Марії Познанській — 95!
16 липня 2012, 16:27   Автор: Наталя Марченко

Марія ПознанськаПисати про поезію завжди важко, бо це мистецька царина, де вподобання і навички та душевна настроєність читача важать чи не більше, ніж обдарування автора. Щодо поезії для дітей — ще важче, бо жоден дорослий не спроможний бачити світ по-дитячи і чути Слово як Дитина. Поезія дитинства полишає нас із віком і тому, певно, так жаль, коли в просторі навколо тебе зникають вірші, які бавили, розраджували і вчили тебе малого…

…Здається, що фрази «Люби і знай свій рідний край» чи «Любій малечі про цікаві речі» були завжди, ніби тільки так і можна сказати — просто і зрозуміло. Але у цих слів є авторка — чудова, незаслужено призабута останнім часом в Україні поетеса Марія Авакумівна Познанська, яка належить до тих рідкісного обдарування авторів, які впродовж життя писали виключно для дітей. Час, відпущений їй Богом — від 1917 р. по 1995 р. — майже точно співпав із часом буття України «радянської». Поетеса народилася і виросла разом із новою країною, разом із нею пережила воєнне лихоліття, нелюдське напруження відбудови, розквіт і затухання…

Як і більшість колег по перу (зрештою, як і її великий учитель Павло Тичина), Марія Авакумівна невтомно відгукувалася на «злобу дня». І мало-хто серед моїх ровесників із перших слів не згадає «прилиплі до язика» зі шкільної лави рядки:

Хто це дивиться на мене
Із портрета на стіні?
Це Ілліч, наш рідний Ленін
Усміхається мені…

(«Рідний Ленін»).

Так само легко зринають у пам’яті її віршовані документальні оповіді про піонерів-героїв («Валя Котик», «Жоржини цвітуть»), відважних арсенальців («Фортеця над Дніпром») чи основні символи та реалії «радянського життя» («На тій землі, де ти ростеш», «У колгоспі «Перемога»).

Але поряд із такими, обов’язковими в своєму часі текстами, пам’ятаються чудові, ніби вихоплені з власних дитячих спогадів рядки:

Спи, моя мамо!
Нехай тобі сниться
В нашому полі висока пшениця…
(«Спи, моя мамо!»)
,
або ж :
Правда ж, мамо, я великий?
Сам взуваю черевики,
Зашнуровую шнурочки,
Сам вбираюся в сорочку,
Сам лице і руки мию,
Сам зачісуватись вмію,
І не плачу я ніколи...
Скоро вже піду до школи!

(«Правда ж, мамо, я великий?»).

У цих віршах зачаровує непідробна простота й влучність авторської інтонації. Бо саме так — безхитрісно й щиро — звучить жива поезія дитячого мовлення, в якому важить не вишуканість і багатозначність образу, а емоційна правдивість і недоступна дорослим праведність світовідчуття. Так, діти ніколи не повчають одне одного. Навіть коли повторюють за дорослими «правильні» повчальні фрази. Їм просто цікаво бути тут і нині — споглядати, реагувати, чинити по-своєму чи слідом за іншими. Для дитини життя вартісне та цікаве саме собою і завжди йде на добре. Цей стан дитячого — довірливого й неконфліктного буття напрочуд тонко вловлений у кращих віршах Марії Познанської:

Півнику-розбійнику, що ти наробив?
Півникові меншому голову розбив!
Як тобі не соромно меншенького бить?
Я не буду, півнику, більш тебе любить!
І пшона не дам тобі, не наллю води.
Помирися з меншеньким, зараз підійди!
Помирились півники і пішли в садок...
А я їм насипала з хліба крихіток!

(«Півники побились, потім помирились»)

Героїня поезії поводиться по-дорослому правильно, але любляче, «як мама» (розбороняє, робить зауваження, навіть лякає найстрашнішою карою — «не буду любить»). У її ставленні немає і крихти гнівного засудження, лише любов і тривога, бо трапляється всяке і головне — повестися як слід — вибачитися, загладити вину й продовжити гру-життя далі…

Тією само інтонацією пронизані всі кращі вірші М. Познанської, присвячені буттю малюків у дитячому садочку (скажімо, образок «У Кості на іменинах» змальовує дитячі виступи на Дні народження друга, лагідний «Здрастуй, хлопчику маленький!» — звернений до дитини, яка вперше переступила поріг садочка тощо). Щиро, з живими інтонаціями природної мови шляхом внутрішнього діалогу героя розповідає авторка про гру дитини як її життя у віршах «Що зварити?» (дівчинка розмовляє з ляльками про «меню» майбутнього «обіду»), «У нас прання» (дівчатка зорганізували прання лялькового одягу), «Наш коник» (про іграшкового коня, який не їсть ні трави, ні хліба й тим завдає жалю малим «господарям»). Гадаю, поетеса зверталася до цієї проблематики не лише тому, що як педагог добре знала буденні потреби дитсадків і намагалася допомогти вихователеві у щоденній копіткій роботі (чудова інсценівка для дітей старшої групи «Прощавай, садок дитячий!» й сьогодні з успіхом може бути використана в дошкільній освіті!). Насамперед, її приваблювала можливість поетизувати окремішнє життя дитячого колективу та дитини в ньому (уже йшлося про класичний «Правда ж, мамо, я великий?», не менш чарівна та справжня маленька Маринка з вірша «Моя ляля» чи «Кіндрат із Черкас» і «Ваня з Криму», які побраталися в дитячому будинку). Водночас, окремі вірші вражають своєю, сказати б, «прикладною мораллю» («Що киця любить, а що — ні») та певною приземленістю, скажімо, ніжно звертаючись до матусі, дитина послідовно перераховує усе, за що ту слід любити («Моїй мамі»).

Взагалі, світ героїв Марії Познанської напрочуд великий і діяльний. На відміну від сучасних нам персонажів дитячої поезії, діти в її творах повсякчас перебувають в колі дорослих проблем і дорослого світу як такого. Вони добре знають, що і де саме роблять їхні батьки, чим живе громада (дитсадка, колгоспу, міста, країни зрештою) та як облаштований світ довкола. Саме цю здатність поетизувати реальну буденність дорослого життя, просто і ясно описувати процеси щоденної праці та пояснювати найпростішими словами сенс і значення всього, що відбувається в довколишньому дорослому світі, неодноразово наголошували всі, хто будь-коли аналізував творчість Марії Познанської (див. «Додаткова інформація»).

М. Познанська. "Що я знаю про метро"Можна дискутувати, чи потрібно пояснювати наймолодшим політичні реалії оточуючого, але беззаперечно добре, коли дитина знає, чим насправді живе її родина, якою працею здобуваються блага, а не лише вчиться їх «грамотно» споживати. Відтак, переконана, що й сьогодні у виховній практиці доречними будуть вірші Марії Познанської, присвячені людям різних професій, та віршовані оповіді про довколишнє. Скажімо, своєрідна віршована оповідка «Що я знаю про метро», хоч і не вирізняється якимись небуденними поетичними знахідками, дає змогу поряд із маленьким Петриком і його татом-метробудівцем пройтися таємничим підземним світом Київського метрополітену, побачити, що там насправді відбувається, як усе влаштоване, хто працює тощо. Добірна мова, точні влучні рими, чітка динамічна ритміка — усе працює на те, аби зацікавити дитину оточуючим, показати, яким незвичайним може бути звичайний світ довкола.

Про різні професії М. Познанська писала багато та зі смаком («Про білий халат і наших малят», «Про золоті руки» та ін.), але тема М. Познанська. "Чим пахне коровай". Обкладинказнайомої їй із дитинства селянської праці поетесі найближча («Чим пахне коровай», «У колгоспі «Перемога» та ін.). Звичайно, сьогодні ідея колективного господарювання сприймається далеко неоднозначно, але чи є це приводом, щоб відмовитися від чудових віршованих мініатюр, із яких поетеса виклала це монументальне панно українського села в його взірцевому благополучному ідеалі?! Симпатичні настроєві вірші «Про бичка Красуня», «Пастушок» тощо, як і стислі точні описи основних сільськогосподарських професій (скажімо, агроном), виробничих зон (лан, сад, пасіка, ферма, тік), тварин (коні, свині, гуси, воли, вівці) цілком можуть бути повернуті до життя. Хоча, звичайно, піднесені розповіді про «тьотю Пашу — гордість нашу» (йдеться про Пашу Ангеліну), славослов’я з приводу державної «турботи» про село та «ясних променів» із Московського Кремля нічого крім гіркої посмішки не викликають. Так само з іронією сприймається нині написана до хрущовської «кукурудзяної революції» книжечка «Про чудо-ліс, що на полі зріс», у якій маленька Оля натрапляє на диво-зарості на рідних полях і з уст ланкової-орденоносиці дізнається про всі переваги вирощування кукурудзи в масштабах країни.

На окрему розмову заслуговує пейзажна лірика Марії Познанської, адже саме у цьому жанрі вона народилася як поет і була визнана таким неперевершеним ліриком українського слова як Павло Тичина. Певно, співець «сонячних кларнетів» відчув близькість делікатної прозорої поетичної палітри Марії Авакумівни до своєї власної. Та якщо Павло Григорович вражає читача неймовірним звукописом, майже невловимим флером чарівності поетичного слова, М. Познанська дивує природністю кольорів, справді дитинною точністю відтворення картини світу, як ось у цьому винятково «київському» вірші:

Зацвіли каштани
У моєму місті:
Золотистим цвітом
Зарясніли в листі.
Цвіт такий хороший
Аж вбирає очі!
Зацвіли каштани
Вчора, опівночі.
А під ними ходять
Вулицями люди.
Зацвіли каштани
Тут і там — усюди
Холодку багато,
Пахощів багато...
У моєму місті
Гарно, як на свято!

(«Зацвіли каштани»)

М. Познанська. "Асканія-нова". ОбкладинкаПрирода завжди змальовується поетесою через прозорі, легко помітні та впізнавані для малюка ознаки (скажімо, у відомому вірші «Весна» це — струмки, що течуть із узвиш, теплий вітер, проліски та ранній передзвін птахів). Водночас, кожний її вияв — будь-то квітка («Мій квітник» та ін.), тварина («Дуровська залізниця», «Асканія-нова» та ін.) чи пора року («Сонячна сопілка», «Всьому свій час» та ін.), попри предметність і об’єктивність змалювання, знаходять у ліриці М. Познанської своє неповторне художнє нюансування (скажімо, «засмаглий Липень / В новім солом’янім брилі», «На стрункій, високій ніжці, / Біля річки, на лужку, / У косинці-білосніжці / Стрів я квітоньку таку» тощо).

На жаль, навіть кращі вірші Марії Познанської з часом редукувалися не лише в пам’яті читачів, а й в публікаціях рецензентів і дослідників. Так, хочеться нагадати, що один із найчастіше цитованих упродовж останніх десятиліть віршів «Щоб ти був щасливий», окрім зазвичай повторюваних початкових рядків: Щоб ти був щасливий — тобі заповім: / Люби Батьківщину всім серцем своїм! має інший, заключний мотив: Вклонися народу низенько до ніг, — / Без нього й хвилинки ти б жити не зміг. Натомість, у поезії «Спи, моя мамо!» зникли перші рядки, де просто й напрочуд людяно розкрито, як саме виявити свою любов вчинками (маленька героїня зробила все, аби мама могла відпочити після важкого дня — постелила постіль, забезпечила тишу, забавляла молодшу сестричку). Власне, саме тут авторка розкриває перед читачем суть діяльної любові, що виявляється не в красивих словах, а в буденних, але своєчасних і правильних вчинках.

…Нині автори частенько вигадують життя малечі, наповнюючи його не властивим дитині спогляданням, розмислами та фантазуванням. Тоді як реальний світ сучасних «комп’ютерних» дітей повсякчас сповнений чину — вони ведуть безупинну борню, будують і руйнують, наслідують і спостерігають… точнісінько як герої «несучасних» поезій Марії Познанської. Можливо, не кожен малюк сьогодні має змогу влаштувати власний квітничок чи насправді допомогти татові чи мамі в щоденній праці, бо ж ніхто не пустить з малюком за касовий апарат чи на виробництво, не дозволить без нагляду користуватися плитою, пральною машиною чи комп’ютером, але сама суть дитинства як часу «програвання» життя у всіх його виявах, як часу чину та спроб залишилася та сама. І тому поезія Марії Познанської, з її абсолютною вірою в чинність і спроможність дитинства, з її переконаністю в мудрості й людяності свого маленького читача, має жити.

Наталя Марченко, 2012 р.

Додаткова інформація

Коментарі до статті

alex


Вельми дякую вам за цю статтю!
Наталя Марченко


Дякую за увагу до моєї праці!
Дуже сподіваюся, що й інші матеріали нашого ресурсу також Вам до смаку та на користь :)
А.К. 31.01.2013


Не дзвонять колосом лани,
Давно жита скосили.
Над лугом вранці тумани
Пливуть, як гуси сиві.
Ой літо, літо, почекай,
Не відлітай в далекий край!

Куди не гляну, не піду -
Уже відходить літо:
Не чуть зозуленьки в саду,
Прив"яли мальви-квіти.
Ой літо, літо, почекай,
Не відлітай в далекий край!

Вже скоро, скоро на ріллі
Зійде зелене жито.
Злетяться в лузі журавлі,
Візьмуть на крила літо.
Та й понесуть у теплий край.
Ой літечко, не відлітай!

Мабуть, не треба переконувати когось, що це поезія найвищої проби. Навіть без музичного супроводу ці глибоко ліричні рядки, незалежно від століття, в якому вони були написані, хвилюють вразливу душу, викликають в уяві калейдоскоп картин, почуттів, які, здається, охоплювали і кожного з нас на повороті року від літа до осені.
У таких майстрів, як Маія Познанська, є чому повчитися молодим текстовикам і текстовичкам, зокрема тим, для кого новітніми виражальними засобами та "винаходами" у віршах стали "їзда без віжок", невживання пунктуації і вживання ненормативної лексики...
А.Качан.
Ольга


Дякую! З дитинства привіт прилетів! Дуже любила вірші Познанської. Зараз мало перевидають цю прекрасну поетесу, як і Івана Неходу(крім "У лісі темному...").Жаль.
N.marchenko


Найкраще перевидання творів цієї чудової авторки здійснило видавництво "Розумна дитина", видавши у подарунковому форматі збірочку "Малечі про цікаві речі" (http://www.rozumnadytyna.com.ua/?p=9022).
Також на сайті видавництва можна прочитати розмову із сином Марії Познанської Володимиром (http://www.rozumnadytyna.com.ua/?p=9051).
Сибиряк


К сожалению, очень мало в нашей киевской школе учили прекрасную поэзию Познанской, но я запомнил на всю жизнь:

Наш Ленін жив на тій землі,
Де ти живеш-зростаєш.
У кожнім місті і селі
Його портрет впізнаєш.

Про те, як біднота жила —
Не згадувати краще,
І мудрий Ленін проти зла
Повів на бій трудящих.

По всьому світу за моря
Летіла звістка радо,
Що вже немає в нас царя...
Прийшла Радянська влада!

Той день нам не забудь повік!
Часу пройшло багато.
Ми славимо із року в рік
Велике Жовтня свято!