«Трьомсин  Богатир» — збірка народних казок Нижньої Наддніпрянщини, що побачила світ у дніпропетровському видавництві «Січ», — і тішить око не лише талановитими ілюстраціями С. Ковики-Алієва, а й високою культурою книговидання. Ґрунтовна передмова, докладні примітки, словник маловживаних слів, численний за обсягом список використаної літератури засвідчують науковий підхід в упорядкуванні величезного матеріалу: архівного та залученого із першодруків. І хоча збірка розрахована на «широке коло читачів», проте неозброєним оком можна зауважити наукову ретельність і професійність упорядників Л. Іваннікової й Н. Василенко.
І батьки, і діти одразу помітять, що казки у збірці розміщено за принципом запису їх різними фольклористами: зразки, що їх зафіксував Борис Грінченко, записи Григорія Залюбовського, зібрання казок Івана Манжури, колекція Якова Новицького та варіанти, які зібрав Дмитро Яворницький. А вже у цих розділах спочатку можна почитати казки про тварин, потім — героїко-фантастичні (чарівні), а насамкінець — соціально-побутові. У передньому слові від упорядників послідовно та виважено обумовлено принципи упорядкування та адаптації текстів, а також викладено особливості зразків у запису того чи іншого відомого в історії української фольклористики збирача, наголошено на специфіці методів фіксації кожного з них. Л. Іваннікова та Н. Василенко також указали джерела, з яких казки потрапили на сторінки збірки «Трьомсин Богатир», ба, навіть подали оцінки відомих фольклористів про працю збирачів казок Нижньої Наддіпрянщини: О. Потебні, М. Сумцова, Ф. Колесси...
Упорядники схарактеризували не лише самі сюжети казок, їхній регіональний колорит, а й цікаво розповіли про жанрові особливості поданих зразків та про окремі тексти, що перебувають на межі жанрів і видів (казка-байка, казка-анекдот, казка, яка «провисає» між фантастичною і соціально-побутовою).
У передмові зазначено нерівномірність у кількості записів казок різних видів: найбільше зібрано на Катеринославщині казок соціально-побутових і чарівних, зовсім мало (їх записав свого часу тільки Іван Манжура) — зразків тваринного епосу.
Тематичне розмаїття зібраного матеріалу засвідчує наявність багатої оповідної традиції у Нижній Наддніпрянщині. Окремі формальні ознаки текстів (казкові формули, прислів’я і приказки, використовувані під час оповіді) виявляють запис від оповідачів-майстрів, у репертуарі яких традиційно були високохудожні зразки, перейняті від попередників. Основний фонд казок із Нижньої Наддніпрянщини — це сюжети, поширені в загальноукраїнському, східно- і західнослов’янському фольклорі, однак автори передмови вказали і на сюжетну специфіку регіонального казкового епосу. Вирізняє матеріал, що увійшов до збірки «Трьомсин Богатир», і мова поданих зразків — говірки жителів Придніпров’я. Упорядники намагалися максимально зберегти мовні особливості, що їх зафіксували збирачі, подавши діалектизми й архаїзми у словнику маловживаних слів.
Упорядники виявили увагу до численних варіантів, що їх зафіксували різні збирачі від різних оповідачів. У збірці читач знайде казки «Трьомсин-синеня» у запису І. Манжури (с. Царедарівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії), «Трьомсин, жар-птиця і Настасія Прекрасна…» із зібрання Я. Новицького, якому розповів її учень Даниїл Баранник у с. Ольгінське Маріупольського повіту на Катеринославщині, та казку «Трьомсин» — із хутора Гаврилівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії, що її записав від Гапки Явтушенчихи Д. Яворницький. Такий поширений у регіоні сюжет у трьох варіантах викличе увагу не тільки науковців, а й менш обізнаних у казкознавстві — єдністю та відмінністю мотивів, особливостями казкових формул, багатством побутових подробиць, які приховують не тільки ознаки багатьох епох, а й розкривають регіональний колорит казки.
Насамкінець скажу словами Панаса Мирного: «В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди». Отже, аби пізнати світ і людину, розгорніть чудову збірку «Трьомсин Богатир» — і  прочитайте бодай кілька  казок…

Оксана ШАЛАК,
кандидат філологічних наук, фольклорист.

Фольклорист, етнограф, педагог, кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України Людмила Володимирівна Іваннікова народилася 10 травня 1963 р. у с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельницької області.
Закінчила філологічний факультет Київського Національного університету імені Тараса Шевченка (1988), аспірантуру (1994) і докторантуру (2011) при відділі фольклористики ІМФЕ НАН України. Працювала старшою піонервожатою у різних школах Хмельницької обл. (1981–1985), учителем української мови, літератури та народознавства у знаменитій Гнідинській восьмирічці Бориспільського району Київської області (1988–1990), де певний час виконувала також обов’язки керівника дитячого фольклорного хору «Родина» та ансамблю сопілкарів. Автор першої в Україні програми та методичного посібника з проведення уроків народознавства (1992, 1993, 1995). Три книги уроків народознавства: «На березі дитинства», «Ой роде наш красний» та «Доля на рушникові» (30 методичних розробок Л. Іваннікової) видані 1993 р. Марією Овдієнко у видавництві «Просвіта» без згоди автора.
Протягом 1990–1995 рр. проводила лекційні студії на курсах підвищення кваліфікації вчителів у Києві, Чернігові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Харкові, Черкасах та ін. Із 1994 р. — науковий співробітник ІМФЕ. Захистила кандидатську дисертацію на тему: «Фольклористична діяльність Я. П. Новицького» (1996).
Автор і упорядник понад 20 книг і фольклорних збірників («Благослови, мати: уроки українського народознавства» (1995), «Українські символи» (1994, у співавторстві), «Ой на Івана та й на Купала» (1999), «Православний календар 2000» (2000, у співавторстві з прот. В.Черпаком), «Український голокост 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив» (Т. 3, 2006; Т. 4. 2007; Т. 6. 2008; Т.7. 2010, у співавторстві з проф. Ю.А. Мициком), «Яків Новицький. Твори у 5 томах» (Т. 2. 2007; Т. 3. 2009, у співавторстві з І. Павленко), «Фольклористика Півдня України: Сторінки історії» (2008), «Вечорниці: А що після них?» (2008), «Чудотворець Миколай» (2008, аудіокнига, у співавторстві), «Головні свята Різдвяного циклу» (2008, аудіокнига, у співавторстві), «Яків Новицький: Фольклорист, історик, педагог» (2010), «Дослідники українського фольклору: Невідоме та маловідоме» (2008, у співавторстві), «Народні казки Придніпров’я» (2009), «Трьомсин богатир. Українські народні казки Нижньої Наддніпрянщини» (2011) (обидві у співавторстві з Н. Василенко) та ін.
Автор понад 300 наукових і науково-популярних статей на народознавчу та релігієзнавчу тематику, рецензій, фольклорних та археографічних публікацій, нарисів, сценаріїв свят, методичних розробок уроків народознавства. Статті та інші матеріали друкувались у наукових збірниках, енциклопедіях, фахових виданнях («Народна творчість та етнографія», «Народознавчі зошити», «Матеріали до української етнології!», «Література, фольклор. Проблеми поетики», «Міфологія і фольклор», «Діалектологічні студії», «Вісник Львівського університету») та різних часописах, зокрема, в журналах «Українська мова і література в школі», «Мистецтво. Освіта», «Розбудова держави», «Монастирський острів», «Український церковно-історичний журнал», «Агнець», у календарі «Дванадцять місяців», у газетах «Народознавство», «Жива вода», «Українська мова та література», «Наша віра», «Слово Просвіти», «Січеславський край», «Вільна думка» та ін.
Досліджує історію фольклористики Півдня України, календарні звичаї та обряди, православні свята в контексті світоглядних уявлень українського народу, традиційний побут, функціонування окремих фольклорних явищ. Важлива сфера дослідження Л. Іваннікової — запис і публікація усних спогадів про голодомор 1932–1933 рр., зібраних протягом 1989-2009 років у різних регіонах України (Звенигородщина, Уманщина, Білоцерківщина, Бориспільщина, Старокостянтинивщина та ін.).
Протягом 1978–2011 рр. записувала фольклорні та етнографічні матеріали, усноісторичні наративи в селі, де народилася, та в інших куточках України — на Київщині, Черкащині, Полтавщині, Вінничині, Тернопільщині, Івано-Франківщині, Хмельниччині, а також у Києві від носіїв з Чернігівщини, Львівщини, Волині, Житомирщини, Рівненщини, Закарпаття тощо. У приватному архіві Л. Іваннікової зберігається не одна тисяча зразків різних фольклорних творів, етнографічних описів багатьох уже зниклих і сучасних явищ духовної і матеріальної культури — обрядів, звичаїв, вірувань, казок, легенд і переказів, усноісторичних наративів, спогадів, пісень, паремій. Л. Іваннікова за 30 років збирацької практики здійснила повний історико-етнографічний опис рідного села Губча, який включає і численні фольклорні зразки. Частина матеріалів Л. Іваннікової зберігається в Наукових Архівних Фондах ІМФЕ НАН України (Фонд 14, нові надходження). Окремі записи публікувались у збірниках: «Казки народів СРСР» (1987), «Календарно-обрядові пісні» (1987), «Золота книга казок» (1990), «Український сонник» (1991), «Повір’я» (1992), «Українські міфи, демонологія, легенди» (1992, 88 легенд), «Колядки, щедрівки, вертепи» (2002, 2004), «Народний сонник» (2005), «Колядки та щедрівки» (2005), «Красна весна, тихе літо» (2007) (обидва — репертуар хору «Гомін», серед них — 35 календарних пісень у записах Л. Іваннікової), «Лідія Орел: Українське Полісся» (2010) тощо.
Значним внеском Л.Іваннікової у відродження Української Автокефальної Православної Церкви став переклад українською мовою православних молитов, канонів, акафістів та богослужбових піснеспівів, що вийшли окремою книгою 2010 р. (Православний молитвослов. Видання Св. Покровської Подільської церкви м. Києва. – К.,1995. – 794 с.).
Л. Іваннікова відома також як автор поетичних і прозових творів, що друкувалися в літературних альманахах: «Радосинь» (випуск перший 1993), «Самоцвіти. Вірші педагогів України» (1996), «Радосинь: Антологія» (2004), «Сонячна мальвія: Радосиньці — дітям» (Вип. 1, 2005; Вип. 2, 2007), «Осіння книжка» (2009), «Зимова книжка» (2010), у газетах: «Корчагінець», «Жива вода», в «Українській літературній газеті» тощо.
Член літературного об’єднання «Радосинь» при Спілці письменників України (керівник Д. С. Чередниченко).
Автор і ведуча понад 50 передач на радіо «Культура» (2005-2011).
Учасниця хору «Гомін» (1986-1993) та кліросного хору Свято-Покровської Подільської церкви м. Києва (1996-2011).
Лауреат літературної премії ім. Олени Пчілки (2000).
В юності мріяла бути журналістом. Свої нариси, замальовки, етюди, роздуми на морально-етичні теми та кореспонденції друкувала в газетах «Молодь України», «Корчагінець», «Світло Жовтня», «Київський університет», «Жива вода», «Шлях перемоги», «Наша віра», «Слово "Просвіти"». Була позаштатним кореспондентом Хмельницької обласної молодіжної газети «Корчагінець» та Старокостянтинівської районної газети «Світло Жовтня» (1980-1985). Захоплюється фотографуванням. Фото публікувались у газеті «Слово "Просвіти"» і виданні «Церква і молитва в нашому житті» (2006). Інвалід по зору, член Українського товариства сліпих.

***

Наталія Євгеніївна Василенко — старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я» Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького.
Нагороджена грамотами та подяками, цінними подарунками місцевих органів влади.
У Дніпропетровському історичному музеї працює з 1 вересня 1983 р. на посаді старшого наукового співробітника літературного відділу. Була однією з тих, хто стояв біля витоків створення відділу.
Досліджує тему «Літературне та культурне життя Катеринославщини в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття». В ареалі наукових зацікавлень Наталії Євгеніївни — життєвий шлях і творчість І. Манжури, І. Труби, О. Єгорова, Г. Залюбовського, Т. Романченка, М. Вороного, Н. Дорошенко, Л. Сохачевської, родини Драгоманових-Косачів, Марка Вовчка та ін. літераторів Придніпров’я.
Завдяки Наталії Євгеніївни було повернуто історії ім’я Івана Труби.
Одним із магістральних напрямів наукової діяльності Наталії Євгеніївни є дослідження творчої спадщини (в першу чергу літературної) видатного українського вченого академіка Дмитра Івановича Яворницького (1855–1940).
Останнім часом із особливим захопленням досліджує український фольклор, передусім народні казки.