Володимирові Рутківському - 75!
18 квітня 2012, 17:09   Автор: Наталя Марченко, Валентина Вздульська, Тетяна Качак та ін.

В. РутківськийВесняніє, брунькується затято,
Обори зимні спрагло прорива!
Лошам гривастим Боже потерчатко,
Окрилюючись, звихрює слова!..
Димлять мости згорілі…Степ гуде…
Минаються і броди, й перепони.
Рве кінь шалений шовкові попони.
Рук не прийма... На поводу не йде…
Уп’ється зранку зорями — і в лет!
Туман гуде передчуттям утрат…
Коли ж гукне прорватися вперед
Іржавцем древнім висвячений брат?!..
Весна. Доріг!!! Шаленства марнота.
Сьогоднішнього дня п’янкий окраєць
Кидає вкотре в торбу мудрий заєць
Й солодкі крихти Янголу зміта…

Наталя Марченко

В. Г. Рутківський: «…я все-таки був звичайним дитям того покоління, тієї епохи…» 1

«В літах дитинства, можливо, закодовано щось вельми для душі необхідне… щось таке, що потім упродовж усього життя позначається на наших цілком «дорослих» вчинках…»
Олесь Гончар

Наталя МарченкоВолодимир Рутківський — унікальне явище українського культурного життя початку XXI століття. Усупереч гучним дискусіям про трагічний непереборний розрив між «дітьми та батьками» в епоху глобальної інформатизації, письменник (неочікувано для себе самого!) став втіленням можливості та перспективності порозуміння між поколіннями. Його особистість і тексти в єдиному гармонійному сплаві поєднали стрижневі для української культурної традиції матричні коди з вільними формально та ідейно новітніми гуманістичними дискурсами.

Власне, трилогія В. Рутківського про «Джур…», з її неореалістичною докладністю та прозорістю, що тонко переводить постмодерний хаос містифікації незнаного у русло піднесеної неоромантики, відкрили принципово нову сторінку української літератури. Вміло чіпляючи дитинне, природне, настроєне на миттєве чуттєве пізнання оточуючого в читачеві, письменник спромігся пробудити в сучасниках Вічне, зачепити й актуалізувати не історичну пам’ять, а сам код її розгортання в процесі самоідентифікації особистості.

Читаючи В. Рутківського, з дитячою насолодою й легкістю ми відкриваємо в собі український світ як цілісний кревно близький нам образ Людства.

Та перш, ніж достукатися до сокровенного «Я» свого читача, автор мусів пройти неймовірно болючий і драматичний шлях самоідентифікації. За видимою легкістю та ясністю художнього світу Володимира Григоровича мало хто завважує неймовірний за щирістю та екзистенційною силою мистецької реалізації акт «автобіографічного чину» (за Ф. Леженом): нашумілі «Джури…» писалися фактично водночас із завершенням, на жаль, досі належно не поцінованих «Потерчат». Відтак, прояснення справдешньої історії «вільного народу» відбувалося у свідомості письменника суголосно з виясненням сенсів власного буття, а нарація «дитинства» української козацької вольниці органічно ввібрала в себе міф та індивідуальний досвід дитинства автора.

Та якщо про історичну прозу і творчість В. Рутківського загалом написано чимало (зокрема й автором цієї статті 2), життя і, насамперед, дитинство письменника лише побіжно та доволі белетристично окреслені ним самим в численних інтерв’ю та єдиній доступній нині загалові «Автобіографії» 3.

Отож, народився Володимир Григорович Рутківський 18 квітня 1937 р. у с. Хрестителеве Чорнобаївського району на Черкащині у родині вчителів.

…Навесні 1937 р. в Україні було заарештовано понад 159 573 людей 4 і терор лише набирав обертів. Тільки-тільки поросли озиминою вирви Першої в світі Великої війни та остаточно стала Великою революція в Петрограді... Позаду бовваніли Великий Голод, Велике Братовбивство і Велика Розруха… але щодня «жити ставало все краще, все веселіше»… Таким було тло, на якому судилося постати новій людській долі…

Із нянею, бабунею Настею. 1939 р.Щодо суто генетичної спадковості, то Володимир Григорович зазвичай  віджартовується, що «коли скласти характери дідів і бабів, а також батька з матір’ю та поділити це все на шість», то це й буде він: «Часом люблю потеревенити, як моя мати чи баба Христя, потайливістю нагадую батька, а впертість — то швидше від діда Кирила» 5. Як і більшість українців із покоління «дітей війни», чиї батьки та діди з міркувань самозбереження рідко згадували при дітях минуле, письменник до зрілих літ мав доволі міфологізовані уявлення про реальну долю рідних. Лише в 1990-х рр. XX ст. він дізнався, що його батько, Григорій Якович Рутківський, — не круглий сирота, як зазначав у всіх анкетах, а має братів і сестер, а прадід, Михайло Федорович Рутковський, — знаний на Волині архітектор, похований 1881 р. у с. Лука під Житомиром, куди батько під різними приводами все життя час-по-час навідувався в надії дізнатися щось про рідних...

«Чи були в прадіда конфлікти з тодішньою владою, — не відаю. А от у діда з батьком їх було достобіса», — розповідає письменник. — «Бодай тому, що всі батькові брати та сестри після Брестського договору виїхали до білопанської Польші. І це треба було приховувати, бо до тих, чиї родичі опинилися за кордоном, нова влада ставилася як до ворогів народу. Тож дід із батьком під виглядом незаможників вступили до Ксаверівської сільськогосподарської комуни під Житомиром, де дід до смерті (1929) працював машиністом лісопилки, а батько по закінченню Житомирського інституту соціального виховання організував семирічку для комунарів і молоді сусідніх сіл.

У більш пізніх своїх автобіографіях він писав, що є круглим сиротою і батьків не пам’ятає. Іншими словами, в ім’я своєї безпеки та безпеки своєї сім’ї, він зрікся батьків.

Цей, вимушений, потяг до потайливості залишився у нього майже до смерті. Пам’ятаю як після виходу на пенсію батько під приводом святкування чергової річниці комуни майже щороку відвідував Житомирщину. І лише перед смертю зізнався, що розшукував сліди своєї рідні. Але безуспішно».


Саме «родові міфи», а не історично-документальна правда буття родини, згодом лягли у засновок автобіографічної повісті «Потерчата» (2008). Власне, твір тим і вирізняється на тлі собі подібних в українській літературі, що відверто демонструє болючий (інколи нестерпно жорстокий!) процес деміфологізації власної життєвої історії автором шляхом «переповідання» винесених із дитинства сюжетів і символів на основі здобутих у дорослому бутті контекстів. Водночас, міфологізовані образи рідних чітко проступають в типових персонажах усіх прозових творів письменника. Так, батько — тип сильної, але затаєної в собі людини (такої собі закапсульованої обставинами сили) постає не лише в «Потерчатах» — «золотим воїном» Перемоги, добрим і всемогутнім татом малого Володка чи старим зболеним чоловіком, котрий і перед смертю не має спокою від нескінченної війни, по-пластунськи заповзаючи в найпотаємніші кутки синового дому... Батьків «становий хребет» відчутний у насмішкуватому й уважному дяді Кості з «Ганнусі» та гоноровому Водяникові Барбулі, котрий так пишається «видумлякою»-сином, у затаєному й по-дитячи щедрому на самовіддачу Боброкові та вічному самотникові лицареві-вивіднику Швайці. Власне, весь лицарсько-інтелігентський ряд героїв В. Рутківського з їх справжньою людяністю, мужністю й одночасною невиправною самотністю та затаєністю, вихоплений письменником із батькового образу.

Матір письменника, Ганна Кирилівна Заболотна, була родом із давньої козацької родини та вирізнялася неабиякою затятістю і силою: замолоду всупереч батькам пішла з дому за коханим чоловіком, не зламалася під час окупації, коли рідний батько відмовився пустити в хату з двома малолітніми дітьми на руках, не дорікала синові, коли роками жив випадковими заробітками… Володимир Григорович часто згадує показовий факт: «коли треба було перенести з місця на місце важенну колоду, мати бралася за товстий кінець, а ми з братом (я — випускник школи, знаний в селі футболіст, брат — восьмикласник, початківець із штовхання ядра) парилися над тонким» 6. Така фізична сила жінки нікого не дивувала, бо здавна козацький рід Заболотних сусідив і родичався із Піддубними, а батько Ганни — Кирило Трохимович Заболотний приходився троюрідним небожем самому Іванові Піддубному! Як згадує письменник: «Дід був людиною могутньої статури. Проте знаходився під каблуком у моєї маленької — йому по груди — але затятої до всякої роботи баби Христі. Чи не тому в селі його називали “Христач пузатий”, хоча і не пам’ятаю, щоб у нього був живіт. Своєю “куркульською” жадібністю до роботи вони викликали кпини з боку незаможних селян. Проте оскільки експлуатували лише себе та своїх дев’ятеро дітей (із яких шість померли в голодовку 1932–1933 рр.) — обійшлося лише тотальним розкуркуленням. Дід був вдачі суворої та консервативної. Був проти шлюбу моєї матері з якимось “полячком“ (судив, мабуть, по батьковому прізвищу), хай навіть і директором школи. А оскільки мати теж була неабияким впертюхом, то втекла з сім’ї до батька, чого дід їй не міг пробачити до самої смерті...».

Саме Заболотні з їхньою працьовитістю, хазяйським гонором і кодексом честі «добрих господарів» сформували у Володимира уявлення про справжню родину та внутрішні критерії поцінування світу та людей у ньому. З Ганни Кирилівни, безперечно, списана не лише автобіографічна незборима, страшна та неминуча як сама смерть мати з «Потерчат», а й домовита замашна і тонкосльоза водночас сестра Іллі Муровця Миланка зі «Сторожової застави», беручка до роботи, міцна та романтична кохана Манюні Ждана з «Джур» та Ахметова дружина Устина із «Синіх Вод». Щодо Кирила Трохимовича, то низка мудрих, насмішкуватих і затятих дідів-мудрагелів, охоронців пам’яті та слави української землі, котрі присутні ледь не у всіх творах письменника, мають його риси. І це не випадково, бо саме дід Кирило відіграв у долі В. Рутківського чи не вирішальну роль, привнісши в його життя як народну (не мовчав про Голод, про «наших партизанів» у плавнях тощо), так і Божу правду: «До війни я був нехрещеним. Охрестив мене дід під час окупації», — зізнається письменник.

Роздумуючи над власною долею, Володимир Григорович зізнається, що її визначив насамперед «…антагонізм між людиною і суспільством. Несприйняття суспільством інтересів окремої людини. А оскільки суспільство значно сильніше за людину, то вона змушена все життя пристосовуватися до його вимог і забаганок. Ті, хто цього не робив, змушені проходити всі кола земного пекла. Це стосується всіх моїх родичів, яких я знаю особисто, а відтак — і мене… Кожен із них мав викручуватися, аби зберегти життя собі та своїй сім’ї. Як, зрештою, і я. Та головне, — попри всі жахи і труднощі, вони якось умудрилися не зламати свій становий хребет».

Гадаю, саме ця «проблема станового хребта», в якому змалку виявив генетичну відсутність гнучкості й, водночас, на рівні тваринного інстинкту виживання не можеш допустити, аби той хребет тобі зламали, й визначила магістральну лінію долі письменника.

Іншим фактором, що відіграв ключову роль у формуванні його особистості стали «…воєнні, повоєнні та суспільно-літературні негаразди», з яких В. Рутківський виніс істину, що «від людини можна чекати чого завгодно. А відтак — треба бути такою собі особою з потаємним дном. Видаватися гранично відвертим, аби не лізли в душу, й водночас, приховувати те, чого ніхто не повинен знати». Проте, письменникові це рідко вдавалося. Бо навіть коли мовчав, усе «вимальовувалося на фізіономії». Володимир Григорович якось розповідав, як під час Перебудови один із колишніх секретарів обкому зізнався, що коли виступав перед інтелігенцією, то йому весь час хотілося крикнути: «Виведіть Рутківського, бо в нього ТАКЕ глузливе обличчя!»

Духовний і буттєвий статус письменника чітко поділений на «до війни» та «потім». Звільнення у 1938 р. в Україні з посад чотирьох тисяч вчителів оминуло батьків Володимира і хлопчик народився та ріс перші роки життя у шанованій родині директора школи та вчительки: мав інтелігентних батьків, щиросердну няню, іграшки і товариство, котре щоранку збиралися навколо «директорського синка» та його цяцьок. Життя було надійне і щасливе, яким воно й має бути у ранньому дитинстві. У квітні 1941 р. Володі виповнилося чотири роки. А вже у вересні хлопчик, його дев’ятимісячний брат Вітя та полишена з дітьми на призволяще мати опинилися серед страхолюдного окупаційного лихоліття. «Ще з учора я чотирирічний, був татковим та мамціним мазунчиком, до мене ставилися з уклінною посмішкою: аякже, — син директора школи! (Тоді це було зовсім не те, що сьогодні!). І одразу став ізгоєм. Війна викинула нас на вулицю без хати над головою (бо ж шкільна квартира — це не своя хата з городом). Як мати виходила нас з меншим братом — навіть уявити важко. Я й зараз не можу спокійно пройти повз пасльони, калачики, бузину та квітки акації. Іншими словами, опинилися на самому дні окупаційного суспільства. Тоді й пізнав ставлення тих людей, що ще вчора улесливо посміхалися. А от ті, яким діла не було до освіти, хто копирсався лише в землі, — ті поставилися, як до своїх. Із тих перипетій вийшов із однією думкою — людина мусить покладатися лише на себе. Іншими словами, — я глибоко в душі індивідуаліст, а не член якоїсь соціальної співдружності, що в соціалістичному побуті не схвалювалося. Але ця відчуженість ні в якому разі не є проявом сумирності, скромності чи законослухняності».

Згодом, сформована у ранньому дитинстві усвідомлена відторгненість від спільноти та внутрішня закапсульованість особистості В. Рутківського витворили своєрідний спосіб його буття, таку собі «спороподібність»: письменник «проростає» в те чи інше середовище чи особу рівно настільки, наскільки вони готові його сприйняти. А щодо іншого оточення залишається відстороненим, непроникним, а, отже, — непідвладним йому. Саме в цих особистісних станах автора приховано витоки правдивості художнього відтворення характерів його різноликих у різних товариствах і ситуаціях образів козацьких «вивідників» чи двоїстостої натури чарівних персонажів (водяник Бухтик, відьма Ядвіга Олізарівна, чаклунський кіт Аристарх). Всі вони натури абсолютно цілісні при видимій варіативності та суперечливості вчинків, станів і навіть зовнішнього вигляду.

Хоча війна виявилася милосердною до родини Рутківських — після визволення Черкащини матері знову дали оселю при школі, згодом повернувся додому Володимир і Віктор Рутківські, повоєнні рокибатько — затавроване окупаційним лихоліттям раннє дитинство залишилося в долі Володимира найзначимішим міфом, дочассям, із якого немає правдивого виходу крім смерті. Такий затаєний у підсвідомості жахний і життєдайний водночас хаос можливо впорядкувати лише надавши йому лінійності, перетворивши міф на історію. Потреба подібної нарації невимовного виникає у будь-якої людини як природна захисна реакція психіки. У письменника цей процес ускладнюється, трансформуючись у акт художнього переосмислення реальності, коли самопізнання, рефлексія та самореалізація призводять до нової якості буття особистості шляхом перерозподілу наративу між її долею як «історією життя» та текстом. У Володимира Григоровича цей драматичний у своїй суті шлях зайняв більше, ніж півстоліття. Заснована на спогадах окупаційного дитинства та рефлексіях подальших років повість «Потерчата» була задумана автором ще в ранній юності. «На початку п’ятдесятих, коли виникла перша спроба порівнювати своє дитинство з дитинством “авторитетів” їх (ідеться про автобіографічні твори О. Довженка, М. Стельмаха, Гр. Тютюнника — Н. М. ) ще не було. А були спогади про дитинство Толстого, Горького, Гаріна-Михайловського, Гаршина... Читав я їх і порівнював зі своїм дитинством. Себто, ще відтоді програвав “платівку” своїх спогадів про нього. А Довженко зі Стельмахом прийшли до мене тоді, коли мій погляд на власне дитинство усталився». І погляд цей мало чим нагадував попередників, його «війна» виявилася трагікомічною, значно абсурднішою і трагічнішою водночас, ніж у старших на кілька років чи десятиліть товаришів, а повість, що визрівала в творчій уяві письменника упродовж років, коли в українській літературі з’явилися такі шедеври художньої автобіографічної прози про дитинство як опублікована в 1956 р. у ж. «Дніпро» «Зачарована Десна» О. Довженка, «Ойойкове гніздо» та «Паруси над степом» (1963) В. Близнеця, «Олень Август» (1965) Є. Гуцала, «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір» (1966) М. Стельмаха, «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1980) Гр. Тютюнника, «Твоя зоря» О. Гончара (1980), не лише достойно продовжила цей ряд, а й привнесла у традицію мистецького осягнення феномену дитинства новітні художні й етично-філософські домінанти. Як і для попередників, для В. Рутківського дитинство — не тема у літературі, а особливе, внутрішньо близьке йому ставлення до життя, в контексті якого письменник сягає тієї свободи самовираження, безпосередності сприйняття світу, парадоксальності фантазії та душевної чистоти, які доросла людина неминуче втрачає. Власне, про феномен віднайдення власної безгрішності та богообраності шляхом повернення себе дитинного собі зрілому, повернення світової гармонії через відтворення цілісності власного «я» у художній формі, йдеться у «Потерчатах».

Поверхнева фабула твору доволі проста: автор згадує довоєнне дитинство та воєнне лихоліття, яскраво змалювавши в низці розділів-оповідок найбільш яскраві моменти тогочасного життя та окремих персонажів, що закарбувалися йому в душу. Натомість ідейно-змістове наповнення тексту, його образно-композиційна структура напрочуд складні й багатогранні. З цього погляду «Потерчата» видаються найближчими до «Старого й моря» Е. Хемінгуея й можуть бути належно прочитані лише крізь призму ключових тем і образи-символи.

Символічною є вже сама назва повісті, що визначає також і головне філософсько-етичне русло твору. Образ-символ потерчат — нехрещених діток — мошкари — зоряних вихриків — без вини винуватих богів, котрі шукають прощення самі в себе — покоління «дітей війни» — наскрізний у тексті. Шлях до нього лежить в усвідомленні В. Рутківським віри не як природного стану людини, а як набутої його поколінням якості, яку вони й досі не спроможні осягнути: «У дитинстві мене, як і всіх, змушували вірити в щось конкретне і матеріальне: в ленінську партію, в Сталіна, Хрущова і ще біс знає в кого. Та з часом ця віра, на щастя, почала розвіюватися, повертаючи нас на орбіту загальнолюдських цінностей, в основі яких лежить Віра в людське безсмертя. А оскільки моє покоління перейшло від атеїзму до християнства без вивчення такої настільної книги як Біблія, то Бога кожен бачить по своєму. І я не виключення. Тож для мене ясно лише одне — Він проглядає через десять християнських заповідей. І щоб побачити Його, заслужити Його любов і прихильність, потрібно їх виконувати».

Вперше потерчатком в значенні «нехрещене дитя» називають саме автора (баба Настя), коли мати бідкається, що дитина проживе важке життя, бо обварили при першій купелі. Згодом, коли батько вчить сина плавати, рій мошкари-потерчат над берегом видається Володкові немовлятами, що «їх тільки-но принесли з капусти, де вони мерзли цілу ніч». Батько пояснює, що «Вони живуть дуже недовго. Вони плачуть, бо не хочуть померти… хоча й не здогадуються про це». Таким чином образ потерчат ніби олюднюється й поширюється на всіх відомих хлопчикові немовлят, власне, його покоління. І батькові слова стають пророчими щодо їх долі. Далі образ потерчат-мошкари з’являється у ключовій для розуміння образу Володка сцені, коли він тікає геть, уникаючи смерті від рук поліцая й, заодно, від материних рук. Самотня дитина окрай шляху не лише бачить у потерчатах «безліч маленьких створіннячок, що перелякано кидалися туди-сюди і дзвеніли так, що їхній багатоголосий стогін зливався у одне розпачливе волання», а й стає одним із них. Дитину охоплює «розпач і жах, безнадія і розпука» і Володко сам перетворюється на крик, сенсу якого ще зовсім недавно не міг осягнути: «Ой, мамо мені холодно і страшно, і я замерз… зігрійте мене і пожалійте… ой, мамо, мамо». Та крижаний вітер завіяв геть мошкару і герой «щез разом із нею». Власне, втрата дитиною мови і жахний дикий сон, коли мама приходить не як спасіння, а як жах, бере витоки з цього віднайдення дитиною в собі одного з мільйонів, безликого й минущого потерчати, вся доля якого — лише той багатоголосий стогін. Тому й не дивно, що саме в розповіді про перший такий сон знову з’являється мошкара. Та тепер вона — «подих потойбічного вітру», а її писк — «безнадійне волання». І це вже не немовлята, а «сироти в будинку, куди вже й няні не ходять». Вони не пам’ятають, чи й не знали жодного людського слова, тому лише скиглять. Та саме в цю мить, на піку дитячого відчаю, слово перебирає на себе доросле «я» автора, припускаючи, що кожне потерча «вигукує щось своє», що «Вони не від світу цього. Цей світ їх не приймає. Вони — нізвідки, як душі немовлят народжених в нелюбові та позбавлених материнського лона». Зрештою, автор зізнається, що: «чим більше мені років, тим частіше мені здається, що в цьому беззахисному хорі чути і мій голос». Таким чином, образ мошкари-потерчат повністю зливається з самоусвідомленням письменника й, водночас, перестає бути символічним означенням лише його покоління. Це душі всіх, кого відкинув цей світ, хто з тих чи інших причин випав поза межі людської буденності.

Наступний символічний контекст образу потерчат виникає, коли, нарешті ситно поївши, хлопчик засинає з мамою та братом під скиртою і замість зірок бачить «вогненні вихрики, що кричали щось веселе та бадьоре». На зламі дитинного враження й дорослого осягнення виникає цілісне авторське «Я», що й позиціонує себе «ловким вогненим вихриком», котрий витворив цей світ і людство, що «не хотіло бути мною, а собою», й нищить все створене, заставляючи засумніватися у власній доцільності навіть його, Творця. Та «…безмежжя вічної доброти не дає, щоб його струснути…бо знищивши його, знищу часточку себе». Відтак, Творець віднаходить себе цілісного в «одному із легіону мене» — безневинній дитині. І страх, закладений в душу свідомістю минущого «потерчати» минається, бо вічний вихрик-Бог знає, що «нестерпні болі мої стануть невимовними радощами, і всі винуваті стануть правими, а безневинні жертви — суддями невблаганними…».

Лише після вибудовування наведеного символічного ряду прочитання образу потерчат, письменник вводить однойменний розділ, зміст якого є ключем до розуміння лейтмотиву всієї повісті. Біля копанки, що її зробив дід Володка по матері, майже один-в-один повторюється сцена, що розігралася до війни біля ставу з батьком. Саме дід називає рій мошкари по-народному «потерчатами», замикаючи коло оповіді, з’єднуючи воєдино в авторській уяві покоління нехрещених дітей — його ровесників — минущі знеособлені рої мошкари та сповнені творчої снаги зоряні вихрики Божого духу. І письменник віднаходить своє людське призначення в осягненні невимовного страждання «дрібних» світу цього та творчого його переосмислення в собі на добре: «назавжди залишуся отут перед безладним юрмиськом до безпам’ятства переляканих потерчат… стану маленьким безмежним вихриком, бо так мені найкраще…».

Тоді само, замість відповіді на «прикладне» питання, чи можна вважати потерчатами тих, «кого кулею вбило чи бомбою», герой дізнається про жертви голодомору (раніше селом дзвеніли не рої мошкари, а дитячі голоси). З уст діда звучить також ключова для розуміння тексту повісті фраза. На запитання Володка — «А хіба вони винні, що стали потерчатами?», дід відказує: «Так вже заведено, що за грішних відповідають невинні».

Лише віднайдення в душі втраченої разом із дитинністю безневинності, незамутненого Божого образу в собі, може спасти людину серед безумства світу. Лише спокута безвинної вини кожним із нас може виправити світ.

Востаннє образ потерчати згадується автором, коли він описує власні переживання під час клінічної смерті. Нехай нехрещений, нехай «потерчатко», письменник таки віднаходить свій рай…

Отже, за В. Рутківським, доля потерчат — вистраждати своє «воскресіння», винести зі світового лихоліття творчу безгрішність люблячої дитинної душі. Бо тільки в цьому — спасіння нашого розшарпаного люттю світу.

Книга має підзаголовок: «Дитяча сповідь перед дорослими, які так нічому й не навчилися» та присвяту: «Моєму Песикові, про якого геть забув».

Перше однозначно прочитується як пряма вказівка автором на те, що твір адресовано дорослим з метою привернути їх увагу до все ще живої в душі кожного часточки безгрішної, вартої Божої ласки дитини. Але чому філософська за суттю та безкінечно відверта сповідь присвячена колись забутому песикові? Чи не тому, що лише щира й абсолютна любов, що не сподівається навіть на пам’ять про себе, і є тією найбільшою силою, на якій і досі тримається наш світ-потерчатко?

Образ рудого песика спливає з пам’яті автора в момент, коли він-дитина втрачає віру в захисну силу матері й надто рано залишається самотнім перед лиховісним, збуреним війною світом. Пес зігріває його в холоді ночі, сидить з ним на ганку й спасає від люті сусідських хлопчаків і нічних жахів. Зрештою, він гине на мосту, віддавши життя за малого господаря. І саме хлопчик, а не зрілий автор, розуміє, що «Песик посміхався не тому, що вкусив поліцая, а що всі жахи і болі полишили його», саме малому Володкові ввижається в першому снігові веселе помахування хвостом його товариша… Але правда в тім, що письменник нічого не пам’ятав про свого вірного друга, аж поки йому не розповіла про батьків дарунок — руде щеня та його долю мати…

Серед інших образів-символів — їжак із райським яблучком, котрий крізь тумани пам’яті веде письменника до себе сущого та всіх, хто пам’ятає його дитинним; недобита свиня на кризі, чий вираз очей хлопчик до скону боявся побачити в матері, і чиїм нелюдським криком волала мати Левка Стецькова, коли її смажили живцем енкаведисти, а згодом тим криком кричав знівечений Левком сексот Бабич…

Для В. Рутківського всяка звірина значима не менше за людину, бо з самого малку звірі спасали його від жорстокості та хаосу людського світу, а часом і від смерті, як ось згадуваний вище песик: «Скільки себе пам’ятаю, у нас були ручні кури, яких ми годували з долоні, а вони за це несли нам персональні яйця; була кішка, яку можна вважати нашим захисником від сусідських собак і вихователем; була ручна галка, яка на очах односельчан злітала невідь звідки і всідалася на моє плече. А ще допомагала кішці у війні з собаками. І зрештою, був справжній ручний орел, що супроводжував нас під час прогулянки селом. Звірі — то моя віддушина. У мене й нині з ними найщільніший контакт».

І то — щира правда: здається, немає такої живої істоти, котра б не могла зачудувати Володимира Григоровича та прихилити до себе. Його досі безкарно «виховує» вісімнадцятирічний нахабний кіт Мурзик, котрого змалку помилково вважали «Маруською». І навіть дикі звірі та байдужі, як на мене, до всього людства зразу плазуни мають із письменником якісь свої справи. Так, близько 2004 р. Володимир Григорович пригрів у себе на ділянці полоза й згодом не так переймався якістю власноруч збудованої хати (то була його перша в житті спроба!), як тим, що люди, котрі купили дачу, не потерплять незвичного сусідства. А згодом на березі Хаджибеївського лиману зазнайомився з вужами. «Це дуже цікаві істоти», — написав він мені. — «Один із них такий нахабний... Ловлю бичків, не дивлячись, кидаю їх у відро позад себе. Затим озираюся на плюскіт - і бачу, як у відрі вовтузиться щось чорне та товсте! А туди вліз вужака і доковтує мої бички. І зовсім перестав на мене увагу звертати через них. Та ще й огризається — шипить, коли я на нього почав тупцяти. На другий день він вже чекав на мене. Тож ми з ним трохи подружили…» 7. Такі ось дивовижі відбуваються з письменником змалку й до пізніх літ. Відтак, і герої його творів (від звичайної школярки Ганнусі до характерника Санька) так само уважні до живого довкола та легко знаходять спільну мову з тваринами, будь то кінь чи вовк, бугай, бузько чи сомище з виру, звичайнісінька квочка чи коза… Персонажі «Потерчат» — Володко та його рідні й односельчани — не виняток: всі вони так чи інакше пов’язані з живим буттям природного світу довкола, навіть коли той світ поруйнований війною. Доля хлопчика попри все доволі типова. У його пригодах чітко простежуються певні літературні алюзії: гріх з’їденої каші, покарання дітьми злодія, рано померлий хлопчик-ангел тощо… Образ Володка виписано в кращих традиціях літератури про дітей: він по-дитячи наївний у своєму страшному бажанні «позбутися» братика й щирий в страхові, що мама тепер «ніколи не любитиме його так, як любила»; попри всі негаразди, хлопчик не втрачає інтересу до життя та людей і, навіть онімівши, тягнеться до дитячого гурту; працьовитий і тямущий Володко знаходить мову зі своїм затятим і впертим, але й працьовитим і мудрим дідом. Обом їм притаманне тонке почуття гумору та книжність, залюбленість в природу та розважливість.

Через призму Володкового бачення перед нами постають усі інші герої повісті: фізично й духовно сильна матір, котра, в силу обставин, набуває для сина лиховісного образу «вія»-почвари, що видивиться його живу душу будь-де; «золотий воїн» — батько, справжнє обличчя якого письменникові вдалося розгледіти лише в зрілому віці за скупими сторінками його щоденника; могутній і несхибний у своєму праві на свою землю і свої правила буття на ній дід; щедра в своїй любов до людей баба Настя та певні в його польському походженні старенькі сестри Радзієвські; чорний в своїй суті завгосп-староста Степан Мусійович і навісний поліцай Степан та ін.

Та як не захоплює сюжет, читача постійно не полишає відчуття, що весь той невпинний перебіг подій — не головне. Навіть постаті-персонажі — не головне. Ви не знайдете в повісті ні смаковитих Довженкових описів сусідів чи родичів, ні казкової краси світу М. Стельмаха чи захопливих дитячих буднів і трагічної буденності Гр. Тютюнника. Є лише роїння думок-спогадів — мошкари-потерчаток перед очима Вічності. Є відчуття вищої тайни, що не може бути осягнута ніяк, поки ти не зрозумієш, що вона лишень твоя.

Світ «Потерчат» — це безглуздий світ, світ без гармонії та правди, без задуму та цілі. Автор сповідується сам собі, бо тільки цей недосконалий світ і є його власним, і нікого звинуватити в його вадах. Кожне потерча безневинне своєю власною виною… Та коли ти хочеш повернутися в атмосферу любові, мусиш навчитися любити сам, бо лише це залежить від твоєї волі.

Зрозуміло, що описані в повісті події жодним чином не вичерпують усієї палітри пережитого в дитинстві письменником, як і не розкривають до остатку його власної особистості. Швидше, остання проступає в тій жорстокій щодо себе самого відвертості, з якою Володимир Григорович розкриває наміри, вчинки та рефлексії свого персонажа. Володко — зовсім не світла тиха дитина, не «опора й надія», й навіть не «люблячий син»… Він жива, драматична, у чомусь егоїстична й, водночас, абсолютно незлостива натура, що несамовитою рішучістю й впертістю скидається до Чіпки Панаса Мирного. Це Сила. І те, що вона не зійшла на пропаще серед загнаного в рамці радянського режиму повоєнного світу, великого варте.

Сам автор зізнається, що «Потерчата» — «…лише видима частина айсберга. А з невидимої... Повість закінчується тим, що батько, повернувшись з війни, пішов з матір’ю миритися до діда… Наступного тижня я виміняв у старших хлопців п’ятдесят батькових пачок папірос на п’ятдесят кишенькових ножиків. Навіщо це зробив — і сам не відаю. Мабуть, захопив азарт. А коли батько, розкривши мій злочин, зажадав, щоб я знову обміняв ножики на папіроси — я, за старою звичкою, втік із дому. Знайшли мене вночі десь за тиждень у скирті за селом, де я вирив затишну таку нірку і годувався печеними ховрашками та зерням. Про те моє неодноразове робінзонство можна написати ще якусь повістину, проте, навіщо? Після “Потерчат” це вже буде вторинне…».

Але первинним залишаються барвисті, пережиті на власному досвіді навички та враження виживання самотою, запахи і звуки, які можна почути лише наодинці зі світом і лише змалку, коли світ не втратив ще свого чару та казковості. Чи не вони, оті закарбовані з дитячих «робінзонад» враження відгукнулися В. Рутківському неймовірною правдивістю в деталях буття малих блукальців Санька та Грицика у «Джурах»? Адже згодом саме ця справжність, достовірність передачі дитячого бачення степу, плавнів, ночі серед гілля тощо однозначно вирізнила трилогію В. Рутківського серед інших. Його герої живуть в своїй історії не менш природно та вільно, ніж Твенівські Том і Гекльбері, їхній світ правдивий і впізнаваний. Чи не тому, що й один, й інший автор не вигадують відчуттів і вражень своїх героїв, а лише віддають їм власні, пережиті змалку, затаєні до часу в підсвідомому спогади й переживання?..

Володимир Григорович визнає: «Здебільшого мої герої — це я сам. Бодай тому, що в дитинстві пригоди самі мене знаходили, і я радий поділитися ними будь з ким… і все ж деякі риси запозичив у своїх товаришів дитинства. Передусім, це мій однокласник Михайло Козуля і кумир мого дошкільного дитинства Павло Киян, що згодом став організатором міжнародного турніру на приз всесвітньо відомого борця Івана Піддубного. Обидва вони окрім фізичних даних були неабиякими витівниками і шалапутами... Ці дві персони були в мене перед очима, коли я виписував Олешка Поповича зі “Сторожової застави” чи Медовуху з “Синіх Вод”».

Та якщо живих, подекуди страшних, подекуди смішних, інколи неймовірних, а то й буденних пригод і станів/відчуттів/вражень у дитинстві та текстах В. Рутківського неймовірна кількість, то шкільна тематика та проблематика представлена у творчості письменника доволі скупо. Гадаю, пояснюється така нетипова для «вчительської дитини» байдужість до шкільної проблематики 8 не так вторинністю шкільних вражень Володимира Григоровича, як неможливістю за радянської доби адекватно сприйняти та правдиво відтворити реалії життя школи, яка, попри все добре, була табором у таборі, своєрідним збільшувальним склом системи, де реальність викривлялася до непізнаваності. Окрім того, якщо для повоєнних міщан навчання бачилося прямим шляхом до світлого майбуття, то для сільської дитини цей шлях був не просто єдино можливою спробою «вибитися в люди», а й свідомим безповоротним розривом з усім рідним. Школа водночас і відкривала селянським дітям світ, і обрубувала корені, що давали силу, аби його підкорити. Нині письменник із сумом визнає: «…ми, діти війни, були дуже наївними і щирими в своїх поглядах та уподобаннях. Ми були м’якою глиною і з нас влада ліпила все, що вважала за потрібне. Ми всі тоді готові були стати не лише Зоями Космодем’янськими чи Олегами Кошовими, а й Павликами Морозовими і навіть катами... Той із моїх ровесників, хто нині стверджує протилежне, — просто бреше. … І все ж моє покоління було поколінням мрійників. Ми мріяли бути моряками, льотчиками, геологами, шахтарями. Героїчні професії нас вабили, мабуть, тому, що в тому затхлому повітрі, яким тоді дихало село, вижити було неможливо. Батьки самі виштовхували своїх дітей з села, щоб хоч ті не стали такими ж кріпаками, як і вони».

1944 р. Володя пішов до школи. Навчався спершу у Богодухівській (1944–1950), а згодом — у Великобурімській середній школі (1951–1954) Чорнобаївського району. І хоча як усі довкола добре втямив, що таке голод 1947 р., хто такий Каганович і чому не варто говорити «зайве» на людях, шкільні роки В. Рутківського були звичайними щасливими повоєнними роками радянського школяра. Щасливим, бо ніхто з родини у тій війні не загинув, бо щодня держава рапортувала про нові й нові здобутки і юним вірилося, що попереду — ясний широкий світ, який потребує лише твоєї сили та спромоги. Нині Володимир Григорович вдячно згадує своїх, здебільшого битих долею вчителів: «Наш ботанік і викладач співів Цимбал Михайло Софронович відсидів десять літ, як ворог народу. І батькові довелося багато попоходити, аби взяти його на роботу. Був Ганнесин Андрій Хомич, Коваленко Федір Власович, Вєдєрніков Юрій Омельянович — безмежно добрі люди. Зрештою, був батько. Це він чи не першим з шкільних керівників увів в школі інститут учнівського самоврядування. Його мої ровесники сьогодні порівнюють з Сухомлинським. А ще до всіх учнів він звертався виключно на «Ви». Навіть до мене, власного сина...».

Саме у шкільні роки Володя захопився читанням книжок, спортом та історією, що, зрештою, й визначило його подальше життя. Одним із найяскравіших спогадів того часу стала величезна книжкова шафа, до якої можна було втрапити непоміченими через шпарину на задній стінці. Саме з нею пов’язані перші поетичні спроби В. Рутківського: «Ще в другому чи третьому класі до моїх рук потрапила книжка В. Маяковського «Як робити вірші?» Пам’ятаю, мені так сподобався постулат щодо «шумовиння» у голові, що я теж склав кілька віршиків і прочитав їх матері, котра працювала вчителькою. А тоді запитав: «Ну що, мамо, гарно в мене вийшло?». «Гарно», — неуважливо відказала вона, пораючись біля печі. З тих її слів я зробив висновок, що теж вмію писати як Маяковський. За день-другий вплив Маяковського на мене щез, бо в шкільній книжковій шафі були набагато цікавіші книжки. Проте запам’яталося, що складання віршів це не просто розвага, а складна й напружена робота...».

На той час у селі майже не було ні радіо, ні кіно, ні тим більше телебачення. Єдиним вікном у світ була книжка. Відтак, за шкільні роки Володимир перечитав у шкільній і сільській бібліотеках усе, що там було. «А що живого письменника побачив лише в інституті», — згадує В. Рутківський про той час, — «то я, дивлячись на їхні портрети в підручниках, гадав, що піджаки їм слугують для приховування крил за спиною». Натомість, реальне життя літераторів у повоєнній Україні спонукало їх приховувати «під піджаками» не так крила, як закривавлені душі. Якщо тогочасні митці Європи «хворіли» на фрейдизм, екзистенціалізм чи феноменологію та витворювали для дітей чарівний ідеал нового світу («Маленький принц» А. Екзюпері (1943), «Пеппі Довга Панчоха» А. Ліндгрен (1945), «Гобіт» Толкієна (1937)), то українська культура бала намертво затиснута в межі «єдино вірного» вчення і могла дивитися в майбутнє лише з чітко визначеної «партійної платформи». Володю як і більшість його ровесників усе те обходило, бо дитяче читання визначають не державні постанови та рішення, а доступні тут і сьогодні книжки та люди, які їх читають. Відтак, із дитинства Володимирові Григоровичу запам’яталися не так і багато імен, «…окрім, звісно, Тичини, Рильського та Бажана, які переходили з підручника у підручник. А от про те, що, крім мого села, в світі існували ще й інші чудові місця, — я довідався від Миколи Трублаїні, Оксани Іваненко, Олександра Десняка, Олександра Копиленка. З літературних казок, окрім “Лісової пісні”, на чільне місце ставив тичинівського «Івасика Телесика». А що ці всі письменники входять до якоїсь спілки — це і в голову не приходило. В моїй уяві кожен із них діяв окремо. У кожного з них був свій окремий світ, що його він охоче мені показував. Згодом прийшли Л. Толстой, М. Горький, О. Довженко — але я сприймав їх швидше через призму їхніх творів про дитинство. Тож письменник і дитячий світ — для мене поняття надзвичайно близькі. Я й зараз не можу повірити в те, що є літератори, котрим чужий дитячий світ. Вони, як мені здається, або народилися вже старенькими, або взагалі походять від людиноподібного робота...».

Ще одна ключова складова творчості та характеру письменника — історичність у найширшому розумінні цього поняття також родом із дитинства. У 1951 р. Рутківські купили першу власну хату в селі Велика Бурімка 9 того ж таки Чорнобаївського району (у текстах — «Воронівка»). «Там все дихало історією», — зізнається Володимир Григорович в «Автобіографії». — «Високий правий берег Сули, з якого, здається, видно було не лише безмежні простори, а й століття; розкішний парк, що його графський рід Кантакузіних бачив не гіршим від Софіївського парку в Умані; та й сама назва села, яку місцеві краєзнавці трактували, як «бувший Рим», стародавнє містечко-форпост на межі з половецьким степом — все це не залишало байдужим нікого». Та й сама батьківська хата, як нещодавно з’ясувалося, виявилася історичною: «…майже тиждень провів у рідних місцях. Довго вдивлявся у древнє обличчя дядини і намагався збагнути, в чому різниця між небожем і небіжчиком. … сюди треба навідуватися або щороку, або не повертатися зовсім. Все не те, хоча й мало що змінилося, і всі не ті. Навіть хата, в якій колись було так затишно, виявилася зовсім іншою. Чи то я їй зрадив, чи вона мені… Швидше перше. А ще довідався, чому в мене такий нутряний потяг до історії. Виявляється, мав контакти не лише з академіком Шовкоплясом, а й жив під однією стріхою зі ще одним відомим ученим — директором інституту історії АНУ Касименком. Батьки мої купили хату в його батька — садівника, товариша самого Симиренка. Ще в школі чув про Касименка, а що в нього за фах, — не відав. Професор, то й професор. І оце на поминках, коли зайшла мова про хату, — такий же древній учитель історії зв’язав докупи і хату цю, і мою внутрішню потребу в минувшині…» 10.

Власне, саме тут, у Великій Буримці, Володимир уперше відчув себе не заручником, а господарем і творцем історії, людиною, здатною відбутися. Саме тут відкрив у собі нахил і здібності до історичного пошуку, котрі не полишають письменника й досі, спонукаючи не просто писати цікаві історичні твори для дітей, а відкривати ніким до нього ще не описані, а інколи й не досліджені періоди вітчизняної історії. Неабияк цьому сприяло те, що, шукаючи легендарний скарб князя Ігоря, буцімто заритий над римівським болотом перед походом на половців, шкільний гурток, старостою якого був Володимир, відкрив у своєму селі найдревніше на той час поселення в Україні, про що писав згодом у своїй монографії «Стародавній кам’яний вік на Україні» (К., 1955) знаний український археолог І. Шовкопляс 11. Та в спогадах Володимира Григоровича те серйозне археологічне відкриття виглядає неймовірною пригодою, вартою Тома Сойєра чи хоча б гайдарівського Тимура. «Був квітень 1954 р. Для нас, десятикласників, наближалися випускні екзамени... Але вони збігалися з зональними змагання на першість області з футболу, в яких ми, 9 чоловік із випускного класу, брали участь. Тож одразу після уроків поспішали до помістя Кантакузенів-Сперанських, де на лісопарковій галявині було футбольне поле. Поверталися з тренування ледь живі та, замість того, аби гибіти над підручниками, одразу завалювалися спати.

Директор школи Г. Я. Рутківський вирішив припинити це неподобство і на шкільній лінійці оголосив, що до кінця учбового року забороняє будь-які сторонні заняття, зокрема й спортивні. Ми перенесли тренування на світанок. Та оскільки я був основним воротарем команди, батько легко вирахував, чим ми займаємося замість навчання і після цілої низки «китайських» попереджень, пішов на рішучий крок. На надзвичайній шкільній лінійці оголосив про виключення зі школи всієї футбольної команди.Удар був нищівний. Як, за кілька тижнів до випускних екзаменів — вигнати зі школи?!

Батьки тоді в наші справи не дуже втручалися, бо десяті класи на той час були геть не такі, як нинішні дванадцяті. Ми самі відповідали за свої вчинки. У хаті зависла насторожена мовчанка. Мати, знаючи непоступливий батьків характер, лише тихенько плакала, батько навіть за спільним сніданком наче води в рот набрав. А я панічно метикував, як же бути далі. Бо ж життя без атестата зрілості в мої плани не входило. Врятував ситуацію Мишко Козуля, якому мати загадала привезти підводу піску з урвища над старою Сульською заплавою. Поїхав Мишко зранку, а повернувся під обіди не лише з піском, а з кількома небачених розмірів кістомахами. Батько та вчитель історії завпед Л. Г. Брудзь знайшли в кар’єрі ще кілька кісток, після чого зателефонували до Києва. А всіх «виключених зі школи» негайно мобілізували на цілодобове чергування, аби ніхто зі зловмисників не продовжив розкопки до розпорядження зі столиці.

Наступного дня до села прибула машина з академіком І. Шовкоплясом. За два дні ми видовбали в терасі досить велику печеру. І весь цей час Іван Гаврилович не відходив від нас. Він ледь не принюхувався до кожного камінця, кожної грудочки. І коментував усе, що ми видобували. Тож за ті два дні ми збагатилися на такі знання з основ археології, на які не збагатився, либонь, жоден учень СРСР. І, звісно ж, він не приховував того, що наші знахідки неодмінно викличуть сенсацію у вітчизняній, а то й світовій археології.

Уявляєте, що то значить для жителів Богом забутого села?! На радощах керівництво школи оголосило нам амністію. Щодо мене, то я взагалі всі ці дні не закривав рота від подиву та захвату. Бо ж був старостою історичного гуртка (який, правду казати, до цього існував через пень-колоду). А тут перший у моєму житті академік, та ще й живий! Та ще й каже таке, чого в жодному підручникові не розкопаєш!..».


Гадаю, саме з цих, пережитих безпосередньо при батьківському домі, підліткових відчуттів фактично тактильної причетності до історії, перемоги та визнання пов’язане подальше постійне підсвідоме бажання письменника зануритися саме у «свій» світ, «розкопати» історичні сюжети та характери не будь-де, а буквально на батьківщині, там, де це відбулося вперше, й відбулося тріумфально.

Зрештою, роздумуючи над власним минулим, підсумовуючи продумане й написане щодо свого воєнного дитинства та повоєнних шкільних років, констатуючи їхню типовість для більшості сільських дітей, котрі згодом сформували кістяк того культурного феномену, що нині зветься «українське шістдесятництво», В. Рутківський визнає: «Вбийте мене, але я не скажу, що саме мені дала школа. Вміння рахувати й писати — так. Вміння відрізняти математику від хімії, а фізику від лірики — безсумнівно. Вміння вміти елементарно орієнтуватися у цьому світі — нема питань.
Але ж чого я плакав над смертю Павлика Морозова чи Володі Дубініна так, як ніколи не плакав пізніше ні над чиєю іншою смертю?!!!
Мабуть, я все-таки був звичайним дитям того покоління, тієї епохи.
Мав рацію А. Чехов, який закликав по краплині вичавлювати з себе раба…
І все ж боюся, що мені це не зовсім вдалося, бо повністю сприймаю слова мого друга Тараса Федюка:
Раба вичавлюю по краплі.
Живу. Як вичавлений раб.
Єдине, чому маю слугувати, — це зробити все можливе, аби наша юнь не проходила цей шлях вичавлювання з себе раба»
12.

***

Ви як той меч з князівської руки —
Прямий, сумний і вічно спраглий чину…
Завихрена у Вічності дитина,
Що кличе світ на чарівні стежки…

Для Вас у небесних кущах
                   — древнього сонця жорна!
Щоб ніч від утоми чорна
                      сходила днем запахущим.
Для Вас у пастці мовчання
                  — сполохана пташка Слова!
Щоб марних розмов полова
                     не забила Боже звучання…

Многії Вам літа, Майстре! Та Божої ласки при кожній миті буття!

Наталя Марченко,
Київ, 2012 р.

***

Сучасні стратегії прочитання «Потерчат» В. Рутківського

В. ВздульськаПовість Володимира Рутківського «Потерчата», що вийшла друком в Одесі 2008 р. маленьким накладом у 1000 примірників, досі є малодоступною для читачів. Тим часом вона заслуговує на увагу широкого загалу як текст, в якому на високому художньому рівні осмислюються теми історичної травми та тоталітарного суспільства в дитячому сприйнятті, а особливої цінності сюжетові про Другу світову війну додає його автобіографічність. У контексті історії дитячої літератури повість В. Рутківського може засвідчувати український поворот від ідеологічного до психологічного осмислення тем війни, зла та насильства. Поза тим текст надається не тільки до постколоніального та психоаналітичного прочитань, а й до коментування в контексті знакових філософських пошуків ХХ ст., що стосуються тоталітарних злочинів і природи утопій. Кілька таких спостережень я б хотіла тут запропонувати.

Сам автор означує свій текст як «дитячу сповідь для дорослих, які так нічому й не навчилися», тим самим окреслюючи імпліцитного читача «Потерчат». Прикметно, що думки реальних читачів щодо цього тексту розділися: одні схильні вважати його дитячою літературою (і в такій якості книжка потрапляла в окремі вітчизняні рейтинги дитячої літератури), інші — виключно дорослою. Останні як аргумент наводять жорстокі реалії, відтворені в тексті, а також окремі «ліричні відступи», в яких автор немов «випадає» з обраної «дитячої» стилістики в «дорослу». Перші ж вказують на спрощений, орієнтований на дітей, стиль оповіді та посилаються на світовий досвід дитячої літератури, що знає величезну кількість проблемних романів для дітей, присвячених аналогічним темам. Подібна двозначна рецепція є для України симптоматичною. Серед іншого вона засвідчує досі панівний маргінальний статус дитячої літератури у вітчизняному літературному процесі, неготовність читачів/видавців/авторів визнавати за нею право та спроможність осмислювати увесь спектр загальнолюдських проблем.

 «Потерчата» В. Рутківського мають потенціал зламати даний стереотип, оскільки показують українському читачеві, як можна вдало, без спрощення та В. Рутківський. "Потерчата". Обкладинкаводночас доступно й не травматично для дітей писати про складні та філософські питання, як-то природа зла, ідеологія, тоталітарні системи, війна, смерть, ворожість, страх, несвідоме, віра, сенс життя тощо.

Потрібно вказати на ще одну прикметну рису, пов’язану з імпліцитним читачем повісті. Запропонована констанською школою концепція внутрішнього реципієнта акцентує увагу, зокрема, на «історичності» читача. Читаючи «Потерчат», ми дуже чітко усвідомлюємо, що сприймаємо повість із певного історичного горизонту, в конкретному місці та часі. У даному разі — у контексті постколоніального, посттоталітарного суспільства, яке доволі непослідовно чи навіть спорадично намагається долати рудименти колишнього світогляду. Міфологічний образ потерчат, використаний автором, інтегрує в себе не тільки історичні значення, пов’язані з поколінням «дітей війни», а й апелює до поколінь сучасних, які продовжують переживати історичну травму, і які ще мають шанс засвоїти урок історії. «...Я, мабуть, письменником став тільки для того, щоб написати цю сповідь. З висоти свого віку вдивляюся в себе малого, вдивляюся в мільйони таких же, як я, сивих вже потерчат і не можу збагнути, як нам вдалося проскочити по лезу між смертю і життям, любов’ю і ненавистю, вірою і безнадією. А найдивніше для мене те, що ми не лише проскочили, а й не збожеволіли. Утім хто його знає. Інакше чому нині робиться все для того, аби людство саме себе знищило?» — зазначає герой повісті В. Рутківського.

Читання «Потерчат» у контексті постколоніальної критики може зосереджуватися на кількох проблемах. Передусім, звісно, на тоталітарному досвіді українців у складі радянського Союзу. Як відомо, в Україні досі не відбулося ні ревізії вітчизняної дитячої літератури цього часу, ні масштабного осмислення теми сучасними дитячими письменниками. В. Рутківський — один із небагатьох винятків. Герої його «Потерчат» живуть у хронотопі «забраного» і «зруйнованого»: у рідному селі головного героя Володі закрили церкву, батюшку — «забрали», дітей позбавили права на хрещення, батьків — права на вінчання та «незручної» дорадянської біографії. Індивідуальне підпорядковано колективному, офіційна доктрина повсякчас ділить людей на дві частини: своїх і ворогів, які підлягають знищенню, а держава є посідачем виняткових цілей суспільства. Загроза радикально загострюється у воєнний час, коли діти — герої повісті — стають мішенями озброєних дорослих або ж приманкою в руках енкаведистів.

Утім заслуга «Потерчат» у тому, що текст В. Рутківського виривається за межі історичного дискурсу, намагаючись осмислити не стільки конкретні вияви зла, скільки його загальну природу, подивитися незаангажовано на «лихий потенціал» у кожній людській істоті незалежно від її національної, політичної, релігійної чи будь-якої іншої приналежності. У повісті немає однозначних персонажів і спрощених мотивів їхніх вчинків. Оповідач не грішить демонізацією нацистів, описуючи їх звичайними людьми, здатними не тільки виконувати волю фюрера, а й виявляти в окремих випадках співчуття та милосердя, як в епізоді з німецьким охоронцем, що захистив головного героя.

Водночас, окремих «своїх» показано автором у ключовий момент страшної еволюції — від доброзичливих сусідів і просто мирних односельців до озлоблених і агресивних ворогів або нещадних слуг режимів. Відколи тато Володі повіз до радянської армії сільських юнаків, із хлопчиком перестають вітатися його друзі, пізніше, наслідуючи дорослу реакцію, концентрують на ньому агресію — результат власних страхів і психологічних травм. Матір хлопчика піддають остракізмові колишні подруги та сусідки. Під загрозою розправи родина змушена покинути село та шукати прихистку деінде. Разом із тим, опис жахливої зустрічі головного героя з поліцаєм та подальшої втечі, що виливається для маленького хлопчика в психологічну травму, майже не відрізняється від опису загалом звичного, буденного для села, процесу коління свині. Два епізоди навмисне перегукуються, немов демонструючи, що на споді їх лежить однакової природи здатність людини до жорстокості. Не менше уваги В. Рутківський приділяє також «гріхам» маленького Володі: одного разу той у приступі дитячих ревнощів бажає смерті меншому братикові, іншого — не втримується та з’їдає чужу вечерю.

Дані епізоди дитячої біографії, як бачимо, мають не лише біографічну цінність, а й ілюструють провідну думку тексту: масштабні вияви зла можуть провокуватися та підсилюватися окремими політичними режимами, однак потенціал до цього закорінений у кожній людській істоті. Тут доречно згадати вислів італійського письменника та поета Прімо Леві, що був в’язнем Освенцима: «Чудовиська існують, але їх не так вже й багато, щоб бути справді небезпечними. Найнебезпечніші якраз звичайні люди» [Тодоров, 161]. Намагаючись осмислити природу злочинів, скоєних під тоталітаризмом, Ханна Арендт пропонує концепт «банальність зла», тим самим вказуючи, що причини, зокрема, масових терорів варто шукати не серед чогось унікального, як-то психіатричні діагнози злочинців режимів чи їхні дитячі травми, бо це скоріше винятки, а лише в конкретній політичній та історичній ситуації, що уможливила концентрацію та перетікання «лихого потенціалу» кожного з нас в історичну катастрофу. Цвєтан Тодоров, який часто цитує Леві, у збірці есеїв «Обличчям до екстреми» про досвід концтаборів і тоталітарних режимів підсумовує: «У тоталітарних таборах зреалізувалося те, що зараз найбільше нагадує нам втілення зла. Проте, як ми вже переконалися, його творцями були не потвори і не звірі, а звичайні люди, подібні до нас. З одного боку, не треба відмовлятися від принципів справедливості. Винні мусять пройти через суд… З іншого боку, треба відмовити у встановленні радикальної безперервности між «ними» і «нами», дияволізації винуватців, сприйнятті індивідів чи груп абсолютно однорідними і послідовними» [Тодоров, 330].

Цілком можливо, що європейська свідомість дійшла до цих антитоталітарних висновків, які описує Тодоров, тільки переживши та осмисливши жахіття Другої світової війни. Покоління сучасних дітей можуть засвоювати їх із книжок на зразок «Потерчат» В. Рутківського, здатних показувати зсередини та викривати тоталітаризм через дитяче сприйняття. Такий досвід дитячого читання має усвідомлюватися в нашому суспільстві як необхідний превентивний метод.

Темі тоталітарних режимів близькі також утопічні пошуки в повісті. Ключем до їх аналізу може бути парадигма раю в «Потерчатах»: рай як втрачена досконалість, як іще не знайдене вічне блаженство, як неможливе упокоєння, як втрата дому і, навіть. як віддалення дитини, що дорослішає, від матері (в контексті психоаналізу). Сама повість починається із знакового образу — їжака, що несе на колючках райське яблучко. «Згодом ці райські яблуні на нашій Черкащині перевелися. Їх замінили інші — симиренки, білий налив, антонівки, слави переможцям... А райські яблучка лишилися, певно, хіба що там, де їм і належало лишатися за назвою — у раю. І, судячи з цього ось яблучка на рудих колючках, неважко було здогадатися, що їжак побував у гостях саме там і оце зараз повертається додому. Тільки як йому вдалося знайти туди шпаринку?» — чуємо міркування оповідача. Туга за шпаринкою до раю — лейтмотив «Потерчат». Разом із іншим епізодом — анестезійними візіями потойбіччя, які бачить уже дорослий герой у лікарні після операції — ця початкова зустріч із маленьким гостем «з того світу» немов утворює обрамлення для решти тексту, який є, властиво, сповіддю не тільки в жанровому сенсі цього слова. «Потерчата» окремими рисами апелюють до відповідного церковного таїнства, що його можна розглядати як метатекст повісті.

Перше усвідомлення «вигнання» з раю для героя відбувається в конфлікті з матір’ю — поява меншого братика, про якого батьки тепер турбуються більше, призводить до дитячих ревнощів, а пізніше — до наївно висловленого побажання немовляті смерті. Відчуження, відчуття ігнорованості накладаються на психологічну травму — переляк через поліцая — і виливаються в нічні жахіття, в яких мама хлопчика постає у вигляді жаховиська, та витіснення окремих подій із пам’яті. Тут доречно згадати термін З. Фройда Unheimlich, дослівно з німецької — страхітливе (також англ. uncanny, рос. жуткое), що описує емоційну трансмутацію, якийсь раптовий зсув, у результаті якого «довіра раптом обертається на страх, спокій та впевненість — на тривогу та сум’яття» [Эпштейн]. Із поверненням репресованого досвіду пов’язаний і образ вірного друга головного героя, якому, зрештою, присвячено повість: «Присвячую Песикові, про якого геть забув». Песик був для хлопчика світлим епізодом воєнних років, проте обставини його появи та загибелі витіснилися героєві з пам’яті або модифікувалися. Незжита історична травма дається взнаки і 30, і 40 років потому, і не полишає батька головного героя навіть у його передсмертні години.

Одним із інваріантів «вигнання з раю» в «Потерчатах» є втрата героями дому. Хата як «мікрокосмос» родини втрачає свою первісну досконалість із від’їздом тата на війну, потім виявляється зганьбленою під час наступу нацистів, а згодом через вороже ставлення односельчан родині головного героя доводиться покинути її назавжди. Поневіряння із зупинками в тимчасових прихистках тривають до кінця війни. Реконституція дому як відродженого мікрокосмосу родини можлива тільки із завершенням історичного катаклізму. Недаремно повість закінчується епізодом батькового повернення додому «в ореолі слави»: «Крізь напівпримружені повіки я побачив, що хата повна сонячного проміння. А наді мною схилялася мама і нетерпляче торсала мене:
- Прокинься, сину, та прокинься ж. Поглянь, хто приїхав!

І справді, поруч з нею теж хтось нагнувся до мене. Якийсь військовий. На його обличчя від лискучого козирка падала тінь. Зате груди у нього і погони на плечах горіли так, що мені здалося, ніби він був весь у золоті»
. Невпізнаний батько спершу нагадав хлопчикові пастушка з католицької листівки. І справді, в його «пришесті» в золотому сяйві вбачається проекція образу іншого Пастиря Доброго, повернення якого має ознаменувати для християн кінець людських страждань, як і кінець світу.

Універсалізоване жадання «відновленої безпеки дому», а радше — вічного упокоєння, чи не найболючіше змальоване в образах власне «потерчат» — мушок-одноденок, чий писк нагадує героєві стогони неприкаяних душ, яких не приймає ні земля, ні небо. «Рятуйтеся, хто в Бога вірує!» — вчувається хлопчикові профетичне в їхньому дзижчанні. У даному контексті можна згадати концепт «Батьківщини» у філософії провідного теоретика утопій ХХ ст. Ернста Блоха. Релігії й утопічні ідеології (зокрема й комунізм та нацизм, із якими мають справу герої повісті), пише Блох, мають вказівку на рух убік кращого майбутнього, що його він називає «Батьківщиною», яка кожному уявлялася в дитинстві, але ще де ніхто не був. Сьогоднішнє ж існування світу філософ іменує як «ще-не-буття» (нім. Noch-Nicht-Sein). «Принцип надії» цього теоретика починається із гностичної стилізації: «Хто ми? Звідки ми? Куди ми йдемо? На що ми чекаємо? Що чекає нас?» [Болдырев]. Дані питання немов злітають із «вуст» потерчат В. Рутківського. Почуваючи свою спорідненість із міфологічними потерчатами — нехрещеними, позбавленими благодаті — автор поширює образ неприкаяних душ на все покоління «дітей війни» і навіть більше — на людську істоту як таку, що втратила досконалість, коїть зло та веде світ до загибелі, проте не перестає мріяти про рай чи бодай спасенне забуття: «... і я сам очищуюся і сам себе покараю за гріхи мої і вкотре відроджуся у всесвіті, але назавжди залишуся отут — перед безладним юрмиськом до безпам’ятства переляканих потерчат, на березі цієї нікому невідомої річечки Ірклійки, що насправді теж є безмежжям... стану маленьким безмежним вихриком, бо так мені найкраще, бо добре там, де мене немає...». Гностичні референції, досліджені істориками філософії у текстах Блоха, властиві повісті українського автора в загальному настрої приреченості на зло, відчутті втрати благості світу і, можливо, так і не висловленому ніде сумніві: а чи може світ, сповнений такої жорстокості, бути творінням Бога? Однак інші тексти В. Рутківського — зокрема трилогія «Джури» та роман «Сині води», сповнені трепетної любові до життя, —скоріше спростовують, ніж підтверджують дане припущення.

Безперечно, вказані підходи — постколоніалізм, психоаналітична критика, відчитування євангельського тексту — далеко не єдині з можливих «за стосунків» щодо даної повісті. Напевно, окрему увагу слід було б приділити працям таких теоретиків, як Джек Зіпс (Jack Zipes) та Дональд Гаасе (Donald Haase), що описують здатність фантазії та фантастичного, і конкретніше — казкових структур побудови тексту, звільняти від травм, зокрема історичних. Такий аналіз може стати предметом окремої статті. Наразі ж, завершуючи, хочеться ще раз наголосити на несправедливому ігноруванні, напевно, найглибшого та найсерйознішого тексту В. Рутківського видавцями та дослідниками. «Потерчата», як зразок якісної та сучасної дитячої прози про війну, заслуговують на всеукраїнське визнання.

Література:
1.    Болдырев, И. А. Эрнст Блох и гностицизм. — Режим доступу : http://runivers.ru/philosophy/logosphere/60590/
2.    Рутківський, В. Потерчата : дит. сповідь перед дорослими, які так нічому й не навчилися : повість / В. Рутківський. — О. : Астропринт, 2008. — 159 с. : портр.
3.    Тодоров, Ц. Обличчям до екстреми. – Л., 2000.
4.    Эпштейн, М. Жуткое и странное : О теоретической встрече З.Фрейда и В.Шкловского // Русский Журнал. — Режим доступу : http://www.russ.ru/krug/razbor/20030314_ep.html
5.    Zipes, Jack. Fairy Tales and the Art of Subversion: The Classical Genre for Children and the Process of Civilization. New York: Wildman, 1983.
6.    Donald, Haase. Children, War, and the Imaginative Space of Fairy Tales // The Lion and the Unicorn 24.3 (2000), pp. 360-377.

Валентина Вздульська,
 Київ, 2012 р.

***

Історико-художня проза Володимира Рутківського — феномен у сучасній українській літературі для дітей та юнацтва

Т. КачакВолодимир Рутківський — митець від Бога, і те, що письменник є лауреатом премії ім. Лесі Українки, ХІІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року», переможцем конкурсу «Книга року ВВС», а цьогоріч — ще й лауреатом Шевченківської премії, тільки підтверджує об’єктивність високої читацької оцінки його повістей та романів. Твори автора засвідчують неординарність художнього мислення, майстерність побудови захоплюючого та цікавого образного світу. Історико-художніми романами трилогії «Джури» («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен») та книгами у двох томах «Сині води» («Князь бродників» та «Стріли впритул»), написаними на основі розгортання конкретних фактів національної історії, синтезованих з художнім вимислом автора, зачитуються не тільки підлітки, а й дорослі читачі.

Автор не просто актуалізував історичну тематику в літературі для дітей, а й показав, що українська історія має не тільки поразки, а й перемоги гідні наслідування; героїв, якими варто захоплюватися та з яких варто брати приклад; зразки національної єдності у боротьбі за рідну землю та незалежність, які мають надихати нащадків та примножувати їхній духовний досвід, будити національну свідомість та виховувати патріотами. Погоджуюся з Іваном Андрусяком, який зауважує у романах В. Рутківського «свідому національну самоідентифікацію і не «барабанний», а живий, природний патріотизм», що «неодмінно йде рука-об-руку з глибокою, щирою і природною приязню й повагою до іншої нації, зокрема й «ворожої»».

Подібні настанови, закодовані у сюжетній канві тексту, як ніколи актуальні в нашому суспільстві, де проблема становлення юної особистості тісно пов’язана з проблемою формування національно свідомого покоління, а питання пріоритетів духовної культури залишаються поза увагою.

Історико-художня проза Володимира Рутківського — справжній феномен у сучасній українській літературі для дітей та юнацтва. Це тексти, які не тільки за тематико-жанровими та нараційно-образними, а й за функціональними параметрами повністю відповідають суті літератури, адресованої дітям. Так, це своєрідний взірець для наслідування; гідна альтернатива популярним фентезійним жанрам та приклад якісної літератури для дітей та юнацтва. Автор доносить до читача істини буття, не вдаючись до тематичного спрощення та побутоопису. Дитина — повноцінний читач, з яким письменник веде повноцінний діалог, незважаючи на частковий життєвий досвід реципієнта. І в цьому — запорука успіху дитячого письменника.

Художній світ Володимира Рутківського — реальний світ, де ведеться боротьба за справедливість, стверджується право кожного народу і кожної людини на самореалізацію, пропагується любов до рідної землі. Письменник виводить на арену цілі нації, виокремлюючи та увиразнюючи образи головних героїв — типових їхніх представників. Автор показує різні варіанти вибору людиною власного життєвого шляху, а відтак висвітлює цілу галерею характерів.

Наприклад, у «Синіх водах» перед читачами постають чотири групи дійових осіб, які виступають носіями авторських ідей та рушіями сюжетного розвитку.

Перша група — Тимко, Петрик та Зейнула — діти-підлітки, через призму світосприйняття яких письменник веде «центральну» розповідь про події. Такий художній принцип наявний і в Джурах, де головними героями-підлітками виступають Санько, Грицик і Демко. Власне, це один із тих моментів, завдяки якому і «Джури», і «Сині води» сприймаються в першу чергу як тексти, адресовані дітям, а їх автор — як дитячий письменник.

Друга група — образи князів Дмитра Боброка-Волинського, Ольгерда, Кейстута, Коріята, Любарта; братів Ногаєвичів; темника Мамая; воронівського старости Коцюби. Це типові образи керманичів та тих, які здатні повести за собою народ, вплинути на хід історії. Їх психологічні портрети, характери та життєві принципи письменник висвітлює, вдаючись до синтезу різних ракурсів бачення: через внутрішній монолог та «потік думок», діалогічну мову, поведінку у найрізноманітніших ситуаціях, характеристику іншими персонажами. У «Джурах» центральним персонажем у цій групі, безперечно, виступає Швайка, козак-вивідник та характерник.

Третя група — образи, вихоплені ніби з «натовпу». Це батько Тимка — Василь Хвощ, осліплений татарами лірник Іван, харизматичний і, здавалося б, неоднозначно потрактований автором образ Медовухи, підступний Гирич, вбивця і запроданець Барило, інші бродники. Ця група образів значно ширше представлена в «Джурах».

Четверта група — сам натовп — орда. Безіменні чауші, мурзи, нукери, як виконавці наказів, керована беклербеком та ханами сила. У «Джурах» окремо можна аналізувати образ волхвів.

Як зауважують рецензенти романів В. Рутківського, автор не централізує одного чи двох головних героїв, виводячи на передній план то одного, то іншого персонажа.

Для стилю письменника характерне динамічне розгортання сюжету, насиченого яскравими описами та деталізацією, ускладнена паралельними просторовими В. Руткывський. "Сины води". Обкладинкаплощинами, об’єднаними одним часовим періодом, подієвість тексту. Кульмінаційним епізодом «Синіх вод» стає зображення батальних сцен битви. Зі знанням справи В. Рутківський цікаво презентує тактику і стратегію підготовки та ведення бойових дій як з боку Ольгерда, так і з боку братів Ногаєвичів. Незважаючи на специфіку об’єкта розповіді, уява читача, опираючись на зміст тексту, чітко вимальовує не лише загальний план битви, а й окремі фрагменти-сцени.

І. Андрусяк, зважаючи на гендерний підхід до аналізу та рецепції, відзначає «хлопчачість текстів» Володимира Рутківського. Із цим не можна не погодитися: головні герої — хлопчаки, чоловіки; для романів властива типово чоловіча наративна манера письма; один із головних предметів зображення (битва) маскулінний за своєю природою. Зрештою, запропоновані читачеві візії сконструйовані на світоглядних концептах авторського дитинства, а осмислення історичних подій, потрактування ключових суспільних проблем здійснено з чоловічої точки зору та досвіду. Однак на рецептивному рівні маскулінна домінанта чудово відчитується як читачами-хлопчиками, так і читачами-дівчатками, нівелюючи при цьому будь-яку гендерну асиметрію.

Романи письменника, написані доступною, яскравою образною мовою, надзвичайно читабельні. Сам процес читання текстів іноді вимагає особливого зосередження уваги, але загалом від початку й до кінця ніби перетворюється на перегляд цікавої кінострічки, де кожна сценка — виразний уявний кадр, а кожна подія — колоритний і динамічний епізод.

Про ці та попередні твори В. Рутківського можна говорити багато: аналізувати джерела написання, перевіряти достовірність фактів, зіставляти правду і вимисел, висвітлювати жанрові, тематичні, образні й наративні аспекти, окреслювати авторську манеру письма, виокремлювати функціональні домінанти у контексті специфічної рецептивної практики юнацької аудиторії тощо. Історико-художня проза для дітей та юнацтва — малодосліджений об’єкт, а романи В. Рутківського у цьому контексті — вдячний матеріал для літературознавчих розвідок та критичних рецепцій.

Окреслюючи значення творчості письменника, зауважуємо головне — ту небайдужість до власного минулого, теперішнього і майбутнього, яку пропагує автор. Заклик дітей та молоді до вибору правильного шляху. Герої романів Володимира Рутківського здатні запалити вогник добра, віри і національної гідності у сучасного юного читача. Можливо, це звучить дещо пафосно, але хіба можна по-іншому написати про книги, читаючи які переживаєш емоційно настільки глибоко, що здається сам перебуваєш у вирі подій? Обговорюючи «Джур» та «Сині води» з 14-річною донькою, зауважую її щире захоплення текстами й тим, що «історія не з підручника» набагато цікавіша. Вражає порівняння сучасного підлітка читання цих книг із переглядом історично-пригодницького фільму у 3D-форматі.

А ще — можна говорити про самого автора, що відкривається нам у «Потерчатах», інтерв’ю та безпосередньому спілкуванні. Скільки добра, світла, вітаїзму та оптимізму випромінює письменник! Вірю, з-під пера пана Володимира вийде ще не одна трилогія, а література для дітей та юнацтва поповниться новими зразками історико-пригодницької, психологічної, а головне гуманістичної прози.

Тетяна Качак,
м. Івано-Франківськ, 2012 р.

***

О. Гаврош«Літературна доля Володимира Рутківського — незвична. Він не належить ні до тих, кого вона пестила у часи розквіту життєвих сил, ні до тих, про кого заговорили вже по смерті. Як там у Ліни Костенко: „Бо слава —це найкраща жінка, що на могилу квіти принесе”. Ні, слава прийшла раніше. Доля таки всміхнулася 73-річному письменникові з Одеси. Про нього заговорили, його книжки враз стали відомими, критики внесли його до літературного канону дитячої літератури і навіть серед трьох претендентів на цьогорічну Шевченківську премію значиться його ім’я.

Але навіть не цей факт є знаковим у долі Володимира Рутківського: чимало письменників таки встигли отримати лавровий вінок на лисіючу голову перед закінченням життєвого шляху. Вражає інше: що в такому поважному віці письменник і далі творить вартісні книжки. Причому найкращі з творчого доробку – „Потерчата”, „Джури-характерники”, „Джури і підводний човен”. Такого пізнього вибуху в літературній долі українське письменство не дуже й пригадує. І Рутківський явив цей приклад, спростувавши поширені стереотипи про старечі маразми, склероз і що „Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші”. Що ж, літературним лінивцям тепер є з кого брати приклад, відкладаючи свої геніальні ідеї „на потім”.

Однак Володимир Рутківський радше зборов свою літературну долю, ніж вона сама впала йому до ніг. Життя цього письменника є прикладом постійного долання несприятливих обставин. Народився він 18 квітня трагічного 1937 року у сім’ї вчителів. Уже цей перший запис біографії не спонукає до лірики. У характері письменника переплелися польський гонор батька та козацька міць матері. Мати була такою сильною, що коли треба було перенести колоду, вона бралася за товщий кінець, а випускник школи Володимир із братом Вітьком удвох — за тонший. Оця козацька звитяга рідної Черкащини не раз промовлятиме з творів майбутнього письменника.

Дві обставини наклали свій глибокий відбиток на дитинство Володимира Рутківського: війна, а точніше — окупаційні лихі й голодні часи, перенесені на селі, та українська історія. Обидві дали поштовх для створення головних творів життя. У першому випадку – щемливої біографічної повісті „Потерчата”, у другому – історичної трилогії про джур-характерників. Але це буде пізніше, значно пізніше, неймовірно пізніше: коли письменнику виповниться сімдесят.

Першим же відкриттям малого Володі стала первісна стоянка кінця ашельської (близько 300 тисяч років тому) епохи у рідному селі Велика Буримка, яку розкопали вони з хлопцями-школярами. Та така, що відомий академік Іван Шовкопляс заніс її до значних історичних відкриттів. От і не вір після цього в чудеса!
Володя повірив і вирішив стати археологом. Вступав до Київського університету, поклавшись, попри великий конкурс, на власні знання, а не на знайомство із відомим столичним істориком, який обіцяв підтримку. І доля вперше його провчила: не пройшов за конкурсом. Як справжній лірик, який кидається з одного душевного стану в інший, махнув рукою на всі дотеперішні мрії, і подався… до Одеси. Як тепер пояснює, „бо ніколи не бачив моря”. Що ж, теж вагома причина, аби вступити в Одеський інститут холодильної промисловості.

Але ж за своїм мисленням Рутківський – чистий гуманітарій, тож пройшовши через коловорот заводів і цехів, усе одно дивним чином опинився на Одеському обласному радіо. Пояснення просте: кмітливий і непосидючий хлопчина спочатку носив свої дописи журналістам, поки ті не переконали його змінити заводський халат на мікрофон. У 1968 році Володимир Рутківський стає новинарем, веде щотижневі програми. Однак це вже була робота зі словом, щоденне знайомство з різними людьми, яка-не-яка творчість.

Але делікатна натура хлопця з берегів далекої річки Сули потребувала лірики. У 1966 році в Одесі виходить його перша збірка поезії „Краплини сонця”. Дебют виявився поміченим. У 1968 році на 5-й Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві він представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем. Але далі доля знову показала язика. На Рутківського настрочили анонімку в обком партії; мовляв, він очолює на обласному радіо „українських буржуазних націоналістів” і навіть при свідках заявляв, що „русских стихов в эфир не дам!”. Як на біду, він ще й поставив свій підпис у зверненні на захист скривдженого колеги-радіожурналіста. Справа набула розголосу: обласний прокурор опротестував рішення обкому про звільнення того з роботи.

Рутківський потрапив у „чорний список”. Другу збірку «Плоти» вилучили з бібліотек, а третю, «Експромт», — із видавничого плану на 1970 рік. Довкола поета запанувала задушлива атмосфера. Виручив Борис Олійник, який із симпатією ставився до одесита. „Старий, тікай із Одеси, поки не сталося найгіршого”, — порадив він і допоміг у 1973 році вступити на дворічні Вищі літературні курси у Москві.

Ці два роки відносної свободи (Москва була завжди вільнодумніша за Київ) остаточно утвердили у Володимирі Рутківському думку присвятити себе літературі. Не кажемо вже про те коло знайомств, можливості для інтелектуальної наснаженості. Класики не тільки вчилися разом із ним, а й жили. І оце дворічне постійне спілкування було найкращим уроком. З того часу Володимир Рутківський ставить собі тільки найвищу планку: орієнтуватися на світові зразки. Якщо писати, то на рівні шедеврів.

Щоправда, з поезією і далі не щастило. Хоча й вийшли дві збірки — «Повітря на двох» (1973) та «Рівновага» (1977) — вони були так заредаговані, що нагадували оригінали, як телеграфний стовп нагадує дерево. У збірці „Повітря на двох” Рутківський навіть хотів зняти своє прізвище. Та редактори сказали, що в такому разі своїх книжок йому більше не бачити. Тож із віршами для Володимира Рутківського стало все зрозуміло: бути собою за існуючої системи він не зможе. А поет він, між іншим, не другорядний — з власним голосом та  інтонаціями.

Що ж, не йде поезія, він береться за прозу. Пише роман про затоплені під час будівництва Київського моря села на Дніпрі. Ясна річ, таку ідейно хибну книжку прийняти тодішня влада не могла. Рутківський спробував подвоїти свої шанси, самотужки переклавши рукопис російською. Але й Москва відповіла відмовою, хоча роман і отримав схвалення від кількох рецензентів.

Саме тут і настав отой щасливий для української дитячої літератури момент. Володимир Рутківський став шукати нішу, де би йому як літератору дихалося найвільніше. А оскільки, попри все, зумів зберегти свою душу чистою і дитинною, то, ясна річ, спробував писати для дітей.

І знову ж таки: перший досвід виявився негативним. Весела розповідь про реальні пригоди з власного дитинства для серйозних дядьків з єдиного в Україні дитячого видавництва „Веселка” виявилася… надуманою. Знову відмова! Тут хоч би в кого вже опустилися руки!

Але Рутківський звик тримати удари. Несподіваний випадок, коли знайомі, що на місяць від’їжджали у далеке відрядження, залишили на нього, самотнього чоловіка, свою дев’ятирічну доньку, став чудовим матеріалом для повісті про дружбу дорослого з школяркою, про спільне пізнання світу. Але „Ганнусю”  редактори зарубали знову. Мовляв, така дружба дуже близька до розтління малолітніх.

В. Рутківський перекладає повість російською і заносить у московське видавництво „Детская литература”– головне дитяче видавництво СРСР. Твір сподобався, його порівняли з „Голубою чашкою” Гайдара і у 1977 „Аннушку” дуже швидко надрукували 150-тисячним тиражем. Однак такий успіх ніяк не позначився на долі письменника в Україні.

Після виступу в одному з дитячих санаторіїв Володимир Рутківський загорівся ідеєю написати казкову повість із життя тамтешніх дітей, де би реальний світ переплівся із казковим. Тим паче, що завжди вважав, що дитячі твори повинні триматися на двох китах – фольклорі та історії. А українська міфологія така багата, що тільки бери й пиши. Так з’явилася повість „Бухтик із тихого затону” — про співжиття школярів і таємничого водного світу. Цього разу редактори відповіли відмовою через «чортівню», яку пропагує письменник у той час, коли радянський народ будує світле майбутнє.

Рутківський змушений іти вже сходженою стежкою: перекладає твір російською і несе в «Детскую литературу». 1981 року повість виходить у Москві стотисячним накладом, отримує чимало захоплених читацьких відгуків і навіть визнається однією з кращих у 12-й п’ятирічці! Володимиру Рутківському пишуть читачі з різних кінців СРСР, але в Україні про нього майже не згадують. Еге ж, тепер письменник ще й виявився „зрадником” – друкується російською в Москві.

В. Рутківський. "Гості на метлі". ОбкладинкаНа щастя, політична ситуація в країні змінилася. Після 1985 року стає вільніше дихати. Все частіше починають вживати нові слова „демократія”, «гласність», «свобода слова».  Переглядається ставлення до цькованих перед цим авторів. І в 1987 р. виходить його майже некорегована поетична збірка «Знак глибини». Наступного року побачила світ перша і єдина книжка Володимира Рутківського у „Веселці”, де було видруковано дві казки-повісті — „Бухтик із тихого затону” і „Гості на мітлі”. Дитячий письменник нарешті прийшов до українського читача.

А у 1989 році в одеському видавництві „Маяк” вийшли дві дитячі психологічні повісті В.Рутківського „Канікули у Воронівці” (інша назва — В. Рутківський. "Канікули у Воронівці". Обкладинка„Ганнуся”) та її продовження — „Намети над річкою”.

За часів перебудови В.Рутківський знову повернувся до журналістики. Майже десять років пропрацював заввідділом соціальних проблем у газеті „Одеські вісті” і навіть визнавався кращим журналістом Одещини. Ясна річ, Одеса у ті роки жила значно яскравішим життям, ніж українська дитяча література. На очах руйнувався старий світ. Хіба тут до книжок? Тож прихід Рутківського у рідні пенати пройшов для широкого кола непомітно. І так вийшло, що ні в Росії він не утвердився як свій, ні в Україні — за браком уваги.

Але тут невблаганна доля зіткнулася з твердим, як кремінь, характером. Нові часи дали можливість нових тем. Цензура зникла. І у Володимирі Рутківському прокинулася давня нереалізована дитяча мрія – побути істориком. Але не просто якимось дослідником-одинаком, а автором історичних творів, які можуть бути доступними тисячам читачів.

Володимир Рутківський полишає психологічні та казкові повісті і береться за значно ризикованіші речі – творення власної версії маловідомих подій минувшини. Ним керує бажання пробудити гордість українців за власну історію, котра нічим не гірша за французьку чи британську. Приходячи з редакції, він вечорами сідає за письмовий стіл.

В. Рутківський. "Сторожова застава". ОбкладинкаПершим його історичним відкриттям стає повість „Сторожова застава”, де письменник вперше в українській літературі наголосив, що знамениті богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Олешко Попович всупереч усталеній думці належать не так Росії, як Києву та Переславу, а значить – сучасним українцям. Повість була надрукована 1991 року в журналі „Однокласник” і тільки через десять років  вийшла власним коштом автора в Одесі. За неї у 2002 році Володимир Рутківський отримав найвищу нагороду дитячих письменників Україні — премію Лесі Українки. (Показово, що це сталося аж із третьої спроби).

Та все-одно він залишався непомітним у жвавому літературному русі незалежної України. Вихід на пенсію розв’язав нарешті письменнику руки. І він засів за задумані твори, відганяючи думку, про те, будуть вони надруковані чи ні. Писав у стіл, знаючи, що пише насамперед із обов’язку.

Наступне художньо-історичне відкриття одесита – битва на Синіх Водах. В.Рутківський розкопав в історичних документах маловідомий факт, що першу поразку монголо-татари отримали не на Куликовому полі, а в самому серці України – на 18 років раніше канонізованого святкування. Битва об’єднаного литовсько-українського війська була по суті звільненням тогочасної України від ненависного іга. Володимир Рутківський пише великий роман „Сині Води”. Пропонує різним видавництвам. Видати рукопис зголосився „Зелений пес”, але друкує у 2004 році у скороченому вигляді трьома книжками — «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню», «Стріли під сонцем». Роман залишився непоміченим.

Та Рутківський не складає рук, бо вже пише наступну свою епопею – цього разу про початки козацтва. А й справді — як воно виникало, отце унікальне лицарство? Хто були ті перші відчайдухи, що поселялися на Дніпрі на межі з Диким полем? Історики дають вельми скупі відомості. Що ж, якщо мовчить наука, то своє слово скажуть письменники. В.Рутківський пише роман „Джури козака Швайки”. Але й цьому, нині вже хрестоматійному твору довелося пройти чимало випробувань.

Роками він лежав незапитаний у письмовому столі. До кого тільки не звертався автор! Нарешті у 2006 р. Володимира Рутківського познайомили з найвідомішим дитячим видавництвом України „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Іван Малкович про одеського літератора, якому вже йшов 70-й рік, нічого не чув, рукопис узяв радше з увічливості. Козацька сага ще довгенько припадала порохом у видавництві, поки однієї ночі Малкович не задзвонив схвильовано в Одесу зі словами: „Геніально! Будемо друкувати”.

Це стало поворотним пунктом у долі письменника. Ілюстрації до книжки малював один із найталановитіших українських ілюстраторів – Максим Паленко, котрий живе у Дніпропетровську і сам виглядає як козарлюга з історичних романів.

В. Рутківський. "Джури козака Швайки". Обкладинка„Джури козака Швайки”, які вийшли 2007 року, стали подією і першою книжкою Воломира Рутківського, яку нарешті прочитала Україна. (Нагадаємо, що перша журнальна публікація «Джур» відбулася ще 1995 року в «Однокласнику». За 12 років оприлюднений текст так нікого і не зацікавив!).

А поміж тим, динамічний, захопливий сюжет, самобутні образи, вкраплення фольклору, правдоподібність історичних колізій, багата мова, легкий стиль – усе це робили твір справжнім відкриттям. „Ого, які в нас є автори!” – чулося звідусіль. Про Рутківського заговорили.

Іван Малкович відразу домудрував, що „Джури” – це всерйоз і надовго. Він пропонує письменнику продовжити розповідь про козака-характерника Швайку та його юних помічників — Грицика і Санька. Після роздумів Володимир Рутківський погоджується.

Але його завжди вабить невідоме в історії. Йому потрібен несподіваний поворот.

І він його знайшов – співжиття татар і українців. Рутківський пише „Джур-характерників”, де чи не вперше в українській літературі кримські татари постають не В. Рутківський. "Джури-характерники". Обкладинкатрафаретно-усталеним образом стихійного лиха, що постійно нависає над ненькою-Україною. Ні, татари у Рутківського виявилися різними, а Кримське ханство не таким уже одностайним у зненависті до свого найближчого сусіди.

Ілюстрації Максима Паленка до книжки набули містичності і філософії. І стали вже самі по собі унікальним мистецьким явищем. „Джури-характерники” у 2009 році впевнено завойовували Україну, отримавши відзнаку Всеукраїнського рейтингу „Книжка року” та „ЛітАкценту”, а головне – симпатії читачів.

В. Рутківський. "Джури і підводний човен". ОбкладинкаІван Малкович наполягає на продовженні історії. І Володимир Рутківський знаходить цікавий для себе сюжетний хід – „підводний човен у степах України”. А й справді — чому б і ні? – твердить письменник і пише третю частину „Джури і козацький човен”. Видавництву так кортіло презентувати книжку на Львівському форумі видавців, що воно видало її далеко не з усіма ілюстраціями. (Максим Паленко встиг намалювати тільки половину). Але вдячний читач вибачив видавцям і це. Зрештою, це теж свідчить про популярність Володимира Рутківського, на імені якого вже можна заробляти не тільки подяки. Чи мріяв про таке ще кілька років до цього письменник з Одеси, отримуючи чергові відмови від видавництв? Чи вірив тоді у свою щасливу зірку?

А поміж тим у 2008 році в Одесі виходить повість „Потерчата” – лірична сповідь письменника про дитячі роки, обпалені війною. Критики вже відносять її до класики, ставлячи в один ряд із творами Григора Тютюнника та Миколи Вінграновського. Тільки якщо «Климко» розповідає про невмолимий трагізм війни, то в «Потерчатах», попри весь воєнний драматизм, Рутківському вдалося знайти свою особливу інтонацію – світлого суму, а почасти навіть гумору. Адже війна війною, а дитинство бере своє. Діти все-одно граються, навіть якщо поруч хтось іде в атаку.

Володимир Рутківський виявився надзвичайно різним і рівним автором. Його націленість на максимальний результат, важка праця над кожним рукописом (як правило, переписує твір багато разів), орієнтація на кращі зразки світової літератури, вроджений смак дали своєрідний феномен, коли авторові підвладні такі різні жанри, як психологічні, казкові та історичні твори для дітей. Усіх їх, утім, об’єднує світлий гумор, віра в добро, любов до людини, динамічний сюжет, запашна мова. Саме ті риси, котрі є визначальними для дитячого твору. Володимир Рутківський виявився рівновеликим у згаданих жанрах, щоправда, до нашого сорому — не однаково прочитаним. Просто суспільний запит на історичні твори нині в Україні значно гостріший.

Червоною ниткою крізь більшість його творів проходить  село його дитинства Велика Буримка на Черкащині, котре він у текстах називає Воронівкою.  Чи йдеться про билинних богатирів Київської Русі, чи про перших козаків, чи наших сучасників-школярів — Володимир Рутківський наче пише своєрідний літопис своєї малої батьківщини, з якою пов’язаний духовною пуповиною. Звідси й вивірений колорит його мови, точне бачення географії, типажів, реалій.

Просто він твердо стоїть ногами на своїй землі. Не зраджує їй. Тому його твори — тугі й добірні, як пересипане золоте зерно з рідних черкаських ланів» 13.

Олександр Гаврош,
 м. Ужгород, 2011 р.


***

К. Родик«…Рутківський з’явився у нашій літературі, ніби нізвідки — після публікації 2007–го роману «Джури козака Швайки» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА). Тоді він посів друге місце у рейтинґу «Книжка року». Через рік вийшли «Джури–характерники», а торік — «Джури і підводний човен»: обидва видання стали лавреатами рейтинґу. Преса зарясніла рецензіями, а нещодавно навіть опубліковано літературний портрет, чого не мають і давно відомі «сучасні класики». З цієї ґрунтовної біографічної статті Олександра Гавроша (ЛітАкцент, 02.02.2011) ми довідалися, що Володимир Рутківський аж ніяк не початківець. Ще сорок років тому він заповідався на поета першого ряду. «У 1968 році на 5–й Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві він представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем». Гарна компанія, чи не так?

А далі на Рутківського впала тінь «буржуазного націоналіста», і публікуватися в Україні стало проблематично. А в Москві — будь ласка: випробувана імперська технологія помпування мізків. Тут його повість (спробував себе у «дитячій» прозі) порівнювали навіть із тодішнім мірилом жанру — Аркадієм Гайдаром. Виявляється, і «Джури» з’явилися не оце три роки тому. Як свідчить Олександр Гаврош, «перша публікація «Джур» відбулася ще 1995 року в журналі «Однокласник». За 12 років оприлюднений текст так нікого і не зацікавив!» Саме над цим варто замислитися: чому «старий» текст раптом став бестселером?
Тут є принаймні три пояснення. Перше: літературні журнали чомусь без бою віддали промоційні терени книгарям. Презентації нових чисел «товстих» часописів — виразний виняток у сучасному літпроцесі. Рецензій на їхні публікації немає (може, головні редактори не розсилають нові номери книжковим оглядачам?). Пригадаймо, що і «Ключ» Василя Шкляра, і «Солодка Даруся» Марії Матіос також здобулися на бестселерний розголос лише через пару років по журнальній публікації, коли вийшли книжками.

Друге: блискавичний успіх «Джур» засвідчив ефективність видавничих брендів. На час виходу книжки Володимира Рутківського імідж видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» сягнув рівня, коли кожна його новинка апріорі варта уваги. А тут ще й попрацювали з позиціюванням книжки: тоді література для підлітків була у величезному дефіциті. Закликаний до ілюстрування «Джур» художник Максим Паленко, здається, став головним у цьому процесі — фактично, він повернув у підліткову літературу справжню сюжетно–портретну ілюстрацію.

І третє, найцікавіше: що ж у самому тексті «Джур» є такого, що раптом вибухнуло через 12 років по першій публікації? Літературний критик Тетяна Щербаченко у цікавій статті (Буквоїд, 29.01.2011) висловлює здогад, що Рутківському «допомогло» радянське відлучення від друкування: він, мовляв, у цьому примусовому мовчанні переосмислив свої письменницькі пріоритети. Тут цілком згоден: так само «випірнув» у модерну літературу, скажімо, Василь Шкляр. Але висновок згаданого критика дивний: «Влучив у яблучко нових закономірностей дитячого читання». І це по тому, як вона пише про слайд–сприйняття (або кліп–свідомість за визначенням філософа Віктора Пролеєва) сучасної дітвори.

Нове у Рутківського — це призабуте читачами старе. Це традиція модерного історичного екшену, що буяла в українській літературі на порубіжжі ХІХ—ХХ століть: твори Юліана Опільського, Адріяна Ка¬щенка, Андрія Чайковського, Олекси Стороженка, Зінаїди Тулуб. Що¬до світових зразків, то Рутківського вже порівнювали з Вальтером Скоттом. Я би додав сюди Майн Ріда й Фенімора Купера. Але найближчим аналогом, здається, є Жуль Верн. І тут постає питання: чи «Діти капітана Гранта», або «П’ятнадцятирічний капітан» (історії, подані автором очима підлітків) є якоюсь особливою «юнацькою» літературою? Володимир Рутківський в одному інтерв’ю каже, що якоїсь особливої літератури для юні не існує. Схоже, що так.

Бо «Джури» — це, за великим рахунком, компенсаційна література для усіх тих, хто захоплюється Брюсом Віллісом, Сильвестром Сталлоне, та сьогоднішнім гітом російського ТБ — молодшим Ульяновим, Звіробоєм. Рутківський описує те саме — і чим ніндзя кращі за козаків–характерників?

«Джури» — це щось поміж «Тарасом Бульбою» та радянським кіно–блокбастером «Подвиг разведчика». Наскрізний герой — козак Швайка — професійний розвідник, який нишпорить у татарських тилах. В останній книжці автор відправляє свого спецагента у відставку, бо «засвітився»: «Сам знаєш, не можна тобі показуватися біля Перекопу. Тепер твоя справа — посилати туди тих, кого ти навчив цій справі».

Навчання справи вивідництва — одна з головних сюжетних ліній трилогії. Тут тобі і про екстрасенсорику, і про силу інформації взагалі. Утім автор дбає насамперед не про дорослого читача, а про 12–річного, з віку якого й починається оповідь. Можна сказати, що ракурс усієї розповіді тримається на рівні 1,1 метра — зросту головних персонажів. Сенсорні відчуття дітлахів — звуки, пахощі, фарби, порухи — віддані дуже переконливо (а у третій книжці — й відчуття–флюїди юнаків).

Може, головна принада книжок Рутківського — у цілковитій відсутності дидактики: перед персонажами стоїть лише вибір між обставинами і нечаста реакція якогось «діда» — приблизно, як у Марини і Сергія Дяченків. І тут ми знову повертаємося до питання: чи вважати тих самих Дяченків — і Рутківського — дитячими письменниками? Може, справді, ніякої «дитячої» літератури й не існує?

Ну і трохи для тих, хто «Джур» іще не читав. Ідеться про часи, коли в Україні сталися «погроми, яких Русь не пам’ятала з часів Батия» і «козацтво — це ще заняття, а не соціальний статус», — як пише історик–знавець нашої середньовічної минувшини Наталя Яковенко (Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2005). Володимир Рутківський описує появу першої січі (ще з малої літери); перших «чайок», усталення професійної науки характерництва; соціальної солідарності (козаки плюс черкаський князь Богдан Глинський); ну і, звісно, першого підводного човна, про що пізніше буде в офіційній історії.

І на останок про мову. Мало сказати, що її можна, даруйте, пити. Сам автор в інтерв’ю сказав так: «Дитина не повинна спотикатися об усіляке стильове «каміння». Стиль для мене — як футбольний суддя. Чим його менше чути на полі — тим краще для самої гри» (ЛітАкцент, 15.03.2010)» 14

«Після трилогії про джурів козака Швайки Володимир Рутківський, як-то кажуть, прокинувся знаменитим. Відтоді кожний його новий текст рокований на преміальні зауваження. 2011-й задемонстрував це промовисто: лавреат ХІІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року»; переможець конкурсу «Книга року ВВС»; претендент на Шевченківську премію. Оскільки на Шевченківку він номінується вдруге, сподіваємося, що здоровий глузд членів Комітету цього разу таки переможе.

Щоправда, на бюджетну премію номінуються не нові «Сині Води» (які оце і здобулися на відзнаки), а раніше олавреачені «Джури...». І тут постає питання: а чи кращий останній двотомовий роман за попередній тритомовий?

Він — не кращий і не гірший. Це пріквел про те, що відбулося за 200 років перед «Джурами...». Уже там Рутківський неоднораз згадує битву на Синіх Водах, а тепер про неї — 700 сторінок у двох книжках. Для тих, хто вчився за радянськими підручниками і за нинішніми ніби «українськими», — це нічого не говорить. А насправді то була найбільша битва середньовіччя на українських теренах — саме тоді русичі зупинили татарів. А не на Куликовому полі — вісімнадцять років потому, — де лише поставлено крапку. До речі, з п´яти полків, що протистояли Мамаєві на Куликовому полі, — три прийшли з переможного Синьоводдя; і стратегічно ту битву виграв (навіть радянські «історики» цього не заперечують) князь-воєвода Боброк-Волинський.

Про нього і книжка — про Дмитра Боброка, канівського князя, котрий воював і проти лівонських рицарів, і проти татарів; а найвищої звитяги здобувся там, де тепер тече річка Синюха на Кіровоградщині. Отже, «Сині Води» цілком можна вважати і за історико-біографічний твір.

І тут напрошується одне ризиковане порівняння — з Генріком Сенкевичем. Ідеться не про літературне, а радше соціологічне зіставлення. Польський класик створив, по суті, міф Речі Посполитої: яскравий, захопливий, величний. Там не йшлося про адекватність історіографії, Сенкевичеві ходило про колективну пам´ять, про створення реліквії до поклоніння. «Постачальником приємних снів» назвав його В.Ґомбрович. Тим самим переймається і Рутківський. Україна, яку він описує — вітальна, енергетична, переможна, — це країна, в котрій хочеться жити, бодай родовою пам´яттю. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» забезпечила першим книжкам письменника високотиражний старт; гадаю, так само буде і з накладами «Темпори». А це вкупі означає, що Рутківський стає найбільш відомим сучасним українським дітям автором. І саме у віці читачів Рутківського найкраще прищеплюються міфи. Може, справді, цей одесит повторить «феномен Сенкевича» — утвердить у молодій масовій свідомості міф про сильну Україну?

Попри «історичність» своїх романів, Рутківський дуже сучасний письменник (зрештою, так само, як і Сенкевич, чиї візії минулого було наскрізь просякнуто побутовою ідеологією його сучасності). У Рутківського повсякчас натикаєшся на актуальні нині теми й проблеми. Залаштункові політичні інтриги обіймають чи не більшу частину його романів. Тут тобі й тогочасний чорний піар, де зброєю масового ураження, як і нині, є плітки; і адмінресурс на виборах (у «Синіх Водах» обирають отамана бродників, історичних попередників козаків). Не бракує і промовистих розмірковувань давніх можновладців, що мало відрізняються від способу мислення сучасних очільників (наприклад, про держслужбу: «Цій службі можна віддаватися сповна лише тоді, коли душа спокійна за власний уділ»). Трапляються і цілком комічні алюзії: «Ану, розступися! Дорогу князеві!» — волає середньовічний «даішник», перекриваючи рух на трьох київських вулицях задля проїзду урядового кортежу.

Та найбільше зацікавлення письменника Рутківського — організація розвідки. Згадаймо, що головний персонаж попередньої трилогії, козак Швайка — розвідник-спецагент. У новому романі успіх кожної описаної справи так само залежить від професійних дій вивідників. І тут на поверхню спливає чи не головний месидж письменника: чи то в політиці, чи у бізнесі, а чи в ратній справі найбільше важить не меч або гроші, а розум — найефективніша й універсальна зброя. Утвердження примату розмислу над примітивною дією і є дидактичною основою, сказати б, творчості Володимира Рутківського.

З його романів можна виснувати іще чимало аналітичних цікавинок (скажімо, застановитися над мовними реконструкціями, якими свого часу розкошував Сергій Плачинда у «Київських фресках» або Іван Білик у «Мечі Арея»), та, здається, на це ще буде час, і то скоро. Саме посередині між подіями, описаними у «Синіх Водах» та у «Джурах...», відбулася Грюнвальдська битва. Написати про неї книжку — давня мрія Рутківського» 15.

Костянтин Родик,
Київ, 2011, 2012 рр.

***

Людмила Скорина«Однією з помітних літературних подій 2011 р. був вихід роману Володимира Рутківського «Сині води». Це вже друга спроба письменника привернути увагу ширших читацьких кіл до подій далекого ХІV ст. Вперше роман надрукувало у 2004 р. видавництво «Зелений пес» (у скороченому вигляді трьома книжками — «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню», «Стріли під сонцем»). Але тоді він загубився у вирі суспільних потрясінь та літературних «скандалів». Нині несподіване для більшості рішення журі, яке вперше віддало премію «Книга року ВВС — 2011» дитячому письменнику, спровокувало чимало суперечок. Я скептично ставлюся до різних відзнак і рейтингів, але перемога пана Володимира цілком закономірна.

Однак — дивна річ: про твори інших номінантів маємо численну критичну лектуру, а про «Сині води» — лише принагідні згадки у зв´язку з присудженням премії, кілька інтерв’ю і єдина рецензія Івана Андрусяка на «Літакценті» (до уваги бралися матеріали з інтернету — найбільш мобільного середовища, в якому формуються критичні відгуки і читацькі рефлексії). Напевне, тут спрацювало кілька причин.

Перша: «маститі» критики не цікавляться дитячою літературою, вважаючи її несерйозною, не вартою уваги (і даремно, адже написання дитячої книги — непросте і дуже відповідальне заняття). Друга: Володимир Рутківський не є «людиною команди», не примикає до жодної з «літературних тусовок», навколо яких групується частина критиків (інколи в ранзі «обслуги»), а вони про одинаків-незалежників писати не поспішають (принаймні, поки не почують відповідну команду). Третя (майже іронічна): здається, для частини критиків прочитати два томи загальним обсягом 736 сторінок — завдання майже «непідйомне»... А може ще бути четверта причина, п´ята, шоста...

Про задум роману «Сині води» Володимир Рутківський розповів в інтерв´ю сайту «Літакцент»: «Почалося з того, що ще в радянські шкільні роки я, та й не лише я, захоплювався книжками, де йшлося про битву на Куликовому полі, що відбулася 1380 року. Найбільше мені імпонувала постать першого воєводи московського Дмитра Боброка-Волинського, який був не тільки учасником, а й натхненником і організатором цієї битви. Сучасники наділяли його рисами волхва та характерника, який вовком прокрадався до ставки татарського хана і вивідував усе, що його цікавило (...) А десь у вісімдесятих роках, коли мене все більше приваблювала історична тематика, я раптом запитав себе самого: стривай, а чому першого московського воєводу Боброка називали "Волинським"? Чому не "Куликовським" чи "Непрядвинським"? Чи не тому, що на українській Волині - саме українській, бо іншої Волині в світі немає — він учинив якийсь особливий подвиг, яким пишався більше, аніж своїм куликовським? (...) Я прагнув довести, що саме наші пращури - українці, а не Дмитрій Донськой, були першими у світовій історії, хто розгромив татаро-монгольську орду. Навіть більше: саме переможці на Синіх Водах стали переможцями і на Куликовому полі. Бо ж із п´яти полків, що стояли проти Мамая, три прийшли з України та Білорусі» (див. докладніше: http://litakcent.com/2011/07/26/15394/).

У «Синіх водах» змальована маловідома історична епоха — друга половина ХІV століття (1361—1362 рр., епілозі — 1380 р.). Цей період в українській історії традиційно називають Литовським. Так склалося, що про нього написано найменше (особливо, якщо порівнювати з лектурою про Київську Русь і козаччину). Чому? Найперше, через недостатність документального матеріалу, на який можна було б спертися. Про бродників знайдемо хіба що найзагальнішу інформацію — і то швидше «аналітичну», а не «подієву»: промисли, побут, самоврядування (див., наприклад, «Історію України-Руси» М. Грушевського). А біографії історичних діячів обмежуються скупимо рядками енциклопедій і довідників. Для того, аби вибудувати цікавий сюжет, такої інформації замало. Тому частина письменників воліє не мудрувати, а звернутися до епох знайомих, широко презентованих у монографіях і документах. Але цей шлях — не для Володимира Рутківського. В інтерв´ю Мирославі Крат він зауважив: «Я ніколи не стану автором п´ятдесятого роману про Богдана Хмельницького чи тридцятого — про Мазепу. Для мене головне не відтворення всіх деталей того часу у відповідності з історичними подіями, а дух вибраної епохи, її героїзм і значимість для нас. Адже згодьтеся — так чи інакше на грані забуття ще й досі лишаються такі знакові українські постаті як Ілля Муровець, Дмитро Боброк-Волинський, Богдан Глинський... А битва на Синіх Водах, а Грюнвальдська битва? А Конотопська? Гадаєте, їх замовчують випадково? Навпаки. От я і намагаюся в міру своїх сил реанімувати їх».

У центрі роману — стосунки Великого князівства Литовського з татарами, життя бродників як попередників козаків. У цьому контексті Володимир Рутківський мав, здається, одного відомішого попередника - Андрія Чайковського (повість «На уходах»), якого цікавила соціальна мотивація уходницького руху і проблеми побудови ідеального суспільства на засадах свободи, рівності і братерства. Крім того твір Андрія Чайковського за відсутності історичної конкретики (подій і прототипів головних героїв) може трактуватися швидше як повість-казка на історичному тлі. Тож Володимиру Рутківському справді довелося стати «піонером». Історичних відомостей про цей період дуже мало. Як засвідчив автор, художню модель довелося будувати на основі кількох фактів із Жмутського літопису. Але це не стало для нього неподоланною перешкодою. В українській історичній прозі маємо чимало прикладів, коли завдяки творчій інтуїції письменникові вдавалося на основі кількох скупих літописних рядків створити переконливе художнє полотно —  першими спали на гадку «Синьоока Тивер» Дмитра Міщенка і «Євпраксія» Павла Загребельного. Цей художній прийом можна умовно назвати «історичною реставрацією». Її достовірність і доречність залежить винятково від майстерності і проникливості белетриста. Зрештою, художній світ — особлива реальність, яка функціонує за власними законами.

Іван Андрусяк слушно твердить, що княжа Україна «доби Боброка» у Володимира Рутківського мало чим відрізняється від козацької України «доби джур козака Швайки» (http://litakcent.com/2011/10/10/hlopchacha-nasoloda). Уточнимо лише, що художній світ роману «Сині води» поєднує риси києворуської доби і козаччини (з відчутним домінуванням другого складника). З попередньої епохи «феодальної роздробленості» запозичено колорит князівського життя, згадки про протистояння Русі і тевтонських рицарів, а також про родовід князя Дмитра, предок якого канівський князь Святослав прийняв мученицьку смерть від татар на річці Калці. «Козацька» складова презентована і на рівні загальної концепції, і на рівні окремих деталей. Для прикладу звернімо увагу на прізвища персонажів «із народу» (Медовуха, Корж, Барило, Вирвикишка), на традицію бродників змінювати прізвища втікачів, аби їх не змогли знайти лихварі (історія Семена Нездійминоги), а ще — на лексику, фразеологію, пісні, які належать до козацького періоду, згадки про кобзарів тощо.

Перша частина дилогії відображає події 1361 р. Її можна вважати своєрідним прологом, що мотивує подальше розгортання подій, пояснює причини загострення стосунків Литовського князівства і татарських ханів з роду Гиреїв, переконливо доводить історичну неминучість збройного протистояння. Читачі знайомляться з головними героями твору — князем Дмитром Боброком, великим литовським князем Ольгердом, а також воронівськими хлопчаками Петриком і Тимком, стежать за життям бродників, які наприкінці книги обирають нового отамана (до речі, процедура виборів також дуже нагадує січові традиції).

Дія другої книги відбувається влітку 1362 р. Її змістовою кульмінацією стала битва на Синіх Водах (докладніше див.: http://uk.wikipedia.org/wiki). Прискіпливий читач може переконатися, що основні її етапи Володимир Рутківський відобразив достовірно, доповнивши яскравими пригодницькими штрихами, але при тому — уникаючи надмірного натуралізму в зображенні батальних сцен.

У дилогії «Сині води» переплітаються дві головні фабульні лінії — історії князя Дмитра Боброка і Тимка. Долі інших персонажів нанизані на ці стрижні, утворюючи специфічні концентричні кола.

З лінією Дмитра Боброка (умовно назвемо її «історичною») пов´язані:

— князі Ольгерд (і його сини - Володимир київський, Дмитро брянський, Дмитро-Корибут, Андрій), Любарт, Кейстут, Коріят (і його спадкоємці — Юрій Олександр, Костянтин), інформацію про них можна дізнатися, наприклад, із книги Леонтія Войтовича «Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVIст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження» (http://izbornyk.org.ua/dynasty/dyn56.htm);

— татарські хани і воєначальники: Хайдар, Мамай, Хаджибей, Котлабуга, Солтан (Димитрій);

— бродники і селяни: пахолок князя Дмитра Петрик, вивідник Медовуха, воронівський староста Коцюба, важаток розбійників Гирич, бродник Барило...

Найбільше уваги відведено постаті князя Дмитра. Історичні відомості про нього дуже скупі. Дмитро Михайлович Боброк-Волинський (2-а половина XI ст., родом із Волині) — один із молодших синів Новгород-Литовського князя Коріята (Михайла) Гедиміновича. Між 1353—1366 рр. правив маєтностями у районі річки Бобрка, був васалом Великого князя Литовського Любарта. На цих землях заклав замок Боброк, на місці якого з´явилося пізніше місто Бібрка. 1366 р. ці землі перейшли у залежність від польського короля. Дмитро Коріятович вимушений був шукати щастя в Сіверській землі, потім перейшов на службу до суздальського князя Дмитра Костянтиновича. У 1371 р. він став зятем і головним воєводою московського князя. Очолював московське військо в походах на Рязань (1371 р.) і на волзьких болгар (1376 р.). Брав участь у походах московського війська проти золотоординців 1378 р. Особливо відзначився в Куликовській битві 1380 р. Дальша доля князя Дмитра Боброка-Волинського невідома. Можливо, він повернувся до Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Згідно з літописами, 1399 р., б´ючись із ординцями на боці війська Великого князя Литовського Вітовта, загинув у битві біля річки Ворскла.
Володимиру Рутківському довелося чимало попрацювати, аби за допомогою творчої інтуїції реставрувати і характер персонажа в усій його повноті і психологічній достовірності, і непрості взаємини Дмитра Боброка з великим литовським князем Ольгердом, і стосунки з бродниками, які стали йому надійною опорою у відбудові Канівського князівства — його «родового гнізда» (ця лінія у романі — результат домислу).

Друга фабульна лінія — історія Тимка — частково дотична до історичних подій, але більше зорієнтована на приватну історію «людини з народу». До неї примикають долі Тимкового батька Василя Хвоща, татарина Ахмета, його сина Зейнули і доньки Аліми, кобзаря-вивідника Івана... Якщо центральною ідеєю першої фабульної лінії є уславлення боротьби за визволення рідного краю від нападників, то в другій увага автора акцентована на гармонії співіснування представників різних етносів — українців і татар (безпосередньо оприявнена в епілозі).

Сюжет роману кумулятивний - побудований за принципом розгортання двох головних фабульних ліній, які постійно переплітаються. Напевне, це один із небагатьох у сучасній українській літературі творів, у якому є чітко і справді майстерно виписана подієва канва — без розривів, провалів та авторської забудькуватості. Історії всіх героїв логічно закільцьовані, автор не губить окремих подій і сюжетних ходів, а вибудовує з них цілісний колоритний пазл — художнє полотно роману, в якому все взаємопов´язане і все разом працює на кінцевий художній результат.

Сюжетотворення у дилогії «Сині води» — вдячний матеріал для дослідження. Письменник застосовує більшість напрацьованих світовою історичною белетристикою засобів і прийомів загострення інтриги, вдало комбінує їх, тримаючи увагу читача в напрузі до останньої сторінки доволі об´ємного тексту. Інтрига зароджується у першому розділі «З вогню та в полум´я» — читач разом із ватагою бродника Гирича стає свідком погоні татар за невеличким загоном руських воїнів і нерівного двобою. У вирішальний момент бродники втручаються в сутичку, але живим залишився тільки загадковий ватажок, якого вважають руським боярином. Інформація про цього чоловіка накопичується поступово, загострюючи цікавість читачів. У третьому розділі ми дізнаємося його ім´я — Дмитро і лише в сьомому («Між життям і смертю») з уривків сну-марення оприявнюється окремі деталі його життя.

Динаміку розгортання сюжету в дилогії Володимира Рутківського загострюють численні втечі і погоні, викрадення і пошуки, засідки, бійки, сутички і битви, традиційний мотив підслуховування (завдяки цьому Петрику вдається розкрити змову і врятувати князя Ольгерда), прийом «інкогніто» (у першому томі князь Дмитро мандрує своїми землями таємно і лише на великій нараді бродників всі дізнаються, ким він є насправді). Ефектно виглядають інтриги «подвійного агента» Лук´яна Медовухи. Кому насправді служить цей хитрий бродник — князю Боброку чи татарам? Здається, він — щирий патріот руської землі, але ж міміка, жестикуляція, поведінка у спілкуванні з татарами, яких він постачає секретною інформацією, настільки природні, щирі, що читач починає сумніватися і, заінтригований, нетерпляче чекає відповіді на питання. Ці складові (і багато чого іншого) творять неповторну сюжетну канву захоплюючого романного дійства.
Інша характерна прикмета дилогії — полегшені «розв´язки» складних ситуацій. Головним рушієм дії є у романі «його величність Випадок», який дозволяє персонажам знаходити вихід із, здавалося б, абсолютно безнадійних ситуацій: князь Дмитро рятується спочатку від татар, а потім із рук ренегата Гирича, який хоче взяти за нього багатий викуп; на нього кілька разів здійснювали замахи, але також невдало. Головному герою навіть вдалося повернутися цілим і неушкодженим із поїздки до хана Хаджибея, якого він цілеспрямовано намагався спровокувати на конфлікт із Великим князівством Литовським. Із рук татар (спочатку від Сабура, а потім Мамая) дивом рятуються воронівський староста Федір Коцюба і всюдисущий спритник Лук´ян Медовуха, якого збиралися покарати на горло за дезінформацію про розташування головних литовсько-руських сил... Але це не недолік, а характерна прикмета жанру.

Нетиповість сюжету роману «Сині води», порівняно з більшістю зразків вітчизняної і світової історичної белетристики, полягає у відсутності традиційної любовної лінії. Персонажі Володимира Рутківського настільки переймаються справами «державної ваги», що на особисте життя у них просто не вистачає часу (а може, і бажання). Єдиний натяк на особистісну колізію стосується Тимка, у серці якого зароджується перше несміливе почуття до сестри свого друга Зейнули. Але далі вона не розгортається: після програного протистояння з воронівцями горошинський аул переселився і спілкування закоханих перервалося. Але — як не дивно — відсутність цієї лінії роман не псує. Для створення інтриги цілком вистачає інших сюжетних засобів та прийомів.

Образна система дилогії має характерну особливість: переважна більшість її персонажів — чоловіки. Художній світ роману Володимира Рутківського — це світ чоловічий. Жінкам у ньому відведено роль або жертв (історія загибелі матері князя Дмитра Боброка Олени і його дружини Ждани, які згоріли в красилівському замку, аби не потрапити у татарський полон; доля матері Тимка, яку чоловік і син знайшли через багато років у татарському аулі), або «обслуги» (дружини Ахмета, Берендея, інших селян, які слухняно готують частування зголоднілим чоловікам і дбають про їх побут). У світі бійок, сутичок і битв «жіночі» цінності відходять на другий план, а жінка традиційно сприймається в ролі «берегині родинного вогнища», покірно чекаючи чоловіка і виховуючи дітей.

Автору вдалося цікаво індивідуалізувати більшість персонажів — не тільки головних, але і другорядних, рідше — епізодичних. Герої твору поводяться цілком достовірно. Наприклад, Петрик і Тимко не здійснюють подвигів, які були б не під силу дітям їх віку. Вони здатні випадково підслухати змову і врятувати князя, можуть знайти у степу захованого Коршака, мандрують і наражаються на небезпеку, але назагал це просто підлітки, а не билинні богатирі чи казкові мудреці. Цим роман «Сині води» відрізняється, скажімо, від повісті А.Чайковського «На уходах», головний герой якої Тарас Партика — не по літах мудрий, витривалий, спритний, сильний — став головою громади і керував дорослими досвідченими чоловіками у протистоянні з татарами. А.Чайковський презентував ідеальний тип героя, не зважаючи на реальні вікові показники і психологічні особливості. Володимир Рутківський, натомість, уникає ідеалізації і змальовує своїх героїв звичайними людьми.

Групування персонажів дилогії відбувається за принципом протиставлення позитивних і негативних герої. До першої групи належать Дмитро Боброк, Петрик, Тимко, більшість персонажів «із народу»; до другої — Гирич, Барило... Такий поділ цілком закономірний з огляду на формат «історичного роману для підлітків». Але є у романі Володимира Рутківського і складніші психологічні «етюди».

Для прикладу звернемося до образу великого князя Ольгерда. Це позитивний чи негативний герой? В окремих ситуаціях він діє несправедливо, особливо щодо князя Дмитра Боброка. Ольгерд недооцінює його заслуги, замість заслуженої винагороди дає ще складніші завдання, вочевидь, намагаючись позбутися суперника. Надто незручний для нього князь Дмитро. Надто талановитий. Надто некерований і непрогнозований... Але якщо на мить відволіктися від емоцій, зважити всі «за» і «проти», то  можна помітити, що Ольгерд керується не особистісними симпатіями чи антипатіями, а інтересами держави, за яку відповідає перед Богом і народом, — цілком у дусі Ярослава Мудрого, якому приписують кредо «Спершу закон, а потім — благодать». Також персонажі дилогії не диференціюються на позитивних / негативних за етнічними ознаками (як це інколи трапляється у надміру рвійних і пристрасних письменників). І серед українців, і серед татар є чимало достойних людей, а є зрадники і мерзотники.

Художнім матеріалом Володимира Рутківського були історичні події, отже попередньо є підстави назвати цей твір історичним романом. Чи це справді так? Адже проза цього автора вже отримала ярлик «історично-фентезійної». Аби дати обґрунтовану відповідь, поміркуємо, який твір можна вважати історичним? Критерії історичності твору обґрунтував В. Державин, звівши їх до таких тез: 1) історичним називається твір, коли відтворений у ньому матеріал «не був за об´єкт безпосередніх спостережень авторових і став йому приступний лише через певний науковий (чи науковоподібний) дослід; 2) не є історичним твір, написаний хоч і не сучасником, але зі слів сучасника». Серед літературних норм, обов´язкових для історичного твору, В. Державін назвав вимогу «історичної правди» та певного стилістичного забарвлення. Чіткіше специфічні риси історичного твору сформулював В. Кодацький, наголошуючи при цьому на трьох основних маркерах: історичність часу дії; історичність дійових осіб, фактів та загального тла; творчі способи відтворення доби. Аналізуючи часову відстань між датою написання твору і зображуваними подіями, більшість дослідників формулює вимогу абсолютної віддаленості автора від хронологічних рамок зображуваного, вважаючи при цьому «життєвим матеріалом» історичних творів минуле на відстані не меншій, ніж життя одного покоління — 80—90 рр. Такого погляду дотримуються В. Державин, Р. Мессер, Ю. Андрєєв, Г. Ленобль, С. Кормілов, В. Оскоцький, С. Андрусів та ін.

У «Синіх водах» зображені історичні події і персонажі, які мають історичних прототипів, наявна «абсолютна часова дистанція» між датою написання роману й відображеними подіями. Тобто є певні підстави вважати твір історичним романом (принаймні — умовно-історичним). Жанрово історичні романи не є однорідними, їх подальша диференціація пов´язана із співвідношенням історичної правди й авторського домислу (вимислу) — дослідники розрізняють історико-документальні, історико-художні й художньо-історичні романи. У випадку з твором Володимира Рутківського йдеться про роман, в якому значна роль відведена авторській вигадці. Головне її завдання — створення цілісної достовірної моделі історичного минулого. За відсутності докладної інформації про цю історичну епоху, авторові доводиться домислювати події, художньо моделювати внутрішній світ історичних діячів, творити колоритне тло описуваної епохи, разом із тим у творі немає фантастики або надмірного домислу. Отже, підсумуємо жанроозначення — художньо-історичний пригодницький роман.

Окремі аспекти і деталі змодельованого В. Рутківським художнього світу (за відсутності докладніших коментарів) викликають здивування, сумніви, а подекуди і бажання посперечатися. Наприклад, пересічний читач навряд чи зрозуміє, чому татарську імперію називають Піднебесною (адже цей термін традиційно асоціюється з Китаєм). Хоч це не помилка, а історичний факт.

Називання всіх рядових татарських воїнів чаушами викликає подив. Ця лексема частіше застосовується з іншим семантичним відтінком. Невеличке етимологічне дослідження дає такі результати: найчастіше слово «чауш» тлумачиться як «гінець». Наприклад, у «Словнику застарілих, маловживаних та актових слів і виразів» читаємо: «Чауш — придворний царедворець в султанській Туреччині; гонець» (http://izbornyk.org.ua/ostrog/ostr06.htm); те саме у «Зведеному словнику застарілих та маловживаних слів»: «Чаус, чауш — турецький посол, чиновник, придворний царедворець в султанській Туреччині; гонець» (http://izbornyk.org.ua/rizne/zvslovnyk.htm#Ch). У книзі Володимира Голобуцького «Запорозьке козацтво» (К., 1994) також зустрічаємо схожу традицію словоживання: «Зважаючи на популярність антитурецької позиції Підкови серед народу і шляхти, Стефан Баторій не наважився відразу покінчити з ним. Тим часом султан прислав чауша (дипломатичного агента) з вимогою видати Підкову Туреччині або стратити його...» (http://litopys.org.ua/holob/hol04.htm). І лише у коментарях Г.Сергієнка до другого тому книги Дмитра Яворницького «История запорожских казаков» читаємо: «Чавуш (чауш) — нижчий чин у турецькій армії або слуга» (http://www.cossackdom.com/book/bookyvor/izk2/comm.html).

Ерудований читач, напевне, здивується, коли прочитає на 192 сторінці другої книги, що кобзар Іван співає пісню «Ой горе тій чайці», автором якої вважається гетьман Іван Мазепа. Таких неточностей можна і варто уникати. Але їх у тексті небагато.

Для мене дилогія Володимира Рутківського стоїть в одному ряду з кращими зразками української історико-пригодницької прози. З одного боку, проглядаються певні паралелі з повістями Андрія Чайковського («На уходах», «За сестрою»), з другого — з класикою української радянської історичної белетристики — тетралогією Володимира Малика «Таємний посол». Уникаючи демагогії і тенденційності, белетрист вчить читача любити батьківщину, а разом із тим — шанувати традиції і звичаї інших народів.

Кому адресований твір Володимира Рутківського? На перший погляд, відповідь проста — підліткам. На це вказують особливості сюжетотворення і характеристики персонажів, потужні пізнавальна і виховна складові. Але чи варто поспішати, обмежуючи «цільову аудиторію» роману? В інтерв´ю на сайті Бі-Бі-Сі автор зазначає: «Я бачу „Сині Води" лише як дорослий роман. Просто все передано очима дітей, тому що дитячі очі — найбільш щирі, найбільш чіпкі, найбільш зіркі і об´єктивні».

Погоджуючись з оцінкою роману, висловленою в рецензії Івана Андрусяка, лише одне хочу оскаржити: роман Володимира Рутківського — це не тільки «хлопчача насолода», але і «дівчача» також. Він не має однозначних гендерних прив´язок, так само, як і вікових обмежень. Його з однаковим задоволенням можуть читати дівчатка і хлопчики, підлітки і дорослі, адже в душі кожного з нас (у когось глибше, у когось — не так глибоко) живе вічна дитина, яка полюбляє захоплюючі пригодницькі твори.

Дилогія «Сині води» — зразок масової літератури у кращому розумінні цього слова. Зрештою, чи може бути дитяча література масовою або елітарною? Адже діти — як найчутливіший до фальші і найвимогливіший сегмент читацької аудиторії — не оперують поняттями елітарного і масового. У них власна шкала оцінок, які варіюються між полюсами «цікаве» — «нецікаве», «хороше» — «погане». У такій системі координат роман Володимира Рутківського відбувся як вартісна і захоплююча книга» 16.

Людмила Скорина,
Київ, 2012 р.

***

А. Качан«Українська література для дітей та юнацтва болісно пережила період зміни поколінь у своєму творчому проводі. Після відходу беззастережних авторитетів — Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського, Віктора Близнеця, Володимира Малика, коли молода та середня генерація письменників ще перебувала в стадії молочно-воскової стиглості, на літературній арені розпочалася мишача метушня новоявлених «текстовиків», яких ще недавно називали графоманами та імітаторами. Через відсутність знакових імен і критичної думки не лише юні читачі та їхні батьки, а й бібліотекарі та вчителі і, що найдивніше, видавці дитячих книжок у погоні за швидким прибутком почали втрачати критерії й орієнтири щодо того, де халтура, а де справжня література.

Яскравою ілюстрацією тут може послужити творча доля нинішнього ювіляра Володимира Рутківського. Незважаючи на те, що його найбільш знакові історичні твори («Джури козака Швайки» і «Сині Води») були написані ще наприкінці минулого століття, він, за власним визнанням у «Літературній Україні», ще добрий десяток років почував себе «п’ятим колесом у літературному возі». І хоча письменник ще під час навчання на Вищих літературних курсах у Москві неодноразово підкоряв неприступне для багатьох видавництво «Детская литература», в Києві його уперто не помічали або ігнорували, а деякі авторитетні видавці, як з’ясувалося згодом, навіть не чули такого прізвища.

Тим більшою є заслуга Володимира Рутківського, який за таких несприятливих умов змусив визнати не лише себе, як першорядного письменника, а й відновив надовго перерваний авторитет української літератури для дітей та юнацтва. Сьогодні вона поступово виходить із зони безладу, захоплення легковажно-розважальними підробками і знаходиться на шляху до освоєння цілого ряду дефіцитних, насамперед гостросюжетних великоформатних жанрів, які завжди були показником здоров’я літератури. Саме тому Шевченківську премію Володимира Рутківського ми сприймаємо як знакову віху-орієнтир, що вказує напрямок розвитку української дитячої літератури у найближчій перспективі. На зміну «паперовим корабликам» у ній є тепер свій флагман «Гетьман Сагайдачний».

Бажаю тобі, друже, щасливого плавання в літературному морі і, як кажуть в Одесі, сім футів під кілем!» 

Анатолій Качан,
Київ, 2012 р.

***

Освідчення на вершині
Володимиру Рутківському з нагоди 75-ліття

Петро ОсадчукЦе було в минулому тисячолітті,
Оживали в Одесі шулерські справи.
Ще мало відомий у мистецькому світі,
Рутківський тужив у чеканні слави.

І став у дитячих снів охоронцем,
Долати привчався негоду похмуру,
І тоді крізь Богданкове віконце
Увірвався в дитячу літературу.

Роздивився. Побачив. Кругом карапузи.
Не лише читачі, а й творці мохнаті.
І Володя збагнув: є резерви у Музи,
Лиш згадаю козацтво і подвиги ратні.

Оминаючи технологічні процедури,
Що їх утвердили соратники Качанові,
Рутківський пише романюгу «Джури»,
Знаходить в історії сторінки пречудові.

Але письменник — губа не дура! —
Працює і серцем, і головою,
І написане свідчить, що автор не джура,
Коня осідлавши, він гетьман із булавою.

Штукар він і майстер вищої породи,
Людей оживляє, малює природи картини.
Перепливає вправно забуті  Сині Води,
Проникає в далекі історичні глибини.

P.S. Воістину вдача у Володі завзята,
Задумане вміє доводити до пуття… і до пиття.
Вітаємо Рутківського як духовного брата
                     І Шевченківського лауреата
На його творчій вершині і на вершині життя.

Петро Осадчук
м. Київ-Одеса, 18 квітня 2012 р.

***

Зірка Мензатюк«Творами Володимира Рутківського я захопилася в кінці 80-х. Саме тоді почала писати казки, тож придивлялася, що виходить у світ для дітей, перечитуючи все підряд. Серед книжок, цікавих і таких собі, натрапила на одну, яка буквально заполонила мене — то були «Гості на мітлі» незнайомого мені письменника Володимира Рутківського. Жвавий сюжет, багата образна мова, виразні характери — казка, а проте вона дихала справжністю, пульсувала живим життям. Я кинулася розшукувати інформацію про автора, проте знайшла небагато. До «обойми» провідних творців літератури для дітей він явно не належав. Тобто, до визнаних і обласканих владою. Зате я знайшла ще кілька його книжок, таких же правдивих і талановитих. Автор, без сумніву, належав до тих, хто не розминався з правдою і кому було затісно в межах соцреалізму (тобто, в хорі добровільних чи вимушених оспівувачів «щасливої» радянської дійсності).

Звідтоді не пропускаю жодної книжки, що виходить з-під пера Володимира Рутківського. І жодного разу не розчарувалася. Його трилогія «Джури» і автобіографічна повість «Потерчата», його «Сині води» та «Сторожова застава» належать до моїх найулюбленіших творів, а їхній автор, з яким я давно знайома, належить до людей, яких я люблю. Щирий і лагідний, безмежно тактовний і скромний, він схожий на давнього шляхетного лицаря, для якого передусім — порядність, а решта (як-то піар, гонорар, премії та відзнаки) просто не має значення.

Саме такому письменникові можна безоглядно довірити душу своєї дитини. Він не завдасть їй зла. Навпаки, — подасть їй руку, як другові, і поведе в захопливу українську минувшину, водночас непомітно навчаючи порядності та людської справжності.

Але одна проблема з творами Рутківського таки виникає: дитина, почавши читати їх, буквально не може відірватися від книжки! Моя онучка Яринка потай від мами наставляла будильник на четверту годину ночі, щоб дочитати «Джури козака Швайки» (потім дрімала на уроках). І з цим нічого не вдієш. Відколи з'явилися «Джури», через цю книжку «проходитимуть» усі українські діти».

Зірка Мензатюк,
Київ, 2012 р.

***

Дмитро Стус«Володимир Рутківський — письменник, який змусив мене повірити, що дитяча література — це серйозно…

Як на мене, він — беззаперечний лідер дитячої літератури в Україні. Не кажучи вже про те, що це просто — висококласний прозаїк.

Загальний наклад книжок пана Володимира вже давно перевищив сто тисяч примірників, і для нашої країни ці цифри майже фантастичні.

Іншого такого яскравого представника дитячої літератури в Україні я просто не знаю».

Дмитро Стус,
 Київ, 2012 р.

***

Тетяна Щербаченко«Діти-читачі зазвичай не дуже переймаються іменами авторів навіть найулюбленіших книжок. Письменник — він і є Письменник, Автор. Тим паче, що ЗМІ, вибудовані на ієрархіях «шоу-бізу», не балують нас лицями та персоналіями сфери літератури. Літературна «іменитість» для дітей (та й, зізнаймося, для їхніх батьків) — це парафія шкільних хрестоматій із монументальним і переважно цілковито нецікавим «нетлінним спадком».

Більшою «цінністю» стають персонажі та перипетії, народжені й ословлені Автором. Те, у що вживаєшся, і чим живеш. Це особливо важливо в літературі для дітей. Адже навіть найбайдужішій до інтелектуального родині точно не байдуже те, з чим чи з ким усе-таки живе їхнє чадо.

У моєму дитинстві поруч зі мною мешкали «Гості на мітлі» та «Бухтик із тихого затону», тоді як їхнього Автора рідна країна «випихала» кудись на північні літературні терени. Натомість із самим Володимиром Рутківським я мала честь познайомитися, а згодом і поспілкуватися, і полистуватися лише кілька років тому, після зачитування всією родиною та роздаровування друзям «Джур козака Швайки», а згодом — «Синіх Вод».

Потім ми так само гуртом два роки вболівали за його перемогу в преміальних перегонах «шевченківки».

Нині — вітаємо з Днем народження!

Коли я подумки звертаюся до пана Володимира, мені постійно крутиться на язиці звернення «дідусь». Він — добрий Дідусь нашої Літератури, член кожної книголюбної родини, важливий для кількох її поколінь. Дідусь — це той, хто може і розважити цікавезною, непорожньою історією, і підтримати мудрою порадою та теплою усмішкою.

Пане Володимире! Я пишаюся тим, що Ви увійшли до світу нашої родини: в серця моїх дітей, перевернули «катастрофічні» уявлення мого чоловіка про дитячу літературу, а мені особисто дали неоціненні письменницькі поради як учитель…

У ці світлі Великодні дні нехай Боже благословення осяває всі Ваші задуми, плани й мрії! Величезних Вам накладів та вдячних читачів!

Многая літа!»

Тетяна Щербаченко,
 Київ, 2012 р.

***

Сергій Гридін«Колись давно, у дитинстві, в мої руки потрапила книжка Володимира Рутківського «Бухтик із тихого затону». Пригодами головних героїв я жив тоді досить довгий час. Неодноразово перечитував найкращі, на мою думку, місця, перемальовував через копірку малюнки (нехай вибачать бібліотекарі за зіпсовані книжки!). Уявляв собі, як Бухтик ховається у моїй кімнаті, зранку прожогом злітав на підлогу та пірнав під ліжко, сподіваючись побачити чимось схожу на Чебурашку істоту зі смішно складеними бантиком вустами.

Рутківський для мене був тоді кимось на кшталт небожителя — нереальним та недосяжним...

Пройшло 30 років… Я теж несподівано почав писати дитячі книжки. І ось одного разу в чарівному місті Львові ми зустрілись із САМИМ!!! Рутківським! Більше того, разом проводили презентації своїх книжок!

 Визнаю! У перші хвилини я міг тільки нерозбірливо бурмотіти щось незрозуміле! (Чи доводилось вам колись в реалі здійснити дитячу мрію про зустріч із ПИСЬМЕННИКОМ?!).

Потім, спілкуючись, зрозумів, що з цією людиною час летить непомітно! Повертаючись у дитинство, із відкритим ротом слухав його веселі розповіді про те, як створювалися книги, поринав у чарівний світ творів прекрасного словотворця та чудової людини.

75 — це вік мудрості, життєвого досвіду та досить солідного багажу із написаних книг.

Із Днем народження, Майстре!

Нехай удача осяває життєвий шлях, а нові книги ще довго-довго приносять радість поколінням дітлахів!»

Сергій Гридін,
Харків, 2012 р.

***

Ніна Даценко«Одну зі своїх найулюбленіших книжок купила власноруч у книгарні, якої вже давно немає. Називалася вона «Гості на мітлі». Прочитавши раз, я починала читати знову, бо дуже вже був цікавий сюжет і незвичні головні герої — водяничок  Бухтик або Ядвіга Олізарівна, яка насправді Баба-Яга!

Згодом виявилося, що доля цієї книги була дуже складною. Але дізналася я про це, коли виросла та стала поважною тітонькою, якій власна доля подарувала справжнє диво — знайомство з улюбленим із дитинства письменником.

Володимир Рутківський виявився людиною енергійною та веселою,  а ще напрочуд цікаво й насправді щиро розповідав про свою любов до історії рідного краю та рідної країни. Виявилося, що свого часу письменник навіть хотів вступити на історичний факультет, але доля склалася інакше. Та захоплення історією не минуло, тому й народилися історичні твори, які ми всі так любимо та шануємо. Але хочу зазначити, що це не модні книжки, які незабаром забудуться. Це література високої проби, яка неодмінно буде улюбленою у багатьох поколінь українських дітей.

Пане Володимире, щиро бажаю Вам міцного здоров’я, довгих літ і нових книг!»

Ніна Даценко,
Київ, 2012 р.

***

Марія Морозенко«Дозвольте і мені, Володимире Григоровичу, віншувати Вас щиро, привітати із ужинковим підсумком творчої діяльності. Підсумком, що спрямовує на подальші пошуки істин життя.

Так уже склалося, до ювілейних дат близькі, друзі та колеги звично виголошують слова пошанівки, промовляючи найперше про реальні здобутки іменинника, втілені ним у життя задуми та плани. А мені хочеться сказати ось що. На одній із нещодавніх зустрічей Ліна Костенко зізналася: «Я повернулась в «укрсучліт», якій я непотрібна й яка, одверто кажучи, не потрібна мені». Шаную Вас, пане Володимире, насамперед за те, що Ви на вищий рівень підняли оту занижену планку «укрсучліт». Ваша творчість є показником щонайвищої проби Майстерності, і тому й вивищується над поняттями модності та сучасності.

Знаю, Ви простували важким творчим шляхом, переживаючи часом неприйняття, навішування ярликів і вилучення з бібліотек авторських книг. Але ж все це, на щастя, позаду. Нині настали благодатні часи, коли сильні духом мають заплату честі, даровану вищими силами. Цьому уже не здатні протистояти жодні перепони, усілякі людці та запобігливе чиновництво. І тому справедливо (та ще й як заслужено!) Ваші «Джури...» відзначені найвищою літературною премією України.

Як на мене, в сучасній українській літературі Ви — великий трудар, невтомний плугатар, що мислить широко, мудро, зважено. Пригадую Ваш виступ перед юною аудиторією в Музеї книги та друкарства. Знаєте, що відчувалось найперше? Напрочуд світла енергетика людяності. Таким даром володіють одиничні особистості, а відчувають найтонше високовольтність доброти діти, які мають незамулені суєтностями буднів непорочні душі. Такою є і Ваша душа — дитинно-просвітлена. І тому то хочеться чути Вас, вчитуватись тонко у сторінки Ваших книг, радіти, відчуваючи близьку дотичність чистоти людської.
Зичу Вам щиро, пане Володимире, щоби ті, хто йде слідом, наближалися щораз ближче до закодованої у творчості таїни буття.

Зичу побільше радісних митей. Нехай життя втішає Вас благими звістками та новинами, щоби мали Ви наснагу на творчість і родинну потіху.

Дай Боже Вам довгих щасливих літ! І дай Боже, щоби втілилися задумані плани, з доброю віддачею та перспективою зміцнення духовного обрію України!».

Марія Морозенко,
Київ, 2012 р.

 

 ***

Леся Воронина«Володимир Рутківський — насправді унікальне явище не лише в українській дитячій книзі для дітей, а й в українстві як такому. Він зберігав гідність і в ті часи, коли єдине наше дитяче видавництво «Веселка» уперто не помічало та не друкувало його талановиті, добрі й вигадливі книжки, а тепер так само гідно поводиться у дні славословія та цілком заслуженого визнання. А це — рідкісна якість.

Прочитала статті та привітання на адресу пана Володимира і подумала, що він — чи не єдиний наш літературний авторитет, який може примирити людей із цілковито протилежними поглядами на літературу та на своїх колег. Це також  дивовижний талант.

А відбувається це тому, що Володимир Григорович — по-справжньому доброзичлива та порядна людина. До речі, саме поняття «порядність» нині набуло майже архаїчного забарвлення, такий собі рудимент, що от-от може відмерти… Мені здається, що і проза Рутківського така ж невимушено-щира й органічна, як він сам. І вони разом — письменник і його книжки — творять навколо себе оте диво, що звемо Добрий Божий світ і якого нам усім так не вистачає!»

Леся Воронина,
Київ, 2012 р.

 


1. В основі статті — рукопис дослідження «Тексти й контексти Володимира Рутківського».
2. Марченко, Н. П. Сила чистого голосу / Володимир Григорович Рутківський. «Яке то неймовірне щастя — бути просто людиною!» : біобібліограф. нарис. – К., 2010. – 78 с. – С. 4–42; її ж. «…я намагаюся обирати ті сторінки нашої історії, яких ще ніхто не перегортав» : книгознавча розвідка за історичною прозою Володимира Рутківського // Укр. м. і літ. в середн. Шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2010. - № 4. – С. 96-102 ; 2011. - № 1/2. – С. 124-141; її ж. Нам треба вчитися бути переможними! [На здобуття Шевченківської премії – 2011 В. Рутківським] // Літ. Україна. – 2011. – № 5 (3 лютого). – С. 6.; її ж. її ж. [рец. : Рутківський, В. Джури й підводний човен] // КЛЮЧ. - 2010 ; У пошуках втраченої істини [рец. : Рутківський, В. Сині Води] // Слово просвіти. – 2011. - Ч. 49, 8-4 грудня. - С. 5.
3.  Володимир Григорович Рутківський. «Яке то неймовірне щастя – бути просто людиною!» : біобібліограф. нарис. – К., 2010. – 78 с. – С. 42–48.
4.  Білас, І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953 рр. / І. Білас. – К. : Либідь, Військо України, 1993. – С. 378–379.
5.  Тут і далі: Рутківський, В. Г. Спогади. – Домашній архів Н. П. Марченко.
6.  Рутківський, В. Г. Автобіографія / В. Г. Рутківський. – Володимир Григорович Рутківський: «Яке то неймовірне щастя - бути просто людиною!» : біобібліограф. Нарис. – К., 2009. – 76 с. – (Серія «дитячі письменники України»). – С. 42–48. – С. 43.
7.  Лист В. Г. Рутківського до Н. П. Марченко від 11.07.2010.
8. Пригадайте, наскільки вона значима в творчості того ж В. Нестайка чи М. Стельмаха.
9.  До Жовтневого перевороту Велика Бурімка була вотчиною П. Сперанського, котрий називав ці місця “найкращим місцем на землі, де так гарно думається”.
10.  Лист В. Г. Рутківського до Н. П. Марченко від 07.02.2010.
11. Див.: Шовкопляс, І. Стародавній кам‘яний вік на Україні. - К. : Вид-во Ак. Наук УРСР, 1955. – 64 с. – С. 21-22.
12. Рутківський, В. Г. Спогади. – Домашній архів Н. П. Марченко. – Спогади В. Г. Рутківського, № 1. – С. 4–5.
13.  Гаврош, О. Характерник літературного степу // ЛітАкцент. – Режим доступу : http://litakcent.com/2011/02/02/harakternyk-literaturnoho-stepu/ – Назва з екрану : 02.02.2011
14. Родик, К. Український Жуль Верн // Україна молода. — 2011. — 15 лютого.
15. Родик, К. Країна мрій Володимира Рутківського // Україна молода. – 2012. – 5 січ.
16. Скорина, Л. Повернення Дмитра Боброка, або Белетрист із душею підлітка // Буквоїд. – Режим доступу : http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/02/09/071528.html - Назва з екрана. - 09.02.2012.

Додаткова інформація

Коментарі до статті

Наталя Марченко


Чудову розмову знаного літературознавця Володимира Панченка з Володимиром Рутківським вміщено на сторінці "Літачок" порталу "ЛітАкцент". - Режим доступу :
http://litakcent.com/2012/04/18/volodymyr-rutkivskyj-dytjachoho-pysmennyka-zhaba-ne-dushyt/
Наталя Марченко


Нові цікаві та змістовні інтерв'ю з Володимиром Рутківським читай також:

Чоп, Галина. Ексклюзивне інтерв’ю з письменником Рутківським // Новий ПОГЛЯД. – 2012. – 13 квітня. – Режим доступу : http://pohlyad.com/index.php?id=174&no_cache=1&tx_ttnews=4814&tx_ttnews=1&cHash=38b10b3495

Дмитренко, Наталя. Письменник–характерник : на які книги від автора чекати найближчим часом, про премію свого імені і себе в «Джурах» — Володимир Рутківський, якому днями виповнилося 75 років // Україна Молода. – 2012. – 19 квітня. – Режим доступу : http://www.umoloda.kiev.ua/number/2063/164/73493/
Наталя Марченко


Див. також:
Кракалія, Роман. Цікавий вже тим, що завше дивує : Письменникові Володимиру Рутківському — 75 // Чорноморські новини. – 2012. – № 031–032, субота 21 квітня. – Режим доступу : http://chornomorka.com/archive/a-707.html
В.Рутківський


Дякую всім, хто сказав про мене ці зворушливі слова. Дякую всім, хто просто читав мої тексти. Вкотре переконуюся, чим українські дитячі письменники і читачі відрізняються від усіх інших.
Ще раз дякую, і нехай наші ангели-хоронителі завжди будуть з нами!