«Від землі твоя сила!» або Ідентифікація Віктора Близнеця
9 квітня 2015, 0:43   Автор: Наталя Марченко

«Від землі твоя сила!» або Ідентифікація Віктора Близнеця

Близнець Віктор. Женя і Синько : Повість / Віктор Близнець ; іл. М. М. Левчишина. – К. : Молодь, 1974. – 191 с. : іл.

 

«...Було чимало рецензій, мене за щось хвалили й лаяли, а я читав і за душу смоктало: не те, не те, не те.

Все це пусте, дрібне, побіжне —  і те, за що хвалять, і те, за що лають. Невже не розуміють?..»

***

«…Дивися — в житті є щось важливіше цієї товкучки — краса, казка, совість...».

Віктор Близнець.

 

 

Віктор Близнець був і залишається найбільше непізнаним із визнаних класиків української дитячої літераури. Як і тексти Г. Х. Андерсена (саме це, можливо, незвичне порівняння видається мені найбільш показовим!) його твори можна зрозуміти лише в гармонійній цілостності дитинно/дорослого дискурсу, не намагаючись спростити чи втиснути їх у якісь рамці. Слідом за В. Винниченком, М. Хвильовим, В. Підмогильним, Ю. Яновським письменник прагнув відтворити повноту буття в усій складності та розмаїтті психологічних та інтелектуальних станів персонажів. І орієнтованість тексту на читача-дитину не завадила тому налаштуванню. Зрештою, важко сказати, для кого написані його повісті, — для доросліючих дітей, чи дитинних душею дорослих...

Плин настроїв і чіткі мітки деталей ведуть вдумливого читача до почасти неочікуваних істин та до повсякчас складних виборів...

 

Повість «Женя і Синько» (1974 р.), відома у журнальному варіанті під назвою «Двоє з одного класу» («Дніпро», 1974, № 4), стала вододільною у творчості Віктора Близнеця. Це своєрідний рубікон, перейшовши який, він визначився у своїх особистих і творчих координатах. «Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду» — чітко означить їх згодом С. Іванюк, окреслюючи ідейно-художню суть доробку письменника[1].

Водоночас, саме цим твором у вітчизняній дитячій літературі була окреслена низка соціокультурних проблем, які письменник геніально розпізнав у тогочасному українському суспільстві. Йдеться насамперед про масову появу новітніх міщан («вазонного» покоління, нагло «пересадженого» з сільського грунту в квартирні «вазонки» міст), про неминучі зрушення гендерних стереотипів і, як наслідок, руйнування традиційних родинних устоїв. Про урбанізацію, самотність та викривлення ідентифікації особистості, а, отже, ментальності нації...

А ще, як і в попередній повісті «Звук павутинки»[2], у «Жені і Синьку» присутнє своєрідне «перегукування» письменника зі смертю. Попри «совєцький» канон, що не визнавав права дитячої літератури на трагічність, В. Близнець дотримувався питомо народної традиції, в якій ніколи не приховували від дітей ні таїни зачаття, ні драми відходу людини. Тому Женя в нього цілком по-гамлетовськи стикається з черепом кіммерійця в кабінеті директора: «Не хотіося вірити, що й твоя голова, повна думок, світла та всяких витівок, голова, на якій росте живий вихрясий чубець і стирчать такі неповторні вуха (настовбучені, мов крила у метелика, та ще й ворушаться не шгірше, ніж у Бена), — що все це стане колись... тлінню...» (Зрештою, саме в цей «склеп» вона уявно ховатиметься від настійних розпитувань директора). Так само, опинившись у вимушеній ізоляції, Бен із захопленням раз-по-раз подумки «розстрілюватиме» себе, аби відчути власну небайдужість оточуючим, свою важливість для інших, а не спроможний убезпечити свою вічну душу — бугальце — Синько зазнає страху смерті...

 

Назва повісті чітко вказує на двійко головних, із погляду автора, героїв — Женю та Синька. Обоє вони першими з‘являються перед очі читача в інтерпретації виразно «модернової» учительки Ізольди Марківни (правда як «дивакуваті» та «неопізнані»), обоє еволіціонують упродовж тексту і зрештою завершують його у парі ідилічною картинкою творчої співпраці: «Удвох повзали по паркету, коротко й діловито перемовлялися, і кожен по-своєму переставляв кубики». Та, якщо вірити назві твору в журнільній публікації («Двоє з одного класу»), не менш (якщо не більш!) важливою для автора була пара Женя — Бен, котра давала змогу описати перші (як проліски?) почуття героїв і, водночас, розкрити вплив виховання та щоденної поведінки дорослих і ровесників на особисту ідентифікацію дитини.

Та якщо стосунки Жені з Синьком (фактично, з міфом свого народу, вічним) складаються цілком гармонійно та продуктивно, бо визначаються лише здатністю дівчинки тонко відчувати світ, духовною зрілістю, то взаємини з Беном сповнені драматизму й навіть трагізму. Адже для повноцінного адекватного «відчування» іншої людини потрібно насамперед ідентифікувати себе. Що, в свою чергу, передбачає болісну й тривалу взаємодію особистості з соціумом...

Власне оця самоідентифікація Жені та Бена шляхом їх драматичних зіткнень між собою та з оточенням і стала рушієм сюжету повісті та «фокусом», крізь який письменнику вдалося увиразнити низку непростих конфліктів сучасного йому буття.

На саму поверхню тексту В. Близнець виносить пов‘язані між собою урбаністичні та гендерні зрушення в межах українського суспільства. Урбаністичний хронотоп у повісті «...оприявнюється через кризу патріархальних цінностей та традицій і входження у простір літератури жінки ...Місто диктує свої умови, в результаті чого відбувається розимвання традиційних цінностей українсьва (розмірковування Віоли Зайченко, стосунки з чоловіком Ізольди Марківни)[3]». Саме тому, на думку С. Е. Ушневич, у повісті спостерігаємо низку антонімічних пар, які відображають певні стереотипні уявлення про жіноче/чоловіче (мати Жені, яку всі називали Галочкою за простоту, — «модно вдягнена жіночка» Ізольда Марківна, Женя Цибулько — Віола Зайченко), головною героїнею є дівчинка-підліток, а вирішальну роль у прийнятті життєво важливих рішень відіграють жінки. Персонажі-чоловіки здебільшого виявляються «неприкаянним», якщо ними не опікується жіноцтво. Так, відсутні у тексті мами Кадухи, Бена та навіть Моті, життя Бена йде на краще, коли нарешті його «кличе» нехай і чужа мама, «мамою» щодо Синька позиціонується Женя тощо.

Водночас, до появи в її життя чортика дівчинка є невизначеною щодо власної гендерної поведінки: «...кругла відмінниця, уважна й серйозна на уроках, проте... прикидається хлопцем: стрижеться коротко, по-хлоп‘ячому і носить хлоп‘ячі сорочки й штани або шаровари..». Така хлоп‘якуватість притаманна Жені з трирічного віку, коли вона вирішила називати себе Вадиком (товариш по відпочинку на морі) й не викликає осуду чи занепокоєння у батьків. Можливо, останнє — данина «совєцькому» поглядові на жінку як рівноправного будівничого комунізму, але вірогіднішою видається версія визнання права на дитини на індивідуальність люблячою родиною.

Зовнішність Жені фіксує «перехідність» її стану, поверховість мускулінної поведінки героїні. Письменник наголошує, що героїня має мамині «...великі світло-каштанові очі, завжди по-дорослому серйозні й трохи присмучені» (очі — зеркало душі), натомість вигляду хлопчика вона набуває щоразу, коли «наїжачується»: «упертий хлопчак, та й годі. Худий, з сердито відстовбученими вухами, з тонкою напруженою шиєю,..». Отже, мускулінність Жені прямо пов‘язана зі страхами. Дівчинка постійно боїться осуду з боку інших, нерозуміння чи неприйняття будь-якого свого кроку (страх бути заскоченою за грою у кубики чи товаришуванням з Мотею, озирання на можливе засудження інтересу до Бена тощо). Вона ідентифікує себе як хлопця, бо підсвідомо відчуває загрозу: оточуючі чоловіки демонструють прагнення домінувати, встановлювати правила, оцінювати. Водночас у реальності мало хто з них сам витримує перевірку на мускулінність. Так, батько героїні — «перший маляр у Києві», «ліпник, художник, реставратор», прекрасний на риштуваннях чи в туристичному поході, але цілком безпомічний і дратівливий серед міської буденності, залежний від алкоголю. Бен — справжній «герой» у межах мускулінного дискурсу (як і тато Жені має хист до малювання, прагне домінувати над товаришами й ситуацією, сміливо й напористо реалізувати кожний свій задум), але ці риси зрештою творять із нього «тирана і грабіжника». Чоловік Ізольди Марківни є в буквальному сенсі зразком мускулінності, але тільки зовні. Відтак, хлоп‘ячість забезпечує героїні душевний комфорт, даючи внутрішнє право на власну позицію та приналежність до активної частини спільноти тощо. З тих самих причин серед її друзів — винятково чоловіки різного віку (малюк Мотя, ровесник Бен, значно старші професор Гай-Бичковський, кондуктор, інвалід із базару та ін.), а всі намагання довгий час спрямовані на те, аби бути в «армії Бена».

За час дії повісті Женя відкриває в собі дівчинку. І цей процес пов‘язаний не так із першими почуттями, як зі становленням особистості героїні, її вилюдненням у найвищому, духовному, андрогінному сенсі. Здатність відчувати не лише себе, а й Іншого — Синька в тьмі підвалу, пролісок у товщі грунту, Бена в його самотині — роблять Женю насправді людиною.

Натомість душевна глухота й егоцентризм призводить до краху Андрія Кущолоба, котрий завжди був певний своєї винятковості та «генеральсьва». Цей «веселий, добре вгодований хлопць, повний сил і здоров‘я», з «голубими, чарівно красивими, як в героя ковбойського фільму, очима», та «славолюбним» серцем, поволі доходить гнітючого стану, коли Женіна мама (й читачі з нею) вимушена з жахом дивитися на «...розтріпаний змоклий чуб, на темні патьоки по щоках, на поламані генеральські погони, дротом прикручені до теніски». Ідентифікація Бена (як і Жені) — теж зіткнення та проживання власних страхів, насамперед, зради та самотності. Хлопчик одночасно опиняєтья в ролі зрадженого та зрадника, але в обох випадках не знаходить у собі сили й сміливості прийняти правду щодо себе (уявні щоденні прилюдні саморозстріли, перевішування ярлика «шкура» на колишніх дружків). Його самотність насправді страшна, бо дитина опиняється «невидимкою для світу» посеред великого залюдненого міста, при живих батьках і нещодавніх друзях. Але саме ця самотність проясняє для Бена не лише істине обличчя людей, а й власну величезну потребу в них. Вимушена ізоляція заставляє хопця болюче напружено дослухатися до життя навколо. Не до себе, як було завжди, а до відлуння себе в інших.

Дитинство, коли достатньо було вдавати з себе «генерала», закінчилося і, щоб стати кимось, ще слід з‘ясувати, хто ти є...

Жені це вдається. І її світ одномоментно змінюється: тепер цілком доречними будуть і довгі коси, й платячко, й кофтина на руці; і навіть болюче Мотине «тьотю»; і Бенове бігання «назирці»; і Синькова ревність... Тепер дівчинка уподібнюється до певних себе, самодостатніх і андрогінних Синька та Гей-Бичковського, один із яких має хист «чути» інших істот, а другий — шляхом пізнання навчився свідомо та мудро розпоряджатися своїм часом і енергією. Водночас обидва максимально заземлені в рідний грун, природні у поведінці та почуттях, спрямовані вперед.

Власне, обранню вектора подальшого спрямування всієї спільноти й присвячена, за великим рахунком, повість. Усі її герої виразно належать певним часовим площинам, але, попри власну вікову визначеність, кожен із них вимушений обрати між минулим і майбутнім. І саме цей вибір (а не слова чи дії) стає сутнісним вододілом у їхньому позиціонуванні як моральних чи аморальних. Так, Женя повсякчасно належить майбутньому. Єдине, що «прив‘язує» її до минулого, — гендерні стереотипи. Та шляхом ідентифікації себе як дівчинки героїня позбувається дитячих страхів і в підсумку сміливо береться до втілення своєї мрії — будує «гібридне місто». Так само посутнісно «найдревніший» з героїв чортик Синько, на власному досвіді переконавшись, що «старе ненадійне», переховує бугальце (власне, свій дух, своє вічне життя) у новобудові й самовіддано береться до побудови Жениного вимріяного міста майбутнього.

«Вектором спрямування» ідентифікується також найстарше покоління твору — дід Андрон, директор школи Петро Максимович, професор Гай-Бичковський. Та якщо двоє перших у буквальному сенсі «належать історії» (директор «оживає» лише коли викладає історію, ветеран переповідає онокуві винятково минулі баталії), професор і тілом, і духом юний, для нього минуле (як і для Жені чи Синька) — Вічний міф життя, а майбутнє — стимул до активної творчої діяльності. Відтак, у стосунках із єдиним «бутнім майбутнім» дітьми кожен із персонажів виявляється по-різному: дід Арон фактично втрачає своє майбутнє Бена, Петро Максимович добросовісно виконує традиційну функцію «мудрого наставника» і тільки Гай-Бичковський насправді «продовжується в дітях» (його антеїзм стає частиною світогляду Жені).

Те саме можна сказати й про молодших героїв повісті: нікчемне минуле життя Вадьки Кадухи буквально руйнується заради майбутнього (зносять Кадушин дім, кінотеатр «Комунар»), складний характер Бена у засновку пояснюється домінуванням у його вихованні застарілих мускулінних ідеалів, так само як показова вищість і награність Віоли Зайченко, зовнішня «хлоп‘ячість» Жені чи фемінність Моті.

Водночас середнє покоління в тексті невизначене в хронотопі. Днем сьогоднішнім живуть повсякчас «відсутні» батьки Бена (вони буквально залишили своє майбутнє Бена на одинці з минулим — дід Андрон). Постіно шарпаються між «стабільним» минулим і «невідомим» прийдешнім старші Цибульки (батько натхненно реставрує старовинні споруди, але втрачає себе (напивається), перед лицем чергового повідомленням про чергову катастрофу, що буцім чекає на людство; мама раціонально цінує усі вигоди налагодженого побуту, але не спроможна стати його гармонійною частиною (хворіє)).

Як наслідок, у підсумку Женя переконується, що без неї «тут діла не буде», та береться самотужки, ні на кого не оглядаючись, втілювати свою мрію — будує «гібридне місто». Єдиним її помічником стає Синько — символ міфічного, а не історичного часу, Вічності, а не минулого.

Так само вічним, самодостатнім і дещо відсторониним від людського загалу є в повісті ще один персонаж, щодо якого також рефлексують та ідентифікуються інші, — Київ. Місто розраджує та відволікає від негативних думок Женю під час самотніх прогулянок, «оживлює» після важкого дня за друкарською машинкою її маму, підносить над буденністю тата...

Із погляду дівчинки Київ (як і Синько) постає однаково прекрасним і в своїй історії (відкриття «древнього поселення» Гончарівки тощо), і в сучасному (замальовки осені в місті, вечірня прогулянка тощо). Водночас автор і герої помічають усю недосконалість багато в чому спримітизованого, спраглого уніфікації «совєцького» міста «повзучих заклопотаних пішоходів». Так, Хрещатик постає у «вогнях машин, шелесті плащів і човганні підошов», а пейзаж перед вікнами Женіного дому визначає кочегарка («...незграбна ценляна споруда з високою трубою, чорною від диму») і новобудова, що «позирає на сонце порожніми вікнами»).

Та якщо для Жені місто — природній, гармонійний і рідний простір її буття, для її тата він — лише можливість професійної реалізації, а для мами — підгрунтя комфорту та матеріального благополуччя. Таким чином, через образ міста В. Близнець розкриває проблему незакоріненості свого покоління, драму людей, які обірвали генетичний звязок із культурою села і ще не напрацювали міської культури. «Якщо чесно признатися, то ми живемо роздвоєно: всіма клопотами своїми в місті, а спогадами, дитинством у своєму селі. І від села відірвалися, і до міста як слід не пристали» — з жалем константує Василь Кіндратович.

Власне, оце проміжне становище української ментальності й фіксує письменник у повісті, намагаючись не лише описати драматичну ситуацію, а й запропонувати вихід. Таким йому бачиться постання нового гармонійного природного покоління, здатного не лише віднайти міф українства та прижитися в місті, а й зробити той міф живою часточкою себе, а те місто — насправді життєвим середовищем. Саме тому В. Близнець наголошує, що і Синько, і Київ — природні частини Жениного світу, складова її цілісності, запорука її світлого майбуття. Та якщо Синько — животрепетна часточка самості дівчинки (духовне), то Київ — «...домівля. Місто — з усім напруженням і неспокоєм — живе в ній, у її снах, у її крові» (фізичне).

Поряд із націленістю в майбутнє позитивні персонажі повісті марковані любов‘ю до подорожей і руху як такого. Так, постійно подорожує родина Цибульків (до Пущі-Водиці, в Маньківку, по Десні, в Крим, до Полтави, в Чернігів, до Брестської фортеці тощо), щоліта везе учнів на розкопки Петро Максимович, уесь час у русі професор Гай-Бичковський. Цікаво, що підліткова компанія Кадухи викрадає у останнього саме туристичне спорядження (власне, мрію про подоріж). Та засоби, покликані «відкрити світ» професорові, в прямому сенсі «зав‘язують» його школярам, які збилися на слизький шлях.

Мріями-мареннями про далекі мандри тішить себе покинутий усіма на призволяще Бен. Водночас, саме подорож стає переломним моментом його життєвої історії: задумана і здійснена ним втеча з Кадухою призводить до втрати хлопцем усіх «здобутків» минулого життя, а не здійснена через збіг обставин поїздка до Пущі-Водиці з Женею постає початком нового незвіданого, але доброго майбутнього.

Зрештою, саме авіаквиток, «...як свідчення того, що ... життя, за висловом одного великого географа, прекрасне ще й тому, що можна мандрувати», стає підсумковою символічною крапкою повісті.

Письменник ніби підштовхує свого читача до руху «за межі», до лету в прямому сенсі слова. Бо лише там, «за межами» уніфікованого совєцького світу, в якому древнє місто щодня «вичовгують» втомлені натовпи одірваних від свого грунту людей, можна побудувати «гібридні міста» дитячих мрій, своє справжнє життя, не лише знайти, а й втілити свою любов...

Відтак, увесь текст повісті сприймається як постійна драматична ідентифікація героїв і автора з часопорстором, який перестав бути «своїм». Кожному з них треба знайти час і землю, в межах яких можна відбутися як особистість.

Вдається це лише Жені, чиї загострені відчуття, вроджена філософічність мислення та мужність дають змогу буквально вийти за межі буденного (потоваришувати з Синьком, предметно взятися за втілення мрії) та «відчути» свій грунт.

У цьому сенсі ключовим для розуміння повісті видається образ проліска як тендітної, але невпинної природної сили, котра попри все проростає крізь товщу снігів до сонця, знаменуючи прихід нового часу. Саме це «диво» (до речі, єдине у тексті!) дарує Жені Синько, аби вона мала чим здивувати маму на день народження. Власне, в даному епізоді стає зрозумілою символіка прізвища дівчинки — «Цибілько»: вона сама є «цибулинкою», котра ось-ось має прорости новим паростком духу кріз усі перепони світу, знаменуючи новий час.

Проростання квітки відчуває дівчинка у весняному лісі, спробувавши, як вчив професор, почути землю босоніж. Згодом її нога сама тягнеться піймати ці «таємні сигнали» земного проростання, що несуться навіть через «...бетонну стелю, через нижній поверх, через підвал і двометровий фундамент». Бо саме так — у єдності зі своєю землею — героїня знаходить внутрішню цілісність і гармонію, опановує здатність перетворювати світ на краще: «...Женя, як було вже з нею раз уві сні, гостро й виразно відчула, що в усьому місті — в трамваях, у метро, впідземних переходах — стоїть цей неповторний запах, аромат хвої, дощу, пролісків, зеленої пущі».

Ідея «антеїзму», вкладена автором у вуста найжиттєстверднішого з усіх дорослих персонажів повісті професора Гай-Бичковського, завдячуючи Жені з «дивацтва» стає дивом. Живий зв‘язок поколінь, заснований на взаєморозумінні, освіченості та спразі пізнання й відтворення в первозданній гармонії рідного їм світу, породжує нову реальність.

«Від землі твоя сила! — згадався їй таємничий напис у професорській квартирі. — Чуєщ, як з глибини проростає пролісок?»...

Наталя Марченко.

 

 


[1] Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К. : Либідь, 1998.

[2] Скажімо: «Я хочу померти. Тiльки ненадовго. Хочу подивитися, що робиться там, пiд землею. Ну, зберуться люди, поплачуть, поголосять, засиплять могилу i пiдуть. А далi? А що тодi? Лежиш у домовинi. Тихо. Чорно. I ось... вiдчиняються дверi, залiзнi, скрипучi, i ти встаєш i спускаєшся вниз, начебто в погрiб, а там, серед мороку густо людей, тих, що померли колись».

[3] Ушневич С. Е. «Київський текст» у художньому мисленні Віктора Близеця (на матеріалі повісті «Женя і Синько») / С. Е. Ушневич // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2013. – № 22 (281), ч. II/ - C. 126–132. – С. 128.

 

Додаткова інформація

Коментарі до статті

Ольга Будугай


Цікава стаття. Прекрасний твір самобутнього дитячого письменника
Лілія Овдійчук


Як і все, що виходить з-під пера Наталії Марченко, вагоме, нестандартне і мудре.
Маршак


Чудовий, але забутий автор. Чому у нас такі потужні письменники не перевидаються? Жаль, що рано пішов з життя такий прекрасний автор. Чого тільки вартує його глибокий і міцний "Мовчун"!