Світ дитини в літературі

Рецензія на кн.: Кизилова В. В. Художня специфіка української прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ століття : монографія / В. В. Кизилова. — Луганськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка», 2013. — 400 с.

Література для дітей та юнацтва — органічна частина загального літературного процесу, складний соціокомунікативний феномен, який розвивається за своїми власними внутрішніми законами, разом з тим перебуваючи в полі тяжіння національного естетичного розвитку. Немає сумнівів, що цей феномен підлягає такому ж пильному вивченню, які і всі інші відділи, роди, жанри, стильові й тематичні спрямування літератури. Актуальність дослідження Віталіни Кизилової полягає в тому, що в ньому вперше комплексно досліджено жанрово-стильову еволюції української прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ — початку ХХІ століття.

Що це реально означає? На мій погляд, це все одно, що написати ще одну історію української літератури цього часу, паралельну, у якій висвітлено розвиток літератури для іншого адресата — для дітей та юнацтва. Метод написання такої історії обраний ідеальний — висвітлення її головних жанрово-стильових утворень в аспекті внутрішьожанрової типології та еволюції. Мені здається, що це найбільш продуктивний шлях, який дозволяє висвітлити всі важливі епізоди літературного розвитку через таку оптику, яка дає підстави для докладного розгляду літературного процесу та цілісного аналізу творів, адже жанровий та стильовий аналіз в єдності ніби створюють сітку з дрібними чарунками, через яку не проскочить, тобто не лишиться непоміченим, жодна значна з того чи іншого погляду художня подія.

Разом з тим жанри і стиль — це не дистанційовані одне від одного явища й відповідно поняття, які їх позначають. Між ними існує глибинний зв’язок, що й дозволяє дослідникам використовувати їх разом, у парі. Ця спорідненість вимірюється тим, що жанр і стиль об’єднують у великі групи літературні твори на засадах спільності закономірно повторюваних елементів. Віталіна Кизилова це дуже добре розуміє, подавши в своїй роботі розгорнуті теоретичні розвідки історіографічного характеру про жанр і стиль.

Так само вагоме теоретичне навантаження має історіографічний розділ про поняття «література для дітей та юнацтва», у якому розглянуті численні терміни, які використовуються в цій галузі, як-от: «дитяча література», «твори для дітей», «твори про дітей», «коло дитячого читання», «твори з подвійною адресацією», «твори-адаптації для дитячого читання» та ін. Авторка переконливо довела, що саме обраний нею термін, а саме: «література для дітей та юнацтва» має найбільше підстав для використання в науці.

Як головні репрезентанти цієї літератури в дослідженні розглянуто два найголовніші явища: літературна казка та пригодницька проза. Вони розглянуті всебічно, з баченням розгалуженої внутрішньої структури цих явищ, їх зближення й віддалення від інших жанрів чи споріднених груп. У жанрі літературної казки виокремлено 1) пізнавально-морально-дидактичний і 2) пригодницько-розважальний типи казок; окремо розглянута повість-казка; не обійдені увагою зближення жанру казки з байкою, легендою, притчею; розглянуто вставні казки в наративах ширшого плану. Серед пригодницької прози виокремлено жанрові різновиди пригодницько-історичної, пригодницько-детективної, пригодницько-фантастичної повісті, фентезі, повість для дівчаток, пригодницько-шкільна проза.

Зрозуміло, що Віталіна Кизилова мала справу з величезним обсягом інформації, який первісно поставав як хаос і міг бути упорядкований лише на засадах гармонійного поєднання оглядового та персонального принципів літературного дослідження. Іншими словами, в оглядах вона репрезентує усе багатство літературного процесу, але для докладної характеристики явищ обирає найбільш виразні їх репрезентанти. Продуктивне використання цієї засади ще щільніше присуває дослідження Віталіни Кизилової до повноцінної історії літератури, де без бачення класики, власне, робити нічого, учений розчиняється в множині емпіричного матеріалу.

Хто ж репрезентований у книзі для персонального розгляду? Це А. Дімаров, Вс. Нестайко, Григір Тютюнник, Б. Харчук, І. Жиленко, Г. Пагутяк, Я. Стельмах, Вал. Шевчук, Ігор Калинець, В. Близнець, Ю. Ярмиш, Б. Комар та багато інших українських письменників. Виявляється, що участь у створенні літератури для дитячого читання була і є органічним складником доробку багатьох українських класиків, без якого годі скласти цілісне уявлення про їхню творчість. Висловлю спостереження: у радянський час дитяча література була притулком для втечі від канонів соцреалізму для багатьох талановитих авторів, які не хотіли носити кайдани, що їм підлягало письменство для «дорослих». Так, як у 1920-ті роки письменники тікали від ідеологічної диктатури в імпресіонізм, у якому офіційна критика відчувала «опозиційну ноту», але не могла її однозначно відстежити, так і в другій половині ХХ століття, власне в 1950—1980-ті роки, дитяча література давала письменникам широкий простір для творчості, польоту фантазії, розгортання оригінальних філософських систем, включно з критикою того тоталітаризму, який панував у реальному житті навколо. Через це ми бачимо в колі цих письменників численну когорту класиків. Хочу нагадати, що після погромної критики «Собору» Олесь Гончар написав «Бригантину» — повість з кола дитячого читання; хоча й належить ця повість до творів з подвійною адресацією, а відтак, у дослідженні Віталіни Кизилової не розглядається.

Власне, авторка мала справу з трьома величезними історичними блоками: 1) радянська література 1950—1980-х років; 2) література для дітей та юнацтва в незалежній Україні 1990—2010-х років; 3) література української діаспори цього часу. Кожний фахівець, який сприймає літературу як дискурсивне явище, не може не розуміти, наскільки це не просто відмінний, а різноманітний, різновекторний матеріал, адже письменникам довелося працювати в різних суспільно-політичних умовах, відгукуватись на цілком інші запити часу. Але Віталіна Кизилова зуміла на засадах історизму подолати цю суперечність, побудувала своє дослідження в лінійній хронологічній послідовності, ніде концептуально не нав’язавши силоміць історичному процесові свої схематичні побудови, не зруйнувавши реальну логіку літературного розвитку.

Обравши за головний предмет другу половину ХХ століття, авторка не залишає поза увагою попередні періоди розвитку української літератури для дітей та юнацтва. Навпаки, вона старанно турбується про те, щоб зафіксувати історичні епізоди появи в літературі тих чи інших явищ і обмалювати ту традицію, до розвитку якої приступили й долучилися своєю творчістю новіші письменники. Відтак, їх творчість виявляється такою, що сперта на традиції дитячих творінь І. Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки, А. Кащенка, В. Винниченка (про нього йдеться дуже конкретно: «Наслідуючи традицію В. Винниченка, А. Кокотюха динамізує мову персонажів…» (с. 224–225), М. Трублаїні, О. Копиленка, Ю. Смолича та багатьох інших письменників. Це відразу розширяє по вертикалі дослідження, надає йому історичної ваги, повноцінності.

У дослідженні Віталіни Кизилової багато цікавих конкретних спостережень, які змістовно збагачують розуміння творчості відомих і видатних письменників. Наведу хоча б три приклади. Розглядаючи творчість Зірки Мензатюк, Віталіна Кизилова говорить про топос Києва у її казках, що являє собою «своєрідний палімпсест міста, у якому одночасно сконцентровані минуле й сучасне» (с. 107). Щодо творчості В. Близнеця відзначено: «Письменник, осмислюючи суть природи в категоріях «земля», «народ», «мораль», вибудовує власну концепцію світобачення, невипадково так багато уваги приділяє змалюванню занять лісових мешканців, заклопотаних доглядом за джерелами, річками, насадженням на їх берегах верб і ялин, прагненням краси й чистоти» (с. 133). А розглядаючи повість А. Дімарова «Друга планета», авторка слушно зауважила: «Жанр пригодницької раціонально-фантастичної повісті не передбачає прямого опису переживань і душевного настрою персонажів, тому їх виразником часто виступає пейзаж. Зображений з позиції головного героя твору, він у наведеному фрагменті передає драматизм ситуації» (с. 235).

У підсумку можна сміливо сказати, що перед нами повноцінне сумлінне докторське дослідження, яке цілком відповідає всім вимогам і з погляду обсягу опрацьованого матеріалу, і з погляду його змістового осмислення, і з погляду дотримання формальних умов його подачі.

Разом з тим хотілося б звернути увагу на деякі суперечності в тексті цієї вагомої наукової праці.

Головну суперечність складає невідповідність назви й матеріалу роботи. Насправді робота написана не про другу половину ХХ століття, а про другу половину ХХ — початок ХХІ століття. Це відбилася в заголовках до деяких параграфів. Наприклад, параграф 3. 4. 2 має назву «Жанрове збагачення літератури для дітей та юнацтва кінця ХХ — початку ХХІ століття фентезі (Галина Пагутяк «Королівство»)» (с. 252). Вихід за межі ХХ століття зафіксовано й у назві ще одного параграфа. А розглядається література початку ХХІ століття в ще більшій кількості випадків.

Раніше велику роль надавали в подібних дослідженнях літературному контексту. З усамостійненням Української держави така потреба виявилася зредукованою. А шкода. Наші письменники читали й навчалися, певна річ, не лише на творах української літератури, але читаючи Г. Х. Андерсена, Марка Твена, Астрід Ліндгрен, Джанні Родарі, Олексія Толстого, Джоан Роллінг. Мабуть і ще когось. Залучення їх до мінімального контексту творення української традиції в літературі для дітей та юнацтва збагатило б дослідження, розширило його обрії.

У великій за обсягом книзі, як у морі, є свої глибини й мілини, є місця кращі й слабші, але в цілому дослідження Віталіни Кизилової відзначається високим науковим рівнем, потрібне сучасній філологічній науці. Воно має важливе практичне, ужиткове значення, адже вивчення української літератури для дітей та юнацтва відбувається на багатьох спеціальностях у наших університетах. Відсьогодні й педагоги, і студенти отримали надійне джерело для опанування цієї навчальної дисципліни. Книга написана простою, зрозумілою мовою, доступна для фахівця й непідготовленого читача. А головне — вона служить надійним компасом у справі пізнання величезного масиву літературних творів, призначених для дітей та юнацтва.

Ігор Леонідович Михайлин,

доктор філологічних наук,

професор кафедри журналістики

філологічного факультету Харківського

національного університету імені В. Н. Каразіна,

академік академії наук вищої освіти України

за відділенням «Масова комунікація» (м. Харків).

Додаток:

С. 50. Унизу речення: «Науковці виявляють такі типи жанрового синтезу…» Жанри виникли не серед науковців, а серед письменників, які мусили формувати читацькі очікування. Сумніваюся, що поняття «драматична поема» придумали «науковці», а не письменники, тому тут краще сказати «Письменники і науковці».

На цій же сторінці й в інших місцях у вас вжито слово «представляють». Такого слова в українській мові немає (див. словник). Російське слово «представлять» перекладається по-укр.: «подавати» або «репрезентувати». Це правило раз у раз порушується, але я б хотів, щоб Ви про нього знали.

На с. 65 повторений шматок тесту, вже використаний на с. 7–8. Вам це не потрібно. У Вас легке гарне перо, гарний стиль. Зніміть цей повтор, замініть його чимось іншим. А так виходить якийсь автоплагіат. Я таке зустрічаю тільки в авторефератах з соціальних комунікацій.

С. 143, останній абзац: «Ще одним прикладом…». Краще з?єднувати матеріал у тексті за законом логічної послідовності, а не випадкового притуляння. Поговорили про одне, а тепер ще й про інше. Я називаю це правилом «1+1».

С. 147, передостанній абзац: «У Гр. Тютюнника, на відміну від фольклорного твору, спостерігається прискіпливий відбір слів і виразів героїв». Фольклорний твір так само відзначається прискіпливим відбором, який проводять численні його розповідачі, відкидаючи все випадкове, зайве.

С. 182–183. Тут перелічені історичні романи Володимира Малика. Називаються романи його історичної тетралогії, але вказано лише на три романи. Четвертий «Фірман султана» не названий. Чому? Письменник сам об?єднав їх у тетралогію «Таємний посол».

Замість слова «складова» (частина) сьогодні прийнято вживати термін «складник» (с. 183 та ін.)

С. 196, 199, 200, 203 подано в одному місці написанні Муромець, а далі Муровець. Слід подати однаково або пояснити цю різну подачу.

С. 284 просто провал: романи «Дуже добре» і «Десятикласники» приписані О. Донченкові, а «Золота медаль» О. Копиленкові. Виправте. Шкода, що це потрапило в книгу.

С. 328. Ю. Коваліву приписане міркування про тенденції розвитку української літератури ХХ століття, а реально в цьому ж абзаці, але на с. 329 названі Квітка, Гоголь, Шевченко. Як так може бути?

З огляду на те, що Калинців двоє й обидва «І.», то варто писати «Ігор Килинець», «Ірина Калинець».