***

"Юні читачі!

Коли б спитали у вас, друзі, чи любите ви гарні віршики, хороші оповідання та казки, напевне, ніхто б не сказав — ні! Мабуть, ніде не знайшлося б такого хлопчика чи дівчинки.
Ось такі хороші вірші, які подобаються й запам’ятовуються малюкам, пише Марія Познанська. Вона дуже добре знає, як живуть її маленькі читачі, знає, що їх цікавить. Отак, наче веде їх за руки й показує: дивіться, скільки навколо цікавого!
Ось вірш про те, як зустрілися два задерикуваті півники і почали дзьобати один одного. Билися, билися, а потім взяли та й помирилися. Слухають діти цей вірш і думають: «Точнісінько так б’ємося часом і ми! Он як воно виглядає, коли глянути збоку!».
А ось пливе в небі хмаринка. Звідки вона взялася?
З далекого моря занесло хмарину,
Приніс її вітер, підгонив у спину.
Стомилась, заплакала хмаронька та
І сльози свої пролила на  жита,
На гай, на долини, —
Сльозини-перлини.
Не стало, не стало у небі  хмарини...
А ми засміялись, бо зелено скрізь,
І весело стало від хмарчиних сліз!
Гарно й весело живуть малюки в дитячому садочку. Вони разом граються, разом гуляють, всяке діло роблять укупі. А прийде новачок — він недовго сумуватиме в гурті!
Плачеш? Хочеться до мами?
Ой, не треба! Не скучай!
В нас ведмедик є і м’ячик,
Коник он стоїть в кутку.
Подивись, ніхто не плаче
У дитячому садку!
Отак легко і просто розповідає дітям Марія Познанська про дуже важливі й потрібні речі.
Є в неї хороша поема «На рідній землі». Гості з-за Карпат приїжджають у колгосп «Перемогу» подивитися, як у ньому працюють. Колгоспники водять гостей скрізь, усе їм показують — і поля, й садок з пасікою, і коней, і корів. Разом з усіма ходить маленький хлопчик. Це саме він і розповідає про все, що є в колгоспі, а головне про людей та їх працю.
Тьотя  Паша — гордість наша!
Знає весь Радянський край,
Що зростила тьотя Паша
Небувалий урожай.
Я дивитись теж ходив,
Ще таких не бачив див.
Брав руками я буряк,
А піднять не міг ніяк.
Цю поему перекладено багатьма мовами народів Радянського Союзу, а також за кордоном, — зовсім недавно її надрукували в Китаї.
Завжди буває так: коли людина щось дуже добре знає, вона може про це гарно і цікаво розповісти. Марія Абакумівна Познанська написала свою поему про колгосп так цікаво тому, що часто буває на селі і добре знає колгоспне життя. І сама вона з селянської сім’ї. Народилася 28 липня 1918 р. в селі Петрашівці на Київщині. Вчилася в Київському педагогічному інституті. Поетеса дуже любить дітей, постійно зустрічається з ними і пише для них нові твори.
Жив у Шепетівці піонер Валя Котик. Під час Вітчизняної війни він став партизаном і хоробро боровся з фашистами. Пам’ять про Валю Котика живе й досі. За героїчні подвиги йому посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Про подвиги Валі Котика, про його партизанське життя Марія Познанська написала поему. Вона так і зветься «Валя Котик». Ця поема теж друкувалась багато разів. її добре знають піонери та школярі України.
Вже п’ятнадцять років пише для дітей Марія Познанська. Вона створила за цей час багато хороших, цікавих книжок. Поетеса вчить своїх малих читачів любити працю, любити свою Батьківщину, бути чесними й хоробрими — отакими, як був Валя Котик.
У цій книжці зібрані найкращі вірші, які Марія Познанська написала для малюків.
Книжки—друзі людей. Ця книжка теж буде вашим хорошим другом.

Марія ПРИГАРА, 1960 р .

***

Вірші, які не старіють

«— Змалку зачарували мене вірші Кобзаря, — згадує Марія Абакумівна. — Вербу, що «похилилася над самою водою», поле, «як те море широке», я бачила щодня в рідному селі Петрашівці на Київщині... За городом у нас стояв крислатий столітній дуб — свідок мого захоплення Шевченком. Скільки разів прибігала я дівчинкою до того дуба з надією побачити Причинну або поплакати над долею скривдженої Катерини!
Вже ставши письменницею, Марія Познанська згадає це у своєму вірші «Незабутнє»:
Розуміть прекрасне, друзі,
Підказав мені Тарас...
Не густо було книжок у батьківській хаті: географія, старенький буквар без початку і кінця... Але «Кобзар» таки був!..
Дівчинка полюбила віршоване слово і сама починає римувати невправні пісні, підбирає до них «голос» (мелодію) і тайкома наспівує подружкам, соромлячись сказати, що придумала їх сама.
Коли Марії виповнилось 15 років, вона закінчила школу-семирічку і почала працювати в своєму колгоспі, в ланці, що вирощувала цукрові буряки. Пораючись біля землі, дівчина мріяла стати письменницею.
З часом Марія все помітніше почала відчувати, як їй бракує знань. І сіла за підручники. Вечорами поринала в книжки, а вранці бігла на поле...
Успішно склавши вступні іспити до Білоцерківського педагогічного технікуму, Марія Познанська в 1937 році стала студенткою. Саме тоді у місцевій газеті з’явився її перший  вірш; коротенький, вміщений на останній сторінці, він, мабуть, не привернув уваги читача, але той день був справжнім святом для майбутньої поетеси: вона вперше побачила своє слово надрукованим!
Почали збуватися заповітні мрії юності, відкривався шлях до творчості...
Та тут спалахнула Вітчизняна війна!
Марія Познанська виконує в тилу непомітну, але потрібну роботу — чотири роки працює рахівником у радгоспі.
По війні Марія Познанська повернулася на Україну. І знову потяг до знань, до подальшого зростання приводить її на студентську лаву — до Київського педагогічного інституту. Тепер можна було віддатися своєму покликанню — і молода жінка, навчаючись в інституті, відвідує літературну студію при журналі «Дніпро», пише перші вірші для дітей.
Саме тоді в житті майбутньої поетеси сталася подія, яка остаточно вирішила її творчу долю.
Було це в 1945 році. Кілька молодих поетів-початківців, серед яких була й нікому ще не відома Марія Познанська, зібралися в Спілці письменників на літературний звіт.
Головував на тому вечорі Павло Григорович Тичина. Він зацікавився віршами Марії Познанської, розпитав, звідкіля вона родом, де вчиться, і запросив її до себе додому, наказавши, щоб принесла все, що написала.
Свої вірші Марія Абакумівна старанно переписала у чистий зошит і понесла видатному поетові.
Людяний, делікатний, уважний до найменшого проблиску таланту, Тичина розібрав кожен вірш, по-дружньому порадив поетесі дещо доробити, дещо обережно виправив сам, і дав рукописові «путівку в життя».
І от в 1946 році перша книжка віршів Марії Познанської для дітей «Мій квітник» вийшла в світ. Її одразу помітили — і літературні знавці, і малі читачі. «Не віриться, що Марія Познанська — новачок, початківець у літературі, — писав тоді К. Чуковський в «Литературной газете» у статті «Удача и надежда». — У неї — зрілий, упевнений смак і такий ступінь майстерності, який набувається тільки досвідом».
Відтоді нелегка літературна праця стала основною професією Марії Познанської.
В наступні роки побачили світ нові її книжки: «Буду піонером», «Де сонце і квіти», «На рідній землі», «У колгоспі «Перемога», «Тьотя Паша», «Маленьким друзям», «Асканія-Нова», «Валя Котик», «Кольори», «Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Дуровська залізниця», «У нашому садочку», «Про білий халат і наших малят», «Ми зростаєм, наче квіти», «Що я знаю про метро?», «Про Білку, Стрілку та їхню мандрівку», «В нас поки що земні турботи», «Любій малечі про серйозні речі», «Дім на горбочку», «На тій землі, де ти ростеш», «Золоті руки», «Зелена повінь», «Жоржини цвітуть!», «Сонячна сопілка», «Чим пахне коровай?».
Поема «У колгоспі «Перемога» на Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей у 1950 році була відзначена першою премією. У цьому творі Марія Познанська цікаво й поетично розповіла дітям про колгоспне село; оповідь ведеться від імені сільського хлопчика. Невимушено, щиро, з гордістю господаря він знайомить читача із своїм колгоспом, з його трудівниками.
Життя йде вперед, і Марія Познанська не відстає від нього.
Ось у Києві почали будувати метро. У тунелях, по яких ще не мчали поїзди, де скрізь лунав тільки гуркіт земляних комбайнів, поетеса приглядалася до праці метробудівців і обмірковувала нову поему — «Що я знаю про метро?».
А от над світом пролунали позивні перших космічних радянських супутників, і письменниця відгукується на ці події поемою про двох «розвідниць» космосу — собак Білку й Стрілку.
Про що б не писала поетеса, кожний її твір читається з цікавістю і хвилюванням.
…
Поряд із великими творами поетеса написала багато віршів, у яких здебільшого оспівує природу. Вірші ці ніжні, образні, пройняті чарівною безпосередністю і щирим почуттям.
Взяти хоча б зворушливу «Хмарку» :
З далекого моря занесло хмарину,
Приніс її вітер, підгонив у спину.
Стомилась, заплакала хмаронька та
І сльози свої пролила на жита.
...А ми засміялись, бо зелено скрізь
І весело стало від хмарчиних сліз.
А ось кілька рядків із віршика «Всьому свій час»:
Всьому свій час! — почула я від мами.—
Була зима з глибокими снігами,
Та сонечко сніги ті розтопило;
Тепер поглянь — весна, настала мила.
«Всьому свій час» — час повертатися додому журавлям, щоб збудувати гніздечка і зростити діточок, час на зиму відлітати птахам у теплі краї. І ось закінчення вірша:
— Всьому свій час! — почула я від мами,
І грядочку засіяла квітками,
Щоб виростали квіти мої вчасно,
Щоб розквітали весело і рясно!
Такі вірші навчають дітей любити поезію, уважніше придивлятися до навколишнього світу, роблять дитину щирішою, добрішою на вдачу, чутливішою до краси.
У збірнику «Щоб ти був щасливий» вміщено все краще, що створила письменниця за тридцять років.
Цього року Марії Абакумівні Познанській виповнюється 60 літ з дня народження.
Не старіють її вірші, бо написані вони молодо й пристрасно, із справжньою любов’ю до нашої радянської дітвори».

Лідія КОМПАНІЄЦЬ, 1977 р .

***

У творчому розквіті

«…У першій книжці Марії Познанської яскраво виявилася характерна риса її творчості — бути не споглядачем, а діячем. Поетесі не властиве бездумне замилування природою, вона глибоко розуміє, що основою життя дитини є та несвідомо мудра і різноманітна діяльність, яка зветься грою, яка веде її до пізнання реального світу. Саме тому поезії Марії Познанської сповнені життя, кожна з них — своєрідний монолог дитини:
Я візьму граблі й лопату
Та зроблю грядки в саду,
Посаджу на них я м’яту,
Чорнобривці, резеду.
Герої поетичних розповідей Марії Познанської діють не серед вигаданих лісів і скель, а в містах і селах, де живуть, навчаються, працюють.
З книжечки «Мій квітник» і починається літературна біографія Марії Познанської. Було це у післявоєнні часи, коли дитяча література набувала нового розквіту, коли до її лав влилося чимало талановитих письменників, як от: Михайло Стельмах, Петро Дорошко, Платон Воронько, Леонід Смілянський, Богдан Чалий, Грицько Бойко, Лідія Компанієць, Лариса Письменна, Микола Упеник, Володимир Ладижець...
Упродовж наступних років з’являються нові збірки віршів Марії Познанської, серед яких «Буду піонером», «На рідній землі», «У колгоспі «Перемога», «Тьотя Паша», «Асканія-Нова», «Валя Котик», «Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Ми зростаєм, наче квіти», «Що я знаю про метро», «Про Білку, Стрілку та їхню мандрівку», «Любій малечі про цікаві речі», «Золоті руки», «На тій землі, де ти ростеш», «Жоржини цвітуть».
Навіть назви цих книжок свідчать, що поетеса вміє помічати нове у нашому житті, цікаво й дохідливо розповісти про нього дітям. Саме так, приміром, написано поему «У колгоспі «Перемога». Малий сільський хлопчина щиро й невимушено знайомить читача зі своїм колгоспом і його славними людьми. У розповіді малюка відчувається гордість за нове колгоспне село, вся вона сповнена чарівності й гарячого почуття.
А який привабливий маленький герой, син метробудівця Петро, як обізнано й дотепно розповідає він своїм одноліткам про все, що бачив під землею, а найперше — про незвичайні людські професії прохідника і бетоняра, монтажника і каменяра, про нові машини на будівництві київського метро («Що я знаю про метро»).
Багатством художніх знахідок, глибоким знанням природи і тваринного світу вражає книжка «Асканія-Нова». Надзвичайно цікавою була подорож дітей до цього незвичайного заповідника, де живуть рідкісні звірі й птахи:
...Із усіх кінців землі,
З кожної країни,
І великі, і малі
Тут живуть тварини.
Не за ґратами вони,
А на вольній волі.
Ходять смирно табуни
В степовім роздоллі.
Про складні речі, явища життя поетеса вміє сказати просто й дохідливо Літераторові, який пише для дітей, як нікому, слід знати свій матеріал, уміти здобути його з життя, скропити власним талантом і невтомною працею. Марія Познанська пише в реалістичній манері, не розраховує на здогади й асоціації читача. Вона творить художні цінності, що збагачують духовний світ дітей, збуджують у неї глибокі патріотичні і шляхетні почуття.
Читачам давно полюбилася героїчна поема Марії Познанської «Валя Котик», у якій пристрасно, з материнською ніжністю розповідається про життя і героїчну загибель чотирнадцятирічного партизана, шепетівського школяра, піонера Валі Котика, котрий посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Художня сила цього твору в тому, що поетеса зуміла глибоко осмислити документальні події. Майже ніде не відступила вона від тих відомостей, що дійшли до нас про мужнього піонера, не вдавалася до художнього домислу, якихось нових ситуацій, колізій. Просто вдихнула в поетичну тканину твору власний вражаючий ліризм, близький до сосюрівського, збагатила поему ліричними відступами, і твір зажив своїм життям.
До 60-річчя Великого Жовтня Марія Познанська видала книжку «Фортеця над Дніпром». Це схвильована віршована розповідь для дітей молодшого шкільного віку, присвячена робітникам київського заводу «Арсенал» імені В. І. Леніна. В основу твору покладено історичні документи. Художньо осмисливши їх, Марія Познанська розповідає, як зростала революційна свідомість арсенальських пролетарів, як вони першими в Києві виступили на захист робітничих Рад, як Володимир Ілліч Ленін особисто турбувався про «Арсенал» і допомагав робітникам. Лейтмотив книжки — «ми, живі, ніколи не забудем тих, хто поліг в боях за владу Рад!».
У збірці «Щоб ти був щасливий!» (1967), яка була своєрідним підсумком кількарічної поетичної діяльності Марії Познанської, є такі рядки, звернені до юного читача:
Щоб ти  був щасливий,— тобі  заповім:
Люби  Батьківщину всім  серцем своїм!
Найбільше у світі люби ти її!
Є інші держави, є інші краї —
А рідна Вітчизна у світі одна,
Для тебе, мій друже, як мати вона!..
Книжки Марії Познанської перекладено багатьма мовами народів нашої країни і за рубежем. Вони відзначаються мудрістю, глибоким знанням дитячої психології, емоційністю, теплотою і щирістю. Свій ювілей Марія Авакумівна зустрічає у розповні творчих сил. Тож побажаємо їй міцного здоров’я і нових поезій».

В. Г. ПУГАЧ, 1977 р .

***

«Еще кое-где притаился старый, слежавшийся снег, а земля уже готова была вот-вот проснуться, разбуженная лучами неутомимого мартовского солнца. Старый, видавший виды «газик» спокойно катил по старинной дороге из Киева в Чернигов, куда поэтесса Мария Аввакумовна Познанская вместе с коллегами ехала к детям — на открытие Недели детской книги. Дорогу, как часовые с обеих сторон, бережно охраняли столетние широкоствольные деревья. Сквозь эту сплошную аллею дорога бежала уже многие километры.
Мария Аввакумовна, долго, молча смотревшая на поля вокруг дороги, на разросшиеся лесополосы, близ которых уютно прикорнул снег, готовый напитать землю влагой, при виде рукотворной аллеи сказала задумчиво:
— Давно уже нет в живых тех, кто посадил эти деревья, а они растут, радуют людей. И нам тоже свое дело надо делать так, чтобы хотя бы частица его осталась в детских сердцах навсегда!..
И Мария Аввакумовна прочитала тихо, просветленно строки из своего стихотворения:
Спасибо людям, что взрастили лес!
За все дубы спасибо и за клены.
За рощи стройных сосен до небес
И милый всем наряд берез зеленый.
От суховеев сохнула б земля,
Похожею бы стала на пустыню,
А лес покличет тучу на поля —
И все живое радуется ливню.
И спутникам поэтессы, ее коллегам по литературе подумалось, что Мария Познанская, всем своим сердцем любящая родную землю, никогда не забывает, что она родилась в крестьянской семье, что земля только трудолюбивых людей награждает своими плодами, богатыми урожаями, шумящей зеленью рукотворных лесов. Так и в поэзии: каждая книга — неутомимый труд поэта, который он дарит читателям, как крестьянин — свой урожай...
…
Не так давно на заседании республиканской комиссии по детской литературе, когда стоял творческий отчет одного из известных прозаиков старшего поколения, писателя и партизана Кузьмы Гриба, Мария Познанская поблагодарила его в кругу детских писателей за давнюю, но никогда не забываемую помощь в трудную минуту: после войны школьный учитель Кузьма Гриб собрал молодой поэтессе среди своих коллег-учителей небольшую сумму, это дало ей возможность некоторое время не думать о куске хлеба, а писать стихи.
Мария Познанская настойчиво посещает студенческую литературную студию, ее видели и на каждом заседании студии республиканского литературного журнала для молодежи «Дніпро»...
Незабываем для нее творческий вечер начинающих литераторов в 1945 году в Союзе писателей Украины. Война унесла много талантов, в смертельных схватках с фашизмом погибли известные прозаики и поэты Советской Украины. Но война подняла к творчеству тех, кто, пройдя сквозь огонь и смерть, помнил о боевых товарищах, погибших в борьбе за правое дело. Они писали и за себя и за погибших побратимов. Фронтовое поколение писателей до наших дней — одно из самых активных в украинской литературе. Но даже среди поэтических голосов тех, кто прошел фронт, был заметен чистый, ясный и нежный голос детской поэтессы Марии Познанской.
…

Поэтесса писала о делах и заботах ребенка. Пусть пока он занят своим цветником, разводит в саду свои любимые цветы — все это труд, который непременно сформирует характер настоящего человека. В крохотном поэтическом объеме детского стишка Мария Познанская интересно и своеобразно решала моральные вопросы, учила детей быть дружными, заботиться о младших. В одном из стихотворений «Петушки побились» она рассказывает о драчунах-петушках, но разве это не разговор о двух мальчишках?
Петушок-разбойничек, что ж ты натворил?
Пете, крохе малому, голову разбил!
Как тебе не стыдно, кто слабее бить?
Я не стану, Петенька, нет, тебя любить!
И пшена не дам тебе, не налью воды.
Помирись-ка с младшеньким, сразу подойди!..
Петушки веселые скок — да за порог...
А я накрошила им сладких хлебных крох.
Образное видение автора помогает малышам понять многообразие мира, его красоту, развивает у детей фантазию. В крошечном стихотворении, всего из девяти строк, «Тучка» говорится о расплакавшейся тучке, которая пролила свои слезы на хлеба, на рощу и долины. Но дети радовались, смеялись, потому что всюду стало зелено и весело от тучкиных слез.
А вот как по-сказочному мыслит маленькая героиня стихотворения «Дом на холме». Холм этот высок и крут, но девочке совсем не тяжело подниматься на него, ведь ей помогает само солнышко:
А я с ним за руки взялась,
На горку сразу поднялась!
Образная, яркая мысль, важная по заложенному в ней смыслу, звучит в стихотворении «Всему свое время».
— Всему свой час! — мне говорила мама.
...Была зима с глубокими снегами,
Но солнышко снега те растопило,
 Весною стало радостно и мило!
А в небе летит клин журавлей, возвращающийся на родную землю. Без труда не обходятся птицы, они мастерят гнезда для своих будущих деток:
— Всему свой час! — мне говорила мама.
И грядку всю засеяла цветами,
Чтоб вырастали вовремя, как нужно,
Чтоб расцветали весело и дружно!
И нет сомнения, что со временем и дети — лучшие цветы в мире, раскроют свои таланты, подарят людям произведения вдохновенного труда, как сейчас в детстве растят и дарят своим родителям выращенные собственными руками цветы...
Много стихотворений, нежных и прекрасных, подарила Мария Аввакумовна Познанская детям.
Вскоре вслед за первым успехом к Марии Познанской пришел новый, еще больший: в 1949 году ее поэма для детей «Колхоз «Победа» была отмечена первой премией на Всесоюзном конкурсе Детгиза и Министерства просвещения РСФСР. А ведь в конкурсе приняли участие лучшие мастера детской литературы!
В творческом багаже поэтессы много тематических циклов. Она любит брать тему и разрабатывать ее в ряде стихотворений.
Таковы ее сборники «Аскания-Нова», «Про белый халат и наших ребят», «Про руки золотые», «Дуровская железная дорога» и другие книги.
В цикле «Про белый халат и наших ребят» поэтесса рассказывает о врачах-медиках, о медицинских профессиях, о «Скорой помощи». Ни один советский ребенок не останется без помощи, если он попадет в беду, заболеет:
В городе, в дальнем селенье — повсюду
Лечат врачи наши, добрые люди.
Взрослым помогут, а нужно — ребятам.
Слава же людям в белых халатах!
В сборнике «Дуровская железная дорога» поэтесса описывает известный номер с животными и птицами выдающегося советского мастера цирковой арены Дурова. Мария Познанская глубоко изучила психологию и природные способности дуровских зверушек и, очеловечивая их действия на игрушечной железной дороге, создала увлекательный стихотворный рассказ о животных и птицах. Почему же такие непохожие друг на друга животные и птицы вместе слаженно «работают» у Дурова? Автор отмечает: любовь и ласка замечательного дрессировщика — ключ к успеху в обращении с животными. Такими же автор хочет видеть и маленьких зрителей цирка Дурова.
Другого плана сборник стихотворений «Аскания-Нова». Мария Познанская рисует диких животных на воле, среди нетронутого уголка дикой природы на юге Украины, где собраны экзотические животные со всего земного шара. Автор знакомит с ними детей, рассказывает о повадках, особенностях, многообразии и удивительной красоте каждого животного и птицы. Нужно беречь природу, заботиться о живом на всей планете — такова идея книги.
В мир приходят новые поколения, они растут, учатся и в определенный момент перед каждым встает вопрос: «Кем быть?» Мария Познанская пишет цикл стихотворений о рабочих профессиях «Про руки золотые». Правда, это не рассказ для семнадцатилетних, как у Маяковского. Поэтесса написала свою книжку для дошколят. А разве им не интересно как можно больше узнать, услышать о разных мастерах своего дела. Вот, к примеру, стихотворение «Портной»:
Портному действовать не просто:
Семь раз отмерь, отрежь — лишь раз!
И чтоб костюм пошить по росту,
Нужна нам мерка в самый раз.
Одежда будет, как картинка:
Все по тебе — рукав и спинка.
Но на примерке, чтоб одеться,
Стой ровно и не смей вертеться!
Тут и мудрое правило «семь раз отмерь, а раз отрежь», здесь и точный адресат: маленький непоседа, которому все интересно у портного, но который может нечаянно испортить его труд. О многих профессиях рассказывает поэтесса — каменщике, шахтере, сапожнике, дворнике, садоводе, поваре, мебельщике, токаре, стеклодуве, цветоводе, но среди всех золотых рук мастеров своего дела Мария Познанская с особой теплотой пишет о хлеборобах:
На руках у них бывает
Пыль с землею, но вокруг
Каждый скажет, каждый знает:
Лучше нет, чем этих рук!..
Вам по вкусу паляницы
И баранки хороши,
Хлеборобу поклониться
Не забудьте от души!
Вчитываюсь в заключительную строфу стихотворения...
И в памяти возникает жаркий полдень на Полтавщине близ гоголевских родных Великих Сорочинцев. Бригада киевских писателей приехала прямо на поле в гости к хлеборобам, чтобы поздравить мастеров богатых урожаев с трудовой победой.
И хлеборобы встретили писателей душистым караваем из зерна нового урожая. По народному обычаю преподнесли его на полотняном вышитом красными петухами полтавском рушнике. А по краям рушника умелая мастерица старательно вышила:
Очень вкусны паляницы
И баранки хороши,
Хлеборобу поклониться
Не забудьте от души!
Низко поклонились и мы хлеборобам за их большой труд...
И подумалось мне, что наверное, вышивала этот рушник девушка, которая в детстве слышала и запомнила чудесные строки из книжки Марии Аввакумовны Познанской «Про руки золотые» (впервые она была издана в 1966 году). Мастерица, правда, немного переиначила начало строфы. А есть ли большая награда для поэта, если его стихотворение (хотя бы строка!) осталось в памяти народа, живет самостоятельной жизнью, учит мудрости, уважению к людям труда, к извечной человеческой профессии хлебороба!
В 1975 году Мария Познанская написала новую книжку для малышей о хлеборобах, назвав ее «Чем пахнет каравай». От имени детей она описывает родное колхозное село, рассказывает о наливающемся колосе, о том, что каравай пахнет работящими руками. Есть в нем и уже известное нам стихотворение «Хлеборобы».
Эта книга тоже нашла свою тропку к сердцам малышей.
…
О неутомимом поиске нового, о тематическом многообразии свидетельствует каждая поэма Марии Познанской. «Что я знаю о метро» — это поэтический рассказ о создании подземной электродороги в Киеве. Поэтесса рассказывает о тяжелом и опасном труде рабочих, укрощающих киевские подземные реки, грунты-плавуны; это одновременно и повод рассказать о древнем Киеве и современном, о красавицах-станциях «Арсенал», «Крещатик», «Днипро». Это особенный талант уметь опоэтизировать технику, явления нашей действительности, которые стали привычными, будничными, но собранные в сюжетном рассказе, они представляют маленьким читателям ярко и убедительно наш образ жизни».

Юрий ЯРМИШ, 1982 г.

***

Любій малечі про цікаві речі

«Так назвала одну із своїх поетичних збірок для дітей Марія Познанська. Підбираючи заголовок до свого вступного слова до пропонованої оце книжки її вибраних творів, я й вирішив зупинитись на тій назві. Бо, як на мій погляд, вона стисло і влучно — що й годиться заголовку — передає основне: для кого, як і про що пише свої твори відома українська дитяча письменниця.
Безсумнівно, що й ти, шановний юний читачу, навіть маючи ще й поки невеликий досвід спілкування з художньою літературою, вже можеш досить впевнено сказати, які книжки викликають у тебе інтерес, які твори ти залюбки читаєш. Вочевидь, при цьому насамперед відзначиш: щоб читалися легко, були зрозумілі, щоб у них розповідалося цікаво і про цікаве для тебе.
У цьому ти й сам зможеш переконатися, коли познайомишся навіть лише з оцією книжкою вибраного Марії Познанської, яка ось уже понад сорок років працює в українській дитячій літературі. Плідно працює. За цей час нею опубліковано десь з чотири десятки поетичних збірників, адресованих дітям. Оригінальних, тобто вперше друкованих. Бо немало її творів потім неодноразово перевидавалися рідною мовою, а також виходили в перекладах на братні мови народів нашої країни, деякі зарубіжні. Отож загальна кількість видань творів письменниці значно більша.
Чому ж твори її користуються такою незмінною популярністю в юного читача? Відповідаючи на це питання, варто сказати, що Познанська добре знає своїх юних читачів, знає, чим і як вони живуть, що їх цікавить, хвилює, захоплює... Варто сказати і про її вміння розповідати про цікаві для дітей речі просто, дохідливо і поетично. Та це ще не буде достатня відповідь на поставлене питання. Бо головніший із «секретів» її успіху в юної читацької аудиторії полягає, безперечно, в тому, що Марія Познанська по-справжньому любить дітей, душею вболіває за те, щоб росли вони здоровими, щасливими, достойними людьми.
Ті якості якоюсь мірою вже відчувалися в першому поетичному збірникові письменниці «Мій квітник» (1946). До речі, ще тоді, на зорі її літературної діяльності, це було відзначено відомим майстром дитячої літератури Корнієм Чуковським. Із зростанням і змужнінням її таланту вони розвивались, міцніли, все повніше і виразніше проявлялись.
І це в творах найрізноманітнішої тематики, яку освітлює письменниця. А вона пише, власне, про все, що цікавить «любу малечу», що їй потрібно знати, аби рости, пізнавати світ, ставати справжніми людьми, достойними громадянами своєї соціалістичної Батьківщини.
Один з дослідників творчості письменниці Ю. Ярмиш пригадував, як одного разу їхала група літераторів з Києва до Чернігова. І як, дивлячись на столітні дерева, що росли пообіч дороги, Марія Авакумівна задумливо сказала: «Давно вже немає в живих тих, хто посадив ці дерева, а вони ростуть, радують людей. І нам теж своє діло треба робити так, щоб хоча б частка його залишилась у дитячих серцях назавжди!..»
І сама вона в своїй творчості незмінно прагне чинити тільки так. Через що й написані з добрим знанням справи, написані з любов’ю, душевним хвилюванням її твори знаходять зацікавлене, захоплене сприйняття читачів.
Чи то будуть мальовничі поетичні розповіді про рідну землю, її чарівну природу, непередавану красу, одухотвореність, високий смисл яких допомагає поетеса побачити, відкрити для себе своїм малим читачам (збірки: «Мій квітник», 1946; «Де сонце і квіти», «На рідній землі», 1950; «Про чудо-ліс, що на полі зріс», 1956; «У нашому садочку», 1958; «На тій землі, де ти ростеш», 1968; «Зелена повінь», 1970 та ін.). Чи то буде веселе, захоплююче віршоване оповідання про потішних і славних птахів і звірят, яких любов і ласка видатного нашого дресирувальника Дурова «навчили» отак артистично виступати на цирковій арені, викликаючи в дітвори щиру радість і любов до себе («Дуровська залізниця», 1958). Чи розповідь про зібраних мало не з усього світу таких цікавих і незвичних для нас диких тварин, які в умовах природного заповідника в південно-українському степу так вільно почувають себе («Асканія-Нова», 1954).
Чи то будуть численні твори поетеси про трудові професії («Про золоті руки», 1966; «Що я знаю про метро», 1961; «Чим пахне коровай», 1975), про годувальників, народних трудівників-хліборобів («У колгоспі «Перемога», 1949; «Тьотя Паша», 1951 та ін.), про те, як поступово, привчаючись до праці, оволодіваючи тими чи іншими трудовими навичками, вміннями, ростуть і мужніють юні герої («Ми зростаєм, наче квіти», 1960; «Любій малечі про цікаві речі», 1964; «В нас поки ще земні турботи», 1963)...
Справді, читаючи оці та інші твори Марії Поз¬нанської, багато про що корисне, цікаве, потрібне для тебе дізнаєшся ти, юний друже. А головне — вони якось природно, мовби непомітно, без надокучливої «повчальності», а воднораз по-доброму, мудро і проникливо вчитимуть тебе бачити красу оточуючого світу, любити рідну землю і людську працю, яка творить мир і достаток, розуміти високе призначення людини-трудівника. Зрозуміло, щоб так писати про все це, треба й самому відчувати себе невідривною кровною частинкою трудового на роду, вірною дочкою-патріоткою рідної Батьківщини.
В Марії Познанської ці відчуття природні. Народилася Марія Авакумівна в селянській родині в селі Петрашівці на Київщині. Народилася влітку вікопомного 1917 року — року Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка відкрила нову епоху в історії трудового народу. Ті обставини стали визначальними в усьому її подальшому житті, бо це ж рідна Радянська влада відкрила перед дітьми трударів широкі шляхи до світла, знань, творчості, це ж Радянська влада небачено піднесла авторитет кожного трудівника.
Як і всі селянські діти того часу, Марія змалку привчалась до праці, привчалась шанобливо ставитись до умільців-трударів. І з юних літ мріяла про педагогічну роботу. 1937 року вона поступає на дошкільне відділення Білоцерківського педучилища.
І вже й тоді починає тягнутися до художньої творчості. Навіть перші спроби тут робить: 1939 року журнал «Жовтеня» друкує її перші вірші для малих.
Але то ще не був початок творчого шляху. Грянула війна. Марія Авакумівна евакуюється в радянський тил, працює в радгоспі. Після повернення до Києва в 1945 році вступає до Київського педінституту. Б 1946 році виходить друком її перша поетична збірка. А вже на початку 50-х років, маючи близько десятка поетичних збірників для малих читачів, стає визнаною українською дитячою письменницею. Серед її творів уже були й поеми «На рідній землі» та «У колгоспі «Перемога». Разом з пісеньками поетеси (а їх чимало нею написано, і вони давно залюбки співаються нашою дітворою) ці твори в перекладі на російську та деякі інші братні мови вже тоді вийшли на широкого всесоюзного читача.
Поему ж «У колгоспі «Перемога» було відзначено першою премією на Всесоюзному конкурсі.
Значне місце в поезії Марії Познанської займають і твори, в яких оспівуються подвиги юних героїв-піонерів у грізні роки Великої Вітчизняної війни. То ж вона, Марія Авакумівна, першою розповіла читачеві про відважного юного партизана Валю Котика, який героїчно загинув у бою з ворогами. З великою любов’ю, відчутно і зримо змальовано у поемі «Валя Котик», що вийшла 1954 року, образ мужнього піонера. Поруч з дорослими він відважно бився з окупантами, здійснив достославний подвиг. Ця поема багато разів перевидавалася, вона й сьогодні вважається одним з кращих творів нашої дитячої літератури про відважних героїв Вітчизняної війни.
Близька їй за темою також поема «Жоржини цвітуть!» (1970), присвячена подвигові колишнього учня київської 110 середньої школи, героя-піонера Казика Гапоненка, безстрашного зв’язкового керованого Іваном Кудрею київського підпілля у роки фашистської окупації.
Не маю сумніву, що й цю поему ти, юний друже, також прочитаєш з великим, непослабним інтересом. Адже сюжет у ній розвивається напружено і динамічно. Головне ж — так привабливо і тепло змальовані образи безстрашних радянських патріотів — юного Казика Гапоненка, старших підпільників Івана Кудрі (Максима), Раїси Окіпної, Жені Бремер.
На прикладі героїчних сторінок нашої історії (революційної боротьби робітників київського «Арсеналу» за владу Рад) художньо і проникливо розробляє тему патріотичного виховання Марія Познанська і в віршованій розповіді «Фортеця над Дніпром» (1977).
За цей твір, а також за поетичний збірник «Щоб ти був щасливий», до якого ввійшли поеми «Валя Котик», «Жоржини цвітуть!», «На тій землі, де ти ростеш», інші твори, Марії Познанській було присуджено літературну премію імені Лесі Українки (1978).
Заслужено присуджено, адже її творчість — то захоплюючий художній «підручник життя, який так багато корисного, потрібного, цікавого відкриває ось уже не одному поколінню малих читачів».

Кость ВОЛИНСЬКИЙ, 1987 р.

***

«Певно, і сама Марія Познанська не передбачала, що назва однієї з її дитячих книжок «Любій малечі про цікаві речі» стане не лише крилатою фразою, а й ключем до всієї її мудрої, доброї і щедрої творчості. Педагог за фахом, і патріот за покликом душі, письменниця при всій її скромності, розуміла, що саме дитяча література стоїть біля колиски народу, що від нібито простенького, нехитрого дитячого віршика залежить, чи виросте з Дитини — Людина. Повноцінна й повноправна, свідома своєї ролі, обов’язку і місця на рідній землі. А тому ненав’язливо, як мама, як добра бабуся, лагідно нашіптувала юній людині простий секрет людського щастя:
Щоб ти був щасливий - тобі заповім:
Люби Батьківщину всім серцем своїм!
І цілі покоління українців, які виростали на добрих і цікавих книжках Марії Авакумівни Познанської, приймали на віру її пораду. Вона ж у свою чергу намагалася зі своїми малолітніми читачами не сюсюкати, а говорити про справді серйозні, навіть сокровенні речі, але так, щоб їм було про те не тільки цікаво слухати, а й легко уявляти себе учасниками подій чи то давно минулих, чи сьогочасних. Її поезії вчили співпереживати, шанувати, любити, гордитися, бути не споглядачем, а діячем.
У 1946 році з благословення Павла Григоровича Тичини виходить перша книжечка юної поетеси «Мій квітник», в якій яскраво виявилася характерна риса її творчості: через гру вести маля до пізнання реального світу. Саме тому з’яву Познанської помітили не тільки читачі, а й такі знані майстри дитячої літератури , як С. Маршак і К. Чуковський, який на сторінках «Литературной газеты» виступив із розгорнутою рецензією. Він, зокрема, відзначив, що у Познанської - зрілий, впевнений смак і такий ступінь майстерності, який приходить лише з досвідом. А в 1947 році її приймають в ряди членів Спілки письменників України.
Заохочена високою похвалою, талановита поетеса освоювала верховини майстерності, виходила на нові тематичні простори, націлювала себе на великі, соціально вагомі твори — поему, віршовану повість.
Одна за одною з’являються нові збірки віршів М. Познанської: «Буду піонером» (1948), «Де сонце і квіти», «На рідній землі», «У колгоспі «Перемога» (1950), «Тьотя Паша (1951), «Маленьким друзям» (1953), «Асканія-Нова», Валя Котик», «Кольори» (1954), «Про чудо-ліс, що на полі зріс» (1956), «Дуровська залізниця», «У нашому садочку» (1958), «Про білий халат і наших малят» (1959), «Ми зростаєм, наче квіти» (1960), «Що я знаю про метро» (1961), «В нас поки ще земні турботи» (1963), «Любій малечі про цікаві речі» (1964), «Дім на горбочку» (1965), «Про золоті руки» (1966), «Щоб ти був щасливий» (1967), «На тій землі, де ти ростеш» (1968), «Жоржини цвітуть», «Зелена повінь» (1969), «Сонячна сопілка» (1970), «Чим пахне коровай» (1975), «Фортеця над Дніпром», «У садочку колосочку (1980), «Всьому свій час» (1983), «Жоржини цвітуть» (Вибрані твори, 1987) та багато ін.
Навіть назви цих книжок свідчать, що поетеса вміла помічати нове у житті й розповідати про нього дітям. Особливо боліла Марію Авакумівну тема минулої війни і участь у ній українських дітей. У свою творчість Марія Познанська сміливо вводить документалістику, реальні історичні події й персонажі. Так з’являється героїчна поема «Валя Котик», у якій пристрасно, з материнською ніжністю автор розповідає про життя і героїчну загибель чотирнадцятирічного партизана, шепетівського школяра, поема «Жоржини цвітуть», присвячена колишньому учневі 110-ї середньої школи м. Києва Казимирові Гапоненку — безстрашному зв’язковому київського підпілля, яким керував Іван Кудря. Власне пише Познанська про те, що сама пережила. А пережила вона багато…»

Галина ТАРАСЮК, 2007 р.

***

Можна сказати, що Марію Познанську (1917-1995) в літературу увів за руку Павло Григорович Тичина. Він мав дивовижний пошуковий інстинкт на молоді таланти. Додому поет одержував майже всі газети, що виходили в Україні. У них виловлював обдарованих і вже стежив за ними. А цього разу звітували молоді у Спілці. І поет звернув увагу на несміливий голосок Марії. Потім допоміг їй, поредагував, підказав. І так з’явилася перша її книжка «Мій квітник» (1946).
Вихід книжки прихильно вітала критика. Навіть класик російської дитячої літератури Корній Чуковський помітив і писав у «Литературной газете»: «Не віриться, що Марія Познанська — новачок. У неї зрілий, впевнений смак і такий ступінь майстерності, який звичайно досягається досвідом. Майже кожен її вірш — надзвичайно стислий. Шість або вісім рядків — її основна норма».
Народилася Марія Аввакумівна 1917 року в селі Петрашівцях на Київщині. Сільська школа, потім Білоцерківське педучилище. Пробує складати віршики, пісеньки. Вона вслухається в музику віршованого слова. Захоплено читає художню літературу. У війну була в евакуації. З 1945 року вона студентка Київського педінституту. Відвідує літературні студії при журналі «Дніпро».
Вже у першій книжці «Мій квітник» проявилися її особливі довірливі інтонації, бездоганна віршобудова. Саме те, що викликає у дошкільнят зацікавлення. Нехай ще тематика віршів не широка — квіти, дерева, птахи, звірі. Але з їхньою допомогою авторка відкриває віконця у великий світ.
І виходить це в неї не вимушено, природньо. Бо й сама вона закохана у природу. «А навколо сонце, квіти, гай шумить». Глибоке відчуття злиття з природою породжує захоплення, подивування чарами довколишнього світу:
Із зеленої сорочки,
Що зіткав весною гай,
Білі дивляться дзвіночки.
Як зовуть їх — угадай?
Це конвалії у гаї...
Адресація її віршів конкретна — діти дошкільного віку. Тому їм повинні бути зрозумілими запропонована поетична картинка, настрій, сприйнятними ритміка, мелодійність:
Ходять лелеки по лузі,
Ходять лелеки у тузі:
Завтра у вирій далекий
Будуть летіти лелеки.

М. Познанська у розмові з дітьми уникає менторства. Вона добирає цікавий сюжет, перевтілюється у маленьку літературну героїню чи героя і розкриває дітям зміст понять «добре» та «погано»:
Півнику-розбійнику, що ти наробив?
Півникові меншому голову розбив!
Як тобі не соромно меншенького бить?
Я не буду, півнику, більш тебе любить!
І пшона не дам тобі, не наллю води.
Помирися з меншеньким, зараз підійди!
Помирились півники і пішли в садок...
А я їм насипала з хліба крихіток!
50-і, 60-і роки відзначаються значною творчою активністю М.Познанської. У неї виходить близько двох десятків книжок. Серед них «Маленьким друзям» (1953), «На рідній землі, де ти ростеш» (1955), «Про чудо ліс» (1956), «Дуровська залізниця» (1957), «Ми зростаєм, наче квіти» (1960), «Асканія-Нова» (1965) та ін. З’являються розгорнуті сюжети, що складаються з низки маленьких картинок, об’єднаних одним цілим, як от «Дуровська залізниця», «Асканія-Нова». Забавно працюють на Дуровській залізниці (Дуров — дресирувальник звірів) прибиральниця Слониха, контролер Какаду, бригадири Чаплі, начальник Пелікан. І безліч пасажирів. Ось порушники правил переходу колії:
Громадяни Гуси,
Штрафувать вас мусим! —
Гуска каже: — Го-го-го!
Ми ж пройшли разок всього!
Нарешті всі усілися. «Помчався поїзд вдаль».
Пізнавальною є книжечка «Асканія-Нова» про екзотичних тварин, що живуть у заповіднику. Той же короткий вірш про кожного мешканця і цікава характеристика поведінки або зовнішнього вигляду. Тут і страуси, і плямисті олені, бізони, журавлі у вінчику та ін.
Чимало уваги приділяє поетеса темам виховання дітей у садку і вдома. Тут вона виступає і в ролі мами, і в ролі виховательки. Окрім традиційного прищеплення навиків праці порушуються питання правил поведінки, поваги до старших:
Правда ж, мамо, я великий?
Сам взуваю черевики,
Зашнуровую шнурочки,
Сам вбираюся в сорочку,
Сам лице і руки мию,
Сам зачісуватись вмію,
І не плачу я ніколи...
Скоро вже піду до школи!

З середини 50-х років М.Познанська вирішила підняти вікову планку, адресуючи свої вірші школярам. Почала писати поеми. І втратила свою інтонаційність. Поеми «Валя Котик» (1954) — заримована біографія хлопчика — Героя Радянського Союзу Валі Котика. І хоч поетеса вивчала матеріали з життя хлопця у Шепетівці, зустрічалася з його матір’ю, друзями, однак поетичності у поеми нема. Багато в ній випадкових речень, слів, неоковирних виразів, приблизних рим. Ось Валя звертається до уявного образу Павки Корчагіна:
Містом підемо усюди,
Де у тополях квартали...
Всі шепетівські люди
Як би тебе вітали!
Не знаходить письменниця потрібних виразів для опису війни. Села, міста і поля «нищить фашистський снаряд», стогне земля, «кулі летять, як град». Так само для опису розповсюдження листівок, останнього бою хлопця:
Кулемет є не один...
І стає охороняти
Склад той Котик Валентин.
Документальні розповіді про малих месників були популярними тоді. Ними зачитувалися. Мала успіх у читачів і поема «Валя Котик», збиралися читацькі зустрічі, піонерські лінійки. У них брала участь і поетеса. Збуджена, схвильована вона приїздила з таких зустрічей, розповідала, хвалилася... Але літературними знахідками поема «Валя Котик» похвалитися не могла.
А в критиці дискутується тема, чи не досить зайчиків у літературі для дітей. Треба, мовляв, активніше звертатися до суспільно важливих тем. З цих причин, чи може якихось інших, тільки М. Познанська почала відходити від своїх улюблених малят.
Поема «Жоржини цвітуть» (1972) присвячена київському піонеру Казику Гапоненку, який був зв’язковим підпілля у час війни. За переказом біографічних даних хлопця авторка втрачає поетичне мислення, образність. Розповідь не тримається логічного розвитку, трапляються необов’язкові фрази:
У сорок третьому, зимою,
Не стало Казика в живих...
Це вже було перед весною.
...Кінчався лютий, танув сніг.

Така ж і поема «Фортеця над Дніпром» (1981) про київський завод «Арсенал», за який борються Ленін і мало не вся Росія, більшовики й петлюрівці.
Більшає у віршах М. Познанської голої публіцистики: Кремль, Герб, Прапор, Батьківщина. Суспільство дає митцям завдання створити для дітей книги профорієнтаційного плану. Не стояла осторонь і М. Познанська. Соціальне замовлення вона виконала, написавши книжечки «Про білий халат і наших малят» (1959), «Про золоті руки» (1966) та ін.
Та був у М. Познанської ще один вид діяльності — громадський.
Заходить, бувало, у видавництво і просто з порогу: «Треба допомогти шепетівському музею Валі Котика. Треба також, щоб його ім’ям був названий корабель».
В інший раз: «Черстві люди хотять закрити музей Казика Гапоненка в школі № 110. Вони ж нічого не розуміють, як це важить у патріотичному вихованні школярів. Давайте будемо рятувати становище».
І допомагали, і рятували...
1978 року М. Познанська удостоєна премії ім. Лесі Українки.
У 80-і роки поетичний голос М. Познанської згасає. До свого 70-ліття вона спромоглася укласти збірочку вибраних творів «Жоржини цвітуть» (1987).
1995 року Марія Познанська померла».

Віктор КОСТЮЧЕНКО, 2009 р .