«Справжня людина», антураж часу та вічні істини
25 червня 2010, 10:30   Автор: Наталя Марченко

Донченко, О. В. Карафуто / О. В. Донченко ; худож. М.Рудаков. - [К.] : Дитвидав, 1940. - 239 с. : іл. 

Динамічний сюжет, достойний син і видатний батько, перше почуття, невідомий загрозливий світ, підступні інородці, зрадливі співвітчизники, тайфун, тайга…

Гадаєте, я збираюся розповісти про чергову серію «Мумії»? Чи переказати ще один трилер про «своїх» і «чужих»? А, можливо, йдеться про новий напружений драматичний хоррор? Бо де ще можна прочитати: «Серед безпросвітньої задушливої темряви Володя знову закричав. Це вже був короткий придушений крик жаху: хлопця оточили в воді десятки живих мокрих істот. Невеличкі тварини хутко повзли йому на руки, на плечі, видиралися на голову…» (с. 288)1?

Чільне місце у творчій долі О. Донченка, за спільним визнанням критики, завжди посідала школа. Письменник ніколи сам не вчителював у буквальному сенсі слова. Але його батько був учителем, на шкільні та гімназійні роки припали найсвітліші, сповнені очікування та спраги чину дні його життя, зрештою, він повсякчас почувався саме не оповідачем, а Учителем для своїх читачів. «Школа! Мати моя рідна! Скільки років минуло, скільки вітрів перевіяло, які грози прогриміли, а ти все живою стоїш і юною у серці, оповита, мов серпанком, любов’ю і ніжністю…» — у цих рядках із повісті «Юрко Васюта» щира туга письменника за Школою як своєрідною «баштою зі слонової кістки», Касталією, де душа пізнала гармонії та спокою. Можливо, саме тому кращі твори О. Донченка, до яких найчастіше звертаються критики (та й читачі) присвячені саме школі як окремому, особливому середовищу, де почасти не діють закони «дорослого» світу, але народжується і живе хоча б у зародку «світ прийдешній».

Та мою увагу привернула гостросюжетна повість «Карафуто», буквально напоєна неприхованою спрагою дивовижного подвигу як самовипробування, що притаманні й запитувані літературою для юнацтва усіх часів, а отже, й нинішнього.

У цьому творі Олесь Донченко не просто виписує перед читачем захопливу інтригу неймовірних пригод дев’ятикласника, занесеного долею за межі батьківщини, а намагається визначити, що робити інтелігентній романтичній тонкій душі в жорстокому та вимогливому світі? Де міра, понад яку вона не може поступитися своїм єством? Що таке, зрештою, мужність у її прямому чоловічому сенсі?

У 2010 р. повісті виповнюється 70 років. Опублікована вперше у 1940 р. вона полонила серця читачів неймовірними пригодами, моторошними описами катувань і відчаю, розповідями про невідому таємничу Японію, незвідану тайгу та морські перипетії. Але хіба лише цим одним?

Зрештою, за визнанням критиків, навіть Жуля Верна люблять не так за вигадані ним світи й описані простори, як за витворених письменником героїв. Так само й герої Олеся Донченка значно цікавіші, глибші й таємничіші за власні пригоди, їхній внутрішній світ простежений автором тонше й докладніше, ніж зовнішні карколомні перипетії доль.

А ще, на моє глибоке переконання, ті, хто народився в буремний «багатовекторний» час початку XX ст., кому довелося будувати новий невідомий світ із руїн власного «старого» дитинства, напрочуд схожі до нас, сьогоднішніх. Схожі насамперед неминучістю вибору і ціною плати за обраний шлях. Відтак, саме в творах «дітей революції» ми нині можемо розгледіти тонкі начерки власного духовного єства, витоки стежок і шляхів, котрими й досі ідуть чималі натовпи та ватаги.

На відміну від «політично невизначеного» Г. О. Бабенка, за життя «загубленого» в ґвалті української розрухи та Голодомору, Олесь Донченко був знаним, шанованим і впливовим українським радянським дитячим письменником. Усе свідоме життя він напружено будував і змальовував отой новий, ніким не бачений світ «комуністичного раю», де мали запанувати ідеї людської рівності та братерства, бачачи своє завдання у тому, аби «яскраво, поетично оспівати душу нового покоління».

І так само все життя Олесь Васильович трепетно любив рідну Полтавщину: достеменно знав її непросту історію, кохався в красі природи, милувався людьми та прагнув не осоромитися в творчості перед земляком і своїм недосяжним взірцем Миколою Гоголем, котрий тонко відчував і зумів художньо виразити суть і трагічну всеохопність буття «маленької людини», її минущість і одночасну значимість. Відтак, і Донченко намагався у руйнівній ідеї людини-«гвинтика», котра нічого не варта на тлі грандіозних задумів вождів і вселенського руху мас, віднайти предковічну істину: кожен трудівник на своєму місці незамінний, бо він — єдина й неповторна часточка буття спільноти, значима складова світобудови. Можливо, тому й досі його твори про буденну працю звичайних трударів, «голубих гвинтиків» великої «державної машини» звучать щиро й викликають інтерес.

Сюжет твору доволі прозорий2: видатний вчений із сином після загибелі дослідницького корабля потрапляють на японську територію. Відмовившись від співпраці, вони терплять знущання ворогів аж поки синові не вдається втекти. Блукаючи тайгою, хлопець втрапляє в різні халепи: стикається з перевертнем-білогвардійцем, звірами, природними катаклізмами (тайфуни, зливи), потрапляє до підпільної військової лабораторії, на піратську шпигунську шхуну, до таємної золотої копальні тощо. Зрештою, викривши низку змов (шпигування, м’ячики з отруйним газом тощо), відшукавши золоте родовище, юнак повертається до дому аби чесно виконувати «свою справу» - вчитися, а згодом служити батьківщині на морському кордоні.

Головний герой повісті Володя Дорошук — добре вихований, широко різнобічно освічений, спортивний сімнадцятилітній юнак, котрий тонко й глибоко сприймає музику, пише вірші, фотографує тварин у природному середовищі, вивчає іноземні мови, щиро й повно переживає перше почуття до однокласниці Іни-Інги та безмежно шанує батька-вченого. Це такий собі «справжній джентльмен» нового світу — ранимий і міцний водночас, в якому гармонійно злилися кращі риси близьких Донченкові з дитинства гоголівських Бульбенків — Остапа й Андрія. Ось тільки якщо свою ліричність і чулість хлопець знає й соромиться того «сентиментального нутра», то власну міць ще не усвідомлює, так само як Андрій тривожачись власною «м’якосердістю».

Згодом, в катівнях японців, Володя відкриє в собі Остапову натуру, вперто не здаючись під тортурами. Найбільшим шоком для хлопця стане батькова «згода» на співпрацю з катами («Батько здався… Це було неймовірно, нечувано, дико. Батько здався!... батько зрадив!» (с. 353)). І він, наче той Бульба, в запалі праведного протистояння сахнеться від найріднішої людини: «Я не твій син!».

Та то — згодом. А поки у ході подальших подій ми дізнаємося, що хлопець швидко вчиться та опановує все нове (переймає від Хотти «морську мову», вміння в’язати морські вузли, вправляється в японській, опановує вміння вичищати рибу на піратському судні тощо). Попри свою м’якість та інтелігентність, він уважний і чіпкий до дрібниць (як в історії зі щоденником, під час спостереження за японцями в лабораторії тощо) і тому батько готовий бачити в синові «слідчого». Хоча сам юнак нагадує собі швидше улюблених героїв-детективів із європейської класики. Напрочуд мрійливий і чулий, Володя малює в уяві картини власних подвигів чи «достойного» виходу з ситуації, а, натомість, піддавшись поривові, втрапляє в чергову неприємність чи втрачає межу між маренням і дійсністю тощо.

Та зрештою, саме «ліричність» хлопця виявляється засновком його мужності. Страх за іншого, чужий біль, довіра до сторонньої людини переважають страх за власне життя, жах перед катуванням чи недовіру до себе самого. Відтак, саме внутрішня дотичність до людей і світу, спроможність співпереживати та відчувати найменші порухи іншої душі роблять чуйного інтелігентного юнака незламним, спроможним на вчинок.

Тому невипадково твір розпочинається й завершується ліричними пасторальними картинами побачень юнака з коханою. О. Донченко наче загортає напружену, тривожну й подекуди жахну розповідь про серйозні чоловічі пригоди героя в нехитру оповідь про перші «несерйозні» стосунки школярів. Та саме цей «заспів» і «епілог» насправді визначають ключові акценти повісті, яка писалася, коли світ уже тлів у передчутті нової неминучої війни: Які ми справжні? Які випробування роблять людину сильнішою? Й чи роблять взагалі?...

Спершу дівчина на показ «сильна», навіть груба. Натомість, юнак — справжній «ніжно ліричний кролик» (с. 258). Але автор знаходить прозорий образ «сонної троянди» («Пелюстки були вологі й холодні, троянда спала» (с. 255)), аби натякнути, що герой повністю усвідомлює своє почуття, він емоційно доросла людина, а Інга лише прокидається для повнокровного усвідомленого життя. Якщо Володя насправді свідомий того, що їх чекає невідомість, а не просто два місяці розлуки, то дівчина грає «мужню подругу героя», котра «не розпускає нюні». Вона нарочито зводить «лірику» до «фізики», настоюючи, що шум кленів не може бути правічним, бо в палеозої папороті так не шуміли, вигадує дику історію, як драла пташині гнізда, щоб галки «не заважали їй працювати» тощо. Та зрештою, саме вона дарує хлопцеві, котрий посоромився зробити те саме, «сонну, мокру від роси троянду» (с. 259), бо несвідомо відчуває, що готова до чину, а він ще не певен себе.

Коли закохані зустрічаються в кінці повісті, переживши страшні часи, ролі змінюються, хоча почасти герої навіть повторюють ті самі слова, що були сказані «тоді». Але тепер Володя несвідомо грає «справжнього мужчину» (скажімо, хоча бачить як постаріла мама, стократ повторює, що вона «така ж, як була»). На думку автора, він «увійшов у роль», «загрався». Натомість Інга насправді «виросла й змужніла». Бо знає, що «горе не можна виплакати», що воно назавжди осідає в серці й потрібно мати силу та мужність із ним жити далі. Тому дівчині важливо переконатися, що й Володя залишився тим, що й був: нехай більш досвідченим, нехай «замараним» кров’ю й болем, але колишнім. І коли вона запрошує юнака до вечері на смаженого кролика, якого той «повинен з’їсти до останку!», то це, радше, спроба «приземлити» гумором захопленого власною значущістю Володю з «геройського постаменту» до буденного, але не менш складного та відповідального життя, ніж символічний акт «повного й остаточного викорінення лірика» з його душі на користь мужньому бійцеві несхитних комсомольських лав, як вважає3.

Окремої розмови заслуговує образ батька Володі академіка Івана Івановича Дорошука. Як і про сина ми дізнаємося про «всесвітньо відомого радянського геолога» спершу лише загальнознане, те, що кидається у вічі: бачимо золоте пенсне, борідку клинцем, волосся «відтінку спаленої сонцем трави», чуємо розповіді про нескінченні небезпечні мандри й знахідки людини, яка вміє працювати без відпочинку та в якої завжди «напоготові сміх у блакитних короткозорих очах» (с. 263). І лише через взаємини із сином і в спогадах дружини автор розкриває справжній образ близького йому за духом «видатного українця».

Так стосунки батька та сина напрочуд рівні, вони сповнені любові та довіри один до одного, щиро пишаються та захоплюються одне одним, читають одні й ті самі книжки (навіть Жуля Верна чи Мюнхаузена!), мріють і жартують подібним чином. Відтак, стовідсотково «мужній і героїчний» батько певен, що «зовсім непогано захоплюватися й вигукувати, особливо, коли маєш сімнадцять років» (с. 273). Аби не принизити сина він першим іде з палуби в шторм, їсть вонючого живого краба тощо. А Володя, натомість, любить батька «пристрасно, тією глибокою, схованою в собі любов‘ю, з якою задля любимої людини йдуть на велику жертву» й по-дитячи мріє «прийти на допомогу в скрутний і небезпечний для батька момент». Вся сокровенна суть їхніх взаємин прихована в щасливому шепоті юнака біля заснулого батька: «Шановний академіку Дорошук… про вас знає весь світ, але батько ви тільки мій, тільки мій…» (с. 277).

Так само земним і конкретним, позбавленим зовнішніх нашарувань, образ академіка, як зрештою й самого Володі, постає у спогадах «дрібної» й «метушливої» жіночки в «старомодних окулярах із мотузочком» Віри Герасимівни, матері та дружини «героїв». Їй, як до речі й дружині Бульби, відведено мало місця на сторінках повісті. Але саме зі спогадів матері дізнаємося про фото звірів у кімнаті Володі та зоогліфи (мінерали, що скидаються на тварину чи птаха), власне, природні «фото» тварин у кімнаті чоловіка, про «батьків годинник», що відраховував синові кожну мить, вишукану колекцію мінералів, любовні записочки тощо. З нею відкриваємо, що талант до віршування у хлопця — від мами, а Дорошук-старший, виявляється, вмів жартувати та викаблучуватися як дитина.

Окремою новелою у повість введено розповідь про Ригора Древетняка та його таємницю. За своїм змістом і формою це типове оповідання про «ходоків» до «великого» Леніна, котрі з усіх кінців «безмежного» Союзу несли «Вождеві революції» найрізноманітніші «таємні знання». Але навіть за кричущо радянською фразеологією та штампами Олесь Донченко зумів відтворити глибоко національний, укорінений в народну традицію образ «козарлюги»-халамидника, котрий ні перед ким не хилить голови. В його Ригорові чуються відголоски Миколи Джері (так само попалив панові скирти), вертепних «козаків», які брали «пана-генерала» на посміх, і Марка Безсмертного, котрий прийшов із того світу, бо ще мав на цім незавершене діло. Попри всі ідеологічні нашарування, навіть для сьогоднішнього читача образ Ригора Древетняка видається значущим і вартісним, бо має на собі той відбиток народної сили, віками зрощеної самоповаги та гідності, котрі самовільно відлунюють в людській свідомості через покоління.

Серед позитивних образів повісті чимало також «японських трудівників», котрі співчувають Дорошукам та стають їм у нагоді. Це й штурман Хотта, котрий перейшов на «наш» бік, принісши як підтвердження власної толерантності до нової влади голову офіцера та кулемет; і дезертир Хагімура, приречений загинути як піддослідний щур в таємній лабораторії; і заляканий дроворуб Окума, й німий недалекий сторож Лі Фун, й невідомий аїнець в тайзі, й приречений «здихаючий» рибалка-батрак Катакура. Кожен із них — лише дрібний штрих, покликаний «прояснити» юному читачеві всепланетну любов «принижених і гноблених» до Радянського Союзу. Й водночас, кожен із цих персонажів — точний начерк окремішньої людської долі, гостро й болісно пережитої юним героєм повісті. Власне, саме на цих «дрібних штришках», наче на колючій проволоці невидимої загороди Володя лишає шматки свого вигаданого, багато в чому книжкового світу. Так, смерть Хотти стає приводом для звинувачення їх з батьком у вбивстві японського громадянина, довіра до Окуми та його друзів кидає хлопця в руки провокатора й заставляє вперше вбити людину, співчуття до Катакури заставляє втратити обережність і ледь не призводить до загибелі. Окремо стоїть хіба образ втікача Хагімури, що тремкою тінню проходить вздовж усього шляху Володі: випадково припливши як спасіння з «великої землі», дезертир потрапляє до рук поліції через неуважність хлопця, його бачить юнак перед втечею з-під варти, зрештою, саме намагання врятувати Хагімуру від нелюдської смерті в лабораторії підштовхує юнака до рішучих дій і саме цей «маленький чоловік» гине, прийнявши кулю, призначену Дорошуку. Хагімура «відтіняє» героя й на більш тонкому рівні: від першої миті появи в тексті дезертир готовий померти. Відтак, якщо шлях Володі крізь усі випробування, це порив до життя, то дорога «маленького японця» — свідомий рух до смерті. Навіть намагаючись вижити, Хагімура готовий вмерти. Тоді як Володя з батьком, навіть прийнявши смерть («вдаваний» розстріл), прагнуть жити.

Щодо негативних персонажів повісті, то це насамперед кати Дорошуків — начальник поліцейської управи Інаба Куронума та його перекладач-білогвардієць штабс-капітан Лихолєтов. Попри всю «ворожу» однозначність цих образів, Олесь Донченко змальовує їх як мінімум розумними й по-справжньому небезпечними, сповненими власної правди й гідності. Так, хитрий, витриманий і жорстокий Куронума щиро пишається древністю роду та увагою імператорського дому до його «скромної» персони. А Лихолєтов, попри нарочито карикатурну зовнішність («високий довгов’язий суб’єкт», «закручені вгору руді вусики, олив’яні очі й червоний кирпатий ніс») і схильність до пиятики, щирий у своїй ненависті до «радянського» світу, де рідні йому вулиці давно перейменовано, а пам’ять юності та дитинства знівечені безповоротно. Він свідомо вчиться катувати у японців і сам вигадує вишукані «душевні» муки для батька із сином. Скажімо, прикинувшись п’яним, таки лякає вченого своїм божевільним «бажанням крові» (зняти скальп) та приреченістю сина, а Володю доводить до справжнього божевілля невідомістю та німою тишею («Божевілля було тут, хапало за горло, плутало думи й почування, сковувало рухи. Кам’яніли ноги, кам’яніло серце, голова наливалася тяжким оловом…» (с. 336)). Натомість, Інаба Куронума діє «простіше»: спершу пропонує громадянство, захист родини, гроші, згодом влаштовує «несправжній» розстріл і лишає хлопця прив’язаним у тайзі, а тоді так само планомірно й виважено катує сина на очах у батька.

Серед представників «ворожого табору» також: підступний служака таємної поліції, син вбитого на кордоні білогвардійця Хабаров, у двобої з яким Володя вперше вимушений був щиро зажадати людської смерті та під личиною якого втрапив до таємної лабораторії японців; божевільний схожий до старої баби професор Аюгава, котрий випробовує на людях отруйні гази, бо щиро вірить в «соціалізм імператора» та прагне панування Японії над усім світом; підступний, прагматичний у своїй жорстокості господар шхуни «Нікка-мару» Торадзо, кореєць-горбун, котрий спокійно продавав радянським морякам м’ячики з отруйним газом, знаючи, що ті потраплять до дітей та ін. Кожен із них відразний і страшний по-своєму. І, до честі Олеся Донченка, жоден не змальований художньо примітивно чи недостовірно, відтак, у читача не виникає відчуття, що це лише «хлопчики для биття», якими прикрашено переможний шлях «справжнього героя».

Як бачимо, Олесь Донченко прагнув аби, залежно від рівня освіченості й душевної практики читача, текст розкривав на грубому полотні явного, декларативного тонке шитво прихованого, особистісного. Скажімо, історія з трояндами в сцені побачення мимоволі відсилає вдумливого читача до Андерсенових Кая та Герди й ми розуміємо, що випробування пройшов не один Володя, а й Інга, котра навчилася чекати, не втрачаючи віри. Й, можливо, її досвід значущіший за його, хоча й менше помітний. Так само музика, що постійно супроводжує Володю, розкриває для утаємничених справжній стан хлопця (скажімо, поспішаючи до дівчини, він насвистує бравурного, а по-суті трагічного, «тореадора», й тому «смілива мелодія не прогнала з думок постаті самотньої матері на ганку з чорною хусткою» (с. 254); в тайзі «грає» з Інгою містичний в своїй основі «Танок Анітри» Гріга, ніби не даючи порватися тонким, але найміцнішим!, зв’язкам із домом тощо).

Водночас, Олесь Донченко - тонкий майстер пейзажу. Згодом у «Лісничисі» це його пастельне, щемке бачення живого світу як єдності звуку й обрису проступить у всій силі. Але вже у «Карафуто» пейзажі ранкової бухти, моря в штиль і під час тайфуну, вранішнього острівця, нічної тайги тощо зачаровують читача повнотою та об’ємністю зображеного, зримою та звуково відчутною живістю картини.

Так само явно й фізично відчутно змальовано душевні стани героїв. Письменник часто не описує стан персонажа, а «занурює» в нього читача, заставляючи самостійно пережити, буквально «приміряти на себе» відчуте героєм. Так, заблукавши на тонучому кораблі хлопець: «…брів навмання, чіпляючись за стіни,… опустився навколішки і поповз. Несподівано йому спало на думку порівняти себе з кротом. Він ліз в темряві під землею десятками розгалужених переплетених ходів. Але кожен кріт зараз у тисячу разів щасливіший від нього, бо він, Володя Дорошук, через хвилину другу має загинути…» (с. 288). Автор глибоко розуміється на найтонших відтінках людських почувань. Скажімо, у внутрішньому вимірі юнака два місяці з батьком у тайзі — це «дуже мало», й водночас два місяці в тайзі без Інги — «дуже багато». Або, коли Хотта спасає його, Володя хоче сказати японцеві кілька слів його мовою, але «не міг знайти зараз таких слів. Та і які це мали бути слова?» (с. 289). Або, мати Володі, дізнавшись про загибель рідних, блукає вночі кімнатами, перебирає чоловікову колекцію й раптом… прикладає до лоба кусок білого мармуру «холодний як безодня Японського моря», а в шухлядах мертві камені «блищать загадковим блиском, як очі утоплених» і страшна вже не сама звістка, а те, що «зовсім-зовсім неможливо, що тих рук, чудових живих рук, які з любов’ю зібрали оці різноманітні камінці, вже немає» (с. 297).

Сучасних школярів часто, як ніяке інше покоління, звинувачують у інфантильності, бажанні втекти у захопливий світ нереальних пригод. Але юнь у всі віки тікала у цей неосяжний і вічний як сама юність світ. У часи затишшя й роки революцій, у переддень воєн і глухі дні диктатури на межі дитинства та дорослості кожне покоління хоча б віртуально, подумки, потайки приміряє на себе золоті шати Героїв. Бо інакше життя втрачає сенс, вироджуючись у щоденний волячий надрив і безкінечну жуйку із завідомо знаних істин і очікуваних подій…

Юнак стає мужнім героєм, бо ним рухає любов і співчуття.

Юнка стає королевою, бо здатна гідно чекати й жити, навіть коли серце вривається від невиплаканого горя.
Ця проста, казкова ще істина, тонко прописана Олесем Донченком між рядками карколомного сюжету та пафосними радянськими закликами, надає його повісті неминущого сенсу й заставляє все нові й нові покоління читачів брати книгу до рук.

…а радянські гасла, зрештою, прочитуються як своєрідний історичний антураж і можуть бути легко усунуті незначним редакторським втручанням…


1. Тут і далі цитується за виданням: Донченко, О. В. Школа над морем : повісті : для серед. шк. віку / О. В. Донченко ; передм. А. Є. Кравченка ; худож. С. Я. Зорук. – К.Молодь, 1990. – 476 с. : іл.. (Б-ка піонера).
2. За два роки до О. Донченка подібний сюжет у поемі «Миша Корольков» із великим успіхом і схвальною критикою використав С. Михалков. Цілком можливо, що Олесь Васильович свідомо взяв ту саму сюжетну канву аби бути певним у «правильності» та «актуальності» майбутньої повісті. Поему можна прочитати у розділі «Додаткова інформація».
3. Саме так трактує цю сцену А. Є. Кравченко в своїй передмові.

Додаткова інформація

Коментарі до статті

korpus


Проникливий аналіз книжки викликає бажання негайно читати!

Здається, був би непоганий сценарій для фільму - де вони, вітчизняні режисери?..

А взагалі, КЛЮЧ отримав у особі Наталі Марченко фантастично глибокого критика. Спасибі!

Цікаво, наскільки достовірно змальована Японія ?...
Марченко


Дякую за добрі слова! Дуже приємно!

Але щиро хочу, аби поряд зазвучали й інші голоси критиків, книгознавців, мистецтвознавців, науковців, - НЕБАЙДУЖИХ ЧИТАЧІВ і поціновувачів книжки для дітей.

Де вітчизняні режисери, слово честі, - не знаю. Зате знаю кільканадцять десятків книжок, що так і просяться на екран - динамічні, діалогічні, з дивовижною "натурою" і колоритними персонажами...

Щодо Японії, то письменник явно послуговувася власними уявленнями про "світ капіталізму" + реальне знання природи та побуту Сахаліна. Можливо, щось читав чи чув від знайомих...

Я, на жаль, не піднімала його архіви. А в нарисах і спогадах щодо цього нічого, фактично, не вказано.