Вибір, якого не уникнути
10 березня 2010, 13:56   Автор: Наталя Марченко

Бабенко Г. Шляхом бурхливим: повість кінця XVII ст. : для серед. та ст. шк. віку / Г. Бабенко ; підготовка тексту, передм. С. С. Іванюка ; приміт. Б. В. Тихонова ; худож. оформ. М. С. Пшінки. – К. : Веселка, 1995. – 269 с. : ілюстр.

Дивно складаються долі деяких книжок. Раз зійшовши на літературний небосхил, вони залишаються «безіменними» зорями, хоча й на мить не припиняють яскраво сяяти й ніколи не лишаються непоміченими.

Саме так сталося з повістю Григорія Олександровича Бабенка «Шляхом бурхливим». З’явившись друком у тривожному 1931 р., вона не лишилася поза увагою ні критиків, ні читачів. Чимало тодішніх підлітків нині згадують у своїх спогадах про цей твір та його героя. Для багатьох він визначив життєвий вибір, не дав схибити на непростих шляхах буремного ХХ століття.

Та сама повість, як і її автор, на довгі роки безслідно зникли з культурного небосхилу України. Жодна вітчизняна енциклопедія й досі не містить відомостей про письменника. Лише в широковідомій книзі Лейтеса і Яшека «Десять років української літератури (1917–1927)» згадуються три рецензії на його повість «В тумані минулого», написану 1927 р. Знаємо також, що перу Гр. Бабенка належать також історичні повісті для підлітків «Люди з червоної скелі» (1927) та вже згадувана «Шляхом бурхливим» (1931).
Можемо лише припускати, куди зник цей обдарований непересічний письменник, котрий так тонко відчував душу дитини та дух часу. Можливо, помер голодною смертю у люті роки Голодомору чи був репресований і знищений, як і більшість тогочасних українських митців… Хто знає?

Лише у 2003 р. Олександрові Ємцю1 вдалося з‘ясувати, що Григорій Олександрович Бабенко працював лікарем. У 1911 р. закінчив Харківський університет і став практикантом у Миколаївській лікарні м. Харкова. Потім десять років (1912–1922) був лікарем у Бердянському повітовому земстві, де завідував лікарняними дільницями у Вознесенську, Покровці та Цареводарівці. У 1922 р. повернувся до Харкова. Та через погані квартирні умови на Другій медичній дільниці, яку йому виділили, мусів звільнитися за власним бажанням і влаштуватися у Боківську рудничну лікарню Луганської округи. Згодом, закінчивши чотиримісячні курси при Харківському інституті підвищення кваліфікації лікарів, посів посаду заступника головного лікаря. А з 1928 р. завідував медичною частиною в м. Пологи Запорізької області, де й написав повість «Шляхом бурхливим» про події в Україні часів Сіркових походів проти татар і турків та повстання 1668 р. Йдеться про одну з найскладніших для розуміння та інтерпретації добу в історії України – Руїну. Автор спробував осягнути всю багатомірність зрушень у житті народу, що відбулися по смерті Богдана, крізь не замутнену душу підлітка, котрий тільки-тільки починає самостійно розрізнювати добро та зло.

На той час в українській літературі вже існувала значна, тісно пов’язана з європейською традиція історичної прози. Будучи людиною високоосвіченою, довгий час перебуваючи в одному з найбільших культурних осередків України та Російської імперії – Харкові, Гр. Бабенко не міг не знати романів своїх співвітчизників: П. Білецького-Носенка («Зиновій Богдан Хмельницький…» (1829)), М. Старицького («Богдан Хмельницький» (1896–1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Руїна» (1899), «Останні орли» (1901), «Розбійник Кармелюк» (1903)), І. Нечуя-Левицького («Князь Єремія Вишневецький» (1897), «Гетьман Іван Виговський» (1899)), не читати творів А. Кащенка («Борці за правду», «Під Корсунем» (обидва – 1913), «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо» (обидва – 1914)).

Певно знав він також книжки своїх сучасників. Адже Гр. Бабенко був лише одним із цілої когорти українських письменників, котрі в розбурхане революційне межичасся намагалися зважити себе та свій народ на вагах історії, знайти правду мінливого сьогодення в непорушному дзеркалі минулого. У 20–30-х рр. ХХ ст. в Україні побачили світ понад 40 повістей 20 авторів. На той час свої книжки видали: В. Бірчак, С. Божко, В. Будзиновський, М. Горбань, В. Ґренджа-Донський, К. Гриневичева, Ф. Дудка, Я. Качура, Н. Королева, І. Крип’якевич, Б. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Опільський, С. Ордівський, Г. Смольський, Л. Старицька-Черняхівська, В. Таль (Товстонос), І. Филипчак, А. Чайковський та ін. Тоді саме творилася також багатотомна епопея Б. Лепкого «Мазепа», роман З. Тулуб «Людолови» тощо.

Ось поряд із якими книжками прийшла до читача повість Гр. Бабенка «Шляхом бурхливим».

Що ж було в ній такого, що й досі заставляє серце битися швидше? Чому колишні малі читачі крізь усе життя пронесли спогади про давно прочитане на її сторінках?

Адже сам письменник у листах до Д. Яворницького зізнавався, що далеко не завжди міг дотриматися історичної достовірності. Критики закидали йому упередженість у зображенні козацької старшини та надмірну соціологізацію… Навіть через півстоліття, коли стараннями та наполегливістю С. Іванюка повість було перевидано «Веселкою» (1995), творові продовжували закидати перекручування історії та надмірну драматизацію подій.

Але розгортаєш книжку, – і, як той малий Дорош до річки, сторчголов летиш у запахущий, наповнений переливами палкого степового літа, гамом і пилюгою харківських вуличок і шалом кривавих бойовищ текст. І не історична Руїна, а цілісна, спрагла істини й чину людська душа на її тлі тримає читача поряд своїх шукань і болів до останньої сторінки. Бо на твоїх очах ще зовсім юний, але вже Справжній Герой Дорош Наливайченко достойно й прямо йде своїм бурхливим шляхом через схарапуджену Україну до простої вічної істини: вибір робить не історія, а людина, і за будь-яких обставин вона спроможна залишатися Людиною.

Повість писалася, коли юні сучасники Гр. Бабенка щомиті опинялися перед неминучим вибором: стати піонерами, чи лишитися пластунами, відмовитися від Бога, чи таки не палити маминих ікон, визнати ворогом вчорашнього друга, чи спасти від наглої смерті колишнього ворога… Витворений уявою письменника підліток так само був змушений часом і долею обирати свій шлях і зумів, попри все і вся, не схибити. Тому й лишився на багато непростих для України десятиліть зразком для багатьох ровесників, хоча й був, гадаю примусово, прихований від кількох поколінь читачів.

Гр. Бабенко не заграє з читачем і не намагається втиснути йому в пельку жуйку з власних думок і переживань. Він вірить у життєвий і духовний досвід підлітків, їхній розум і здатність належно оцінювати прочитане. Тому Дорош за будь-яких обставин чинить по-людськи, а не за «велінням часу»: спасає як несправедливо засудженого кошового Павла Глека, так і схоплених татарами його нещодавніх катів – москалів Стрешньова та Гвоздьова; вбиває нападників під час бою, але не може бачити катувань і не допускає смерті парубка-татарина. Чиста душа хлопця не може сприймати як належне розшматованість світу та відсутність сталих ціннісних засад. Письменник художньо та психологічно тонко змальовує сприйняття дитиною-підлітком складного оточуючого: Дорош шанує і любить свого друга кошового Павла Глека, щиро ненавидить татар і москалів, котрі плюндрують його землю, але не може не помічати жорстокості та дворушництва козацької старшини, морально-етичної неоднозначності козацтва та безвиході, в яку втрапили як прості гречкосії на Правобережжі, так і потурнаки в Криму чи євреї-шинкарі.

Письменник довіряє мудрості та досвіду свого юного читача й не спрощує та не прикрашає картини минулого. Він, чи не першим в історичній повісті для дітей, чесно показує, що в часи смути простіше вижити, приставши до найбільшого гурту. Скажімо, за всіх своїх лихих і звитяжних пригод Дорош почувається куди певніше, ніж його батько в «спокійному» Харкові. Але натомість, маєш забути про власне людське ставлення до ближніх і беззаперечно прийняти «правду сильного», до гурту якого пристав.
Видається, у повісті Гр. Бабенка чи не вперше було окреслено цю тонку грань, що перетяла згодом душу героям М. Хвильового: прийнявши один бік правди, вони вже не могли відступити, бо своїми вчинками навіки заперли себе в межі однобокого «свого» світу…

Перед очима Дороша проходять як чудові картини літнього ранку на річці, гомінкого харківського підвечірку, нічного степу тощо, так і жахні сцени поховання козаків, добивання ранених татар, винищення Сірком потурнаків і жінок, що не хотіли йти в Україну, де на них нічого доброго не чекало тощо. Підліток не лише гостро відчуває безглуздя і несправедливість оточуючого, а й діє на розсуд власного серця, а не як «повинен». Він кидається з нагаєм на друга-козака, котрий піднімає на спис беззахисну потурчену дівчинку, заступається за катованого татарина, шукає способу, аби не завдати шкоди крамареві-євреєві та козакові, що зоп’яну вкрав його шаблю тощо. Йому не зрозуміле «законне» для козаків діло, що Сірко торгує людьми так само, як і татари: «…ми, козаки, оборонці волі, женемо, як худобу, людей у подарунок гетьманові… тільки подумай, Павле… Сірко подарував… Чуєш? Подарував тисячу людей гетьманові, і той що схоче, те й зробить з ними… Вони стануть за невільників, а татарські старці співатимуть про нашу неволю…»

Власне, оця, така незвична для його часу, позиція й робить книжку Григорія Бабенка унікальною навіть на тлі таких знаних авторів «козацької» теми в літературі для дітей як І. Крип’якевич, О. Маковей, М. Пригара чи наш сучасник В. Рутківський, котрий, до речі, теж напрочуд толерантно змалював історичні взаємини татар і українців на Порубіжжі.
Варта уваги й суто художня досконалість повісті. Автор вибудовує напружений динамічний сюжет зразка вальтерскотівських «романів дороги», де вигаданого головного героя за кожним новим кроком чекають нові несподіванки, а читача – нові деталі життя минулих часів. Всі події твору зосереджені навколо Дороша Наливайченка. Ми пізнаємо Україну XVII ст. на його дотик, бачимо його очима. А герой – хлопчина напрочуд уважний, мудрий і спостережливий. Одна за одною перед читачем розгортаються сцени життя тогочасних Харкова, Січі, хуторів і сіл України. Ми стикаємося з представниками фактично всіх верств тогочасного українського суспільства – від міської дітвори та козачих джур, до воєводи та гетьмана Сірка. Ми в деталях дізнаємося, як господарювали осілі на землі козаки та як розважалися «поставлені» Російським царем урядники, як забивали у колодки та як брали ясир, як воювали і як жили в Січі тощо. Цілісний і багатобарвний світ тогочасного буття України відкривається сучасному читачеві разом із розповіддю про незвичайні пригоди Дороша.

Водночас, і сам герой не виглядає «історичною древністю»: художньою цілісністю, живістю характеру та чіткою життєвою позицією він близький будь-якому часові так само, як усі кращі герої світової історичної літератури. Опинившись волею автора посеред страшних історичних катаклізмів, підліток разом із читачем поволі доростає до розуміння того, що біль однаковий і для друга, й для ворога, що почуваєшся вбивцею, здійнявши руку на безборонного, що невільник, який неволить інших, – такий самий кат, як і той, хто збиткувався з нього, що немає «допустимого» зла… Гречкосій чи козак, росіянин, татарин, єврей чи українець, – кожен хоче жити та бути вільним. І кожен вартий такого простого щастя. Але, з незрозумілих дитині причин, люди чинять одне одному те, чого б ніколи в житі не побажали собі самому. Жодних виправдань такому ходові справ Дорош, як і автор не знаходить. Тому й самому Дорошеві (як, зрештою, й авторові) не залишається місця в його дійсності.

До речі, образ старшого товариша Дороша теж змальований доволі нетрадиційно для української дитячої літератури. Кошовий Павло Глек, хоча й провів у Степу все життя, дужий, мудрий, сміливий та витривалий, – зовсім не легендарний непереможний козак-нетяга. Він далеко не бездоганний ні в очах автора, ні в очах свого джури. Так, Павло неспроможний самостійно визволитися з колодок чи татарського полону, під час бою рятується лише завдяки Дорошеві. Це звичайна смертна й, по своєму, стражденна людина, котра лише не боїться смерті та болю, бо свідомо обрала життя, де цього не уникнути. Водночас, Павло Глек вирізняється на тлі інших козацьких персонажів тексту своєю прихованою душевністю: лютий із ворогами, гострий на язик, затятий він, як і Дорош, не чинить «марного зла» – не бере участі в винищенні «потурнаків» (хоча й не заважає тому), залишає живим татарина, якого катував, не тримає зла на своїх катів-москалів, зрештою, лишає батькові Дороша гроші за втрачені статки.

Та Дорошева сестра Галя таки знаходить щастя не з ним, а з поміркованим Петром Клименком. А єдина людина, яку кошовий «любить у світі», – Дорош вертає додому. І Павлові Глекові не залишається нічого іншого як козакувати до віку, безслідно розвіявшись у масі таких самих легендарних безіменних героїв Степу…

«Сніг пішов дужче і згодом засипав сліди запорозьких коней…» – це заключна фраза повісті. Читачеві самому доводиться вирішувати, що, зрештою, сталося: навіки замело в душах стомлених борнею гречкосіїв отой козачий слід, чи так само довіку він залишився незмовкним покликом волі й чину в серцях їхніх дітей.

І сьогодні, як і майже століття тому, кожен мусить визначатися з відповіддю самостійно…


1. Ємець О. З туману минулого / О. Ємець // Літературна Україна. – 2003. – № 31–32. – C. 8.


Коментарі до статті

Марченко


На прохання пані Лесі додаю повідомлення, бо їй не вдалося "осилити" таки доволі трудомісткий вхід до "Ключа":

"Спасибі Н. Марченко за приємне знайомство з українським лікарем-письменником. В історичний контекст він чудово вписаний. Вичерпно, інформативно, заінтриговує. Не сумніваюся, прекрасна річ ця книжка - весь початок ХХ століття ще сповнений віри і надій... Врешті, як і середина 90-х.

Цікаво, хто художник обкладинки першого видання? Дві постаті – мала й велика в стилі єгипетської піктограми - фантастичний символ!

І заголовок статті - також на цю тему.

Спасибі й за КЛЮЧ, потужний проект, на велику перспективу задуманий. А може - через нові «зелені пагони» і відкриє двері, котрі постійно зачинялися перед нами?

Спеціально для КЛЮЧА - стара притча.

Йшов подорожній по місту. І раптом перед ним відчинилася велика різьблена брама. Він зупинився, почав міркувати: входити йому туди, чи ні? І що його там може чекати?

Поки він думав, брама закрилась.

І тоді вартовий, який стояв біля неї, сказав подорожньому:

Ці ворота відкривалися лише раз на віку. І лише для однієї людини - для тебе.

Щиро бажаю вам успіхів!"
Марченко


Шановна Лесю!

Спасибі на добрім слові!

Щодо художника, котрий робив обкладинку першого видання книжки, то працівники бібліотеки переглянули оригінал і виявилося, що прізвище не вказане, але є підпис, що, на жаль, погано сканується.

Відтак, Ви можете звернутися до "Музею книги" нашої бібліотеки й побачити цікавий Вам примірник на власні очі.

Можливо, саме Вам і вдасться розкрити таємницю авторства обкладинки?!