Дитяча література завжди займала периферійне місце в літературній полісистемі. У перекладознавстві дитяча література розглядалася як підпорядкована більш широким поняттям та маргінальна за своєю сутністю галузь [1, с. 24].

Українські дослідники дитячої літератури: Д.Білецький, І. Бойцун, Я.Гоян, А.Гурбанська, В.Дончик, М.Жулинський, С.Іванюк, П.Кириченко, Л.Кіліченко, П.Кононенко, А.Костецький, В.Неділько, О.Папуша, М.Слабошпицький, М.Славова, Р.Стаднійчук, Б.Чайковський, Ю.Ярмиш, Ю.Ячейкін - але мовознавчий та перекладознавчий аспекти у цих дослідженнях майже відсутні. Література для дітей традиційно розглядається на пострадянському просторі з позиції фольклорних витоків літературних джерел. А сучасні автори залишаються майже поза увагою дослідників. Що стосується мови перекладу, в роботі використані розробки М.Петровського стосовно зв’язку антропологічного аспекту і розвитку літератури [2]. Але в основному ця стаття ґрунтується на розробках закордонних шкіл, наприклад, на досягненнях Франкфуртського інституту вивчення літератури для дітей та юнацтва (монографії проф. Х.-Х. Еверса, Г. фон Глазенапп), фінської школи (Н.Пуурінен), Ізраїльського інституту дитячої літератури (проф. З.Шавіт), Інституту дитячої літератури Відня (М.Люпп).

Регулярне зацікавлення в Україні дитячою книгою як об’єктом критичного аналізу розпочалося лише наприкінці 70-х рр. ХХ ст., зі створення  щорічного збірника літературно-критичних статей про дитячу літературу „Література. Діти. Час”, що видавався  видавництвом „Веселка”  (1979 – 1990 рр). Загальний пафос розмови про дитячу літературу (як і самої літератури), зрозуміло, відповідав духові часу, а всебічний аналіз розмаїтого літературного буття часто підмінювався оцінкою на відповідність панівним ідеологічним і дидактичним канонам. Рідко  мовилося про  дитячу книгу як видавничий феномен.
Літературно-критичні публікації, присвячені творам  українських дитячих письменників, спорадично з’являлися на сторінках спеціальної  «дорослої»   періодики, зокрема «Літературної України», однак  „владні стереотипи повсякденного мислення (дитяча – недитяча – несерйозна, минуща, недосконала)...,  відсутність силового поля фахових дискусій” [1; 8],  невиробленість в оновлених  наукових, культурологічних та естетичних  парадигмах метамови дискурсу довкола дитячої книги спричинили майже повне його згасання.

Спроби відновити практику публічного осмислення літературно-видавничих  процесів  в царині нової української дитячої книги розпочалося лише наприкінці 90-х років з поодиноких коротких рецензій  у нових часописах видавничо-книгарської тематики –„Книжник-ревю” (згодом тут було запроваджено  спеціальну рубрику „Книжка року. Номінація „Дитяче свято”), „Книжковий огляд”, „Книжковий клуб+”. „Друкарство”, „Палітра друку” тощо. Рецензії на дитячі видання  трапляються  й в Інтернеті, на сайтах Інтернет-книгарень і відповідних мереж,  в електронних версіях та на сайтах видавничих часописів, однак здебільшого це електронні  дублі (або версії) опублікованих у пресі матеріалів.

"…Не менее удачна, как мне кажется, новая повесть-сказка «Лесина пісня». Начинается она так:
«Із давніх давен мешкали собі в краї українськім Вишиванки та Колядки, Казки та Загадки, Крашанки та Легенди, Щедрівки та всі ті, хто в серці народу живе. А за старших були в них Слово та Пісня.

Любили їх люди та приказували:

- Споконвіку ми разом. Будемо одне про одного дбати. У злагоді та любові житимемо.
І все б нічого, та прийшли царі з країв дальніх.

Один каже:
- Подобається мені тута.
І другий каже:
-І мені подобається.