«Шукати свою гармонію – і мислити…»
19 квітня 2010, 12:03   Автор: Іван Андрусяк, Оксана Жила, Наталка Пасічник

Іван Андрусяк– Усе частіше літературні критики зауважують – “Андрусяк дитиніє”, маючи на увазі, що все час­тіше ви звертається до написання дитячої літератури, яку вважаєте “вищим пілотажем” для письменника. Ба більше, свою “дитячу” літературу називаєте іноді навіть більш “дорослою”. Які ознаки цієї “дорослості”?

– Цими словами лише намагався привернути увагу колег до того, що працювати для дітей – це передовсім величезна відповідальність. Останнім часом доволі часто маю змогу виступати перед малечою, спілкуватися з дітьми різного віку – відтак бачу, з якою величезною довірою вони сприймають кожне мовлене, а тим паче написане слово. Причому що менші діти – то більша довіра! З цього випливає, що ми, письменники, які працюють для дітей, – фактично не маємо права на помилку. Бо кожна наша помилка обходиться занадто дорого. Дитяча література – це доросла відповідальність.

– Свого часу ви розповідали, що ваші “малявки” (так І. А. ніжно говорить про своїх діток, – “Газета”) є повноправними співавторами, бо не лише оцінюють, підказують, слушно критикують, а навіть самі “провокують” сюжети. Як ділите гонорари? Що порадите кожному читачеві повчитися від своїх дітей?

– Один із моїх найулюбленіших казкарів і мій добрий старший друг Ґурам Петріашвілі каже, що дитина – це повноцінна особистість, яка від дорослого відрізняється лише тим, що має трохи менший досвід. Я додав би, що вона цим досвідом не лише не навчена, але й не обтяжена і не засмічена, як нерідко ми, дорослі. Тому у своїх “малявок” учуся щодня і всього – передовсім щирості, відкритості, доброти. А свої “гонорари” вони отримують завжди – піклування, турботу і любов (усміхається).

– “Моя мрія: написати щось таке, що читали б через сто-двісті років”, – сказали ви в одному з інтерв’ю. Цікаво, написали вже таку річ? Якими творами хотіли б увійти у шкільні хрестоматії?

– Боюся хрестоматій, а своєї в них присутності боюся ще дужче! “Радянське” вивчення літератури, яке за своєю суттю не змінилося ні на йоту і в українській школі, – це моторошна річ, яка намертво вбиває в дитини інтерес до письменства й художньої культури загалом.

Я є прихильником цілком іншого підходу: коли фахівці – літературознавці, психологи й педагоги – визначають комплекс моральних, етичних та естетичних ідей, котрі з дітьми певного віку доречно обговорити в рамках програми з літератури певного класу, й рекомендують розгорнутий перелік творів, у яких ці ідеї мають найкраще художнє втілення. Відтак школярі під ке­рівництвом учителя обирають із цього переліку тих авторів і ті твори, які їм цікаво було б прочитати й обговорити, при цьому педагог так спрямовує цей вибір, щоби не оминути ключові в історії літератури постаті й тексти. А далі – на основі прочитаного – триває розмова про цінності, й принагідно з’ясовують, за допомогою яких художніх засобів автор подає текст у такий спосіб, щоб ми в його контексті мали змогу подумати й поговорити саме про такі цінності. На жаль, ані чиновники, ні тим паче педагоги до такого підходу нині не готові...

– Не секрет, що дитяча книжка – це бізнес, і далеко не найгірший. Дитяча книга є, мабуть, найбільшою “перехресною станцією” бізнесу й літератури. Що­правда, наразі лише для видав­ців. Автор у цьому бізнесі – поки що одна з найслабших і найгірше оплачуваних ланок. Як завадити такому розвитку стану речей?

– Найгірше оплачувана – так, але найслабша – з цим я не пого­джуюся. Хороших дитячих письменників в Україні справді не так і багато – але вони є, і творчий потенціал більшості з них наразі не розкрито. Гадаю, що – як це не парадоксально почути від мене – зарадити справі тут передовсім може розвиток національного видавничого бізнесу. Вже казав і не боюся повторити ще раз: нам би з десяток-два таких видавництв, як “Грані-Т”, які працюють насамперед із сучасним українським дитячим письменником, – і тоді склалася б ситуація здорової конкуренції між бізнесменами-видавцями, яким вигідно було б залучати до співпраці найкращих авторів і відкривати нові імена, шукати нові талановиті тексти. На жаль, поки що у “Граней-Т” конкурентів практично немає – інші хороші дитячі видавництва, яких в нашій державі буквально кілька, мають власні “ніші” в бізнесі, тож наші інтереси дуже рідко перетинаються. Та найгірше, що всі ми “товчемося” на ринку Києва і кількох обласних центрів, тоді як велика Україна зазвичай і не підозрює, що виходять класні дитячі книжки; а хто й знає, той не завжди має змогу придбати своїй дитині бодай кілька з них...

Цитовано за: Андрусяк І. Сьогодні душу витісняють на маргінеси : розмовляла Оксана Жила // Львівська газета. - Четвер, 18, 2010 року, № 11 (556). – Режим доступу: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2010/03/18/40846/

...

У моїй практиці видавничого редактора була ціла низка епізодів, у реальність яких годі й повірити. Направду, якби це не траплялося на моїх очах, а просто хтось би мені про нього розказував, то я б іще сто разів подумав, чи мене, бува, не розігрують… Бо вся справа в тому, що працюю я майже винятково з текстами для дітей – а це справа напрочуд тонка, сюди з ломом не попреш і лобом стінку не проламаєш. Нашкодити тут дуже просто, а ось виправити шкоду не завжди вдається й через покоління…

Одного разу у видавництво «Грані-Т», з яким я співпрацюю, принесла свій рукопис молода невідома авторка. Ясна річ, це зовсім не дивина – останнім часом «творча юнь» напрочуд активна, мало не щотижня ми отримуємо нові рукописи, і це прекрасно, бо нерідко молоді люди, які ще й з власного дитинства не вповні вийшли, значно краще розуміють, чим живе сучасна дитина і як її по-справжньому зацікавити. Прикладів довго шукати не треба: Тетяна Щербаченко з її веселою і по-доброму «шкідницькою» розповіддю про те, «Як Даринка світ рятувала»; Галина Павлишин, яка своєю «Унікальною картоплиною» довела, що жанр інтелектуальної казки для сучасних дітей актуальний як ніколи, а персонажами дитячого тексту можуть бути щонайхимерніші, ба навіть відверто парадоксальні речі й предмети, які нас оточують; Інна Волосевич, яка зуміла оповісти «Про хлопчика» не просто хвацько, а направду злободенно, зіткнувши свого героя з цілою низкою викликів, з якими щодня, виходячи з дому, стикаються сучасні маленькі хлопчики; Катерина Паньо, яка відправила маленького Лулуку в пошуках «Сонечка для мами Лу» в дивовижний світ химерій і алегорій… Направду, балачки про те, що повною мірою сучасної української літератури для дітей немає, суттєво перебільшені!

Проте нині я хочу розповісти не про ці книжки (які, певен, подарують неабияку насолоду вам і вашим дітям), а про рукопис, який НІКОЛИ не побачить світу в нашому видавництві. І не лише в нашому, а й у жодному іншому порядному видавництві, де ще не всі втратили голову від довколишнього ґламуру, яким відверто зомбують нас екрани телевізорів, усеможлива реклама і шпальти модних видань.

Однак проблема в тому, що порядних дитячих видавництв насправді в нас дуже небагато – особисто мені пальців двох рук цілком вистачить для того, аби їх перелічити. Тому я не можу й близько ґарантувати, що одного разу ви не придбаєте для своєї дитини барвисто оформлену гарненьку книжечку, в якій вестиметься спершу доволі мила й приємна розповідь про…
маленьку чарівну дівчинку-метелика, яка пурхає собі у своїх наївних «дитсадківских» справах із квіточки на квіточку, ласує солоденьким нектаром, милується своїм відображенням у крапельці води, – одне слово, розчулює. Такий собі метелик-моделька, яким направду щиро милуєшся – точнісінько так само, як щасливі батьки милуються своєю трьох-п’ятилітньою донечкою, яка в білесенькому бальному платтячку танцює на новорічному «балу» в дитячому садочку… Якщо ви не бачили очі таких батьків, то ви, їй-Богу, багато втратили в своєму житті! А якщо досі не пережили це самі, то мусите обов’язково пережити – бо тоді втратите ще більше!

Одне слово, все в тому рукописі було прекрасне – та лише доти, доки перед оцією милою дівчинкою-метеликом не постали перші «житейські» проблеми. Зокрема, така: чи етично їй виходити на сцену повністю роздягненою, чи краще буде трішки прикритися?!

…Що було далі в тому рукописі, – себто, з якими ще проблемами стикалася бідолашна метеликова героїня, – я не знаю. Бо далі я оце просто не читав – не було сенсу! Бодай тому, що в моїй практиці роботи видавничого редактора бувало всяке. Навіть таке бувало, що один добре відомий «дорослий» письменник, пробуючи свої сили в дитячій літературі, змушував маленьку героїню… засунути два пальчики в розетку, аби потрапити в дивовижний електричний світ і погратися з дивовижними електричними звірятками! Ну, але там це принаймні можна було виправити на редакторському рівні – без шкоди для здоров’я не лише героїні, а й читачів. Дурість, якою б вона не була, до виправлення надається. А ось психіка – ні. Якщо авторка на психічному рівні допускає вихід на сцену своєї маленької героїні (незважаючи на те, метелик вона, чи ворона, чи шматок кізяка, чи що завгодно) голою – то це означає ніщо інше, як те, що вона допускає подібне і стосовно… власної дитини? Чи, може, одне залишається для себе, а інше випускається на «публіку, яка схаває все»? Ну, ви вже збагнули, до чого я веду – старенького дядечка Фройда мало хто читав, але всі про нього начувані краще за психоаналітиків. Та й борделі треба кимось поповнювати – аякже, бізнес! Так що це майже ідеальна річ: виховувати майбутніх працівниць «будинків під червоними ліхтарями» ще змалечку – від першої, так би мовити, книжечки…

…Останнім часом у середовищі письменників, критиків і видавців чимало розмов про те, що нам конче потрібна у всіх сенсах сучасна дитяча література. Себто, така, яка зображає не старосвітський, з його неодмінними «зайчиками-білочками», а нинішній, постіндустріальний триб життя. Не перечу – потрібна. Але якщо ця література заводитиме наших дітей у «дбайливо» розставлені на кожному кроці пастки цього сучасного трибу – то краще б її ТАКОЇ не було. «Зайчики з білочками» вічні – принаймні вони нікому ще не зламали життя…

Отож, я маю велике прохання до батьків: не «купуйтеся» лише на красиві барвисті обкладинки (тим паче, що обкладинка кожної дитячої книжки мусить бути красивою – це аксіома). Я не маю жодної певності в тому, що згадана авторка, отримавши відмову у видавництві «Грані-Т», не пішла зі своїм «шедебром» до інших видавців – менш прискіпливих, менш відповідальних, падких на ґламур та іншу несусвітщину. Таких видавців у нас більше ніж достатньо! І ніхто в нашій державі – уявіть собі: НІХТО! – не контролює їхню діяльність…

До того ж, ніхто не знає, скільки в нас ще водиться подібних авторок і авторів. Одні просто безграмотні й безталанні, зате «пробивні» – як, скажімо, такі собі Ходоси, чиїми дурнуватими віршиками з купою елементарних граматичних помилок забиті полиці багатьох книгарень. Або Ірина Сонечко – авторка, якої взагалі не існує в природі, її вигадали в одному харківському видавництві й «наводнили» ринок цілою купою книжечок із красивенькими малюнками, але з абсолютно нестравними, позбавленими елементарного художнього смаку текстами, які взагалі невідомо хто пише… Звісно, це не «голі метелики» і не «два пальчики в розетку» – та чи готові ви знехтувати добрим смаком своєї дитини? Питання риторичне…

Отож, шановні батьки, не соромтеся спершу самі прочитати книжку, яку ви купили своїй дитині! І не надто переймайтесь, якщо котрусь із придбаних барвистих книжечок після цього доведеться здати в макулатуру – ми мусимо боронитися, іншої ради нема… Проте згодом ви таким чином сформуєте для себе власний перелік видавництв, яким можна довіряти, а яким ні. Звісно, я міг би тут навести свій перелік і таким чином трохи полегшити вам клопоти, – проте робити цього не буду. По-перше, це може сприйнятися за рекламу. По-друге, я не вважаю себе істиною в останній інстанції, і так само можу помилятися. По-третє, книжки далеко не всіх приступних мені в Києві видавництв є так само приступними вам у вашому мусті чи селі, а водночас я тут не знаю про чимало цікавого, що видається в інших містах. І, нарешті, по-четверте і головне: далеко не всі сучасні дитячі книжки погані, хороших так само є чимало, а прочитати хорошу дитячу книжку дорослим так само буде дуже й дуже не зайво. Особливо якщо це книжка талановитого сучасного українського письменника – чи дебютанта, як кілька згаданих наприпочатку статті імен, чи визнаного автора – такого як Леся Воронина, Марина Павленко, Галина Пагутяк чи Роман Скиба…

Цитовано за: Андрусяк І. Проблеми метеликів : Дорослі капості дитячої літератури // Режим доступу : http://dyskurs.narod.ru/DytChyt.htm

...

Одинадцятикласниця з Бердянська Оксана Новик, яка пише МАНівську роботу про мій переклад Еліотового "Котознавства від Старого Опосума", звернулася до мене з низкою запитань з приводу цього перекладу - і я вирішив виставити тут ці питання й відповіді з тим, що вони, можливо, ще когось зацікавлять.

– Як вплинуло на вашу перекладацьку діяльність те, що Ви сам є поетом, дитячим письменником?

– Це речі взаємозалежні: одне випливає з іншого, логічно й органічно продовжує інше – й навпаки. Умовно кажучи, до перекладу я волю добирати такі тексти, які мені б самому хотілося написати – проблема лише в тому, що вони вже написані)))
На жаль, так не завжди виходить, бо іноді трапляється перекладацька робота „на замовлення” – та навіть тоді це мусить бути чимось близький текст, інакше за нього нема сенсу братися.
Звісно, „Котознавство” було не замовленням, а „покликом душі” – я дуже люблю Еліота, і цей цикл зокрема.

– Чим зумовлений вибір для перекладу збірки Томаса Стернза Еліота «Котознавство»? Чому не лірика цього автора або наукові праці?

– Еліот – це „ключ” до європейської поезії ХХ століття. І зробити власний український „дублікат” такого важливого „ключа”, – це величезна спокуса, але й величезна відповідальність. Останнє тим паче важливе, що з текстами Еліота працювали такі авторитетні перекладачі як Григорій Кочур, Михайло Москаленко, Олександр Мокровольський, Флоріан Неуважний, Максим Стріха, Марія Ґаблевич, Дмитро Павличко... Поміж тим, я вважав за „велику несправедливість”, що, скажімо, росіяни мають із десяток перекладів „Котознавства”, а українські перекладачі досі чомусь оминали цей чудовий цикл – лише наприпочатку 1990-х „Всесвіт” опублікував кілька перекладів О. Гриценка з нього, та й усе! Адже людство насправді поділяється не лише на жінок і чоловіків, білошкірих і чорношкірих тощо, а передовсім на кошатників і собачатників))) То невже всі українські перекладачі з якогось дива виявилися собачатниками?))) Це, звісно, жарт – але в кожному жарті, як відомо, певна доля жарту є...
Отож, я як кошатник просто мусив виправити цю „велику несправедливість”!

– Чи намагалися Ви при перекладі збірки «Котознавство» якомога точніше відтворити лексику Еліота українською мовою, зберегти фразеологічні звороти, питомо англійський фольклор?

– І так, і ні. Великі поети тому й великі, що проникають у дуже глибокі фонетичні, семантичні пласти рідної мови, які часто буває просто неможливо буквально відтворити будь-якою іншою мовою. Перекладач мусить у своїй рідній мові шукати асоціативно близькі речі, на які можна більшою чи меншою мірою вдало покликатися в кожному конкретному випадку. А мій випадок був особливий ще й тим, що, працюючи над перекладом, я знав, що книжкою він (звісно, в тому разі, якщо переклад буде вдалий) вийде в дитячому видавництві „Грані-Т” й у серії з промовистою назвою „Дитяча іронічна поезія”, – я не міг цього не враховувати бодай підсвідомо, хоча текст Еліота не є власне дитячим: це глибока інтелектуальна поезія з „подвійним дном”, яка дорослими й дітьми сприймається близько, але ж не однаково. Тож треба було і врахувати цю специфіку, і якомога повніше зберегти це „подвійне дно”.
Відтак є точність дослівна, буквальна – а є точність художня; я намагався, наскільки змога, слідувати художній.

– Перекладаючи імена котів, чим Ви керувалися при виборі українського відповідника?

– Евфонією і „колоритом” відповідного персонажа: хотілося, щоби ім’я звучало якомога ближче до того, як воно звучить в Еліота, але щоб воно було й „називним” – для українського читача означало щось характеристичне. Так Grumbuskin став Гримальським, а Mungojerrie – Ненажерою. На жаль, домогтися такої звукової близькості й характеристичності вдавалося не завжди, іноді доводилося вибирати між звучність англійського імені й колоритністю українського – і, залежно від ситуації, я радше інтуїтивно робив той чи інший вибір, свідомий того, що з цим можна дискутувати і наступним перекладачам цього тексту пропонувати власні варіанти.

– Чому Ви переклали в назві вірша саме «медові» киці?

– Це саме той випадок, коли треба було обирати між точністю буквальною і художньою. Бо Jellicle, на перший погляд, логічно (і цілком фонетично виправдано) було перекладати як желейні – але українською мовою мені це слово ну ніяк не стосувалося киць! Воно мені звучало тут штучно! Треба було шукати щось інше – і я уявив собі цих ґраційних киць, які танцюють при місячному сяйві, переливаючись, перетікаючи з тіні в тінь у відблисках тьмяних променів, – і збагнув, що так може перетікати лише мед.
Можливо, в тому меді трохи більше мене, ніж Еліота – бо в ньому гусне отой легесенький відтінок фірмової „опоссумівської” іронії, який хоч і віддалено, ледь-ледь, але все ж чується в ориґіналі, – та якби киці виявилися в мене желейними, то з цим словом вони втратили б, гадаю, набагато більше...
Із перекладами геніальних текстів завжди так: із низки втрат намагаєшся обирати найменшу...

– Образи Еліотових киць не навіяли Вам ніякого нового персонажа для Вашої власної творчості?

– Поки що нібито ні – але не зарікаюся...

Цитовано за: Блог Андрусяка на «Дискурсі». – Режим доступу : http://dyskurs.livejournal.com/34232.html

...

– На що Ви передусім звертаєте увагу при виборі рукопису для публікації?

– На те, наскільки дитині цікаво спілкуватися з цим текстом і що саме відкладеться, як то кажуть, «у мозку і в серці» дитини після такого спілкування. Якщо текст просто забавляє читача, але нічого путнього по собі не залишає, – це «не наш» текст, хоч би як хвацько був виписаний. А водночас «не нашим» є й текст, у якому немає живого «підходу» до дитини, – хоч би той рукопис був і на двісті відсотків «правильним». Одне слово, рукопис мусить бути талановитим.
А мій особистий принцип добору дуже простий: не нашкодь! Себто, якщо я можу порекомендувати це читати своїм дітям, то я це й рекомендую для публікації.

– Українська дитяча література абстрагована від світової чи має ті самі тенденції розвитку?

– Для того, щоби можна було вести мову про суголосність тенденцій, треба мати літературний процес, – а він у нас наразі зародковий, загадковий і сумнівний. У цьому дуже легко пересвідчитися на прикладі діяльності тих же наших дитячих видавництв: переважна їх більшість протягом надміру тривалого часу продукує винятково або майже винятково передруки й перевидання. У прайсах цілої низки найпотужніших за обсягами виробництва видавництв я років із десять не бачив (та й досі не бачу) жодної книжки, про яку можна було б сказати, що це «сучасна дитяча література». Навіть безсумнівно грамотні й кайфові «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Видавництво Старого Лева» видають нові твори сучасних українських авторів не систематично. Кілька років тому в цьому напрямі почала працювати вінницька «Теза» – але раптом «утрапила в паску фентезі» й затихла. Харківський «Ранок» намагався запровадити таку собі «пригодницьку» серію – але ж там редактори, при всій моїй щирій повазі до пана Круглова, не знають до пуття ні української, ні російської мови, а вже про якийсь елементарний добір текстів годі й казати. Активно останнім часом продукує дитячі книжки «Зелений пес» – але, при всій моїй, знову ж таки, щирій повазі до братів Капранових, смак і грамотність їхніх видань ще дуже далекі від ідеалу.
Що ж лишається? «Грані-Т», де ключовими, базовими серіями є «Сучасна дитяча проза» і «Життя видатних дітей» – щойно написані книжки сучасних авторів, причому деякі буквально «спровоковані» видавництвом.
Наголошую на цьому зовсім не тому, що «кожна жаба своє болото хвалить». Тим паче, в нас так само не обходиться без капостей чи проблем, і далеко не кожна наша книжка є шедевром. Ясна річ, працювати в такому форматі – ризик. Значно простіше щороку «клепати» одну й ту ж класику зі шкільної програми, міняючи лише обкладинку, як це робить, скажімо, київська «Школа» – і в ус не дути…
Отож, – повертаючись до вашого запитання, – щоби ми могли всерйоз повести мову про суголосність тенденцій в українському і європейському (ну, бо світове – це занадто абстрактно: в тому ж Китаї чи арабському світі власне бачення ситуації, але це зовсім не означає, що воно гірше, як не означає й те, що ми мусимо саме з ним кореспондуватися) дитячому письменстві, нам потрібно мати як мінімум десяток-півтора отаких «Гранів-Т», які пріоритетно працюють саме з сучасними авторами й текстами. А поки що, гадаю, про це говорити годі – бо видавництво, в якому я працюю, практично не має конкурентів. Для видавництва це, може, й добре, але для літератури однозначно зле!..

Цитовано за: Пасічник, Наталка. Іван Андрусяк: «Шукати свою гармонію – і мислити…» / Розмовляла Н. Пасічник. // - ЛітАкцент. –2008. - 15 Груд. – Режим доступу : http://litakcent.com/2008/12/15/shukaty-svoju-harmoniyu-i-myslyty.html


Коментарі до статті

Nata


Пане Іване!

Ось Ви пишете, що: "Зайчики з білочками» вічні – принаймні вони нікому ще не зламали життя…". В сенсі, що є теми, неприпустимі для видання для дітей.

А як бути з тим, що в житті величезної кількості дітей ці "неприпусимості" є? Невже не потрібно розповідати дітям, що з них можуть замість "моделей" зробити повій, затягти до криміналу, зрештою, прилучити до наркотиків і ігроманії?

Виходить, показувати по телику, як "весело" й "цікаво" живуть "зовсім юні" моделі/співачки/"золоті діти" та іже з ними - можна. А описати, як помирають на мусорниках, божеволіють, спиваються в підворітнях - ні! Чи Ви гадаєте, що про все це треба розповідати батькам? Так вони у дітей "групи ризику" книжками не бавляться.

Можливо, коли б хтось спромігся описати таке "гарне" життя достатньо талановито й страшно, якась сотня дітлахів не вліза б уцю трясовину? Ви б взялися за такий текст?