела, часом сумна, завжди вдатна і завжди щира. Так він і пише, як розповідає, знаючи найважливіше правило митця: не сказати нічого зайвого, а лише те, що має художню вагу, себто, не тільки змушує нас уявляти певну картину, а й хвилюватися від неї: любити чи не любити, печалитися чи радіти, співчувати чи зневажати. … Ми часто чуємо: «Письменники вчать», «Письменник радить…». І це правда. Але вчить або радить письменник, як і художник чи композитор, по-своєму: образами. І коли ми радіємо, читаючи якийсь епізод чи й цілу книжку, або сумуємо над прочитаним, то це від того, що письменник радів або сумував, пишучи той чи інший образ. Отже, письменник п е р е ж и в а є життя свого героя і відкриває його. Така проза і в А. П. М’ястківського – вона небайдужа, вона хвилює».
Окремого пошанування заслуговують оповідання та казки Андрія М’ястківського для малюків і молодших школярів, які увійшли до збірок «Острів Зеленого Селезня» (Київ : Веселка, 1972), «Куди пішов дощик» (Київ : Веселка, 1981) та «Вишиванка» (Київ : Веселка, 1994). Це поетична, прозора, буденна (коли зважати на пізнаваність сюжетів і сцен) і дуже розважлива у своїй ненав’язливій дидактиці коротка проза.
Коментарі до статті