«Ось і канікули. Ви неодмінно будете гратися зі своїми друзями, братиками та сестричками. А які цікаві ігри ви знаєте? Давайте спробуємо перелічити. Хлопчики, либонь, назвуть спортивні — футбол, шахи, теніс, волейбол. Але я не про ці розваги, а про піжмурки, квача, «струмочок»...
Чи вмієте ви гратися у «Вовків і баранів», у «Дракона», в «Оселедчиків»? Ні? Цьому легко зарадити! Дізнатися про, можливо, нечувані досі ігри вам допоможе книжка Анатолія Григорука «Солом'яне море», випущена видавництвом «Веселка». Ви зможете її придбати в книжковому магазині або взяти в бібліотеці.
Книжка має два розділи. Перший — «Ігри дітей народів СРСР» — знайомить з розвагами, якими можна займатися вдома, у школі на перервах, на вулиці, в будь-яку пору року — позмагатися. хто з вас спритніший, кмітливіший, винахідливіший. Адже як це нелегко й разом з тим кумедно, зовсім не допомагаючи собі руками, відкусити шматок медяника, прив’язаного до горішнього кінця довгої палиці (українська гра «Калита»), відгадати, під яким з десяти листочків захований камінець (таджицька гра «Де крем’яшок?»), спробувати перетягнути товариша на свою межу, обв’язавшись з ним рушником (киргизька гра «Рушничок»).
У другому розділі — «Ігри дітей народів світу» — розповідається про народні звичаї, рослинний і тваринний світ різних країн і, нарешті, про ігри, якими захоплюються ваші однолітки в Індії, Франції, Китаї...
Чи багато ви можете назвати риб, тварин і птахів (аргентинська гра «Вода, земля, небо»), чи зможете влучно вцілити списом у дичину (австралійська гра «Полювання на кенгуру»), чи перестрибнете на одній нозі через кілька намальованих на землі щаблів (шотландська гра «Драбинка»)?»

Ганна МАЛЯРЕНКО 1, 1987 р.

***

«Що найбільше люблять робити діти? Звичайно, гратися. Адже таким чином найповніше виявляються їхні здібності, активність, ініціатива, прагнення до справедливості і рівноправності.
Які найпоширеніші ігри наших дітей? Це, звичайно, всім відомі піжмурки, квач, ловинки та ще з десяток інших. Але багато народних уже позабувались, а чимало ігор з інших країн ми й не знаємо.
Кілька років тому побачила світ збірка українських народних ігор «А я квача не боюся!» А. Яланського (яку вже б не завадило перевидати). Тепер вийшла нова книжка А. Григорука «Солом'яне море» («Веселка», 70 с, ц. 25 коп.),. присвячена іграм народів СРСР, а також зарубіжних країн. Описуючи їх, автор пояснює, звідки походить назва, як виникла гра. Знайомлячись з іграми народів світу, письменник розказує про народ, який їх створив, природу країн, де вони виникли і яка зумовила їх появу.
Аналізуючи і порівнюючи дитячі розваги, А. Григорук переконливо доводить, що мають вони багато спільного, хоч називаються по-різному. Наприклад, російська — «Мишки в нірках» дуже схожа на англійську «Риба-кит», а монгольська «Верблюд і верблюденята» подібна до наших піжмурок.
Чимало ігор, особливо народів Сходу, Африки, дуже своєрідні і невідомі нашим малюкам. Як-от улюблена гра японських дітей «Рибалки і рибки»: до прутиків малята прив’язують довгу барвисту стрічку, до неї — пір’їнку або трісочку — це «рибка». «Рибок» тягнуть по землі, кожен намагається наступити на сусідову, а свою від цього вберегти.
Не менший інтерес, мабуть, викличе і своєрідна гра далекої африканської країни Гани «Калабаш» (як зуміти пронести вдвох, не тримаючи руками, гарбузяне барилко). Або гра дітей Бірми, коли намагаються із зав’язаними очима поцілити палицею по підвішеному горщику; чілійська — «Солом'яне море»: потрібно проскакати на одній нозі по купі соломи, ні разу не впавши.
Книжка А. Григорука написана просто, дохідливо, так, що її зрозуміють і наймолодші. Барвисті малюнки художника О. Агафонова наочно пояснюють умови розваг, допомагають малюкам краще в них розібратися».

Лідія МАЛЕЦЬ2, 1988 р.

***

«Часто помічаємо: покупець, беручи до рук книжку, починає знайомство з останньої сторінки. А зміст книжки Анатолія Григорука «Чим хата багата» («Веселка», 47 с., ц. 60 коп.) можна назвати незвичайним і своєрідним. Для заголовків кожного оповідання автор використав народні приказки: «І з посміху люди бувають», «Той ще не музика, хто в дудку дме», «Хто міняє, той нічого не має», «Знає кіт, чиє сало з'їв», «Коваль клепле, поки тепле»...
Далі пояснюється їх зміст доступною для малюків мовою. Це сприяє не тільки кращому засвоєнню матеріалу, а й вихованню культурних цінностей нашого народу.
Герой оповідань — хлопчик Дениско, дуже схожий на однолітків своєю забудькуватістю, непосидючістю і бажанням пізнавати щось нове. Повчальною ця книжка буде не тільки для малюків, але й батькам.
Наша багата народна педагогіка вчить, як правильно треба виховувати дитину. Приміром, купив дідусь Денискові дудочку. І от невдовзі від того інструмента нікому спокою не стало. Здавалося б, можна забрати його та й годі. Ну, трохи поплакав би, — нічого страшного. А чи не краще вчинити інакше?
«Коли бабуні урвався терпець, вона заткнула пальцями вуха, глянула з докором на дідуся й вигукнула:
Ну, старий, і купив же ти дуду на свою біду!
Ваші грають — наші плачуть, — винувато усміхнувся дідусь.
—    Гарно грає, але танцювати неохота, — зітхнула мама.
—    А звісно, — буркнув тато. — Бо той ще не музика, хто в дудку дме».
Ціла низка приказок та прислів’їв устами хлопчика переходить із одного оповідання до іншого. Коли у Денискових руках замість дудочки, яку він вимінював на інші іграшки, залишилась кулька, що раптом випорснула з рук і гайнула догори, а хлопчик залишився без нічого, рідні дали таку оцінку його вчинку:
«— Ну, що ж, цікаво було подивитися, як міняють шило на мило, — без найменшого співчуття сказала бабуня.
—    Проміняв бики на воли, аби вдома не були, — додав дідусь.
Хто міняє, той нічого не має, — повчально зауважила мама.
Міняйло без штанів ходить, — ще рішучіше відрубав татусь».
Безперечно, книжка має педагогічне та психологічне спрямування. Треба сказати, що й оформила її художник Валентина Серцова досить яскраво, емоційно.
Героєм оповідань іншої книжки для дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку Дмитра Головка «Рахівничка» («Веселка», 32 с, ц. 20 коп.) став також хлопчик, Валько. І юний читач має змогу спостерігати за життям свого ровесника протягом трьох днів. Цікавими, на мою думку, є оповідання «Коли літери в дружбі» та одноіменне з назвою збірочки. Головне, вони вчать дітей, по-перше, взнати нові слова, а ще — розвивають бажання дитини лічити, виявляють її математичні здібності. Адже кожна розповідь доносить до малюка певну інформацію, яку він серйозно і пристрасно сприймає…
Проілюстрував книжку художник Олексій Львов».

Тетяна КИЯНИЧЕНКО3, 1989 р.

***

«Серед безлічі легенд і приповідок побутує й така. Прийшов початківець до майстра. Той прочитав принесені рукописи й каже: «Якщо й надалі писатимете для дітей, вас чекає зверхність, зневага, а то й образи з боку колег. Читач, хоча й читатиме вас, не знатиме й вашого прізвища. На це згодиться не кожен. Отож знайте: беретеся за справу невдячну, але благородну і вкрай потрібну. Вистачить сил — ваше щастя».
Чув чи не чув цю придибенцію Анатолій Григорук, а все одно так склалося, що з юних літ пов’'язав своє життя з дітлашнею. Спочатку вчителювання на Хмельниччині, у сільській школі. Отож і надивився, і наслухався. Село ж не якесь там собі! За легендами саме в ньому загинув Устим Кармелюк. Та педагогічній кар’єрі завадило здоров’'я. А тут у Києві саме спинався на ноги Дитвидав. Потрібні молоді, знаючі філологи. Це був як знак долі... А для людини творчої видавнича робота не рутина, а роздолля. І молодий редактор Григорук шукає нові теми, укладає збірки, перекладає, підтримує початківців, залучає до написання книжок для малечі вже відомих авторів.
Анатолій Григорук з плеяди однолюбів. Не міняє уподобань і роботи теж. То й перехід з «Веселки» до журналу «Малятко» — це наче станції на одній дорозі.
Справді, хто міняє, той нічого не має.
У журналі він має своєрідну творчу лабораторію. Саме тут апробовуються початківці, з’являються і заявляють про себе нові імена. Саме в журналі можливий оперативний пошук, експеримент, а то й ризик (особливо у ті недалекі минулі чорно-білі роки). А. Григорук належить до тих людей, котрі вміють і можуть наступати на горло власній пісні, стримувати себе задля справи. Свої книжки писав спроквола, без поспіху, виважуючи кожне слово, — «Семафори відкрито», «Гусак-червонолап», «Чим хата багата», «Жилетка «Пінгвін». Але не лише цим Григорукова хата багата. За двадцять п’ять років роботи в журналі (відповідальним секретарем!) стільки зроблено доброго, — на перший погляд — непомітного, наче й буденного, а загалом потрібного, сказати б, необхідного. Працювати може будь-хто, віддаватися роботі з душею і вболіванням — ой далеко не кожен… Звичайно, робити своє (коваль клепле, поки тепле) звично й легше, ділити свій час із турботою про справу, літературу, дітей — трохи важче. Перегорніть підшивки «Малятка», відколи там працює А. Григорук. 1969 рік — друкуються твори Б. Харчука, А. М’ястківського, М. Воробйова, Н. Бічуї, М. Вінграновського, а в літньому числі — замальовка Григора Тютюнника «Маяк». Наступного ж року ще й «Бушля» і «Біла Мара», вірші Л. Талалая, а потім твори О. Гончара, Є. Гуцала, В. Чухліба.
А скільки таких радісних подарунків і відкриттів у журналі за чверть віку! І багато хто з сьогоднішніх членів Спілки може згадати, що вперше він надрукувався в журналі, і саме там почув і добре слово, й пораду. Не поплескування по плечу, а підтримку.
Отож хвала ентузіастам, чорноробам, добродіям!»

Олександр ЄФІМОВ4, 1992 р.

***

«Мабуть, більшість тих, хто вчора був ще зовсім малим, ріс із журналом «Малятко». Батьки читали їм оповідання та казки, надруковані в цьому яскраво оформленому журналі. Можливо, навіть перші літери малюки вивчали з «Малятка». Або навіть і читати за ним навчилися.
Розповідь про письменника Анатолія Григорука я не випадково починаю з журналу для найменших. І не тільки тому, що там надруковано чимало його цікавих творів. У редакції «Малятка» є дуже відповідальна посада. Вона так і зветься: відповідальний секретар. Так от, на цій посаді вже багато років працює він, Анатолій Григорук. У його обов'язки входить і добирати найкращі твори для надрукування в «Малятку», і замовляти художникам малюнки, а з них теж вибирати тільки найкращі. Одне слово, не даремно він — відповідальний секретар. Бо відповідає за все, пов'язане з випуском журналу.
Звичайно, відповідальними секретарями не народжуються, а стають. Але — тільки люди справді освічені і справді дисципліновані. Адже тут треба і багато знати, розумітися на літературі, мистецтві, а ще — бути, як кажуть, своєю людиною серед поліграфістів у друкарні і таке інше, А особлива дисципліна вимагається тому, що відповідальний секретар — не тільки приклад у роботі для інших, а й своєрідний диспетчер різних «служб», які беруть участь у випуску журналу: друкарок, редакторів, коректорів, працівників поліграфії, а також письменників і художників. З усіма ними доводиться мати справу відповідальному секретареві, стежити, аби вони своєчасно виконували свої обов'язки, і своєчасно виконувати всі ті обов'язки, які покладені на нього самого.
Якби мене хтось запитав, що значить справжній відповідальний секретар для журналу, я замість відповіді повів би його до редакції «Малятка», щоб він поспостерігав за роботою Анатолія Івановича. Тоді він і зрозумів би, наскільки це складна і серйозна посада.
Анатолій Григорук родом з Вінниччини. Є там у Козятинському районі село, що називається Махаринці. Лежить воно серед степів, лісів і ставків. Анатолій Іванович добре пам’ятає своє дитинство, що минуло в Махаринцях серед мальовничої природи й добрих, роботящих людей. А той, хто не забуває свого дитинства, дуже часто стає дитячим письменником. І Анатолій Григорук не тільки відповідальний секретар одного з найпопулярніших на Україні дитячих журналів, а й відомий дитячий письменник.
Але перед тим як стали з’являтися книжки Анатолія Григорука, він вчився в школі, потім — на філологічному факультеті Київського університету, вчителював, працював редактором у видавництві «Веселка»...
Анатолій Григорук пише і вірші, й прозові твори. Книжки, які він видав у «Веселці», називаються: «Семафори відкрито», «Гусак-червонолап», «Сніговик-дражнилко», «Вічно живі», «Жилетка «Пінгвін», «Солом’яне море», «Чим хата багата». Не може бути такого, щоб їх не читали сьогоднішні школярі тоді, коли були меншими на два-три або п’ять років. Бо переважна їхня більшість писалася саме для дітей дошкільного віку. Але є в нього й твори для молодшого шкільного віку. Наприклад, книжка оповідань «Чим хата багата», в якій ідеться про веселі і смутні (але більше веселі) пригоди хлопчика Дениска із кумедним прізвищем Бублик. Вона може бути навіть у вашій шкільній бібліотеці. Прочитайте — не пошкодуєте, бо мало таких веселих і дотепних книжок буває, як ця. Може, хтось упізнає в Денискові Бублику своїх знайомих, бо він трохи схожий на багатьох і бешкетливих, і сумирних дітей…»

Михайло МАР'ЯНІВСЬКИЙ5, 1992 р.

***

«…У цій самій серії, «Сучасна дитяча проза», з-поміж багатьох інших книжок, що побачили світ у видавництві «Грані-Т», вирізняється збірка оповідей Анатолія Григорука «Волелюбний Вітер».
Письменник обирає нестандартні, «незатерті» ситуації, життєві й казкові, щоб малі читачі робили висновки і, сказати б, вивищували свої душі, міцніли морально, бо в кожній поданій ситуації є такий собі внутрішній «гачок», що спонукає до вибору між добром і злом, правдою і кривдою, красою і потворністю, отой різьбяр духу — виховний момент, а це, звісно, важить для дітей (та й для дорослих також).
Бачимо й відважного, мудрого, жертовного Гребенястого Петя, що знає, як віднадити від курника лиса Патрикея: «Дорогі брати і сестри! Мусимо з вами помислити, як нам спекатися лиха. Лютий душогуб не вгомониться, поки не винищить нас до ноги. А здолати його можемо тільки мудрим заміром та добрим гуртом. Вигребімо біля курника глибоку яму. Зверху притрусимо її хмизом. Над ямою поставимо прикілок. На ніч я примощусь на ньому. Стану лисові за принаду. Так і заманимо його в пастку»; і котів-антиподів — Прудивуса й Шалихвіста, і хлопчика на ім'я Антончик, який «не сказати б, що був великий мудриголова, однак і не дурник»: він мусив «здолати» дорогу випроб, щоб переконатися, що найціннішими за всі скарби для людини є воля, а також «звичайні» хліб та вода; бачимо стареньку бабцю Олімпію та її улюбленця — бульдога Баррі, який у хвилину випробування зрадив свою господиню, а ось бродяжка Найда, «нещасний бідолашко, який від дня свого народження не знав ні любові, ні ласки, а тільки те й робив, що никав по звалищах і смітниках, шукаючи хоч якийсь поживок, аби не вмерти голодною смертю, і якого гнали і кривдили всі, кому тільки не лінь, виявив справжню мужність, кмітливість і відданість» і врятував бабцю Олімпію... Є тут оповідь про Волелюбний Вітер, який в одних краях зветься просто Вітер, деінде — Бриз, Сіроко, Самум, Містраль; його називають і Діверко, і Смерч, і Левантинець, і Буревій — усі імена годі злічити. Вітер знає всі мови світу і буває «то лагідний, добрий, ніжний, як доторк пушинки, то нестримний, лютий, безжально руйнівний...».
Цікаво подає письменник розповідь про пригоди горобчика Цвірінчика, і малий читач разом із жовторотою пташкою пізнає сповнене небезпек та відкриттів довкілля й вірить, що взимку в годівницях траплятимуться почастунки для птахів; а коли солодкоголосі вивільги рушать у вирій, то Цвірінчик побажає їм: «Хай не стомляться ваші крилята...».
Як великий плюс книжки варто відзначити її мову — добірну, барвисту, запашну. Письменник прекрасно володіє мовою, і непомітно для читача мова бере владу над ним. Це той випадок, коли органічно поєднано зміст і форму, і ми потрапляємо в рідну стихію, а вона така живодайна — особливо для спраглої дитячої душі».

Наталка ПОКЛАД6, 2008 р.

***

«Читачі різних поколінь ось уже майже півстоліття вдячно зустрічають героїв Анатолія Івановича Григорука на сторінках чудового дитячого журналу «Малятко», а сучасні школярики із цікавістю придивляються до родини Бубликів та їхнього заповзятого до витівок Дениска. А ще письменник весело та вигадливо переповів, у що граються діти у різних куточках світу («Сніговик-дражнилко», «Солом’яне море»), які віршики та пісеньки люблять («Вийди, вийди, сонечко»), яких звичаїв дотримуються («Що край, то звичай»), вигадав силу-силенну пригод («Волелюбний вітер», «Праправнук барона Мюнхгаузена») та склав чимало дотепних віршиків.
Навіть у творах для найменших читачів (як-от: «А в кізоньки борідонька», 1992; «Прочитай сам : оповідки у словах і малюнках» (у співавторстві з О. Кротюк), 2004; «Слон в аптеці», 2008; «В Поторочі чорні очі», 2010; «Тут одна звірина», 2010) Анатолій Григорук залишається вигадливим і вправним митцем слова та мудрим Учителем. Тому веселий віршик про особливі прикмети звірят перетворюється для дитини на художній доказ розмаїття світу та права кожного на індивідуальність, а розмаїті загадки, лічилки, швидкомовки та веселі переплутанки не лише розважають маленького читача, а й привчають до чарівної «гри слова», яка одна тільки й спроможна прищепити змалку оту, так часто згадувану, щиру любов до рідної мови.
А які живописні динамічні картини породжує невгамовна поетична фантазія цього митця! Чого варта «пухова завірюха» —  «Хвища! Хуга! Завірюха!» — з однойменного вірша, котру здійняв кіт, запустивши пазурі в перину! А «Переплутанка» чи «Наш  Оверко — Молодець!», де відомі з інших літератур мотиви зазвучали органічно по-українськи!
Є в доробку Анатолія Івановича й гарні поетичні казки — вигадлива та іронічно-застережна «Казочка про двох штукопалів», драматична та ніжна оповідь про соколя, яке перемогло свій страх, наснажене любов’ю до мами («Найсильніша любов»), невеличка та напрочуд жива й оптимістична «Казочка про мурашиний гриб» тощо.
Прозовий доробок Анатолія Григорука знайомий широкому загалові здебільшого за оповідками про Дениска Бублика, що увійшли до шкільних читанок. У кожній із них на простих життєвих ситуаціях розтлумачено сенс народних прислів’їв і примовок, як от: «І з посміху люди бувають», «З курми лягай, з півнями вставай», «Молодець проти овець», «Хочеш бути щасливим, не будь лінивим» тощо. Вперше цілісним циклом ці оповідання ввійшли до книжечки «Побрехенька про лиху напасть» (К., 1992), а згодом були перевидані окремою збірочкою «Чим хата багата» (К., 2008).
Натомість, у доробку письменника є й інші чудові твори, в яких його талант розкрився вповні своєї зрілості та можливостей. Так, книжка «Волелюбний вітер», що побачила світ 2008 р. у серії «Сучасна дитяча проза» київського видавництва «Грані-Т» і містить низку різнопланових, парадоксальних в суті та мовно-стилістично вишуканих формально текстів. Збірочка впорядкована так, що кожна нова казка відкриває читачеві інший кут зору на оточуюче й, водночас, вчить його щоразу по-іншому сприймати світ. Скажімо, дотепна оповідь «Чого в діда Мороза борода з кудельки» не лише веселить, а й спонукає приглянутися, чи все довкола справді справжнє. Та якщо протистояння Діда Мороза з мишами швидше смішне, ніж драматичне, то двобій сміливого самовідданого півня з наглим лисом у наступному тексті («Пастка на Патрикея») — справжня героїчна історія, хоча й казкова. Ще більш складний конфлікт постає перед малим читачем у казці «Скарб Антончика Монте-Крісто», бо йдеться про пошуки сенсу життя: герой проходить складний шлях до оманливої, нав’язаної зовні мети, аби віднайти справжній скарб, дарований кожному, але не кожним поцінований — волю, хліб і воду. Оповідь «Бабця Олімпія і два пси» ще більше додає книжці притчових нот, розгортаючи перед дитиною просту, повчальну, але дуже щемку й художньо правдиву історію гонорового бульдога Баррі та Найдика-бродяжки. Підсумовує розповіді повноцінна притча «Волелюбний вітер», сенс якої може варіюватися безкінечно, залежно від рівня підготовленості читача та його чулості до світу.
Також книжка містить повість «Прощавай, Цвіркунчику!», що є на сьогодні чи не кращим сучасним твором про живу природу для наймолодших. З ніжністю та трепетною увагою автор докладно описує життя горобеняти, котре випало з гнізда й опинилося в Центральному ботанічному саду Києва. Кожна мить готує героєві нові й нові відкриття — перший впійманий жук і дивний павук, величезна гусінь і раптова злива, жахливий кіт і довколишні простори — все це складає казкову мозаїку живого життя маленької істоти, полишеної наодинці з великим світом. У розповідь вміло вплетені відомості про цілу низку пташок, які живуть в столиці, та різні куточки Києва.
Приваблює в повісті насамперед світле оптимістичне звучання та відсутність у героя страху перед життям, навіть коли воно видається занадто складним чи драматичним.
Окремої уваги заслуговує також повість-казка Анатолія Григорука «Праправнук барона Мюнхгаузена. Незвичайні пригоди третьокласника Феді Зайченка, про які він розповідає сам», видана у серії  «Для тих, хто не любить читати» київським видавництвом «Зелений пес» у 2008 р.
Стилістика даного тексту близька кращим зразкам прози Всеволода Нестайка, хоча значно сучасніша як в мовно-стильовому вирішенні (зокрема діалогів), так і в нюансуванні загальної художньої картини твору.
Герой повісті Федько, від імені якого ведеться розповідь, — сучасний «продвинутий» київський третьокласник, який уже втратив зір завдяки «телику» та «компу», а до книжок байдужий, бо «по рядках повзає як сонна муха» (с. 4). Та захопившись подарованою дідусем книжкою Е. Распе, бо «барон виявився справжнім суперменом», хлопець відкриває, що його власне життя сповнене так само неймовірних пригод і відкриттів.
Але художній сенс книги полягає не у дивовижності розказаного непосидючим вигадником, а в достовірності та пізнаваності змальованого автором світу. Перед читачем постає наповнена деталями та живою мовою сьогодення сучасна українська буденність, яку скрашує лише живий і невгамовно оптимістичний погляд малого Федька. Очима дитини ми бачимо як Київ, так і сільське «раювання» останніх десятиліть. Так, трагікомічну картину типової київської цегляної дев’ятиповерхівки, де частенько малеча має єдину «облаштовану» дорослими забавку — кататися в ліфтах, змальовано у розповіді про спасіння у зіпсованому ліфті, життя типового міського двору — в історії про кошеня, а фантасмагорична картина сучасного виробництва — в оповіді про падіння в чан на маслозаводі. Вражає своєю страхітливою правдоподібністю розповідь про зіткнення зі зграєю бродячих собак, що кинулися на хлопчика, коли він катався на самокаті поблизу кінотеатру «Іскра». А опис парку, якому доводиться переживати «страшний суд» щоразу як зацвітає бузок, і витримувати гучні гулянки багатіїв, як і опис польоту на папузі київським задимленим небом, заставляє задуматися про екологічний стан нашого міста. Водночас, Київ Федька Зайченка — це також і дивовижний розарій, і цирк, і зоопарк, і Дніпро — вся та світла багатогранна територія щастя, яку кожен справжній киянин щиро любить і береже.
Та з оповідок Федька читач дізнається не лише про краєвиди чи деталі буття сучасного Києва, а й про його жителів, будь-то розмаїті звірі в зоопарку (до речі, описані зі щирою любов‘ю та знанням справи) чи родина й знайомі героя. Зокрема, ми разом із героєм та його другом Волькою «чуємо» позбавлені з дитячого погляду сенсу розмови дорослих «про політику» та життя («…усі слова наші, нормальні. А що значать, хоч умри, не добереш»). Як наслідок, у мові Федька раз-по-раз виринають «почуті» слова та фрази. Та якщо «доросла» характеристика маминих музичних вподобань («попса» — «пискуни-крикуни» тощо) ніяк не відображається на героєві, то за дідусеву фразу «У Еклезіасті — вся панорама нашого грішного світу, де панує закон вічної круговерті» друзі у школі подивилися на хлопця «як на придурка».
Природною протилежністю загрузлому в хаосі місту постає село, де хлопчик у своє задоволення рибалить, ходить до лісу, на пасіку, спить в сіні тощо. Але й тут, попри світлий тон розповіді та гумор, автор показує читачеві неприкриту правду сьогоденного сільського «раю». Уважний хлопчик помічає і вщент вигорілий прапор на сільраді («…а це ж — символ держави. Був би я начальником яким-небудь, то вже дав би голові сільради чортів!..»), і занедбаність громадських будівель, чує далеко не літературну мову дідусевих односельчан тощо. Водночас, ми дізнаємося про чимало цікавих речей (як саме насправді «ловлять» бугая, як саме виглядають літаки-«кукурузники», як облаштована пасіка тощо).
Головний герой повісті-казки Федько Зайченко — справжня художня удача Анатолія Григорука. Письменникові вдалося знайти природний сучасний тип отого прославленого нестайківського «видумляки», що довгі роки залишався своєрідною візитівкою української дитячої книжки. Гадаю, прізвище оповідача (Зайченко) теж не випадкове, адже саме таке мав герой однієї з найщемкіших і найбільш драматичних «київських» повістей В. Нестайка «Таємниця Віті Зайчика». Федько А. Григорука —дитина нашого часу. Його мова, вчинки, світогляд сформовані сьогоденним оточенням. Але «вічним», впізнаваним у попередниках залишаються тонкий природний гумор хлопчика, діяльна добра натура й особлива настроєність на відчуття світу живої природи. Федько не лише чимало знає про різних птахів і звірів, а й з любов’ю та розумінням ставиться до всякої живої істоти, навіть якщо це не злякане кошеня чи «невдячний» папужка Бімбо, а розлючений бугай чи зграя приблудних псів.
Часто історії містять у собі засноване на гуморі, але цілком серйозне повчання чи зауваження. Скажімо, історія з курячою мовою підсумована словами дідуся: «Знати побільше різних мов — діло гарне. Якщо навіть буде й куряча між них. Та сьогодні так повелося, що багато-хто своєї рідної не зна. Не знає і знати не хоче. Войовничий невіглас. Отже, хлопче, спочатку українську вивчи… а вже тоді й за курячу берися». А батьківські жарти щодо письменницького майбуття Федька та його «романів» завершуються саркастичним «дорослим» зізнанням: «Правда, зараз їх не пописує тільки той, хто ручки в руках не навчився тримати. Цілі стоси на прилавках лежать. От тільки читати, на жаль, нічого…».
Мова твору — чи не найсмаковитіша його родзинка! Тонке поєднання різних лексичних шарів, коли діалектизми вільно сусідять із новотворами, а книжна лексика — із дитячою мовою та жаргонізмами, створює неймовірний стильовий коктейль, що просто не може не смакувати!
Скільки живого ненадуманого гумору в описі Федьком поля на Волині: «А яке духмяне в полі повітря! У жодному магазині, де заморські парфуми продають, такого не нанюхаєшся. А яка сила квітів! А гомін пташок! Цінькають, висвистують, чиргикають, тенькають… ну просто зведений оркестр на параді…». А як по-дитячому точно сказано про побачене крізь товщу води сонце — «не сонце, а якийсь драглистий яєчний жовток». Текст буквально пересипаний перлинками незвичайних слів і фраз, які аж просяться на язик: «добурлакувався, що дичавіти почав», «танцювали, танцювали, та не вклонилися», «юшкоїд київський», «бичок-торішняк», «башибузук», «шелихвост» тощо».
Про книжки Анатолія Григорука хочеться писати більше та читати їх уважніше. Бо за видимою простотою раз-по-раз відкриваєш точну й умілу руку справжнього Майстра, здатного в малому передати всю повноту великого. Гадаю, саме таким і має бути Дитячий Письменник від Бога — простим, добрим і незглибимим у своїй любові до світу та того єдиного раю, що нам на землі доступний, — до дітей».

Наталя МАРЧЕНКО, 2012 р.

***

«Анатолій Іванович пише не простими словами для дітей: він вочевидь знає якусь таємницю. Про його книжку «Пригоди барона Мюнхгаузена» достатньо лише розказати — і маленький читач заявляє: «Хочу!». А це читацьке «хочу» таке бажане у наш час.
Його книжку у нас люблять і великі, і малі. Її цікаво було робити, її легко продавати, її приємно дарувати.
Завжди пригадуємо, як уміло Анатолій Іванович спілкувався з школярами на зустрічі, як легко їх заохотив до розмови, як розвеселив.
Найкраще про «Пригоди барона Мюнхгаузена» відгукнулися саме діти — «Мало!». А оскільки бажання дитини святе, можемо сказати одне: творіть ще так років 80, Анатолію Івановичу, щоб все нові й нові покоління діток виростали на ваших книжках — тоді будемо впевнені, що наші діти й онуки читають хороші книжки, що вчать їх доброму та світлому. І дай Бог Вам здоров’я та натхнення!»

Колектив видавництва «ЗЕЛЕНИЙ ПЕС», 2012 р.

***

«Як на мене, про Анатолія Івановича Григорука мовиться дослідниками літератури менше, аніж він (його творчість) заслуговує.
Глибинно вкорінений у багаті пласти народної духовності, гранично відкритий у творчості, правдивий і чесний у спілкуванні зі своїми читачами — вже ці яскраві риси вирізняють його з-поміж кола колег — творців сучасної літератури для дітей. Оповідки письменника — це чуйно-турботливі адресівки дорослим і малечі, якісні формули життя, оті вкрай необхідні кожному із нас покажчики руху непростим життєвим шляхом.
Вчитатись і дослухатись до авторського голосу з виразними нотками іронічної проникливості — це, певною мірою, не втрапити у халепу, оминути перепони людської байдужості, погорди, неробства та інших суттєвих вад на звіряльній дорозі власної долі.
На довгі літа зберегла в собі теплий спомин про чудову книжку «Солом’яне море». Думаю, мало хто нині має її у власній бібліотеці. А для нас (моєї великої родини) це була книжка-порадник, адже з її сторінок ми черпали натхнення для розважливих ігор. Як мама, маю велику подячність й за чудові переклади російських казок. Завдячуючи, зокрема, книжечці «Фініст - ясний сокіл» моя донечка мала щовечорову потіху, а я втішалася тим, що можу донести своїй крихітці зачитані змалку казки чистою та високохудожньою рідною мовою. Це дуже важливо, як більш доступне для дитини глибинне розуміння чарівної атрибутики казки. Полюбилася нам для читання і книжечка «Чим хата багата», з якої, як воду із незамуленого джерела, можна легко черпати мудрість житейських прислів’їв. А от книжечка «В Поторочі чорні очі» покликана, як на мене, об’'єднати родину, згуртувавши всіх заради спільного потішного читання.
Вітаючи Анатолія Івановича з ювілеєм, маю надію, що в українських родинах нині і повсякчас настільними будуть мудрі книжки, до яких, поза сумнівом, належать і названі авторські книги. У день святковий зичу Вам, пане Анатолію, подячних читачів, себто мудрих наступників-українців».

Марія МОРОЗЕНКО, 2012 р.

***

«Перше знайомство моє з творчістю Анатолія Григорука відбулося у дитинстві, адже чи не в кожен двір приходив журнал “Малятко”. Деякі вірші разом з бабусею вчила напам’ять, щоб розповісти на свята. А ще подобалися оповідки про звичайнісіньких дітей — таких, як я сама, які іноді билися-сварилися, а іноді — були чемними і хорошими.
Окремі вірші Анатолія Григорука потім зустрічалися на сторінках «Букварика» та «Читанки» і я раділа їм як давнім знайомим.
А от з самим поетом довелося познайомитися вже працюючи на радіо. Якось він заходив до нас в гості, в редакцію освітньо-виховних програм. Тож ми зазнайомилися та записали інтерв’ю для передачі «Твій друг — книга». В ньому пан Анатолій зізнався, що дитинство його промайнуло у роки війни, життя було важким, але багато світлих спогадів про рідних, про друзів, гріють душу та допомагають з гарним настроєм сідати за стіл до білого аркуша і писати для своїх маленьких читачів.
Твори Анатолія Івановича Григорука — це цікаві оповідання про дітей, де без зайвого моралізаторства письменник показує що добре, а що ні, як чинити гарно, а як — погано. Дітям дуже подобається така форма.
Окреме місце займають розповіді про ігри народів світу, пан Анатолій друкував їх у «Малятку», також збірки цих оповідок виходили окремими книгами.
Але найповніше розкрився талант Григорука у віршах для дітей, які водночас прості та влучні, точно римовані, а тому легко запам’ятовуються вже не одним поколінням вдячних читачів».

Ніна ДАЦЕНКО, 2012 р.

***

Вітаємо Вас із ювілейним Днем народження!
Ми Вам бажаємо в цей День
Здоров‘я, довголіття
І довго ще співать пісень
В новім тисячолітті!
Хай і надалі Ваш Пегас
Тримає вищу марку!
Сьогодні з радістю за Вас
Ми вип’єм повну чарку».

Анатолій КАЧАН, Зірка МЕНЗАТЮК, 2012 р.

***

Вельмишановний Анатолію Івановичу!
Сердечно вітаю Вас зі славним 80-річчям!
Ціную Ваш рідкісний дар — усе творче життя присв’ячувати дітям!
Як добре, що Ви вмієте робити необхідні знання медовими, щоб діти всмак причастилися до наукових пошуків старших поколінь і ровесників, швидше виростали з примітивних пісочниць, із інформаційного сміття в Інтернеті!
Приємно, що Ваш «волелюбний вітер» вміє шукати українські пракорені в Трипіллі таі Скіфії, знає дорогу в світ і до рідного дому.
Ви вмієте зачарувати дітей цікавими казковими та пригодницькими мандрівками!
Думаю, що Вам приємно відзначати такий солідний ювілей з книжками, які стали золотим набутком нашої «Веселки» та інших видавництв.
Велика Ваша заслуга також у тому, що попри усі кризи і «перебудови» багато років квітує для дітей України чудовий журнал «Малятко»!
Коротше кажучи, «Семафори відкриті» і надалі для Ваших цікавих, талановитих творів. Нових творчих звитяг Вам на радість дітям, на свято душі Вашій славній дружині та соратниці Ірені, благополуччя родині Григорука, на благо Україні!
«Щасливої дороги» Вам у подальше повноцінне довголіття!

Василь ВАСИЛАШКО, 2012 р.

***

«Анатолій Григорук — винятково дитячий письменник, оскільки є одним із небагатьох, хто пише лишень для дошкільників і ось уже понад 40 років працює в журналі «Малятко». Автор багатьох поетичних, прозових і перекладних книжок. Серед них — «Гусак-червонолап», «Сніговик-дражнилка», «Пухова сніговиця», «Чим хата багата» та ін.Проза його цікава, пересипана прислів’ями та приказками, пригодницька, захоплююча, метафорична, бо він добре знає дитячу психологію. Вірші сюжетні, з гумором, афористичні, з точною дзвінкою римою, а тому легко запам’ятовуються і западають у душу.
Твори Анатолія Івановича друкувалися у збірниках для дітей, у читанках, хрестоматіях, вивчаються в школі.
Він — лауреат премії імені Наталі Забіли, заслужений журналіст України.
Анатолій Григорук давно і плідно працює в дитячій літературі. Побажаємо ж йому успіхів і довгих літ творчої діяльності.
З роси і води Вам, сивочолий Майстре!»

Анатолій КАМІНЧУК, 2012 р.

***

«Без перебільшення скажу, що Анатолій Григорук — один з моїх найулюбленіших авторів. Близько півстоліття працює він у дитячій літературі, працює сумлінно й тихо. А говорять за нього його твори.
Вражає розмаїття жанрів, у яких виявляє себе цей автор: лірична поезія, сюжетний вірш, оповідка художня і оповідка науково-пізнавальна, казка, переклади й переспіви зарубіжної поезії (як авторської, так і фольклору) та прози, перекази фольклорних казок… Здавалося б, у такому широкому жанровому діапазоні щось вдаватиметься авторові краще, щось — гірше. Та ж ні. В кожному з цих жанрів у автора є чому повчитися. І річ не тільки в тому, що він щедро наділений талантом. Велика повага до дитини, чітке бачення того, що таке література, хороший смак, надзвичайна працелюбність і вимогливість до себе — це, думаю, саме ті риси, які й відрізняють майстерного письменника від рядового учасника літпроцесу.
На ниві дитячої літератури Анатолій Григорук зробив надзвичайно багато. І як письменник, і як літредактор, і як видавець.
У видавництві «Веселка», якому віддав 10 років, він почав як літредактор редакції науково-художньої літератури, а згодом став завідувачем редакції дошкільної літератури. В ті роки у «Веселці» пліч-о-пліч трудилися такі знані майстри художнього слова як Анатоль Перепадя, Євген Попович, Ольга Сенюк, Євгенія Горева, Олександр Терех, Олег Буцень, Вячеслав Малець, Леонід Солонько… Ті, кого тепер називаємо представниками старої редакторської школи, з сумом констатуючи, що традиції цієї школи занепали і межі самого поняття «художня література» стали надто розмитими.
Мало хто знає, що улюблений дитячий журнал багатьох поколінь «Малятко» набув своїх виразних літературно-художніх рис великою мірою саме завдяки Анатолієві Григоруку. Він переступив поріг редакції у 1968 році й ніколи звідтоді не полишає свого робочого місця. Тривалий час працюючи відповідальним, а згодом і головним редактором «Малятка», Анатолій Григорук поставив у виданні високу художню планку. Неперевершений стиліст, редактор від Бога, у стосунках зі Словом він так само порядний і чесний, як і в стосунках з людьми. І коли лишається наодинці з рукописом, немає для нього авторитету більшого, ніж Слово. Кажу про це не з чуток — маю честь вже майже десять років працювати поряд з Анатолієм Івановичем і переймати його досвід. А треба сказати, що він дуже мудрий та добрий учитель і людина, яка вміє щиро, непідробно радіти успіхам інших.
Редакторському перу Анатолія Григорука довіряли свої твори Наталя Забіла, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Василь Чухліб, Валентин Бичко, Марія Пригара та інші знані письменники.
Загострене літературне чуття безпомилково підказувало йому, кого варто залучити до роботи в дитячій літературі. Саме Анатолій Григорук підштовхнув до написання дитячих оповідок Василя Чухліба — автора, який на той час писав виключно для дорослих. З легкої руки Анатолія Григорука для малих читачів почали творити Григір Тютюнник та Євген Гуцало. Написав книжечку для малят і Олесь Гончар.
А скільки нового пішло в обіг у дитячій літературі зі сторінок «Малятка»! Подибуючи у творах найкращих українських та зарубіжних авторів уривки, приступні дитині, Анатолій Іванович виокремлює їх для «Малятка». Так на сторінках журналу маленькі читачі познайомилися з іменами й художнім словом Олександра Довженка, Віктора Астаф’єва, Жозе Сарамаго, Шолом-Алейхема, Шіллера, Гейне і навіть Леонардо да Вінчі. До слова сказати, це яскравий приклад того, як сумлінний видавець та редактор працює на збагачення дитячої літератури.
Анатолій Григорук — автор понад двох десятків книжок для дітей. Його художнє слово торкає серця маленьких читачів, відкриває перед ними світ і допомагає знайти у світі своє місце. Знаю, що чекають видруку й нові твори Анатолія Григорука. І між них, знов-таки, є ті, що увійдуть до золотої скарбниці української дитячої літератури.
Щиро Вам дякую, шановний мій вчителю, друже й колего!
Многая літа при доброму здоров’ї!»

Оксана КРОТЮК, 2012 р.

1. Маляренко Г. Такі дивовижні ігри / Г. Маляренко // Зірка. – 1987. – 25 черв.
2. Малець Л. Ігри твоїх ровесників / Л. Малець // Друг читача. – 1988. – 7 квіт.
3. Кияниченко Т. Дениско та Валько / Т. Кияниченко // Друг читача. – 1989. – 20 лип.
4. Єфімов О. Анатолієві Григоруку - 60 / О. Єфімов // Літ. Україна. – 1992. – 3 верес. – С. 5.
5. Мар'янівський М. Людина, яка багато вміє... / М. Мар'янівський // Дванадцять місяців, 1992. – К., 1991. – С. 164–165.
6. Поклад Н. «Сонце все-таки зійде!» / Н. Поклад // Літ. Україна. – 2008. – 2 жовт. – С. 4.