Слухай і читай: аудіобібліотечка


Послухай, як автори виконують власні твори, та прочитай їх сам так, як вважаєш за потрібне.


Я - камінь
19 лютого 2018, 20:32   Автор: Дев'ятко Наталія

Я – камінь

Я – камінь. Я лежав у земних надрах мільйони років і був частиною великої гранітної брили. Про таких кажуть, що ми – кістки землі, її твердь, основа і суть буття. Я спав, та не бачив снів. Вловлював вібрації землі і відгомін століть: кровопролитних битв, плачів розпачу, замріяних пісень і радісних побажань на весіллях. Та я спав, бо я – криця, я в глибині, і те, що відбувалося на поверхні, мене не обходило.

Та якось я почув зовсім інший звук: гарчало металеве чудовисько, вгризаючись у твердь землі, ламаючи її кістки, кришачи на порох. Мою брилу розбили на друзки, обточили, надали нової форми, і так я став бруківкою. Одним із багатьох, схожих на мене сірих камінців.

Нас спакували, завантажили в іншу машину і кудись повезли. Я не одразу зрозумів, що дорога привела нас на головну площу міста, столицю країни з тисячолітньою історією, – Київ.

На площі проводили реконструкцію. На високій мармуровій колоні встановлювали блакитну кулю, яка мала символізувати весь світ. А від колони, ніби від центру того світу, розходилися промені, кожен з яких закінчувався своїм містом. У нижній частині постаменту писалося, яка відстань до тих міст, і завдяки тому вони здавалися ближчими.

Разом із моїми побратимами нас виклали внизу колони, і так я знову став основою, хоча вже й іншого буття.

Минали роки. Багато я бачив і доброго, і лихого. Закоханих, натхненну молодь, туристів, але й грабіжників, п’яних, збоченців... Центр світу тягне до себе всіх, навіть коли люди того не усвідомлюють. І все частіше мешканці міста і його гості називали площу Майданом, що став символом незалежності. Вони виходили на Майдан, аби засвідчити свою волю чи протест, заявити про свої думки та прагнення.

Майдан кілька разів перебудовували: змінилися фонтани, з’явилися нові скульптури, стала іншою вся архітектура, але нас ніхто не чіпав, і тоді здавалося, що так триватиме вічно. Що ми назавжди залишимося в основі цієї колони, яка тримає на собі цілий світ.

Пилинки-пустунки
29 січня 2018, 21:15   Автор: Еліна Заржицька

Пилинки-пустунки

– Мня-ау! – сказав Кіт, з огидою оглядаючи свої лапки. – Знову митися доведеться – скільки на підлозі пилюки... Чому цього пилу завжди так багато?

– Чим нас більше – тим веселіше жити, – відповіли йому Пилинки.

Вони зіскочили з сонячного Промінчика й затанцювали гопака.

– Який жах! – поскаржився Кактус. – Ці Пилинки такі невгамовні, такі метушливі, що у мене від їх витівок у носі свербить.

– Будемо гратися? – шурхнув Вітерець, зазираючи у кімнату. І, не дочекавшись відповіді, підкинув Пилинки вгору, до стелі.

– Пчхі-і-і! – чхнула Люстра. – Дзинь-дзяк! – затріпотіли, вдаряючи товстобоку Лампочку, дрібненькі кришталики.

– Яка вона гладенька, лискуча! – раділи Пилинки, вкриваючи Лампочку суцільним сірим шаром.

– Відчепіться! – зайшлася криком Лампочка, намагаючись позбутися пройдисвіток, зігнати їх зі своєї, колись прозорої, шкіри.

– Знову цей пил... – зітхнула Мама й дістала Пилосос.

Як Кактус зацвів
29 січня 2018, 21:05   Автор: Еліна Заржицька

Як Кактус зацвів

У кімнаті, на підвіконні, жив великий шпичастий Кактус. За вікном сяяло сонечко, земля у горщику була м’якенька й сухенька, а протяг ніколи не торкався його шпильок. Здається, живи й радій. Але Кактус нудьгував.

– Ніхто на мене не звертає уваги, – торочив він і пильно оглядав свої колючки. – Чому ніхто не помічає, який я зелененький, який у тілі?

– Користі від тебе немає. Адже квітнути не можеш, – пирскала Фіалка, яка пишалася своїми біленькими квіточками. – Ось сиджу я поруч і тільки й бачу тебе, такого брутального, такого гострозубого...

І Фіалка потяглася до Сонячного Зайчика. Зайчик помилувався новим пуп’янком і стрибнув на маленький листочок, але підковзнувся й потрапив у колючі обійми Кактуса.

Легенда про юну Весну
15 січня 2018, 11:26   Автор: Наталія Дев’ятко

Легенда про юну Весну

(фантастична повість)

Розділ 2

...Діти дійшли до першої бухти. Митько побіг уперед, щоб раніше за всіх видертися на найвищий камінь.

– А до корпусу? – полишивши історію, лукаво нагадав вожатий. – Нас і так довго немає.

Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.

– Погуляймо трішки довше, – заканючила Анжела.

– І послухаємо, – в голосі Христини відчувався мед лестощів.

Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива залишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря... Хизуватися перед малечею було просто, а от здійснити задумане значно складніше. Чи то він раніше за всіх почав дорослішати, що став таким розважливим?..

Павук
12 січня 2018, 10:08   Автор: Наталія Дев’ятко

Павук

На День народження Петрику подарували гараж. З розсувними дверцятами! Справжній-справжнісінький! І зовсім не схожий на іграшковий.

А ще у гаража знімався дах. На почесному місці біля дверцят завжди стояла червона пожежна машина з пластиковим водієм і командою сміливих вогнеборців.

Петрик аж стрибав від радості, обнімав маму і тиснув руку батькові. Майже як дорослий – міцно-міцно.

Та щастя тривало недовго. Поселився у дальньому куточку гаража величезний павук. Очі отакезні! Лапи мохнаті! Жвали клацають! Справжній монстр!

Облаштовувався павук у новенькому гаражі, заплітав куточок павутинням, а вночі до автівок приглядався.

Як не зазирне Петрик до гаражу, щоб погратися, а павук там. Очі блискають, жвали рухаються. Пальцем павутиння зачепиш – сердиться, бігає, павутиння потривожене лагодить. До червоної пожежної машини і її команди почав підбиратися, вже й павутинку накинув.