Біла Надя. Крута компанія
27 березня 2017, 8:28   Автор: Марченко Наталя, Качак Тетяна

Біла Надя. Крута компанія : повість / Надя Біла. – Київ : ВЦ «Академія», 2017. – 160 с.

Найпростіше буде сказати «Це крута книжка про любов по-дорослому!».

Але це – найменше, що є в цій книжці.

Бо в ній ідеться про ТЕБЕ – вже не дитину, і все ще не дорослого. Про ТВОЇ думки, страхи, сподівання та вчинки, за які буває соромно і страшно. Про «круті» компанії, в кожній із яких свій закон і антураж. Про буденну типову школу, з «косяками» за рогом і вчителями, котрим вдається щиро нічого насправді важливого не помічати. Про батьків, які живуть у якісь паралельній реальності, де ти граєшся з ведмедиками та пишеш «домашку», замість цілуватися у ванній і пробувати наркоту… 

Але це направду крута книжка. І дуже добра. Сповнена щирої поваги та розуміння ТЕБЕ – шістнадцятилітнього, незрозумілого собі самому і такого спраглого «справжнього» життя.

Не розповідатиму, хто герої та що з ними трапилося. Бо цю книжку варто прочитати самому.

Із здивуванням. Із задоволенням. Із острахом, що все таке впізнаване. Із радістю, що це «не моя історія» та що все добре. А тоді варто просто подумати на самоті… або поділитися думками й книжкою в своїй «крутій» компанії smiley.

Наталя Марченко.

Дорослому читачеві

Крутий віраж у сучасній прозі для юних

 «… А тобі все одно. Тобі сьогодні шістнадцять…»

У контексті розмов про сучасну літературу для юних читачів звучать нарікання, що в українській прозі не розроблено багато тем, які зараз популярні та поширені в англійській, американській, німецькій та інших літературах;  що наші письменники пишуть спрощено і стереотипно, вимірюючи буття застарілими мірками, а запропоновані сюжети реалістичних текстів – банальні й не здатні конкурувати із світовими бестселерами. Не все так однозначно: тільки за останній рік з’явилося більше десятка, написаних на якісно новому художньому рівні й адресованих підліткам і молоді, прозових творів реалістичного спрямування. Крутим віражем, своєрідною революцією й етапним явищем у цьому сегменті української літератури стала книжка Наді Білої «Крута компанія», видана нещодавно у ВЦ «Академія».

Надя Біла дивує відвертістю, оголеним нервом буття юних героїв, справжністю оповіді, майстерним письмом. «Крута компанія» – повість, позбавлена будь-яких табу: тематичних, мовних, дидактичних, функціональних чи ідеологічних. Це чудовий зразок глибокої, психологічної, «хард-реалістичної» прози про і для молодих людей – уже не підлітків, але ще не дорослих. Смілива проза.

Мілка, Мірка, Каринка та Юля Семенючка, а ще Дімка, Пашка, Олег і Саша Сотник – такі різні молоді люди. У кожного свій характер, світобачення і мрії. Кожен із персонажів – яскравий тип, репрезентант юнацької позиції та поведінки, що формується під впливом соціального статусу родини, унаслідок життєвого досвіду, який щораз стає більшим і відкриває нові горизонти. А ще у них свої «круті компанії».

Письменниця майстерно змальовує їхні портрети і характери, значну увагу приділяє деталям і відверто прописує тілесність у текст. І читацька уява вже малює рудоволосу Мілку з великими зеленими очима і важкими стегнами, світлочубого Дімку, струнку Мірку, розхристану Каринку, стильного «бабника» Сашка Сотника. Юні, спраглі до всього нового і невідомого, вони шукають себе і поводяться по-дорослому. Перші алкогольні сп’яніння, «доріжки» наркотиків, галюцинації та... перші поцілунки… а може й не перші, але такі хвилюючі.

Мілка закохана у «золотого хлопчика», успішного та багатого Сашка Сотника. Але якось із подружками вони познайомились із трьома «старшими пацанами в пошуках», які не належать до фешенебельного світу. «Їхні фразочки, натиск, голосний регіт свідчать, що ЗНО свого часу хлопці написали слабувато» [С. 10]. Серед них – Дімка. Саме з ним починає спілкуватися Мілка. Дімка ставиться до неї не тільки як до малолітки, він відчуває щось більше, хоч розуміє: зараз немає шансів. Дімка порівнює Мілку із Світланкою, старшою за нього на 5 років. Із нею все по-дорослому і без будь-яких пояснень. 

Мілка думає про студентське життя, яке наближається, «…уява малює не дуже чіткі картинки: тусовки, кохання, світлі аудиторії з величезними вікнами, каскад столів, залитих сонячним сяйвом. І літній професор біля дошки розповідає про щось важливе, більше не дитяче, не шкільне… Скоріше б!» [С. 8]. Підлітки завжди хочуть подорослішати швидше. І ось такі очікувані 16 років. Батьки залишають три пляшки шампанського та вільну квартиру, щоб свято з друзями вдалося. І воно таки вдалося, незважаючи навіть на те, що Дімка прийшов із Світланкою, а та не зовсім вписувалась у компанію.  «…А тобі все одно. Тобі сьогодні шістнадцять.  Музика гримить. Коньяк намішано в літрові пляшки з кока-колою. <…> Хтось знаходить в твоєму айподі техно. Ти не дуже полюбляєш цей безглуздий гуркіт, але зараз – те, що треба. Нехай гуркотить. Шмигаєш до ванної поправити зачіску, намазати блиск на губи, щоб сяяв на фотографіях. Каринка усіх безперервно клацає, викладає потім без розбору купу фоток у ВК… <…> Відчиняються двері ванної. Ти здригаєшся від несподіванки й обертаєшся. На порозі з’являється Дімка. <…> Він робить лише один крок – а скільки ще кроків можна зробити в малюсінькій ванні – притискає тебе до стіни і цілує. <…> Його рука в тебе на шиї, під підборіддям, така м’яка й тепла, що не від поцілунку мурашки біжать вниз, а від цього дотику. І до тебе відразу доходить, що ти цілуєшся з Дімкою по-справжньому…. <…>  У вас на двох одне дихання» [С. 46]. Надя Біла подає епізоди з великою увагою до психологічних станів, почуттів та емоцій героїв.  Немов кадри фільму, які дивляться і обговорюють персонажі, так ці епізоди повісті формують художнє полотно-стрічку.

 Доля зводить Мілку із Сашком Сотником у ліфті. Вони починають зустрічатися, як думає Мілка. Насправді Сашко просто її використовує. Дівчина з болем розуміє, що він брехав їй завжди, одночасно зустрічався з багатьма дівчатами, пропонував їм наркотики. Авторка зуміла гостро описати весь драматизм ситуації, використавши пряму форму психологічного зображення героїні. «Тобі так соромно за цей зіпсований шарф і за себе ідіотку, роздавлену, принижену, тепер і кинуту. Нестерпно. Соромно за свою жахливу фігуру з товстою задницею, за дурість, за слабкість. Соромно через те, що ти є» [C.  139]. Мілка спробувала жити дорослим життям, але це виявилось не так просто. Туга, самотність, безвихідь, від яких не рятують ані дезодорант, ані парфуми, ані вимивання у душі… Правдива внутрішня мова, яка потоком свідомості вливається у текст, метафорика фрази відбивають емоційний стан дівчини краще, аніж будь який опис. Мілка: «Я себе ненавиджу. Я хочу випалити себе зсередини, вивернути навиворіт і спалити» [С. 156]. Такої відвертої психологічної прози ми чекали давно…

Мілка сама приймає рішення, не може розказати про все мамі, бо та досі думає, що «…ти із Сашком не перетнула межі», «наче ти досі дитина, що грається ляльками, наче ти не живеш у реальному світі. Наче це не твоя однокласниця зарізала свого хлопця. Засунула йому ножа в пузо, ще й двічі. Наче це не ти втягувала порошок носом із кухонного столу. Наче це не ти пішла з Дімкою до чужої квартири. Наче це не ти спала із Сотником. Ні, це не ти. Точно. Це все не ти. І не тебе. І не з тобою» [С. 140]. Конфлікт поколінь і їх уявлень про межу «можна/не можна» – традиційний у літературі про і для юнацтва. Але у повісті ніхто не віддає данину традиції.

Надя Біла не тільки вправно оповідає історію, змінюючи персонажів, композиційно поєднуючи два ракурси («Ти» і «Він» – розділи, які чергуються у повісті та роблять її гендерно семетричною), а безцеремонно називає речі своїми іменами, без прикрас показує життя таким, яким воно є.

Ця повість викликає асоціації, пов’язані з теорією «нового роману». Тут і елементи «шозизму» (Ален Роб-Грійє), і пошуки «нової психологічної матерії» (Наталі Саррот), і «художня розкутість» вільного від будь-яких норм «незаангажованого митця». Надя Біла експериментує, акцентуючи на різних пластах внутрішнього та зовнішнього світу героїв, переплітаючи їх. Локуси дому вражають детальним описом. Ці інтер’єри такі різні, як різне життя і доля їх мешканців. Затишна, із меблями, застеленим пухнастим покривалом ліжком, крутими гаджетами, гірляндою фотографій  і  квітковим запахом кімната Мілки різко контрастує із квартирою з поламаними меблями і смородом алкоголю, в якій живе Дімка. Куди ще більший хард-реалізм? Здавалося б, що може об’єднувати ці два світи і цих людей? Але Мілка з відчуттям своєї провини таки приходить до Дімки просити вибачення, бо не може «більше себе гризти». Він сердиться, вона йому огидна. «Він переміг – вона програла»:

«– Я тебе люблю, – каже вона, – мені з тобою добре. Можеш мене ненавидіти, не прощати, не дзвонити, але тільки завтра. А сьогодні будь зі мною, будь ласка» [С. 158].

Крута компанія дійсно «може давати і повчальні уроки». Здається, Мілка їх засвоїла дуже добре, бо готова бути з Дімкою сама собою… і сказати йому все.

Цю книжку ПРОЧИТАТИ треба ОБОВ’ЯЗКОВО! Вона здивує!

Тетяна Качак,

м. Івано-Франківськ.

Додаткова інформація

Коментарі до статті