«Варвари»: постколоніальна тема у сучасній підлітковій прозі

Нова психологічна повість Степана Процюка «Варвари» засвідчує появу у сучасній українській прозі для підлітків якісного реалістичного тексту про часи радянського тоталітаризму.

Постколоніальні теми — складні та драматичні. Не так багато письменників наважуються висвітлювати їх у літературі для дітей та юнацтва. Не кожному вдається балансувати на межі дорослого і дитячого дискурсу, не втративши мовностильової рівноваги.

Після двадцяти років незалежності України, активного розвитку жанру літературної казки та пригодницької прози нарешті у адресованій юним читачам українській літературі з’являються реалістичні повісті, у центрі яких — життя юних героїв у часи радянського тоталітарного режиму, їхнє світовідчуття, емоції, ціннісні орієнтації, моделі поведінки; образ дітей перехідної епохи, які беруть участь у боротьбі за незалежність своєї держави і є уособленням вільного молодого покоління. Йдеться про підліткові повісті Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію», Олени Захарченко «Хутір», Степана Процюка «Вітроломи» і «Варвари».

«Варвари — це радянська влада…» (с. 21).

Влучна назва інтригує, зацікавлює і спонукає до читання — пошуку відповіді: «Хто такі варвари?». Її читачам та Іванку Дорощуку, одному з головних героїв повісті, дає вчитель історії Микола Панасович Морецький. Степан Процюк у образі цього вчителя та описі його долі синтезував типові риси нескорених українців, які навіть у тоталітарні часи понад усе любили Україну і намагались служити їй вірою і правдою, боронити національну ідею, незважаючи на переслідування, залякування та погрози, розгортали антирадянську пропаганду, сіяли у душах школярів зерна патріотизму і національної свідомості. Дуже оригінально автор називає таких людей легіонерами, бруньківниками дерев, сніговідгінниками і невидими слугами квітня — лелечниками, «які повертали лелек до рідних гнізд» (с. 25). Історія його родини, батька, засудженого за «пособничество УПА», трагічна.

Степан Процюк показує страшні часи ідеологічного насилля, фізичного та психологічного терору, розправ із неблагонадійними та «пособниками наймитів імперіалістичних розвідок». Каральні органи радянської влади та їхні ідеологічні співробітники, «сторожихи» були всюди і пильно наглядали, намагаючись викорінити усіх українців, ненавиділи їхню культуру, мову. Особливо мову, бо саме вона «є останнім форпостом. Коли селянин переступає через свою мову, то і він, і його діти вже є насправді радянськими людьми» (с. 117). Письменник дуже влучно проілюстрував це на прикладі поведінки майора Павла Грібачіхіна та вчительки математики Октябрини Едуардівна. Остання пильно стежила за колегами і доносила на них. Саме вона доклала усіх зусиль, щоб знищити Морецького та його учня.

Показ радянської системи — більше, ніж тло подій і характерів у повісті. Це одна із сюжетних ліній, історичний екскурс, гола драматично-трагічна правда про недалеке українське минуле. За подіями, які відбуваються в одній школі, в одному селі — масштабна панорами варварських злодіянь проти українського народу у всій країні.

Інша лінія — психологічна, авторська репрезентація характерів юних героїв, їхніх світлих почуттів, весни, переживань дорослішання та закоханості. Особистісний світ кожного з героїв протистоїть варварському простору тоталітарної країни.

Школяр Іван Дорощук — символ-уособлення молодого покоління, відродження нації. Його любов до рідної землі та всіх добрих людей — сила, здатна протидіяти варварам. Це яскраво підкреслюють метафоричні паралелізми: «Квітень мовби здирав із української землі тимчасовий коростяний наліт. Нашестя варварів, яке заполонило довгою зимою села і міста, не мало протидії квітневому буянню. Варвар не може заборонити чи затаврувати підозрами закони природи» (с. 24).

Після розмови з учителем Іван поклявся: «Зроблю, що зможу, аби не зганьбити предків» (с. 23), а вчитель став його другим батьком, «батьком серця». Саме тому він, не вагаючись, на прохання Миколи Панасовича поїхав до Коломиї, щоб передати вістку товариству. Але там втрапив до рук працівників «ка ге бе», які різними психологічними методами та погрозами змушували виказати спільників і не відпустили додому. Його шукала Марта... бо «не хотіла без Івана вчитись в школі», «дивитися, як сходить і заходить сонце»… Її «серце роз’ятрене болем і жахом»…

Марта Микулин теж росла у полоні страху та прес тоталітарного режиму зринав в її уві у образі Варварського Циклопа, який викрадає у людей радість, молодість для членів Політбюро, дідуганів-правителів, які «так довго тримаються на московському троні». Автор показує сприйняття радянської епохи дітьми, підлітками та дорослими. Контрастно групує персонажів, використовуючи як критерій їхню позицією щодо радянської влади.

Різні погляди на радянську дійсність мали навіть батько та мати Марти, через що часто сварилися. Така модель сімейних стосунків для неї була неприйнятною: «Якщо би Марта мала колись так жити зі своїм майбутнім чоловіком, то ліпше їй ніколи не виходити заміж!» (с. 43).

Внутрішній світ Марти, її психологічний портрет Степан Процюк вимальовує дуже тонко і майстерно, до деталей передає її інтуїтивні відчуття, бажання, думки. «Вона відчуває, що… ось-ось вони з Іванком, її однокласником, будуть говорити про щось дуже важливе, неймовірно чисте, про що не говорять їхні батьки, не говорять односельці, не пишуть у газетах» (с. 15). Марта — дівчинка, яка дорослішає і боїться незрозумілих фізіологічних змін, які відбуваються з нею. У радянські часи ніхто не говорить про це, ніхто не пояснює. Юнка мріє, уявляє як вони з Іванком одружаться і будуть жити щасливо, хоче сміху і радощів, «хоче бути впевненою, що до неї, її батьків і всіх, кого вона любить, вночі ніколи не прийде страшний Циклоп» (с. 18); як вони вдвох із Іванком йдуть весняним полем і її переповнюють підсвідомі відчуття, що вони вже йшли цим полем колись давно і ще будуть ходити «через п’ятдесят або двісті років». Вона ЛЮБИТЬ, придумує пестливі та ніжні форми його імені, хвилюється, коли його немає у школі, а ще їй здається, «ніби крізь Івасів піджачок і білу сорочку часто проступає, а деколи світиться його душа» (с. 39). Але її почуття та мрії не сумісні з тим, що діється навколо. Вона хоче поїхати із Зернівки, з тієї країни, де «здається вся територія придатна для вбивання кохання» (с. 63), «було неможливо дивитися телевізор чи слухати радіо з піснями, де оспівувалося щасливе життя селян, яким засвітило Велике Комуністичне Сонце» (с. 64). Вона хотіла втекти від цих маразмів і «навколишнього скотства» і будувала різні варіанти розвитку їх кохання та подальшої долі.

Автор вміє надзвичайно точно передавати емоції та переживання юних героїв, не вдаючись до сповідальності чи потоку свідомості, вкотре засвідчуючи андрогінний тип мислення і шикарне володіння образною мовою: «Іванові також було добре з Мартою. Щось солодке і неочікуване підступило до нього м’якими і теплими лапками, немов би домашній котик. До нього підкрадалося і гладило, те незнане і радісне. А Марту воно заполонило по вінця, це всеохопне і світле, паралітичне і владне, веселе і сумне, жорстоке і добре почуття. Марта знала, що його називають коханням. Хоча про кохання ніхто і ніде не говорив. Майже ніхто і майже ніде» (с. 82), «всі почуття треба було віддати на пародійний партійний вівтар» (с. 85).

«Два світи — два способи життя» — дійсний (із дефіцитом, цензурою, пильним наглядом кгб) і той, який оспівується в газетах і який доступний лише партійній верхівці; у країні рад і поза нею; внутрішній (індивідуальний) і зовнішній (суспільний) — ідейно-художній аспект, який мав місце і у «Вітроломах».

«Варвари» — композиційно мозаїчна повість: розповідь про події 70-х доповнюють штрихи історичних екскурсів про УПА, документальні факти (про кадебістську спецоперацію «Блок» у 1972), фрагменти містичних легенд, елементи шкільної повісті, кадри з кінострічки про радянське суспільство, іронічні «казки» про братів Радгоспа і Колгоспа та партію Горгону, вкраплення авторських роздумів та інтерпретацій.

Доросла риторика, символізм і паралелізми, іронічні описи, глибокі імпліцитні смисли, психоаналітичні та філософські наративні парадигми маркують «Варвари» як текст для дорослих, тоді як центрування персонажів-підлітків, зосередження авторської уваги на їхніх психологічних портретах і характерах, юнацькому баченні зображених подій, транслюванні емоційного досвіду наближують текст Степана Процюка до адресата-підлітка.

Письменник не залишає читача на сюжетному роздоріжжі та коротко розповідає про подальшу долю Івана та Марти Дорощуків, Октябрини Едуардівни і навіть майора Грібачіхіна, про табірні поневіряння Морецького. Він зізнається: «всього, що було далі, не вмістиш у багатотомник. Історія кожного осмисленого життя — це Всесвіт, схований за буденними клопотами і кімнатними гримасами…» (с. 149)

Повість Степана Процюка зачіпає вже з першого рядка і кожен читач відкриває для себе Всесвіт, переживає новий емоційний досвід, який так потрібен для того, щоб боротися з варварами, які зазіхають на Україну.

Тетяна Качак,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри філології та методики початкової освіти 
Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.