Специфіка змалювання культури первісних людей періоду неоліту в історико-пригодницьких повістях для дітей «Країна інкурів» Олексія Огульчанського та «Цілющий камінь» Анатолія Давидова

Література для дітей є вагомим чинником у справі залучення юного покоління до вивчення вітчизняної духовної і матеріальної культури. Змістовно й художньо вартісна історична книга допомагає сформувати у дитини-читача інтерес до дослідження своїх витоків і повагу до національних та світових надбань. З особливим зацікавленням діти сприймають пізнавальний історичний твір, в ідейно-тематичне осердя якого покладена пригода – надзвичайна подія.

Пригодницький сюжет приваблює мотивом таємничості, ігровим началом. Наявність активного героя, ровесника юного адресата, робить історико-пригодницький твір більш доступним для рецепції підлітка. Найчастіше пригода пов’язана з мандрівкою, із розкриттям якоїсь таємниці. Ми зосередимося на зразках такої прози в українській літературі періоду 1960-1980-х років.

Сучасний вчитель-філолог повинен бути добре обізнаний з художньо-літературними скарбами рідного краю, щоб вміло донести їх красу і неповторність своїм учням. Твори письменників-земляків відновлюють у читача історичну пам’ять, розкривають культурні цінності свого народу, залишають у серці глибокий слід, повертають до стежини дитинства, протоптаної у тому рідному куточку на великій планеті, де людина вперше спинається на ноги і починає усвідомлювати найважливіші істини Буття.

У час повернення до своїх витоків з особливим інтересом гортаємо сторінки історії Північного Приазов’я. Ця щедра земля не лише розкинула перед світом на всю широчінь свої безкраї степи і величне Азовське море, а й подарувала історії цілу плеяду цікавих особистостей, митців слова і пензля, невтомних трудівників на ниві культури. На сьогодні творчий доробок поетів і прозаїків, уродженців Приазов’я, досліджений мало. Це спричиняє певні труднощі для вчителів-філологів при ознайомленні школярів із літературою рідного краю. Цінні знання фактичного матеріалу можна здобути шляхом літературно-краєзнавчого пошуку, а саме: вирішення конкретних питань про життя і творчість письменників-земляків через співпрацю із науковими співробітниками музеїв, архівів, бібліотек, а також родичами і близькими митців слова. Отож, звернення до творчого доробку письменників Бердянщини не випадкове і є вимогою сьогодення.

У вік суцільної комп’ютеризації, у час, коли перевага в школі надається науковому дослідові та практичним знанням, казку з її природними почуттями нерідко витіснено аж на задвірки навчального процесу. Тим часом дитяча психіка гостро потребує саме цього, віками перевіреного духовного харчу. Казка, стверджує своєю статтею “В оборону казки” Софія Русова, “безкраю більше має доброго впливу на дитину, аніж цілі купи книжок, що дають багато розумові, та мало серцю” [6, 8]. На думку авторки статті, особливої ваги набуває казка народна, що “зародилася ще на зорі свідомого життя в простій хаті, серед пантеїстично зачарованого світогляду” [6, 5]. Але не обминає С. Русова й казки літературної, наголошуючи, що з казок цього ґатунку “треба давати найкращі з боку художньої краси й найближчі до народньої творчості своєю глибокою правдою” [6, 6].

“...А я у гай ходила...”, “Ми дзвіночки, лісові дзвіночки...”. Хіба не з цього починається любов до життя, любов до рідної землі, до поезії в наших маленьких синів і дочок, у наших дошкільнят-онуків?” — риторично запитував свого часу письменник-учитель Ю.Збанацький [8, 117].

Справді, своїм віршем “А я у гай ходила...” (1917) Тичина мовби дбайливо й лагідно вводить дитину в світ природи. Захопившись зайчиком та зозулею, вона й не помічає, що заодно потрапила ще й у світ народної потішки, колискової (“...а там дерева люлі...”), зрештою — у світ Української Душі, м’якої, доброї, кордоцентричної. Дитина сприймає це все як щось природне, рідне, таке, що виходить не ззовні, а зсередини. Адже це навіть не Поет, а вона сама каже — по-своєму, по-дитячому:

Читайте сказки, размышляйте нaд ними, и они помогут вам найти дорогу к естественно добытой свободе, любви к себе, к животным, к земле, к детям...
К.П. Эстес

Сказка, как это ни парадоксально звучит, — трудный для понимания детей жанр. Хотя многим педагогам так не кажется: ведь до одиннадцати лет народная сказка — один из самых любимых детских жанров. Но сам факт чтения ещё не говорит о понимании содержания. На уроках литературы "понимание" сказки часто сводится к характеристике её персонажей и к довольно прямолинейной расшифровке её "намёков" ("Чему сказка учит?", "Какой урок преподносит?" и т.п.). Ничего плохого в такой работе нет, но поскольку в её основе лежит поверхностный подход к сказке, то и пользы от неё тоже мало. Вместе с тем нельзя утверждать, что детям нужна вся глубина сказки. Скорее она нужна педагогу, чтобы дозировать объём информации, содержащейся в сказке, и найти оптимальную форму её подачи детям. На примере сказок разных народов попробуем показать, какого рода информацию и в каком объёме они содержат.