НЕНАВ'ЯЗЛИВА ДИДАКТИЧНІСТЬ ІСТИННОЇ ЛЮБОВІ

 «Потрібно робити так, як потрібно,
а як не потрібно – робити не потрібно»

Вінні Пух

Не перший раз бачу, що письменниця пише оповідання для дітей, враховуючи свій досвід бути матусею. Та й не може бути по-іншому в українських матусь-письменниць, які до безтями люблять своїх діточок! Тому записують, запамятовують, не пропускаючи повз вуха та пам'яті вислови і міркування малюків. У звичайній сім'ї батьки можуть посміятися над витівками своєї малечі, розказати родичам, сусідам. Не так у родині письменницькій. Тут не просто запам'ятовують, що сказала або зробила дитина, а переносять це на папір, ілюструють, видають книжки, надаючи можливість іншим батькам використовувати їхні педагогічні знахідки.

Тетяна Череп-Пероганич у новій книзі для дітлахів «Назустріч сонечку» розповідає добрі історії з позитивним закінченням, у яких багато рефлексій, сенсів і дидактики. Все це не є занудливо незрозумілим, хоча базується на знайомстві читацької аудиторії зі злободенними явищами та особливостями життя української родини та малюка, який пізнає світ. Автор не чурається виписати у своїх оповідках і соціальні проблеми, з якими стикається малеча, коли починає свою соціалізацію через поїздки у транспорті, зустріч зі старенькими, необхідність товаришувати та ділитися тим, що маєш.

Кожна історія, описана авторкою, має певний психологічний «колір», у який вона «фарбує» настрій читача: філософсько-розсудливий, спокійний, виважений тон спілкування із дитиною, тон поваги, розуміння мотивацій і бажань дитини — це дорого коштує у наш час.

До того ж авторка, у діалогах розбираючи поведінку хлопчика, фактично допомагає йому самостійно вирішити складні життєві питання. А це і є так звана, нелюбима нами дидактика, що призвана відповісти на питання «Як вчити і яким речам конкретно?». Взагалі, дидактика є розділом педагогіки й розкриває закономірності засвоєння знань, умінь, навичок. Це якщо коротко. Написала «нелюбима нами» та зупинилась. Відомо, що зайва дидактика не йде на користь художності: в кращих творах для дітей мораль, як у народних казках, «ніде відкрито не висловлюється, але випливає з самої тканини розповіді» (В. Пропп). Дійсно, я небагато бачила батьків, які згодні з дидактикою у навчанні. Розмірковуючи про своїх діточок, батьки часто-густо думають, що їхнє дитятко не менше за генія та всі знання схопить зльоту. Тому дидактика хай проходить повз нього. Але… без неї все ж таки ніяк. Згодна, що деякі дитячі тексти у дидактичності, як то кажуть, перегинають палицю. Але й vice versa теж не приймаю: коли тексти для дітей — це суцільні плуталки та безрефлексійна «куча-мала».

Тому наголошую: авторці книги «Назустріч сонечку» вдалося уникнути відвертого дидактизму та майстерно спрямувати увагу маленького слухача на розвиток взаємин героїв її творів, побудованих на повазі до кожної особистості.

Знаю Тетяну Череп-Пероганич як талановитого поета, тому не здивована ігровою материнською поетикою її тексту для дітей, яка дає змогу на рівні не повчальному, але особисто-сприйнятливому вести живий діалог з цільовою аудиторією книги — дітьми та їх батьками.

«— Богданчику, а що ж там у твоїй торбинці, — звернулася вихователька. — Будемо друзів пригощати?

— Не хочу, — міцно притис хлопчик повний пакунок смакоти до грудей. — Це моя мама пекла.

— Звичайно, твоя. Для того, щоб ти всіх пригостив. Інші ж дітки поділяться з тобою тим, що приготували у них вдома.

Умовити хлопчика не вдавалося. Тоді Марія Іванівна, всадовивши усіх за один довгий стіл, розділила випічку, розлила компоти. Але біля Богдана, окрім його трубочок нічого не поставила. Не відразу й зрозумів, чого так. Та дітвора видко поділилася з товаришем наїдками. І вже потому він дозволив виховательці розпорядитися його печивом.

Коли мама забирала додому Богдана, то, звісно, дізналася й про те, що трапилося. Дорогою стали говорити, що він зробив не так.

— Це, синку, ще одна корисна річ, яку потрібно знати, — не будь жадібним.

Наступного дня, йдучи у дитсадочок, Богдан попросив купити багато цукерок.

— Навіщо тобі? — запитала ненька. — Свято минуло.

— Все одно хочу ще раз пригостити друзів».

(Тетяна Череп-Пероганич, «Назустріч сонечку»).

Чого немає в оповідках — так це заздалегідь сформованої думки. Матуся не надає синові поради, а тільки наводить — як пунктиром намічає — схему поведінки, до якої хлопчик, як би мовити, приходить самостійно. Житєвість епізодів, які проживає малюк та його родина, є впізнаними кожною родиною. І це важливо: надати можливість батькам і діткам зрозуміти, що щастя різних сімей таке схоже, тільки нюанси різні, й індентифікувати себе як щасливу родину, де, втім, все ж вчать дитину завжди думати про наслідки.

«Братик лагодив комп’ютери та відніс до ремонтної майстерні фотоапарат. Мама ж відмивала зайчика, стіни і Богданчика. Іграшку врятувати, на жаль, не вдалося, а от сам Богдась із наполовину пофарбованим волоссям і справді, аж до візиту в перукарню, був схожим на маленьку білочку.

Мама того вечора, вкладаючи синочка спати, не співала колисанку, а довго-довго розповідала про те, як непросто бути в маленькому віці слухняним, але намагатися варто:

— Завжди думай про наслідки. Це важливо!»

(Тетяна Череп-Пероганич. «Назустріч сонечку»).

У даному випадку, маленький хлопчик, як головний герой, є прикладом для поведінки через розмірковування та ненав‘язливе навчання, формування перших уявлень про етичні категорії та систему цінностей, материнську поетику, що служить для втілення головного задуму автора — показати роль матері та сім‘ї у виховання справжнього характеру, який має свій шлях у просторі майбутнього життя.

Думаю, що книга знайде свого читача, й причина такої популярності — чесне обговорення з дитиною за допомогою персонажів реальних проблем дорослішання.

Ольга РЄПІНА, 
м. Дніпро.