Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Всеволода Нестайка – 2025

Премію засновано Національною секцією Міжнародної Ради дитячої та юнацької книги (UA IBBY), Національною бібліотекою України для дітей, ГО «Українська асоціація працівників бібліотек для дітей» та родиною Всеволода Нестайка за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України для відзначання сучасних українських дитячих письменників.

Кокотюха Андрій. Підземний детектив. Загадка проклятої штольні / Андрій Кокотюха. – Харків : Вид-во «Ранок», 2025. – 48 с. – (Серія «Детективи звідусіль»).

Детектив як жанр ґрунтується на поєднанні таємниці, логічного пошуку істини та активної інтелектуальної взаємодії з читачем. Його структура передбачає поступове розкриття загадки через аналіз фактів, мотивів і психології персонажів. Водночас сучасна дитяча література дедалі частіше адаптує класичні жанрові моделі до ігрового, алегоричного, казкового або фантастичного контексту.

Саме така жанрова модель лежить в основі детективної прози Андрія Кокотюхи. У його творчому доробку адресовані юним читачам детективні, пригодницькі повісті «Полювання на Золотий кубок», «Страшні історії», «Мисливці за привидами» (усі 2008), «Клуб боягузів», «Колекція гадів» (обидві 2009), трилогія «Таємниця козацького скарбу» (2010), «Таємниця зміїної голови» (2012), «Таємниця підводного човна» (2013); трилогія «Гімназист і Чорна Рука» (2016), «Гімназист і Вогняний Змій» (2018), «Гімназист і Біла Ворона» (2019); повість «Потаємні двері» (2023).

Найновішою є авторська серія детективів, об’єднана не лише жанровими ознаками, а й спільною концепцією (перенесення детективного сюжету в різні природні й просторові середовища –  морське, лісове, повітряне, підземне): «Печера Чорного Кальмара. Морський детектив», «Таємниця зниклих зайців. Лісовий детектив», «Захмарний детектив. Горобці проти Опудала» (усі 2023), «Загадка проклятої штольні. Підземний детектив» (2025).

Твір для дітей «Загадка проклятої штольні» автор означив як підземний детектив, адже йдеться у ньому про кротів, які живуть громадою у своїх підземних тунелях й опиняються у центрі цікавої та навіть небезпечної історії. Непрохані гості крадуть у них їжу і можуть принести якусь хворобу. Є підозра, що це одвічні їхні вороги – щури. Саме щура нібито бачила мала Неллі, онучка крота-поліцейського Гордія Сліпка. Письменник дуже влучно вибудовує сюжетну розповідь, до останнього зберігаючи інтригу: хто ж це проник до кротячої штольні і з якою метою? Відповідь на це питання  читачі шукають разом із героями, виконуючи типову для реципієнтів детективу функцію співрозслідувачів.

Не обійшлося в цій історії без сучасної мишки-шпигунки, оснащеної новітніми технологіями відстеження та передавання інформації. Є тут і зрадник – кріт Тимко, який заради наживи готовий обманювати своїх друзів і співмешканців. А все через те, що вичитав у книжці про скарби колишніх власників старого маєтку і хотів сам ними заволодіти.

Микитчак Галина і Тарас. Джмеленя та володарка злиднів / іл. В. Скаканді ; обкл. М. Александров. - Вінниця : Теза, 2017. - 157 с. : іл. 

Повість «Джмеленя та володарка злиднів» Галини і Тараса Микитчаків органічно вписується в традицію сучасної пригодницької прози для молодших школярів і підлітків, у якій провідну роль відіграють динамічний сюжет, логіка розвитку подій та захопливий квест із випробуваннями й таємницями. Автори вибудовують художній світ, спираючись передусім на послідовність дій і причинно-наслідкові зв’язки, а образи головних героїв функціонують насамперед як активні «агенти дії». Попри те, що твір уперше побачив світ у 2017 році, він не втратив актуальності, адже порушені в ньому проблеми та запропонована модель пригодницького читання залишаються близькими й зрозумілими сучасним дітям. Особливо цінною повість є для спільного читання й обговорення з молодшими школярами, оскільки її сюжетна насиченість, чітка логіка подій і зосередженість на подієвому розвитку дії сприяють активному залученню та формуванню читацьких інтересів юних читачів.

У повісті йдеться про дівчинку Дзвінку, її сім’ю і друга Дмитрика. У будинку, де вони мешкають,  поселилася Марена – «злий жіночий дух, який опікується темною ніччю, страшними сновидіннями, привидами, хворобами» (с. 155). Вона розносила мешканцям будинку злидні, сіяла чвари, але Дзвінка з Дмитриком, батьками і бабцею Лесею позбирали усіх злиднів у горщики, закрили і вкинули у води Полтви, а Марену знешкодили, коли за звичаєм спалили її опудало. Автори вдало використали елементи української міфології, створивши таємницю як завдання для головних героїв. Хоч центральним персонажем є дівчинка, більше уваги на рівні поетики приділено опису зовнішності та діяльності кожного злидня і Марени. Після тексту навіть подано «Словничок міфиків», де вербальну характеристику супроводжує малюнок кожної з міфічних істот, які є в тексті. Ці описи надто детальні й дещо химерні.

Портретні штрихи на перших сторінках дають елементарне уявлення про образи дітей і є основою для їхньої візуалізації. Тут немає повноцінної та всебічної психологічної характеристики персонажів, а є лише кілька речень про їхні імена, зовнішність, вдачу та прояви характеру у поведінкових ситуаціях. Портрет головної героїні Дзвінки постає з коротких фрагментів-описів, художніх деталей. Її ім’я органічне з поведінкою: «у квартирі все гуділо від її сміху, співів, і навіть тоді, коли вона просто розмовляла, її було чутно у всіх кімнатах. Бабця так і казала, що в її внучці хтось забув дзвіночок» (с. 5). Дзвінці було 8 років, вона вчилась у 3 класі. Кілька художніх деталей (великі блакитні очі, русяві кіски, шкільна форма і бантик) склали її мозаїчний портрет. Про вдачу дівчинки, силу волі, наполегливість, рішучість йдеться у розповіді автора  та яскраво переданих невласне прямою мовою емоціях («Героїчно шморгнувши носом, вона твердо вирішила: нема чого хлюпати й рюмсати!») (с. 38). Так само лаконічно, скупими художніми деталями, спочатку за допомогою короткого ізольованого, а потім контамінованого і фрагментарного портретного опису  показано Дмитрика-Хитрика.

Діти виконують завдання квесту-місії: звільнюють мешканців будинку від злиднів. На останньому етапі дівчинка перебуває на межі світів – Явії і Навії, «краю людського і краю потойбічного». Тут їй теж доводиться подолати страх перед змієм, бути сміливою і рішучою та наважитися дістати кришку для останнього горщика із злиднями.  Автори, керуючись законами чарівної казки, показують героїзм дитини, а також обирають певну річ – чарівне, гаптоване покривало, яка уможливлює її перехід між двома просторовими площинами.

Еліна Заржицька. Ліжко для ракети : Narrow Bed For A Missile / Еліна Заржицька ; адаптація англійською Олександри Калиновської ; іл. та дизайн Сергія Алієва-Ковики. – Кам’янське : Видавництво «Дружко», 2025. – 31 с.

У літературі для дітей величезну вагу мають внутрішня свобода і чесність.

Дитина постійно змінюється, їй потрібний простір для росту.

Дитина ще не «наростила броні» й кожна фальш їй «муляє».

Еліна Заржицька – письменниця без фальші,

письменниця з безміром довіри й любові до свого читача,

письменниця, чий життєвий чин у гармонії з її словом.

Це лаконічна книга.

Це чесна та відверта книга.

Це книга по мрію мільйонів українців про мир і справедливе завершення війни.

Це казка про Вищу Справедливість, коли зброя вбивці обертається проти нього.

Видання багатошарове у сприйнятті читача й може однаковою мірою бути «зчитане» як арт-бук, притча чи літературна казка. У кожному разі його ціннісне наповнення та суть незмінні. Але емоційне сприйняття, глибина символіки, багатозначність образів змінюються, зважаючи на вік читача.

Естетика видання, витворена ілюстраціями та дизайном Сергія Алієва-Ковики, засновується на динаміці простих форм, частиною котрих стає сам текст. Малюнки ніби вишкрябані чорним на білій поверхні листа й лише на розворотах розділів проступають / спалахують / вибухають червоним.

То, певно, «біль», що рефреном супроводжує все коротке буття ракети…

То, певно, «слід», який вона приречена залишити у цьому світі…

Чи, можливо, таке дороге й природне життя в обіймах Матері, варте Любові?..

Взявши книжку до рук, мимоволі вдивляєшся у графічну абстракцію, де червоні руки протягують кудись дивну білу кулю, чи то вона летить, випускаючи кривавий «хвіст» і штовхаючи поперед себе Тьму, прорізану як Великодня «шкрябанка» білим…

Тримаєш у руках білий квадрат книжки із чорно-червоним оформленням ніби дві дощечки, між котрих затиснутий зшиток історії, що ти її ще не знаєш, але уже відчуваєш… бо це частина твого власного сьогодення.

Ковальчук Інна Георгіївна. Казки навиворіт / І. Ковальчук. – Київ : Друкарський двір Олега Федорова, 2025. – 32 с.

Ідея художньої інтерпретації народних казок має глибоке коріння в історії української дитячої літератури. Протягом ХХ – початку ХХІ ст. багато письменників зверталися до усної народної творчості, переосмислюючи традиційні мотиви, образи і сюжети, наповнюючи їх новим змістом, психологічною глибиною чи соціальним підтекстом.

Варто пригадати Наталію Забілу, яка створила майстерні версії українських народних казок («Плескачик», «Рукавичка», «Про півника та курочку і про хитру лисичку» та ін.), а також сучасну письменницю Наталку Сиротич із книжечкою для дітей «Казки по-новому», у якій поєднала народну поетику, авторську інтерпретацію традиційних фіналів народних казок, адаптувавши твори до сучасного виховного процесу.

У цьому ж річищі спробувала себе й Інна Ковальчук – відома сучасна письменниця, перекладачка, яка у збірочці «Казки навиворіт» (2025) здійснила творче переосмислення класичних українських народних сюжетів. До книжечки увійшло 10 казок: «Кіт, лисичка і мішок хитрощів», «Рукавичка», Івашко-Ведмеже Вушко і дід-Вернисвіт, Котигорошко і триголовий Змій, «Колобок», «Як Лисичка Півника від Кози-Дерези рятувала», «Цап та Баран», «Дідова дочка і бабина дочка», «Соловейко», «Коза-дереза».

За словами самої авторки, «У цих історіях оживає мудрість предків, поєднана з гумором, теплом і м’якою іронією» (с.2). Ця формула точно передає дух книги: у кожній казці відчувається зв’язок із традицією, але ця традиція не застигла, а жива, людяна. Гумор і м’яка іронія стають формою доброзичливого діалогу між авторкою і читачем, у якому є розуміння і тепла усмішка. Саме тому казки І. Ковальчук читаються не лише як оповіді про добро і зло, а як маленькі притчі про внутрішню гармонію.

Авторці вдалося поєднати морально-виховний потенціал народної казки з естетикою сучасного дитячого сприйняття. Письменниця осучаснила сюжетну динаміку, зберігаючи при цьому традиційну народну інтонацію оповіді.

Відомо, що народні казки мають усталену кінцівку. І. Ковальчук в деяких казках створила власні оригінальні завершення казок на кшталт «Досі живуть вони, хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять» (с.24, казка «Дідова дочка і бабина дочка»).

У текстах простежуються риси дидактичності та м’якого моралізаторства: висміюється хвальковитість («Кіт, лисичка і мішок хитрощів»), підноситься цінність дружби, злагоди й взаємодопомоги («Рукавичка», «Колобок»), утверджується гармонія між природою та людиною («Івашко-Ведмеже Вушко і дід-Вернисвіт»). Казки мають щасливе завершення, що підсилює виховний потенціал творів, утверджуючи віру в добро, справедливість, взаємну підтримку.

Макаревич М. Музична Україна. 12 українських композиторів XX–XXI ст. / Мирослава Макаревич. ; худож. Т. Животкова. – Київ : Агенція «ІРІО», 2024. – 60 с. : іл.

«Ми, українці, нині повертаємося до своєї справжньої родини – європейської сім’ї, і для цього нам доводиться проходити певні тести.

Один із головних серед них – знання і розуміння українських культурних досягнень, зокрема, рідної класичної музики.

Адже за ставленням до класичної музики судять про цивілізованість країни загалом»

Мирослава МАКАРЕВИЧ.

Це видання гармонійне, самодостатнє та багатоголосе у прямому сенсі слова. Лише взявши книжку до рук, опиняєшся перед різними (тактильними, візуальними, текстовими, інформаційними) можливостями та вибором: колаж емоцій, візуальних натяків, імена та портрети композиторів, QR-коди, що запрошують «Скануй і слухай»! І все це огортає сонячна атмосфера пануючого чистого кольору в межах незвичного «квадратного» формату.

Базова жовто-блакитна гама тут – не данина національному прапорові, як і поєднання їх в низці колажів із червоно-чорними барвами, а напрочуд гармонійне та виразне тло національної в своїй суті музики і життєтворчості композиторів, про яких розповідає Мирослава Макаревич. Живі, емоційні ілюстрації Тетяни Животкової, підсилені крутезними колажами Юлії Портарескул, розмовляють із юними читачами мовою мистецтва: багатозначною, яскравою, виразною та цілком зрозумілою навіть молодшому школяреві.

Працюючи з книжкою, спершу дайте дітям можливість прослухати музику того чи іншого композитора. А тоді уважно розгляньте з ними ілюстрації. Бо саме через проговорювання візуальних образів, пов’язаних зі звучанням, найпростіше вчити дітей «читати» музичні твори.

Гадаю, більшість зможуть пояснити, чому в оформленні присутні ноти, нотний стан, музичні інструменти.  Але буде доречним розповісти (або дати можливість прокоментувати тим читачам, хто має музичну освіту), що таке диригентська паличка, зображена на обкладинці, партитура, нотні ключі тощо.

Але які ще образи супроводжують розповіді про композиторів?

Це пташки (нехай діти висловлять власні міркування, чому саме конкретні птахи зображені: голуб, ластівка, синичка, ворон, журавлі тощо), рослини (квіти, плоди, листя, квіт і гілочки дерев), а також народні орнаменти. Підведіть дітей до розуміння, що кожний із образів відображає ритм та емоцію конкретної композиції, а також є вказівкою на життєве тло композитора, який її написав. Адже музика відображає як внутрішній світ автора, так і його життєвий досвід, той світ, у якому він творив.

Важливо також показати дітям-читачам, як кольори в оформленні кожної розповіді «зливаються» так само, як «ллється» музика: між прохолодним небесним синім і теплим сонячним жовтим виникає зелений – колір життя, чорний і білий – нейтральне тло, але й акценти (ніби своєрідні «клавіші», що «грають» в орнаментах) тощо.