Національна бібліотека України для дітей
     
Віртуальна довідка1
Наша адреса:
03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
 
Написать письмо
 
 
   
Пошук по сайту  
 
Skip Navigation Links.
Про бібліотеку
Загальна інформація
Режим роботи
Контакти
Структура
"Вікно в Америку"
ЗМІ про бібліотеку
Спонсори
Благодійний фонд розвитку
Державні закупівлі
Вакансії
Послуги та сервіси
Новини
Замовлення екскурсій
Масові заходи
Клуби за інтересами
Психологічна служба
Віртуальна довідка
Версія для слабозорих
Електронні ресурси
Електронний каталог
Електронна бібліотека
Видання бібліотек для дітей
Інтерактивні ресурси
Ключ
Почитайко
Т.Г. Шевченко для дітей
Книжковий експрес з минулого
«Україно, ми твої діти» (серія)
Бібліотека у форматі Д°
Природа і людина (рек. покажчик)
Музей книги
Творчість дітей
Освітні заклади Києва
Пам'ятні літературні дати
Вибрані Інтернет-ресурси
Для дітей
Для дорослих
Дитячі бібліотеки в Інтернет
Це важливо знати
Читання - справа сімейна
ІнфоТека для дітей
ІнфоТека для дорослих
Інтернет-безпека для дітей
Інтернет-безпека для батьків
На допомогу бібліотекареві
Професійні новини
Бібліотеки України для дітей
Мережа бібліотек України для дітей
Національна секція IBBY
Асоціація дитячих бібліотекарів
Сторінка методиста
Проект "КОРДБА"
Інформаційна культура користувачів
Бібліотека + IT
Нові книги України
Книги обмінного фонду

Автобіографія

Родом я із Черкащини. Саме такий широкий обсяг є моєю малою батьківщиною. Хоч, мабуть, було б легше відбутися лаконічним: народилася 9 квітня 1935 року в місті Корсуні-Шевченківському. Далі... Далі були переїзди.

Мама була лікарем. І мало не після кожного підвищення кваліфікації одержувала нове призначення. Село Гельмязів Полтавської області, місто Богуслав Київської області. Десь через півроку — війна...

Окупацію пережили в селі Білоусівка Драбівського району Полтавської області. А з 1945 року — знову село Гельмязів. Навчатися в школі я почала в Білоусівці (з другого класу відразу), а закінчила середню школу в селі Гельмязів.

Тепер всі місця мого проживання (крім Богуслава) — Черкащина. Рідної хати у мене так і не було, при переїздах мамі надавалися казенні квартири, ми обживали їх, почуваючись перелітними птахами. Найбільш прив’язаними, щоправда, були до Гельмязова.

Отже, можна також сказати, що родом я з Шевченківських країв. Місце мого народження прямо пов’язане з іменем великого поета. А Гельмязівський район мав село Прохорівку, де в маєтку Максимовича бував Тарас Шевченко. Це навпроти Канева (через Дніпро). А ще — люди там зберегли древнього дуба, пов’язавши його із іменем Кобзаря. Ще одна деталь — мої найрідніші люди, які вигляділи, виростили мене (бабуся і мама), родом з Канівщини.

Чоловіки в нашій сім’ї загинули в громадянській і в Другій світовій війнах, а отже, в родині були бабуся, мама і я. Та ще малий братик Петрик, названий так на честь маминого і татового братів, які загинули. Невдовзі померла бабуня. Мама працювала, а я забавляла і навчала малого.

Таких біографій в Україні незліченна кількість. Діти війни... Тим, хто не пройшов цього, важко збагнути, що означає таке казенне визначення. Життя різко поділене на «до» і «після» війни... І того «до» було так мало... Та все ж за свої довоєнні шість років я встигла багато взнати і навчитися: бабусині казки, пісні, загадки, назви рослин і лікувального зіллячка (звіробій, деревій, пижмо, любисток, ромашка, подорожник...). А були ще книжечки, олівці, фарби, альбоми, куплені мамою!.. Забіла, Пригара, «Горбоконик» у перекладі Рильського, «Вишеньки» Лесі Українки... І найголовніша книга — «Кобзар» Тараса Шевченка. Усього, що лягло на той час на музику, навчила мене, наспівавши, неписьменна бабуся. Поему «Катерина» знала вона напам’ять. А мама кожної вільної хвилинки читала вголос. І хоча війна позбавила всього багатства книжок, «Кобзар» залишався з нами. А необхідність читати не дозволяла оминути будь-якого друкованого аркушика — газети, календарика, а далі — підручників, серед них — для лікнепів та всіляких курсів... Книжки позичалися і «проковтувалися», десятки разів переказувалися дітлахам-ровесникам на вулиці. Там же заучувалися лічилки, щедрівки, дражнили, скоромовки... Тоді ж виникло бажання їх переінакшувати і придумувати свої...

Усе неприємне і болюче тих років пам’ять старанно блокує (і обморожені руки та ноги, і надривний нічний кашель, і порізані розбитим склом шибок підошви), лишаючи веселі ігри в піжмурки, біганину із саморобним м’ячем... І перші шкільні уроки. Були вони тоді святом.

Перша вчителька — Євдокія Федорівна Кулик. Вона задавала нам твори на вільну тему і, несподівано для мене, прочитавши, похвалила написане мною. Проживши довге життя, я думаю: «Як добре, що на самому початку у мене була така вчителька!».

І добрий початок мав продовження. У середній школі села Гельмязова був кваліфікований учительський колектив і моя найулюбленіша викладачка Олександра Миколаївна. Літня самотня людина, вона організовувала літературні вечори і вистави, випускала шкільну «Літературну газету». Саме туди і пригодилися написані мною вірші. Один із них учителька понесла до редакції районної газети і я стала учасницею літературного гуртка при редакції. Керував і редакцією, і гуртком Антон Олексійович Бондар, який сам був поетом і згодом видав власну збірку поезій. Він і почав досить регулярно серед творів інших гуртківців друкувати і мої. Це й визначило мою долю: я подала документи для вступу на відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. І мене прийняли.

Не знаю жодної людини, яка б не згадала студентські роки, як найщасливіші у своєму житті. А мені пощастило особливо. Київський університет тих років був одним із найперспективніших вузів України. Відділення журналістики стало факультетом, відкрився і новий факультет — економічний. Саме його закінчив у ті роки перший Президент незалежної України Леонід Кравчук.

А з факультету журналістики тільки з мого курсу прийшли до читачів десь зо два десятки письменників.

Університет мав чимало мудрих викладачів-наставників і допитливих талановитих студентів. Саме тут зародився рух, який згодом назвали шестидесятницьким. Маючи досвід роботи в літературному гуртку, я відразу ж пішла на заняття літературної студії університету, а далі — до студії при видавництві «Молодь», якою керував письменник Михайло Чабанівський. Багато хто з тодішніх студійців із вдячністю згадує цього розважливого і терплячого, доброзичливого вчителя, дякуючи якому ми ставали вимогливими літераторами. Саме літературна студія «Молодь» дала мені путівку в літературу, рекомендувала видавництву першу збірочку «Проліски», а далі — і мою кандидатуру до Спілки письменників. Долучилися до цієї рекомендації Михайло Стельмах і Платон Воронько.

Так і стала я письменницею, винісши з тих своїх, ще студентських, років величезну відповідальність перед своїми вчителями. Від тієї першої збірочки для дорослих написано понад десяток книжок лірики, а я й досі оглядаюся з думкою: «А що сказали, як би сприйняли їх мої наставники?».

Про збірку вибраного для дітей «Найперша стежечка» Платон Воронько, побачивши її, мовив: «...доганяєш, доганяєш...». Перед цим він подарував мені свою «Читаночку». Так воно склалося, що і Стельмах, і Воронько були, окрім усього, чудовими дитячими письменниками і дуже трепетно й відповідально ставилися до своєї роботи над творами для дітей. Я старалася бути їхньою гідною ученицею.

Першу збірочку «Пастушок», адресовану дітям, я писала, орієнтуючись на дитинство свого молодшого брата. Був він тоді вже студентом, але дитинство його відгукувалося досить свіжо у моїй пам’яті. А в мене самої вже на той час росли дві донечки. То ж наступна книжечка була «Хиталочка-гойдалочка». Про колисочку, в якій спить молодша сестричка, був той віршик, що дав їй назву.

З того часу вийшло в мене більше трьох десятків книжечок для дітей. Якщо їх називати, то це буде дуже довгий список. Серед написаного є дві віршовані казки «Про мандрівку Жабунця-пустунця» та «Недобрий чоловік Нехай». Герой першої не тільки пустунець, а трішечки й хвастунець, другої — свідчення того, що не можна ніякої роботи залишати на потім, на «нехай».

Є в мене і персонаж, якого варто наслідувати. Це Дбайко із книжечки «Хто розписав роси». Такий ото собі хлопчик-мізинчик, який то робить водопровід із стебел очерету, то разом із вітерцем заколисує співучу пташку, а то стає суддею футбольного матчу, який розігрують зелені жабенята...

А одна із збірочок («Візьму вербову гілочку») розповідає про те, якими вмілими і старанними стають речі в роботящих дитячих руках. То «під гарячий буйний душ тарілки спішать чимдуж», або «вибігають молодці — кольорові олівці», чи навіть «коло миски з борщем ложка працювала...».

Для тих, хто хоче навчитися читати, написано кілька азбук. Серед них — «Хто нам літери приніс», «Веселе місто Алфавіт» та «Зоопарк від А до Я». Зрештою, переказувати це дуже невдячна справа. Книжечки для дітей треба бачити — над ними попрацювали ще й художники. Інколи в книженятці не так вже й багато тексту, а вона аж світиться. Такою вдалою вийшла «Гарна хатка у курчатка» чи в перекладі білоруською «Цар Горох». Перекладала з білоруської і я: народні дитячі пісеньки, загадки, скоромовки «Пішов котик на торжок» та загадки Ніла Гілевича «Біжить клубок з голками». А ще — з латиської «Золоте ситечко» Яна Райніса, словацької «До школи» Людмили Під’яворинської, монгольської «Тато, мама і я» Жамбина Дашдондога та азербайджанської «Заєць на стадіоні» Хікмета Зія. Видало всі ці книжечки видавництво «Веселка».

«Веселка» ж видала і вибране «Найперша стежечка». Там зібране все те, що було визнане найцікавішим у дванадцяти попередніх збірочках. Нещодавно «Веселка» повторила ці видання, доповнивши його казкою «Недобрий чоловік Нехай». А в Харківському видавництві «Школа» недавно вийшла ще одна книжка під назвою «Де ховає сонце роси», до якої ввійшло чимало недавно написаних речей.

У кінці минулого року побачила світ збірка пісень Алли Мігай на мої вірші «Я по вулиці іду». Поява її підказала мені потребу розібратися з усім пісенним доробком на мої слова, адже чимало їх написано іншими композиторами і надруковано в журналах та пісенниках.

Думаю, не зайвою була б така книжечка для дітлахів, адже музику писали відомі українські композитори. Розкидані по різних виданнях і перекладацькі роботи, зокрема видатних поетів Білорусії. Саме за роботу на ниві білоруської літератури мені було присуджено премію імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини». А нещодавно журнал «Малятко» порадував премією імені Наталі Забіли. Відзначена моя робота для малят і Міністерством освіти та науки України — медаллю А.С. Макаренка та значком «Відмінник народної освіти».

Все починається з дитинства і якими виростуть наші нащадки, залежить і від того, що вони прочитають. Тож премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки ще раз укріпила мене в розумінні тієї безцінної значимості рядків, які будуть почуті та прочитані малятами. Мені так хочеться, щоб збагнули це всі, любили і шанували книгу.

Тамара Коломієць

    До змісту Наступна

 
Останнє оновлення: 4/19/2019
© 1999-2010р. Національна бібліотека України для дітей