На острові траву розхитує прибій —

Комиш і кропиву, рогіз і звіробій.

Дивлюсь я у бінокль: на вітрі, мов жива,

З Дунаєм заодно хвилюється трава.

Хвилюється Дунай, і в мене в комишах

У вутлому човні хвилюється душа.

Давно колись, ще у минулому тисячолітті, довелося і мені побувати в придунайських краях. На відміну від козака з відомої в усьому світі української пісні, який на коні їхав за Дунай, добирався я туди пароплавом, і не воювати, а вчителювати.

Колоритне містечко Вилкове, куди разом з Григорієм Клочеком я прибув за направленням після закінчення Одеського університету, називали тоді то столицею дунайських рибалок, то українською Венецією. І справді, все воно помережане каналами-єриками, а основним транспортним засобом з давніх давен залишаються човни. Перш ніж навчати юних вилківчан, довелося мені самому вчитися ходити по скрипучих кладках і містках — з будиночку серед айвового саду на вулиці Придунайській до школи. Там, серед мальовничої природи, яка сама по собі сприяє розквіту поетичного світогляду, ми випробовували на уроках та в шкільній літстудії університетські знання, а також різноманітні форми залучення дітей до самостійної творчості. Провідними у наших пошуках були думки з цього приводу Льва Толстого та Василя Сухомлинського, які досягли вражаючих результатів при втіленні своїх ідей у шкільну практику. Зокрема, обидва педагоги були переконані в тому, що коли учень у школі не навчиться нічого творити, то і в дорослому житті він буде тільки наслідувати, копіювати інших. Хіба це не актуально для сучасної школи, у якій процес творчого засвоєння знань усе частіше підміняється механічним скачуванням з Інтернету.

Саме завдяки творчості юних вилківчан та хвилюючим враженням власного дитинства я змінив свою «жанрову орієнтацію» і захопився літературою для дітей та юнацтва, в яку згодом мене благословила Наталя Забіла, рекомендувавши до вступу в Спілку письменників. Але тоді я вже був автором кількох книжок з маркою видавництва «Веселка», мав досвід роботи в багатотиражних дитячих журналах «Піонерія» (тепер «Однокласник»), «Барвінок», «Соняшник», у республіканському літоб’єднанні школярів “Первоцвіт» та в газеті «Вечірній Київ», де в роки її найвищої популярності вів сторінку творчого саморозвитку дітей «Кораблик», яка згодом переросла в самостійне видання «Я Сам/Сама»…

Вилківські канали-єрики, айвові сади та виноградники на островах з рідкісним сортом «новак», комишові плавні і знак «О км» («Нульовий кілометр») Дунаю часто сняться мені, живуть у багатьох поезіях — «Біля тихого Дунаю», «Молодий місяць», «Розливається Дунай», «Квітка Сонця», «Світанок у плавнях», «Гойдалка біля Дунаю».

Минуло вже п’ятдесят літ і зим з того часу, коли мене призвали в армію до Криму, і я змушений був покинути колоритне містечко Вилкове, де прийшло до мене усвідомлення неповторності і святості Дитинства і яке остаточно визначило мою подальшу літературну долю. На наших календарях змінилося не лише століття, а й тисячоліття. Та й досі перед моїми очима стоїть образ дівчинки з вулиці Придунайської. Замість ранкової зарядки я кидав лопатою в господарський город родючий намул із берега Дунаю, а юна вилківчанка гойдалася між високими яворами на гойдалці — маятнику неповторного і водночас такого ж швидкоплинного, як води річки, Дитинства — світанкової пори нашого скороминучого життя. Без дитинства воно було б таким же безплідним і неприродним як дерево без цвіту, як рік без весни.

Я на гойдалці гойдалася,
 Наді мною угорі
 Білі хмари хилиталися
 І шуміли явори.

А внизу до моря синього
 Тихо воду ніс Дунай
 З гір далеких, що вершинами
 Підпирають небокрай.

Як на маятнику тихому,
 Я на гойдалці пливла,
 Білі руки небом дихали,
 Ніби два мої крила...

Анатолій КАЧАН.

***

Дорогий друже,

Ми з тобою прожили вже стільки років, що для їх підрахунку не вистачить пальців не лише у нас, а й у рідних та близьких. І все ж наша пам'ять повертає у ті часи, коли ти, ще юний студент-інтелектуал, з радістю кидався на нові знайомства, а потім розчаровано зітхав: «Уявляєш, він Лорку не читав!»

Так, «високу» поезію ти ставив понад усе. Хоча збирався прославити своє ім’я на прозаїчній ниві. Твоя дипломна робота була присвячена новелі та дістала блискучу оцінку від самого професора Фащенка, найкращого знавця новелістики в Україні. Про це ти казав друзям перед тим, як по закінченні Одеського університету податися навчати дітей у найромантичніше з українських міст — Вилкове. Про те, що сталося у тамтих дунайських плавнях — невідомо, але звідтіля ти вибрався вже дитячим поетом.

Твої вірші — не загравання перед юним читачем. Вони — віконця в світ, який дитина має з часом пізнати. І світ той такий привабливий і щирий, веселий і романтично світлий, що вона без будь якого остраху вступає в нього. Ти завжди розмовляєш з юним читачем, як з рівнею. І це розуміють не тільки діти.

Ти завважив, як під час наших прогулянок вулицями Києва чи Одеси зустрічні собаки і коти вітально змахували хвостами, а то й повертали слідом за нами? Втім, вони часто вітають всіх дитячих літераторів, окрім, хіба що, деяких критиків.

У твоїх віршах органічно сполучається мудрість думки і простота її викладу, дитяча безпосередність і висока школа поетики. Вони ніби народжені на одному подиху. І лише найближчі друзі знають, як наполегливо працюєш ти над текстом, як перевіряєш кожен склад на слух та інтонацію.

Дорогий Анатолію Леонтійовичу! Ти — цілісна епоха, без якої неможливо уявити нашу дитячу літературу. Тобі нині — 75, але ти все такий же енергійний, оптимістично-буркітливий і неспокійний. І прожиті літа, здається, не вплинули на тебе. Хіба що вимагає правки всього одне слово в одному твоєму знаменитому двовірші. Пам’ятаєш: «Всі діти, знайдені в капусті, / То друзі дядька Качана»? Так от, у ньому я замінив би «дядька» на «діда» .

Тож будь, друже, і надалі таким, як ти є.

Многая літа!

Володимир РУТКІВСЬКИЙ

(Одеса, 13 січня 2017 р.)

***

Світ Краси і Любові, дарований поезією

Ми прожили з тобою, Толю, п’ять щасливих студентських років як найближчі друзі. А потім, після закінчення Одеського університету, вирішили разом поїхати за направленням вчителювати у невеличке рибальське містечко Вилкове, про яке уже писано-переписано як про «українську Венецію». I справді, замість вулиць — тут канали, по яких, звісна річ, автохтони пересуваються на човнах. Потягнула нас у цей край не юна, а вже досить зріла, цілком усвідомлена романтика, настояна на творах Юрія Яновського, Олександра Гріна, Костянтина Паустовського. Викладали ми українську мову та літературу в місцевих школах. Жили в невеличкому будиночку, що заховався в густому айвово-яблуневому саду на низькому березі Дунаю — десь метрів за тридцять від води. 3 боку річки чулися торохкотіння моторок, гудки теплоходів, величезні корпуси яких, бува, проглядалися крізь густі, спущені до води віти прибережних верб.

Тут, у Вилковому, найорганічнішим чином поєднуються Південь, Степ, Море і Річка, утворюючи таку чарівну своєрідність, яку, можливо, не зустрінеш більше ніде у світ.

На місцевому базарі, рундуки якого вгиналися від свіжої та засоленої риби, помідорів, перцю, баклажанів, яблук, винограду і багато чого іншого, що потужно виростало на цій навдивовижу родючій землі, ми пили пахуче (так, власне пахуче, що зветься «новак») червоне вино і, ледь захмелівши, читали з пам'яті один одному та своїм новим друзям — молодим учителям тутешніх шкіл — вірші Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Бориса Нечерди, обговорювали фільм Анджея Вайди «Попіл і Діаманти», який саме тієї осені демонструвався у містечковому кінотеатрі.

У недільні дні тієї незабутньої осені ми на запрошення місцевих друзів їхали або ж на знаменитий морський пляж у с. Приморське, або ж сідали в човни і спускалися вниз, до гирла Дунаю. Причалювали до якогось острова, ну, скажімо, до Анкудіновського. Виходили на берег. Крізь розкішний осінній яблунево-айвовий сад прямували до свого знайомого, який жив на цьому острові. У його хаті пахло яблуками — то господар зі своєю донькою-красунею дбайливо вкладали їх у ящики на зиму. Господар — потомок запорожців, тих, що опинилися «за Дунаєм».

Вирушаємо далі. Десь там, біля самого гирла Дунаю, — рибальський стан. Нас годують свіжозвареною білою рибою, вгощають чорною ікрою, яку черпають ложкою прямо з відра і накладають товстим шаром на кусень хліба.

А втім, справа не в цій гастрономії. Справа у щедрому нічному зорепаді, у змішаних пахощах висушеного південностепового зілля та близької морської води, справа у відчутті того, що десь тут, зліва за гирлом, тягнуться на десятки кілометрів чудові піщані пляжі, а далі, уже у відкритому морі, — таємничий острів Зміїний, на якому так хочеться побувати, щоб пізнати особливе відчуття, коли стоїш на цій невеличкій скелястій частині суші, а навкруги вирує білопінними хвилями неозоре море...

Пізня придунайська осінь трохи пригасила це свято. Сади оголилися. Тумани над Дунаєм ставали густішими, і через те гудки катерів, що, штовхаючи перед собою величезні баржі, попереджали про себе, ставали тривожнішими. Від тих гудків я часто пробуджувався серед ночі, а потім довго не міг заснути, бо втягувався у відомий кожному процес нічного самоосмислення. Звичайно ж, було трохи тужно за недавніми студентськими роками. Ми були активними учасниками одеського літературного життя 60-х років. Наше інтелектуальне визрівання проходило на засіданнях літературних студій, на організованих або стихійних диспутах, літературних вечорах, на яких ми уже були не споглядачами, а учасниками. Чесно кажучи, залишити таке бурхливе літературне життя й опинитися у віддаленому, вважай, глухому, містечку було непросто. Ми вже не мислили себе поза літературою, бо фактично стояли на її порозі. Наші вірші та статті уже з'являлися навіть у центральних виданнях, а дипломні роботи заслужили найвищі оцінки від професорів та рекомендації до аспірантури. I через усе це життя у Вилковому, незважаючи на всю романтичну привабливість цього містечка, здавалося нам усе-таки беззмістовним та малоцікавим. I час, проведений у ньому, ми вважали б безплідно розтраченим, якби раптом не відкрили для себе, що кожний урок (літератури чи мови — не має значення) може приносити і самоствердження, і самозадоволення не зугірш того, що відвідує тебе після вдало написаного художнього твору.

Ми відкрили для себе, що кожний урок може стати твором мистецтва, а ти, його творець, здатний пережити і солодкі муки творчості, й високе натхнення, і тріумф творчого успіху. Він, цей успіх, завжди відчутний. Іноді уроки в старших класах завершувалися аплодисментами, але таке бувало рідко, бо урок, що ти вирішив провести як «спектакль одного актора», можна дозволити собі не часто. «Святкових» уроків, коли ти перетворюєшся на актора, а учні — на глядача, не повинно бути багато — тут уже віддалено пахне халтурою. Хороший урок — це урок-трудівник, який навчає, відкриває учневі щось важливе. Після такого уроку сорочка прилипає до спини. I ти добре відчуваєш, що старшокласники дивляться на тебе з повагою та з неприхованою цікавістю.

Пізньої осені нас обох забирали в армію — після закінчення університету ми були зобов'язані відслужити один рік. Уся площа перед двоповерховим дерев'яним дебаркадером — плавучим річковим вокзалом — була заповнена учнями та вчителями двох вилковських шкіл. У руках чи не в кожного — барвисті хризантеми. Ми стояли на верхній палубі теплохода «Бєлінський», що курсував у той час між Одесою та Ізмаїлом. Тримали в руках величезні оберемки квітів і не соромилися своїх сліз. А нам усе кидали і кидали букети хризантем, і не всі ми їх змогли впіймати на льоту — окремі з них не долітали до нас, ударялися в борт і падали в дунайську воду.

Кожного разу при зустрічі ми довго, смакуючи деталями, згадуємо цей короткий відтинок свого життя. I з кожним роком дедалі більше розуміємо, що то було свято, яке завжди з нами...

Нині сталося так, що знайомство з двома новими книжками Анатолія Качана («За нашим садом грає море» та «Гуляє парус на лимані») відбувалося саме в ті дні, коли я, розробляючи концепцію реформування літературної освіти, заглибився в проблему програмування змісту шкільної навчальної дисципліни «художня література» — тобто мав для себе і для інших відповісти на запитання про особливості творів, з якими мають знайомитися учні різного шкільного віку. У цей же приблизно час з’явилася «Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання», у двох томах якої була представлена творчість найбільш помітних сучасних українських поетів і прозаїків, які пишуть для дітей. Таким чином «Хрестоматія…», зробивши зріз теперішнього стану української літератури для дітей, дала можливість ознайомитися з жанровими та художньо-стильовими особливостями творчої продукції, яку пропонує письменство сучасній українській дитині.

Все це визначило опцію сприймання поезії Анатолія Качана. В концепції літературної освіти окремим розділом йшлося про сім принципів відбору художніх творів у шкільну програму. Серед них найголовніші — висока художність, яка до того ж є виразною, такою, що яскраво проявляється та наділена здатністю вражати навіть учня з недостатньо розвинутим рівнем сприймання художнього тексту. Система критеріїв художності власне дитячої літератури має свої особливості. Можливо десь у дисертаційних надрах відповідного розділу літературознавчої науки й можна знайти спроби сформулювати принципи істинної художності літератури для дітей та юнацтва, проте вони ще недостатньо проявлені та не усвідомлені, через те у нас ще ними не керуються — у цьому легко переконатися, переглядаючи вже згадувану двотомну «Хрестоматію…», де поряд із цілком достойними творами є чимало таких, які так і хочеться відзначити великими знаками питання.

За моїм глибоким переконанням поезія Анатолія Качана є еталонною для визначення справжніх критеріїв поцінування художнього рівня творів, що адресовані дітям.

Одного разу Микола Вінграновський висловився, що, мовляв, коли пишу для дітей, то не тримаю соску в роті. У цьому його висловлюванні криється чи не основний ключ до розуміння головного «секрету» істинної художності літератури для дітей. «Тримати соску в роті» — це означає «опускатися» до дитини, намагатись підлаштовуватися під її мову, спосіб мислення і т. д. Але ж, стривайте, видатний педагог-гуманіст Януш Корчак застерігав, що до дитини треба «не опускатися, схилятися, стискуватися, а «підніматися, ставати навшпиньки, тягнутися. Щоб не образити». Іншими словами, талант письменника, що пише для дітей, якраз і полягає в тому, щоб підніматися до чистоти і наївності дитячого світобачеяння — тобто до тієї чистоти і тієї наївності, яка багато в чому є вирішальною у створенні тонкої художньої енергії. Думається, що власне у такому підніманні до дитячого світобачення і криється один із основних секретів успішності дитячої літератури.

Чи не першою ознакою справжності таланту є його здатність створити свій виразний художній світ. Анатолій Качан такий світ створив. Він, цей світ, чи не єдиний в сучасній українській дитячій поезії, є настільки виразним, цілісним, настільки шляхетним і красивим, що заслуговує вважатися феноменом — тобто цілком самодостатнім утворенням, наділеним неабиякою притягальною силою. Цей світ географічно окреслений українським степовим Причорномор’ям. Але якщо художнє осягнення степу в українській літературі має потужну традицію (від фольклору, Тараса Шевченка до Юрія Яновського, Олеся Гончара, О. Сизоненка, Тараса Федюка, Любові Голоти і т.д.), то з мариністикою було не так, сказати б, успішно — Євген Маланюк, наприклад, писав про Ю. Яновського, що він «відкрив і завоював наше море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні, як окремий духовний комплекс, який був або ослаблений у нас, або цілком таки спаралізований».

І якщо зараз спробувати визначити внесок Анатолія Качана в художнє осягнення українського Причорномор’я, то він полягає у відкритті для української дитини краси цього краю. І не треба сприймати цей факт як буденний, такий, що його можна проминути, не звернувши особливої уваги на нього. В програмі кожної японської школи заплановані екскурсії по найбільш красивим місцям їхньої острівної країни. Кожна японська дитина за цим суто педагогічним задумом повинна побачити і пережити, і назавжди пройнятися красою рідної землі. Василь Сухомлинський у своїй знаменитій книзі « Серце віддаю дітям» особливу увагу звертав на спеціально влаштовані так звані «подорожі у природу», що мали, за його задумом, надзвичайно важливе виховне та пізнавально-розвиваюче значення. Він був переконаний, що краса рідної землі ошляхетнює душу майбутнього громадянина, виховуючи в ньому ту моральну якість, котру у нас зазвичай називають патріотичним вихованням.

Пейзажна лірика Анатолія Качана, ліричним героєм якої є дитина з її наївно чистим, безпосереднім і водночас надзвичайно спостережливим баченням світу — це подорожі в рідну природу, під час яких відкривається її краса. І якщо спробувати засобами літературно-критичного слова якось охарактеризувати світ краси рідного краю, дарований його поезією, то виявляється, що це зробити дуже непросто через те, що майже кожна поезія немовби звертається до тебе як до інтерпретатора літературно-художнього тексту з проханням: не поспішай, зупинись, приглянься до мене, відкрий мене для себе і розкажи про мене іншим. Знаю з досвіду, що такі враження виникають, якщо маєш справу з текстами високої художньо-інформативної щільності — тобто з текстами високої художньої проби.

Але, не маючи такої можливості зупинитися над окремими поезіями з метою їхнього детального аналізу, вдамося до коротких характеристик знакових, опорних моментів художнього світу поета.

І першим таким опорним моментом є образ саду, у створенні якого проявилась архетипність художнього мислення автора книжки «За нашим садом море грає». То сад його дитинства, який стає садом юного читача. Він, звичайно ж, «коло хати». Весняний, сповнений запахів розквітлих вишень, яблунь та груш, озвучений співом птахів, а з вечора — цвіркуном, котрий «всю ніч сюрчить аж до світанку». Бачимо його й осіннім, з останніми кількома яблуками, які залишилися «для зими», та засніженим зимовим, до якого завітали снігурі. Є ще й «Райський сад» біля його села, або ж, як його ще називали, «Казенний», тобто загальнолюдський, а точніше, колгоспний, якому присвячена сповнена ностальгічного настрою поема.                                                   

В роки без світла і тепла

Цей сад у плавнях біля Бугу

Був і окрасою села,

І годувальником, і другом.

І досі сняться ще мені,

Та вже за сотні верст від саду,

То райські яблуні рясні,

То райські грона винограду.

Налитий сонцем виноград

І райські яблучка-корали

Манили влітку нас у сад,

Який ми Р а й с ь к и м називали.

Цей Р а й с ь к и й с а д був знищений уже в наші дні. Тому й виникає питання з цілком виразним підтекстовим смислом:

Без вороття летять роки,

Минають тижні-семиденки.

А де ж нові садівники?

Де наші юні Симиренки?

Інший знаковий момент — річки та лимани Причорноморського краю. Кожна поезія, присвячена чи то Дунаю, Бугу та Інгульцю, звучить як освідчення в любові до тихої спокійної води, до човнів, що «дрімають над водою», до «заворожених комишів», котрі стоять «зеленою стіною». Скидається риба вдалині. «Ось дика курочка крилата чи то летить, чи то біжить то по воді, то по лататтю». І так далі, і так далі — безліч деталей, кожна з яких є активною в асоціативному плані і тому відтворює знаковий образ річки, яка є Божим даром, прикрасою цього світу.

І, звичайно ж, степ — особливий, причорноморський. Вітри, що обвівають його, несуть у собі запахи моря. І осінні тумани, що кочують його просторами, теж пропахли морем. Окремі деталі, сприймаючи які буквально проймаєшся поезією степу, врізаються у пам’ять назавжди. Це може бути степовий полустанок, млин-вітряк на перехресті доріг, дим від багаття, на якому пастухи варять куліш.

І всі ці знакові образи поетичного світу — сад, річки та лимани, степовий причорноморський простір — постають перед нами спочатку весняно-літніми, а потім — осінніми, а далі — ще й зимовими. І якщо доросла людина зустрінеться з поезією Анатолія Качана, то обов’язково відновить у своїй пам’яті чи то весняні «медові дні», коли «на околиці села пахуча липа зацвіла», чи то «сині очі лугів», що спочатку цвітуть маками, покрівцями, воронцями, петровими батогами, а потім, після сінокосу, покриваються стогами. Гостро пригадається йому і щедра зима, яка

… насипала снігів

І побілила нашу хату.

Для лиж, санчат і ковзанів

Настало довгождане свято.

Святково в лісі, у саду,

А сніг — немов риипучі двері,

А зграя галок на снігу —

Як чорні букви на папері.

Але найбільше той степовий край бачиться осіннім. Можливо саме в поезіях «осіннього циклу» найбільше відчувається його витонченість як поета. Зображення осіннього причорноморського степу викликає такі щемкі емоції, які японці, прекрасні знавці поезії, позначають словом «вабі» — воно означає легкий смуток, викликаний відчуттям проминущості усіх життєвих миттєвостей, які назавжди залишаються позаду:

Веде дорога у степи.

А від кургану до кургану

Десь на Херсон біжать стовпи

Через пусті поля й баштани. […]

Уздовж дороги за селом

Птахи прощаються із літом

І радяться із ватажком,

Як їм до вирію летіти. […]

Десь там за віхами дерев

Нас виглядає при дорозі

Сутула хата з диарем

Очима заскленими в осінь.

А біля стежки до води,

Вітрами хрещена і холодом,

Як маятник — туди-сюди —

Скрипуча хвіртка ходить ходором.

Десь там, десь там біля воріт,

Куди веде мене дорога,

В саду над айстрами висить

Останнє яблуко — для Б о г а.

(У степовиків є звичай залишати на деревах в саду на зиму бодай кілька яблук — кажуть, «для Бога»).

Але, як про це вже йшлося, Анатолій Качан не лише поет степу — він, не зважаючи на свій статус дитячого поета, зараз є чи не найкращим нашим мариністом. Назва його останньої книжки «За нашим садом море грає» не випадкова. Саме поєднання степу й моря породжує тонку художню енергію, яку в нашій літературі найкраще відчували та виражали Ю. Яновський та Олесь Гончар. «Сад над морем» був одним із улюблених образів Максима Рильського.

Осягнення мариністичної теми Анатолієм Качаном виразно характеризує ось те «золоте правило» дитячої літератури: «Для дітей треба писати так, щоб дорослим було цікаво читати».

Мариністика Анатолія Качана — це витончені зорові картини, наповнені тонкими художніми смислами — тут і зображення руїн Ольвії, що генерують асоціації прадавньої античності на чорноморському побережжі, і «білі ночі Одеси», сповнені аромату розквітлих акацій, і кораблі, що повертаються з далеких мандрів до рідних берегів, і наскрізні для мариністики поета образи маяків…

Василь Сухомлинський є автором геніальної сентенції, істинність якої він переконливо довів у своїх працях: «Поетичне слово — еліксир для мозку дитини». Поезія Анатолія Качана ідеально пристосована для того, щоб бути еліксиром для розвитку душі і розуму юного читача.

Щоб зрозуміти сам «механізм» розвиваючого потенціалу поетичного слова, необхідно взяти до уваги, що сприймання художнього тексту є процесом розкодування його смислів. Поетичні тексти Анатолія Качана вирізняються кількома надзвичайно важливими особливостями. Перша і головна з них — розкодування його слова породжує яскраву візію, яка буквально заряджена емоційними смислами. Зрозуміло, що йдеться про відому нам усім художню образність. Але в поета вона особлива — не занадто спрощена, але й не занадто ускладнена. І до того ж — звернемо на це особливу увагу — вона виражена красивою, відточеною у всіх своїх компонентах, формою. Існує в тому оптимізованому варіанті, який здатний обрати лише справжній талант.

Характеризуючи процес сприймання дитиною поетичного слова, не будемо вдаватися до його психофізіологічних тонкостей, котрі пов’язані з роботою мозку дитини, з особливостями функціонування правої («образної») півкулі і її взаємодією з лівою («логічною»). Просто маємо зрозуміти, що дитина, сприймаючи такий оптимально вивірений поетичний текст, не тільки максимально активізує свою образну уяву, а й водночас перебуває в активному процесі відкриття для себе навколишнього світу. Причому, надзвичайно важливим є те, що цей світ є світом Краси. І здійснює це відкриття завдяки витонченій словесній формі. Кожна поезія буквально зіткана з метафоричних образів, багато з яких здатні запам’ятатися на все життя. Хіба, наприклад, забудеш такі картини:

У степу над Лиманом

Є криниця між трав

З журавлем дерев’яним,

Що від гурту відстав.

Або:

Понад Лиманом трави цвітуть,

Ластівка воду п’є на льоту:

Ледве торкнулась дзьобом до скла —

Ніби алмазом слід провела.

А ось як передано «хвилювання» корабля, який повертаючись до рідного берега, орієнтується на маяк:

Він випромінював тепло,

До себе кликав крізь негоду,

І дужче битись почало

Залізне серце теплохода.

І якщо зараз, намагаючись охарактеризувати творчість ювіляра, я не торкаюся таких важливих граней його творчості як ігрова поезія чи його іронічного ставлення до «комп’ютерних» захоплень сучасної дитини, то це лише засвідчує неабияку масштабність його творчого доробку, яку неможливо охопити в одній газетній статті.

Однак, зрозуміло одне: підводячи підсумки творчої діяльності Анатолія Качана у ці ювілейні для нього дні, маємо пошанувати його як видатного майстра слова, що дарує українським дітям чудовий поетичний світ рідної землі, сповненої Краси і Любові.

Григорій КЛОЧЕК,

доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри української літератури

Кіровоградського державного педагогічного

університету імені Володимира Винниченка

(Кропивницький, січень 2017 р.).

***

У Райському саду поезії Анатолія Качана

Глибокий зміст, колоритні образи, настроєвий малюнок, фольклорно-лірична стихія і музика слова — знакові риси поезії для дітей Анатолія Качана.

У 60-ті роки ХХ ст. почав друкувати у періодичних виданнях для дітей ліричну, наближену до фольклору, змістовну, жанрово-, образно- і мовно-стилістично вишукану поезію. У 70-ті роки побачили світ його перші збірки: «Джерельце» (1975), «Ворота міста» (1977), «Берегові вогні» (1979). Мариністичні теми, краса природи у різні пори року, нотки громадянської лірики, мовна гра словом вирізняють і його наступні збірки: «Колос наливається» (1981), «Зелений промінь» (1983), «Прощання з літом» (1992), «Живу я біля моря» (1992), «Хвиля хвилю доганяє» (2007), «Листи з осіннього саду» (2013).

Зовсім недавно вийшла нова збірка лірики та ігрової поезії Анатолія Качана «За нашим садом грає море» (Веселка, 2016).

Вірші про степ і море близькі і дорогі поету. У передмові Автор щиро зізнається: «в них, як у виноградних гронах, грає сонце півдня України, де минули мої дитячі, шкільні та студентські роки, розпочиналась творча дорога. Щороку манить мене той край і тепер…». Любов до рідного краю озивається у кожному вірші Анатолія Качана багатогранними образами, метафоричною мовою, щирою емоційністю.

В Дунайських плавнях — тиша тиш:

Дрімає човен над водою,

А заворожений комиш

Стоїть зеленою стіною.

Упали хмари у Дунай,

А час… неначе зупинився… («Світанок у плавнях»).

Поет вміє бачити красу у всьому, захоплюватися досконалістю природи, слухати музику вітру, гул-гуркіт прибою, насолоджуватися дивовижною «грою моря». Він тонко відчуває перехід пір року і поетично описує їх. Один із таких віршів — «Осінь гралася з вогнем». Колористику осені Анатолій Качан майстерно передає метафоричною мовою:

…На вітрах палахкотять

Груш і яблук крони,

Виноградники горять

Полум’ям червоним!

Багатими дарами саду накраває стіл «На покрову щедра осінь» («На Покрову»).

Ностальгія за літом, яке «догорає у квітниках», звучить у вірші «Приморська осінь». Кожен опис — невеличка строфа, а насправді — величезне яскраве полотно, намальоване майстром-художником.

З моря насуваються тумани

І пасуться вранці на стерні,

А чубатий одуд вже востаннє

Б’є поклони рідній стороні….

Автор не просто розраджує сад, який сумує, а й акцентує на любові до рідного краю. Філософією буття сповнена поезія «Степова дорога». Ритміка її відлунює тугою за літом, яке «стало на крило». Підкреслює настрій виразна колористика: «Червоним золотом із груші / Осіннє листя потекло», «Надходять хмари-водовози / Із глибини рудих степів». Образи дороги, скирт, які стоять у полі «мов кораблі на якорях», шипшини-тавричанки «у коралах дорогих», дощу, який «сцілує на дорозі сліди коліс-мандрівників» — художні деталі ліричного сприйняття реальності.

Дещо іншим за пафосом та інтонаціями є вірш «Осіння борозна». За описом змін у природі, читач розуміє, що йдеться про пізню осінь — автор міркує про ще один пройдений рік («Річне кільце іще одне / В деревах додалося»), але акцентує не так на екзистенційному, як на гумористичному аспекті.

У збірці можна виокремити і «зимовий цикл». «Зимові яблука» — загадка-недомовка, відгадка якої неважко відчитується завдяки виділеним у тексті буквам. Використовуючи елементи поезії нонсенсу, а насправді — подібність за кольором яблук і снігурів, поет спонукає читача уявити картинку і логічно подумати.

Дворядковою строфою написаний вірш «Річка сховалась», основні ознаки якого — проста і легка мова, чіткий ритм, паралельне римування, контрастне зображення образу річки влітку і зимою.

Вірші «Щедра зима», «Летять із гірки санки», «Мете метелиця», «Зима щедрує по дворах», «Походеньки лиса», «Відлига» поєднані зимовими пейзажами, дитячими забавами. У них — авторська манера використовувати метафоричність та контрастне порівняння явищ природи, синтез реальної дійсності та спогаду, уявлення, мрії. Вірш «Мете метелиця» у жанровому підзаголовку названо спогадом про літо, адже в ньому протиставлено картини зими і літа, асоціації за контрастністю:

Квітучий луг… метелики…

Ну як це пояснити:

Дивлюсь я на метелицю,

А бачу в лузі квіти?..

Особливим у цій добірці є вірш «Різдво Нового Сонця», у якому Анатолій Качан оспівав день зимового сонцестояння, наближення весни після Нового року й Різдва. Її прихід ознаменувала і Різдвяна квітка, яка «вогнем червоним» зацвіла на підвіконні.

Дух весни живе у віршах «Райські дні», «Вийшла річка з берегів», «Розливається Дунай». Автор використовує систему стилістичних фігур, оригінальні порівняння: «Як молоком облитий, / Тьохкає сад пісні», «Ніби школярка з бантами, / Що в перший клас пішла, / Вперше в житті під хатою / Яблунька зацвіла».

Мовне обігрування смислу слів, використання омонімії, метричний та строфічний малюнки поезії «Вийшла річка з берегів» забезпечують їй ритміку та лаконічність безконечника. Автор пише оди природі, саду, річкам, складає гімн морю.

Мариністика — одна із ключових тем у творчості Анатолія Качана. У цій збірці її розвивають поезії «За причалом море грає», «Морське ім’я», «Хвилювалось море», «Після бурі», «Рідні береги», «На березі моря», «На широкому Лимані», «Покровитель мореплавців», «Шумить у мушлі море», «Морський туман», «Кину в море я монетку». Художні деталі, конкретні й одночасно узагальнені топоси, пейзажні малюнки відтворюють гармонію природи. Окремі рядки відлунюють у наступних поезіях:

Пахне свіжістю морською

Далина прозора.

За піщаною косою

Грає синє море.  («…За піщаною косою»)

…Море грає, поле грає,

Хвиля хвилю доганяє:

Наступає їй на п’яти —

І не може наздогнати.  («Море грає»)

Володимир Рутківський назвав мариністичну поезію А. Качана «маяком на березі дитинства». Цей образ-символ може мати кілька інтерпретацій: щось постійне і вічне, як духовне начало; символ рідної домівки, краю, що чекає на своїх дітей-мандрівників, мореплавців; орієнтир у житті; людина, яка стоїть на сторожі слова, мови, справжньої поезії дитинства тощо.

 У текстах маяк, сад, море, степ — живі образи, які атестують А. Качана, як майстра персоніфікації:

...Маяк на березі крутому

Перемовлявся з кораблем

...Маяк увечері і вранці

На кручі молиться щодня....

...А з порту, вічно юний,

Як дівчині моряк,

Акаціям-красуням

Підморгує маяк...

Потрактований маяк і «як перший вогник України».

Усі поезії збірки взаємопов’язані, близькі за тематикою, подібні жанрово, побудовані на одному образі чи за одним законом на мовно-наративному рівні. Гра домінує у безконечнику «Пе-ре-віз-ник» та вірші «Степова криниця»; образ моря — у віршах «Прощання на причалі», «Ще море тепле», «Приморська осінь»; шкільна тема — «Дзвонить осінь школярам» та «Дивувалися ліси»; осіння ностальгія — «Степова дорога» та «Осіння борозна».

Своєрідний цикл структурують поезії, в яких зринає образ літа: «Бджолиний рій», «У долині журавель», «Летюча квітка». Побудовані на звуконаслідуванні, грі слів вони звучать музикою степів, річок, моря. В окремих — звукові образи превалюють над зоровими (безконечник «Співучий сад»). Посилює таке враження повторення дієслів-синонімів, що позначають дії, пов’язані із звуком: «щебече, тьохкає, туркоче» сад, «пе-ре…-кли-ка…-ють-ся зозулі», цвіркун «сюрчить». Контрастна зміна фрагментів опису продиктована чергуванням дня і ночі. За таким принципом побудовано безконечник «Вечір у степу».

Кожна поезія Анатолія Качана — то його душа, яка радіє, тішиться чи сумує. У поезії-роздумі «Сині очі лугів» мотив повернення думкою в минуле доповнений розгорнутою метафорою: «А над водопоєм навкруги,/ Де я хмари пас, ганяв м’яча,/ Журяться петрові батоги,/ Коров’як горить, немов свіча». Авторські роздуми сконденсовані в образах-символах, підкреслюють її філософський зміст.

…Скоро буде в лузі і мій стіг.

Важко про це думати, однак,

Бо іще цвіте петрів батіг

І горить свічею коров’як .

Кілька пластів має поезія «Гроза в Карпатах»: експліцитний — опис грози, історичний екскурс у часи Довбуша, фольклорна стилізація; імпліцитний — акцентування на проблемах сучасного суспільства, порушення питання національної єдності українського народу.

Знаковою у збірці є автобіографічна поезія «Райський сад». Її строфи — інформативні, емоційні, художні фрагменти картини, яка символізує долю ліричного героя (життєвий шлях поета), відтворюють реалії його життя.

У двох долонях берегів

Несе наш Буг до моря воду…

Річка, як і сад, спонукають автора до глибоких асоціативних роздумів: «сад оцей / Був острівцем посеред моря — / Зеленим райським острівцем / Посеред моря сліз і горя». З болем згадує «три війни / І три страшні голодомори». Така поезія — емоційний досвід для наступних поколінь. Душевний біль і сум єднаються з великою надією на нових героїв, «Які відродять Райський сад — / Квітучу нашу Україну».

Реальні предмети і явища природи у віршах А. Качана набувають яскравих обрисів, нових смислів, живуть особливим життям: «Вітерець гортає книжку», «Склавши долоні рупором, / Пробує голос грім», «Шле яблунька із саду/ Мені за листом лист».

Є у збірці вірші, що розгортають фольклорні традиції ігрової поезії для дітей («Пісенька про Півника») — у них використано форму загадок, безконечників, пісеньок. Діалогічна мова, слова-новотвори («закудикала мені/ Курочка дорогу»), тавтологія, мовне обігрування назв (Шум і Шумиха, Цвіркун і Сюррчилла) додають їм гумористичного забарвлення й дотепності. Це — справді ігрова поезія, багата тропами, стилістичними фігурами, вона вимагає вдумливого читання, розважає юних читачів.

Вітаю з Днем народження чудового письменника, справжнього Майстра поетичного слова, Анатолія Качана!

Міцного здоров’я, добра, любові, миру, натхнення Вам, пане Анатолію!

Божого благословення і нових творчих звершень!

Хай в душах маленьких читачів відлунює Ваша любов до світу, рідного краю, моря, степів!

Хай множиться те добро, яке Ви сієте поміж нас! Хай завжди цвіте петрів батіг, за садом грає море, а Бог дарує вам Многая літа!

Тетяна КАЧАК,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри філології та методики початкової освіти

Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

(Івано-Франківськ, 15 січня 2017 р.).

***

Якщо сприймати поезію як високі світи над нами, тоді поет — птах, що міряє крилами світлі небеса. Анатолій Качан у наших небесах — поет щиро український, з неповторним, завжди впізнаним голосом.

У його слові ліризм і м’якість народної душі, акцентованої на добро. Про що б він не написав, воно «пахне», відлунює просторами українського Півдня.

Нашим дітям, безперечно, поталанило, що обрав Анатолій Качан саме літературу для них. Зробив своєю місією, справою всього життя, предметом відданого лицарського служіння. Він до дитини говорить водночас по-серйозному і доступно легко, по-новому і спираючись на національні традиції, ненав’язливо вводячи свого читача в процес соціалізації як найважливішого завдання дитячих років.

Поталанило, безперечно, і всій нашій культурі. Адже такі поети, як Анатолій Качан, неповторні голоси в її могутньому, що лунає ще з дохристиянських, архетипно-підсвідомих глибин, хорі.

З роси та води Вам, наш Поете!

  Лідія ХОДАНИЧ-ПОВХ,

кандидат педагогічних наук,

доцент, завідувач кафедри педагогіки та психології

Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти

(Ужгород, 15 січня 2017 р.).

***

Природні дива в поезії для найменших

Поезія – це те, що має оточувати дитину від народження. Поетичне сприйняття світу не лише розвиває малюка, його уяву, творчі здібності, а й формує найліпші риси характеру та своєрідний погляд на речі, далекий від буденності, що здатен прокласти надзвичайний життєвий шлях. Окрім того, вірші найзрозуміліші дітворі змалечку. Вони ритмічні, мов стукіт серця, мелодійні, як мамин голос, ліричні, мовби процес пізнання світу.

Особливо – якщо йдеться про якісну поезію, на кшталт нової збірки «Листи з осіннього саду» Анатолія Качана, відомого поета, заслуженого працівника культури України, лауреата безлічі премій та відмінника освіти України, доробок якого вже став частиною життя багатьох українських дітей і ввійшов у підручники й антології української дитячої літератури. Торік Анатолій Качан отримав премію «Джури» «за створення високохудожнього образу українського Причорномор’я в книжці лірики й ігрової поезії “Листи з осіннього саду”».

Книжка підійде й дітлахам 6-7 років, що лише почали самостійно читати, і найменшим книгодрузякам для читання з батьками вголос. Та й малим школярам вона стане в пригоді. Поезії Качана формуватимуть літературні смаки та художнє чуття, надихатимуть, тренуватимуть пам’ять і просто приємно розважатимуть діток різного віку, бо належать, за визначенням автора, до «ігрової поезії».

Сюжети віршів – сторінки з життя на тлі природи Причорномор’я й українського села в усі пори року, сповнені гумору, тепла, грайливості й навіть містики. Основні образи книжки зовсім не нові, радше зрозумілі й добре знайомі: строкаті стежки, широкі степи, барвисті поля, доброзичливі селянські подвір’я, квітучі сади, шумні річки. Цей колорит нагадав мені під час читання береги рідної Херсонщини, запах бабусиних пиріжків та вітер, що гуляє широким степом.

Віршам Качана притаманна хороша ритміка, вони легкі для запам’ятовування завдяки образності й мелодійності. Особливість збірки – значна кількість «нескінченників», які можна повторювати безліч разів знову і знову, наче наспівуючи улюблений мотив. Є серед листів з осіннього саду й загадки, і вірш-розіграш, і пісеньки, і спогади…

Ілюстрована книжка одним із найколоритніших українських дитячих графіків – Костем Лавром, відомим, зокрема, оформленням книжок видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Зображення дуже близькі до народних мотивів і чимсь – до дитячих малюнків. Впадає в око цікаве поєднання тексту й ілюстрацій. Зображення розташовані всередині кожної розгортки, ніби стовбур дерева й міцне гілля, що тягнеться до сонця, а тексти поезій – наче листя з осіннього саду, що, як різнобарвний дощ, осяює все довкола та шовковим килимом вистилає землю.

«Листи з осіннього саду» займуть гідне місце на полиці домашньої бібліотеки. Це книжка великого формату, із твердою палітуркою, надрукована на якісному глянцевому папері з гарними соковитими ілюстраціями. Відповідне виконання для листів, які захочеться перечитувати знову й знову.

Валерія БЄЛЯЄВА

(Бєляєва, Валерія. Природні дива в поезії для найменших // Барабука. – Режим доступу : http://www.barabooka.com.ua/prirodni-diva-v-poeziyi-dlya-najmenshih/).

***

Де розлита синя акварель

Про цю книжку сам автор у вступному слові говорить так: «На її сторінках хлопчик з незвичайними здібностями відвертає від садів градову хмару; під час цвітіння акацій розпочинаються білі ночі в Одесі,     а вогонь маяка, цього першого вогника України, змушує дужче битися навіть залізне серце теплохода, що повертається з далекого плавання до рідних берегів… Зверніть увагу на вірші про степ і море, вони особливо дорогі мені… Бо в них, як у виноградних гронах, грає сонце півдня України, де минули мої дитячі, шкільні та студентські роки, розпочиналася творча дорога».

Справді, як своєрідні персоніфіковані образи живуть у цій книзі море і степ, сади і лимани, Журавлині луги і Бобровий брід, які сьогодні потребують нашого захисту. А ще автор запрошує помандрувати разом       з ним до берегів колись щасливої Ольвії; відвідати морську столицю України, в якій у день гумору «лопнув меридіан»; побувати в горах, де  «Багато літ   і зим підряд Чорти запеклі Вивозять СОСни із Карпат на дрова в пеклі».

Неймовірно вимисливий автор у формі: тут безконечники (можливо, найулюбленіший жанр А. Качана), вірші-розіграші, загадки-безконечниці, акрозагадки, вишукані ігри зі словами-маятниками, ліричні мініатюри        і досить розлогі за обсягом цикли,  етнопоезії та багато інших див. Художник і автор верстки подбали, щоб книжка вигравала всіма барвами веселки, щоб можна було не просто знайомитися з її змістом, який сам по собі завжди захоплює і полонить, а й дошукуватися таїни фраз і слів, знаходити те, що заховано між ними. Автор означує це видання як лірику та ігрову поезію для юних читачів, і збірка цілком підпадає під це притягальне визначення. Певен: багато дітей проведе над нею незабутні хвилини, яких не може подарувати ні комп’ютер, ні телевізор, ні будь-що інше. Такі книжки спроможні залишити в душі глибокий                                 і непроминальний слід, стати подією, що освітлюватиме все життя, змушуватиме повертатися спогадами у своє дитинство, як нині, «крізь призму дитячого яснобачення», незрідка повертається сам автор.

Побачити у звичайному незвичне, в буденному святкове, в минущому вічне – це теж прикметна особливість таланту поета.

Над полиновим сухоцвітом

Махає крилами вітряк,

Немов збирається злетіти,

Та не наважиться ніяк….

Старий вітряк живе між селами,

За перехрестям двох доріг.

Він чорні хмари перемелює

На біле борошно, на сніг…

А. Качана треба цитувати повністю, бо тільки тоді відкривається вся краса його письма, і як жаль, що цього не дозволяють рамки літературного денника. Однак і окремі, вихоплені з контексту строфи дозволяють відчути ще одну прикмету авторського стилю – ясне, прозоре образотворення.

Жаль, що я не живописець,

А не то б намалював,

Як ворушить хмари місяць,

Наче сіно скиртоправ…

Звичайно, А. Качан ще той живописець, тільки живописує не барвами, а словами, і все, про що б не писав, виграє кольорами: «Упали хмари у Дунай, А  ч а с… неначе зупинився. Та ось зажеврів неба край,         – То знак мені й тобі, Дунай, Що День новий вже народився». А ще зачаровує запахами і лункими голосами: «В небі, де розлита синя акварель, Ластів’ята з вереском крутять карусель».

Сильна сторона поета – ритмомелодика: він охоче апробовує різні форми віршування, намагаючись вивільнити чудесні мелодії, які звучать   у його душі, які дарує йому навколишній світ: море, степ, небо, хмари, лимани, сади… Звичайно, найпотужніше тут звучить висока ораторія моря, прислухатися до якої нас націлює вже сама назва книжки.

За нашим садом море грає,

Із берегами розмовляє –

То криком чайок над водою,

То гулом-гуркотом прибою.

А наш садок на косогорі

Щодня вітає Чорне море

Зеленим шумом тополиним

І щебетанням солов’їним…

Поет намагається не повторюватися і, використавши якийсь ритмічний малюнок, уже не повертається до нього, за незначними винятками. Він з якимось особливим натхненням і навіть зухвальством демонструє невичерпні можливості класичних форм.

А ще зачаровує в нього густий звукопис, усі оті незліченні алітерації – «трави травня», «Бджоли жалять без кинджала, Бо у бджіл залізні жала», «Біг додому лісом лис, Шелестів над лисом ліс», а також завжди цікаві дітям звуконаслідування: «Кине хто грудку чи камінець, – Тьох-тьох-тьох-тьохкає лід-ясенець».

Книжка «За нашим садом грає море» глибоко повчальна, мудра, відкрита у своїй простоті, багатстві й красі. Вона покликана збуджувати     у дітей цікавість та потребу пізнання світу, підсилювати любов до природи, змушувати їх думати і радіти своїм великим і малим відкриттям.

У цій книжці, як у морській мушлі, чути шум моря і шепіт саду, степова  пісня жайвора і осінні голоси лугів, поскрипування старого вітряка і щебет річки під кригою,  завивання завірюхи й дзвінка тиша плавнів та ще багато-багато інших див. Кожен читач – малий чи великий (справжні мистецькі твори для дітей завжди хвилюють і дорослого читача) має робити їх сам, і в кожного, мабуть, вони будуть трішки інші, відмінні, бо ця книжка невичерпна в своїй щедрості й внутрішньому багатстві.

        Петро СОРОКА,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри літератури і порівняльного літературознавства

Тернопільського національного педагогічного

університету імені В. Гнатюка

(Тернопіль, січень 2017 р.).

***

Цей рік щедрий на ювілеї літераторів. І українських також. У 2017 році виповнюється 90 років з дня народження Ростислава Братуня та Олекси Тихого, 110 років — з дня народження Олега Ольжича, 120 — з дня народження Євгена Маланюка, 130 років — від дня народження визначного драматурга Леся Курбаса, 140 сорок років — із дня народження Гната Хоткевича, 150 років з дня народження Осипа Маковея, 190 — з дня народження Леоніда Глібова, 200 років тому народились поет-романтик Михайло Петренко і письменник-критик Микола Костомаров. І цього ж таки року вшановуємо 80-ліття Євгена Гуцала. І, думається, це таки не всі визначні ювілейні дати життєпису українських видатних авторів.

А от на початку року своє 75-ліття святкує сучасний поет-мариніст, автор широко знаних творів для дітей Анатолій Леонтійович Качан.

Здрастуй, море!

Як тебе звуть?

— Звуть мене Чорним

За люті шторми.

— Чом же ти, море,

Синє в ці дні?

— Синє, бо небо

Скупалось в мені.

Синє тому,

Що зацвів і запах

Синій бузок

На моїх берегах.

Цей вірш, як яскравий приклад майстерної авторської образності, і в ньому вочевидь відбиваються, як у люстерці, викупані у хвилях небеса, і відчутно так духмяніють пахощі бузку, огортаючи читача яскравим сплеском мрійливого дитинства. Це чи не головна риса творчості Анатолія Качана — кодування у слові «прожитих» образів. Те, що схвилювало свого часу душу митця, ніби фіксується на символічну зорову плівку пам’яті, щоб потім відродитися на папері, та не тільки для самого себе, а більше іще й для інших. Це добре помітно в збірках «До синього моря хмарина пливе», «Чари ворожбита», «Хвиля хвилю доганяє», в інших знакових виданнях для малечі. Сам автор, у передмові до високо оціненої читачами і літературознавцями книги «Листи з осіннього саду», зауважив: «Якби я не вірив у магічну здатність слова викликати яскраві образи, уявлення, то ніколи б і не брався за перо, не витрачав би свій час на марну справу».

Відповідальність перед словом — це також наскрізна риса творчості автора. Спілкуючись із юними літераторами, Анатолій Леонтійович незмінно говорить про чесність автора у творчості. За його словами, торкаючись будь-якої теми, варто розуміти, що саме ти хочеш сказати, і наскільки тобі є близькою (своєю) обрана тема. Важливого значення автор надає і формі та змісту твору, як і літературним жанрам. Не секрет, що знаного автора не приваблює фентезі, а все-таки повагу викликають реалістичні твори та історична література. Звісно, майстерно написані та осмислено. Анатолій Леонтійович говорить відверто про це. І в цьому також особливість його характеру — чесність у словах і відвертість. Навіть якщо це комусь й не до шмиги.

Окремо хочеться іще написати про вміння автора спілкуватись із дітьми. І це не просто вміння, і не просто набутий досвід у часі зустрічей з юними шанувальниками творчості. Це — відмінне знання дитячої психології. І це увиразнено у самій творчості. З-під пера Анатолія Качана вийшли у світ не тільки чудові поезії для дітей, а й багато неперевершених скоромовок, забавлянок, фразеологізмів у віршах…

Ось одна із забавлянок, яку люблю сама — казка-безкінечник:

 — Хочеш послухати казочку про горобця?

 — Хочу.

 — Тоді слухай уважно:

 Жив собі горобець, —

 от і казочці кінець.

 А тепер послухай казочку про порося:

 Жило собі порося, —

 от і казочка уся.

 — А куди ж середина казок пропала?

 — Пішла до лісу і заблукала...

 Або ж ось ця, коротесенька і мовно-розвиваюча: «Кіт вночі ходив на гульки і набив на лобі ґульки»… І скільки іще — чудових і смаковитих. Гратися — не награтися, читати — не начитатися. Тому допитливій малечі й не хочеться обривати зустрічі з автором. Як із близькою людиною. Недаремно ж Анатолій Леонтійович зауважив якось, з притаманною манерою приязного жартівливого усміху:

Всі діти, знайдені в капусті, —

Це діти дядька Качана...

Звісно, це — чудовий авторський символічний текст, а ось як розповідали принагідно бібліотекарі Центральної публічної районної бібліотеки імені О. С. Пушкіна про одну із зустрічей з автором: «Легкістю слова, своїх віршів та загадок автор полонив серця юних читачів. Діти довго іще, й після зустрічі, не відпускали Анатолія Леонтійовича, настільки видалась цікавою розмова із письменником».

Це насправді рідкісне обдарування — не грати, а бути на рівних із дітьми-читачами. Діти насправді тонко відчувають щонайменші дисонанси розмови, і жодне загравання не допоможе, коли автор хіба що тільки грається у творчість для дітей. Як не прикро констатувати, але це досить поширене у нашій літературі явище. Втім, у кожного справжнього автора є свої секрети поринання у дитинство. У Анатолія Леонтійовича є своя наскрізна фраза творчості для дітей: «Я ще не виписався як поет незабутніх дитячих вражень».

Віншуючи з ювілеєм, зичу Вам, Анатоліє Леонтійовичу, щоби цей неймовірний час можливості «виписатися» тривав іще багато натхненних десятиліть.

Многая Вам літа у мирі, радості, та при міцному здоров’ї!

 Марія МОРОЗЕНКО,

голова Творчого об’єднання дитячих письменників

Національної спілки письменників України

(Київ, 15 січня 2017 р.).

 Розсип добрих слів про творчість Анатолія Качана

***

«Чому мені подобається поезія Анатолія Качана? Бо його твори, адресовані юному поколінню, хвилюють і дорослого читача несподіваним, особливим баченням світу, якоюсь дивною і вражаючою присутністю в «задзеркаллі» тексту. Він, як справжній поет, у першу чергу озвучує свої рядки чистою музикою. Часто, як на мене, сумною, але музикою, яку приємно слухати, яка наповнює душу чародійством поетичного слова».

Ігор БОЖКО, м. Одеса.

***

«Поезії для юних читачів потрібно було дати новий подих та відкрити новий шлях, і Анатолій Качан це успішно зробив. Його творчість — основа літературної традиції, на якій може розвиватися новітня поезія для дітей».

Тетяна КАЧАК, Івано-Франківськ

***

«Анатолій Качан — представник нового лірико-психологічного напряму в сучасній українській поезії для юних читачів. Письменник створив свій виразний художній світ, в якому зустрічаються хвилі моря і степу, постає образ Саду як взірець порозуміння між

людиною і природою. Звернене до наших почуттів і душі, заряджене сонячною енергією півдня України, слово поета—мариніста здатне викликати зримі картини та хвилюючі образи як у юного, так і в дорослого читача».

Григорій КЛОЧЕК, м. Кропивницький.

***

«Просте, але позбавлене спрощеності, на диво свіже, справді легке письмо Анатолія Качана хочеться читати. І річ, мабуть, не стільки в метафорах чи порівняннях, лексиці, сповненій вишуканої естетики, скільки в різко індивідуальному, специфічному баченні цим поетом світу, яскравому образному мисленні, особливій пам’ятливості та у щасливому, хоч, може, не такому вже й легкому віднаходженні адекватних засобів художнього втілення побаченого та відчутого».

Лідія КОВАЛЕЦЬ, м. Чернівці.

***

 «У багатьох творах автор підноситься до широких художніх узагальнень, багатозначних образів, афористичності: «Бо рік без щедрої зими — Як віз без колеса одного», «Співають села пісню на три голоси, Четвертий голос — В небі журавлі», «Той, хто зимуватиме за морем, Ще позаздрить нам на чужині» і т. ін. Завдяки таким особливостям поетичне слово А. Качана не має чітких вікових меж і однаково цікаве як для дітей, так і для дорослих. А це є ознакою справжньої поезії, яка не потребує знижок ні на специфіку жанру, ні на вік читачів».

Микола ЛАБІНСЬКИЙ, м. Київ.

***

«Анатолій Качан родом з півдня України. Його поезія ніби дихає степом і морем, і дитинством. І водночас вона може бути окреслена як філософська, природна, магічна».

Галина ЛОЗКО, м. Миколаїв.

***

«Наскрізною у книжці Анатолія Качана є тема Дитинства як утраченого раю («Райський сад», «Райські дні», «Маятник дитинства», «Розливається Дунай», «Пісня джерела» та ін.). Справді, якщо і є рай на землі, то назва йому — Дитинство».

Анатолій МАРУЩАК, м. Херсон

***

 «У творах Анатолія Качана завжди є підтекст, інший план, який, власне, і відкриває у звичному явищі незвідане. Це тому, що навіть у прикладних жанрах А. Качан залишається насамперед поетом. Його вірш може бути простим за формою і змістом, прозорим за образною системою і відверто дидактичним чи й методичним, але це завжди п о е з і я, а не заримовані слова».

Наталя МАРЧЕНКО, м. Київ.

***

«Анатолій Качан належить до тих рідкісних письменників, для яких юний читач — не просто цікавий співрозмовник чи вдячний слухач, який «мотає на вус» мудрі поради автора. Переважна більшість його поезій — це насамперед запрошення до невимушеної співтворчості, до здивування перед красою, якої раніше ми чомусь не помічали: «До сходу сонця, на світанні,// Біля старого маяка // Біліє парус на Лимані — // Трикутний лист від моряка»… Саме в ліриці та ігровій поезії, які здатні запалити іскру в очах юного читача, сколихнути душу, настроїти її струни на гармонійний лад, на співпереживання, найповніше виявився «живий, дихаючий», за визначенням Миколи Вінграновського, талант Анатолія Качана. Зважаючи на те, що маяк є улюбленим образом письменника-мариніста («На березі тому багато вже літ Маяк-чорноморець в дозорі стоїть»), його поезію теж можна назвати маЯком на березі Дитинства».

Володимир РУТКІВСЬКИЙ, м. Одеса.

***

«Я наївна людина, і досі, коли наткнуся на високу, справжню поезію, то не можу стриматися, щоб не висловити своє захоплення авторові. Хоча це так не властиво нашому часу. Прочитав Вашу добірку в «Кур’єрі Кривбасу» — і занімів. Перевірив себе вдруге, втретє. Ці вірші можна читати безліч разів. Я великий читач, але не зустрічав, щоб хтось отак міг написати для дітей. Та не тільки для дітей. Бо добрі дитячі вірші завжди хвилюють і дорослих. Коли читаю Вас, то починаю ще глибше усвідомлювати, що найважче писати просто, ясно, пластично. Ви — великий майстер простоти. Вище цього немає нічого. Читаєш і дивуєшся: як, звідки це диво?.. Тисну Вашу талановиту руку!».

Петро СОРОКА, м. Тернопіль.

***

«А. Качану притаманне глибоке етнічне світовідчуття. Він органічно вплітає у вірші обряди, звичаї, вірування українського народу, обігрує безліч народних прикмет. Це першооснова його творів, те тло, на якому розвивається авторський діалог з юним читачем. Його вірші цікаві й зрозумілі дітям, бо в них дихає саме життя. Вершиною дотепності, теплого гумору і водночас насичення життєвими реаліями, що є близькими та зрозумілими дітям, є в письменника вірші-безконечники. Цей жанр він широко використовує в своїй поезії, трансформувавши з фольклорних джерел».

Людмила СТАРОВОЙТ, м. Миколаїв.

***

«Лірика Анатолія Качана позначена прикметами та спостереженнями народу, його глибинним анімістичним світоглядом, космогонією первісних уявлень до такої міри, що сам поет сприймається як ловець глибинних народних скарбів. Тому це більше, ніж лірика, це книга народної душі, підручник етнічного сенсу, народний золотослів, збагачений новими, сучасними образами».

Лідія ХОДАНИЧ-ПОВХ, м.Ужгород.

***

«Поезія Анатолія Качана навчає дітей ясно бачити світ і любити життя. Образне мислення письменника свіже, жваве, яскраве, тож пробуджує в дітях безпосереднє, самостійне ясне світобачення й тонке, проникливе сприйняття життя. А жартівливо-іронічний погляд автора на технозалежність сучасних дітей спонукає їх до самоіронії та відновлення природного світовідчуття. Живою складовою поетичних образів книжки стали мальовані образи самобутнього художника, лауреата Шевченківської премії Костя Лавра. Митець явив тут особливі малюнки, відмінні від своїх широковідомих книжкових ілюстрацій. Їх колоритна дитинна стилістика дивовижно гармоніює зі стилістикою словесних образів поета, а також із яскравим дитячим світобаченням, уявою й мисленням. . .»

Олександер ШОКАЛО, м. Київ.