Наукові дослідження




Уродженець міста Біла Церква Вадим Лазаркевич – геніальний ілюстратор книжок дитячих письменників Болгарії

 

Творчеството на художника с литовско потекло – Вадим Лазаркевич е познато и обичано от цяла България, и независимо, че е роден в Украйна и учил в Русия, името му е така здраво свързано с българската културна традиция и “звучи” така български, че на човек му е твърде трудно да повярва във факта, че всъщност Лазаркевич не е българиин.

Творчість художника літовського походження Вадима Лазарке­вича є відоме і любиме в цілій Болгарії, і незалежно від того, що він народжений в Україні і вчився в Росії, його ім’я так сильно пов’язане з болгарською культурною традицією і звучить так по болгарські, що людині дуже важко повірити, що Вадим Лазаркевич власне не є болгарином.

Презентація до статті

Зовсім недавно у літературних і видавничих колах про українську підліткову літературу говорили як про нереалізований проект. За останні роки ситуація значно змінилася: книжки для підлітків і про них, написані сучасними українськими авторами, успішно конкурують із перекладною літературою. Їх тематичний і жанровий діапазон значно розширився: письменники сміливо висвітлюють проблеми, які у західноєвропейській літературі давно є традиційними і тенденційними; пропонують тексти у стилі  «хард реалізму», на новий художньо-естетичний рівень виводять реалістично-фантастичну і фантастичну прозу; реагують на ґендерні аспекти читацьких запитів.

Така література стає цікавим і повноцінним об’єктом дослідження. Традиційний літературознавчий аналіз та методологія критичних підходів (постколоніального, рецептивно-естетичного, культурологічного, ґендерного та ін.) забезпечують інструментарій, за допомогою якого пояснюємо специфіку, текстуальні й позатекстуальні тенденції сучасної прози для дітей та юнацтва як художньо-естетичного та соціокультурного феномена.

Ґендерне прочитання сучасної підліткової прози дає можливість проаналізувати уміння авторів висвітлювати реальний життєвий досвід, передати світогляд, психологію, характер, поведінку, вчинки юної особистості через призму її гендерної культури; художньо осмислити й прописувати у текстах дорослішання дитини, набування нею «сексуального тіла», процесів ґендерної соціалізації. На усіх рівнях поетики художнього реалістичного твору увиразнюється дихотомія фемінність / маскулінність, а на рівні образної системи й проблематики прослідковується ґендерна симетрія чи асиметрія. Предметом вивчення ґендерних літературознавчих студій виступає як ґендерна поетика тексту, так і специфіка рецепції юних читачів, пов’язана з їх приналежністю до певної статі. 

Репрезентація фемінного і маскулінного дискурсу в літературі для дітей та юнацтва має свої особливості, зумовлені як текстовими, так і позатекстовими факторами. Якщо фемінний дискурс повною мірою автори реалізовують у дівчачих текстах, то маскулінний дискурс репрезентують хлопчачі тексти.

Хлопчачий текст створений на основі центрування образів, характерів, опису поведінки та психології хлопців, що безпосередньо пов’язано з актуалізацією дискурсу маскулінності в літературі для дітей та юнацтва, домінуванням чоловічих уявлень, досвіду. Він, як правило, адресований не тільки читачам-хлопцям, але завжди про них.

Важливо проаналізувати специфіку конструювання маскулінного дискурсу та його художню репрезентацію на рівні поетики у текстах різних жанрів (реалістичної, пригодницької, історичної, детективної прози), окреслити залежність формування характерів головних героїв від категорій гендеру  (ідентифікації, соціалізації, ролей, взаємодії) та самосвідомості автора, вікової групи потенційних адресатів.

Яскравими зразками маскулінного дискурсу, хлопчачих текстів у сучасній прозі для дітей та юнацтва є реалістичні повісті «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел» Сергія Гридіна, «Арсен» Ірен Роздобудько, пригодницькі повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» Олександра Гавроша, «Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий» Марії Морозенко, історичні пригодницькі повісті та романи «Сторожова застава», «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», «Джури і Кудлатик», автобіографічна повість «Потерчата» Володимира Рутківського, детективні повісті «Полювання на золотий кубок», «Мисливці за привидами», «Собачі клопоти», «Небезпечна спадщина», «Клуб боягузів», «Донька короля», «Колекція гадів», «Група залізного порядку», «Гімназист і Чорна рука» Андрія Кокотюхи. 

Виховні константи дитячої літератури: спроба систематизації
17 листопада 2017, 18:18   Автор: Лідія Ходанич

Дані досліджень у галузі суспільно-гуманітарних наук, зокрема психологічної та культурної антропології (етнології), педагогіки та психології, соціології, літературознавства, філософії мистецтва тощо, засвідчують, що в художньому слові міститься глибокий виховний потенціал, який акумулює в собі, поруч із загальнолюдськими універсаліями, національний менталітет, характер і є основою формування людства в його етнічній мозаїчності. Проте кожна з перерахованих вище наук по-своєму називає та інтерпретує це явище. Так, психологи „торкаються” його через модальну особистість (А.Інкельс, Д.Левінсон, Х.Дейкер, Н.Х Фрейд), структуру базової особистості (А.Кардгенер), які так чи інакше „випливають” з учення Фрейда-Юнґа про архетипи підсвідомого, зокрема про колективні архетипи, описані К.Г.Юнґом; антропологи, культурологи, етнологи оперують поняттям ментальності (К.Леві-Стросс, І.Грабовська, Н.Хазратова), значимі системи (Рой Д’Андрад), пасіонарності (Л.Н.Гумільов); педагоги — через шкалу норм і цінностей (І.Бех, Ю.Руденко, В.Цимбалістий), літературо- та мовознавці, філософи — через семіотику, образи-символи (В.Гумбольдт, О.Потебня, Ю.Лотман, Ж.Дерріда).

Такий підхід певною мірою гальмує дослідження, зокрема в педагогіці, тому, на нашу думку, необхідно ввести новий, універсальний, термін для означення виявленого явища, який би дозволив об’єднати отримані в різних галузях дані. Скористаємось для терміна добр відомими поняттями виховання (процес всебічного формування особистості) та константа (постійна величина)— це дасть можливість у самому виразі зафіксувати деякі характерні особливості цього поняття.

Виховні константи — це універсальні виховні ідеї, в основі яких лежать вимоги, що висуваються перед особистістю умовами її існування в конкретному соціумі у конкретно-історичний час. Іншими словами, це універсальні вектори виховання в етнічній (реґіональній) інтерпретації, поєднані зі специфічними стереотипами, властивими етно-, субетно- чи іншій групі людської спільноти.

Поліетнічність – особливість Закарпаття, що історично склалася і вимагає від школи специфічних підходів до виховання толерантності міжнаціональних стосунків. Тому вчитель тут повинен, крім глибоких фахових знань, орієнтуватись у психотипах основних етнічних груп, що населяють регіон – українців, угорців, словаків, німців, румунів, циган, а також представників етнічних груп, що з’яґвились на Закарпатті після Другої світової війни.

 Національна ментальність – це специфічний спосіб сприйняття і роз’яснення нацією свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин, що виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних , геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників і виступає як цілісне духовне утворення, „ дух народу”, що пронизує всі сфери життєдіяльності людей [1;204]. Національна ментальність фіксує вияв своєрідного колективного інстинкту самозбереження, що виробляється і зберігає етнос для існування в специфічних умовах його геокультурного простору.

Базуючись на самосвідомості нації, на компонентах духовного життя, зокрема на словесній творчості (фольклорі), етнопедагогіка має за мету постійне відтворення етносу як в онто-, так і в філогенезі, тому вона виступає безпосереднім виразником етноментальності. Народ намагався прищепити новому поколінню усе найкраще, найбільш цінне, що упродовж довгих часів виробив сам, тому в дитячому фольклорі найменше наносного, „ чужого”, і саме ця сфера духовного життя, як нам видається, є „концентрованим” середовищем етноментальності.