Забуті книжки


Вікове призначення рецензованих книжок позначається відповідними кружальцями:
 – для дошкільників
 – для дітей молодшого шкільного віку
 – для дітей середнього шкільного віку
 – для дітей старшого шкільного віку
 – для дорослих



Відмитися і Шануватися або Навіщо актуалізувати призабуте
19 листопада 2016, 13:33   Автор: Наталя Марченко

Mалицька Костантина. Чистенький і Юрзи-Мурзи / Костантина Mалицька ; мал. Костянтина Лавра; на обкл. мал. Арсена Джанікяна. – Київ : Розумна дитина, 2016. – 24 ст.

 

Широкий загал беззаперечно пам‘ятає слова чудової пісні «Чом, чом, чом, земле моя…»[1]. Та не кожний згадає, що належать вони Константині Іванівні Малицькій (30.05.1872–17.03.1947), дивовижній жінці, чий щоденний свідомий труд формував долі дотичних їй людей і зрушував духовні площини української спільноти. Хоча, на жаль,  усвідомлення значущості тих непомітних у своїй невтомності та послідовності дій прийшло до нас лише з часом…

 

Народилася Константина Малицька (знана зазвичай як Чайка Дністрова та Віра Лебедова[2]) 30 травня1872 р. у селі Кропивник Калуського повіту (нині – Калуського району, Івано-Франківської області), де її батько був парохом (греко-католицький священик). Мати майбутньої письменниці теж походила з родини священників (Гетьманчуків). Змалку дівчинка тяглася до знання. Навчалася у початковій та виділовій школах Станіслава, згодом – у Львівській державній семінарії. Чимало часу проводила у величезный бібліотеці собору Святого Юра у Львові й саме там вперше спробувала себе у віршуванні.

Закінчивши навчання у 1892 р., Константина розпочинає учительську працю в Галичі, засновує читальню «Просвіти», активно долучається до місцевого церковного хору. Та за одинадцять років добрий розголос про молоду енергійну українську учительку викликав занепокоєння серед місцевих москвофілів та осіб пропольської орієнтації, і Чайку Дністрову в 1903 р. переводять до далекого села Бєча. Тодішній інспектор шкіл Буковини О. Попович запрошує  знану вчительку до великого буковинського села Лужани поряд Чернівців. Невтомна просвітниця зорганізувала в окрузі низку жіночих гуртків, а в травні 1905 р. заснувала «Жіночу громаду».

 


[1] Вірш «Чом, чом, чом, земле моя...» написаний 1904 р. на Буковині. Автор музики – Денис Січинський. На початку 70-х рр. минулого століття, завдяки Буковинському ансамблю, його художньому керівникові А.Кушніренкові та могутньому талантові М. Гнатюка, в репертуарі якого твір був майже 30 років, пісня народжується вдруге.

[2] Також мала псевдо та криптоніми: Горський Стефан; Кропивницька Віра; Лебедів Віра; Лебедова Віра; Лужанська Віра;; Растик; Vanellus; Кр. Софія; В. Л.; К.; К. М.; К. М…; к. м.; М.; М-а; М-ка К.; Віра Л.

 

Катастрофи — прекрасні?
31 травня 2016, 15:39   Автор: Наталя Марченко

Катастрофи — прекрасні?

 

 

Смолич Ю. К. Прекрасні катастрофи: Наук.-фантаст. романи / Юрій Корнійович Смолич; мал. О. Довгаля. – Київ: Молодь, 1956. – 444 с.: ілюстр. – (Бібліотека пригод та наукової фантастики).

Смолич Юрій. Прекрасні катастрофи: повість / Юрій Смолич. – Київ: Грані-Т, 2010. – 112 с. – (Українська дитяча класика).

 

 

 

 

Чим інколи заворожують книжки, написані майже століття тому?

Можливо, схожість ситуації — нехай на іншому рівні «кола життя» — збурює підсвідоме прагнення вичитати між чужих знаків слова, що мають значення сьогодні, бо у круговерті перемін хочеться упевнитися, що хтось колись благополучно дав усьому тому лад… Чи ні?..

 

«Бував Смолич усяким, та все ж була в ньому інтелігентність, культура.

І ще було щось дитинне, беззахисне».

Олесь Гончар.

Юрій Смолич завжди видавався мені постаттю напрочуд цікавою і значущою. З його відверто «заплямованою» для «радянського» керівництва і так само для «національного проводу» біографією, недочитаністю «широко знаних» творів і громадською «всеприсутністю» при абсолютній людській самотності, він залишається для мене напрочуд чесним і відвертим у своїх нескінченних ігрищах із системою та власною слабкістю… Певно тому, що зазнайомилася спершу з книгами його спогадів і роздумів, далі була чудова автобіографічна трилогія про дитинство і юність, згодом прочитала фантастику… а відзначені радянською критикою і нагородами реалістичні «ідейні» романи та публіцистика так і залишилися нечитаними…

Найменше цей хворобливий, сутулий, короткозорий чоловік (класичний «ботан»!) пасував на роль авантюриста чи

героя. Здається, єдиним смаком у його бутті мала бути порохнява на фоліантах і присмак лікарняних пігулок, а єдиною таємницею — «пограбована» сусідська яблуня та, можливо, випадкова бійка… Але в тому слабкому тілі жив бунтівний дух, пройнятий думками про неспокій, душа, спрагла пригод і чину... Зрештою Смолич став віртуозним «гравцем» на життєвому полі, бездоганно вдаючи із себе іншу людину та творячи карколомні сюжети,..

нехай і в літературі. Навіть ім’я, вибите на його надгробку, — «Юрій Корнійович» — несправжнє. У метриці письменник записаний Георгієм, сином Корнелія. Та радянська міліція, видаючи у 1931 р. паспорт, «спростила» по-батькові до «Корнійовича», а розмовне Юрій приросло до нього змалку…

Маленькие шедевры Геннадия Глушнева
28 лютого 2014, 14:03   Автор: Ольга Чернецкая, Антонина Олейникова

Маленькие шедевры Геннадия Глушнева

Детям нравятся стихи Геннадия Глушнева

умные, добрые, полные звука и света.

Стихи Глушнева маленькие шедевры.

Н. Готовчиков

Хотите узнать, почему мальчишка вдруг стал черничного цвета? А почему тыква крепко уцепилась за изгородь? И может ли жучок поселиться в кармане? Угадайте, какое животное спит, свернувшись буквой О, а в каком овоще живет золотистый рой пчел? Ответы на эти и многие другие вопросы вы найдете в стихотворениях Геннадия Глушнева.

Цивілізаційний вибір або Історія, розказана півстоліття тому…
27 листопада 2013, 10:14   Автор: Наталя Марченко

Комар Б. Векша : повість / Б. Комар ; худож. оформ. М. Штаєрмана. — К. : Дитвидав УРСР, 1960. — 110 с. : ілюстр. — (Історична бібліотека). Для дітей середнього шкільного віку

Комар Б. Векша : повість / Б. Комар ; ред. серії та авт. передм. О. Гаврош. — К. : Грані-Т, 2010. — 135 с., портр. — (Українська дитяча класика).

Коли світ невпинно й кардинально змінюється, як ніколи хочеться ясності. У собі. В оточенні. У виборі, який тобі нав‘язують чи пропонують…

Можливо тому, діти, котрі щомиті ростуть і незворотно змінюються, так не люблять півтонів і етичної невизначеності, так прагнуть щирої «справжньої» правди та абсолютного «непогрішимого» знання...

Можливо тому, «заторможуючись» у своїй дорослості, люди втрачають цю дитинну спрагу істиного і, зрештою, остаточно «завмирають»…

Белых чаек высший пилотаж
22 липня 2013, 9:45   Автор: Лев Рябчиков, Ольга Чернецкая, Антонина Олейникова, Наталя Марченко

«Україна – ВЕЛИКА КРАЇНА!».
Цей слоган ми чуємо постійно, але, здається, так само постійно не усвідомлюємо, що насправді живемо у країні багатоликій і багатоголосій, у обширах неймовірно древніх і розмаїтих культур, на просторах, що увібрали у себе ледь не всі можливі на Землі прояви природи. Я до того, що в межах української книги для дітей були і залишаються митці, які в силу обставин чи особливостей обдарування писали не лише українською мовою, друкувалися не лише у вітчизняних видавництвах... інколи, тільки у зарубіжних…
Та якщо, Богу дякувати, книги нещодавнього лауреата Шевченківської премії Володимира Рутківського змогли за життя автора «вийти в люди» зі стін і вітчизняних видавництв також, то Анатолія Домбровського (і не його одного!) все ще з успіхом перевидають наші сусіди…
Чому не ми?!!

Наталя Марченко

Домбровский А. И. Голубая тень белого камня : повесть / А. И. Домбровский. – М. : Дет. лит., 1970. – 64 с.

Домбровский А. "Голубая тень белого камня". ОбложкаВремя от времени, полагаю, не только у меня возникает потребность все отложить и почитать какую-нибудь книгу Гайдара, удивительного советского автора книг для детей и юношей, умевшего рассказывать об играх, в которые каждый из нас играет наедине с самим собой, так же увлекательно, как и обо всем, что происходит наяву, в реальной жизни.

По-моему, Аркадий Гайдар был единственным писателем, сумевшим на многие годы увлечь советскую детвору придуманной им игрой — в тимуровцев, которой он посвятил повесть «Тимур и его команда». В большинстве его повествований герои, играя, преодолевают неимоверные трудности, совершают добрые дела, а то и подвиги. И сам он тоже всю жизнь играл, преимущественно в «войнушку». Когда в школьные годы нам то и дело напоминали, что не такие уж мы несмышленыши, чтобы уклоняться от ответственности: вон, мол, Гайдар в пятнадцать лет командовал полком, ни говорящие это, ни слушающие их и не помышляли, что, оказавшись волею случая командиром, будущий писатель, ведя красных бойцов в атаку на отряды зеленых, в общем-то играл во всадника, скачущего впереди (отсюда и псевдоним — Гайдар).