Свобода пам‘яті або Небеса понад імперіями та душницями
17 червня 2015, 12:52   Автор: Наталя Марченко

Свобода пам‘яті або Небеса понад імперіями та душницями.

 

Мензатюк З. Як я руйнувала імперію / Зірка Мензатюк ; обкл. Р. Попського. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2014. –  271 с.

Арєнєв В. Душниця / Володимир Арєнєв ; іл. О. Продана : [передм. авт.]. – Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2014. – 148 с.+

[16] арк. іл.

 

«Безликий, безмозкий, слухняний совок!..

Ми в них ніби свідки»

Яринка Найчук.

 

«…мого діда завжди намагалися використати…

 розумів, що хотів сказати дід. Не розумів — чому»

Сашко Турухтун.

 

 

 

Людина влаштована так, що їй завжди кортить знайти «точку відліку» й створити систему координат, у якій нарешті «все стане на свої місця». У побуті і в державотворенні, в ідеологічних баталіях і духовній борні ми підсвідомо тримаємося оцього «стрижня», щоправда інколи як мавпи перескакуючи з одної «надійної опори» на іншу в пошуках їжі та прихистку… Напевно тому найважче розповісти дітям про те, чому і, головне, навіщо, ми опинялися в тій чи іншій Системі.

А ще з дітьми дуже складно говорити про смерть. Не тому, що страшно, неестетично чи болюче. А тому, що розмова про смерть завжди обертається на розмову про найскладнішіе — про Любов і про Час — два дива, які людство так і не навчилося відтворювати... Ніхто й ніколи не поверне собі «в повному обсязі» ні втраченої любові, ні втраченого часу. Але попри те всі ми прагнемо любити і пам‘ятати.

Останні кілька десятиліть події в Україні розгорталися так стрімко, безсистемно та різновекторно, що найменше хотілося говорити з дітьми про ось такі складні речі. Хотілося «теплих» історій і веселих оповідок, красивих картинок і Божої ласки… Але настала мить, коли складних розмов уже не уникнути. Повісті Зірки Мензатюк і Володимира Арєнєва стали першою, й тому знаковою в новітній українській книзі для дітей, спробою всерйоз поговорити з юними сучасниками про Любов і Час.

Обидва автори бездоганно володіють мистецтвом слова, мають власний випрацюваний стиль і широкий розголос серед критиків і читачів. Для обох звернення до складної та ще й «ідеологічної» підліткової прози стало першим подібним досвідом.

Показово, що тексти писалися майже одночасно представниками літературного покоління «батьків» і «дітей», при цьому посутньо орієнтованими на різні школи письма («традиційна» / «європейська») та в далеких один від одного жанрах («канікулярна повість» / «антиутопія»). Один із текстів є виразно пасторальним, інший — типово урбаністичним. Один — посутньо фемінний, інший — виразно мускулінний. Та попри все це книжки вражають спільністю духовного ядра, етичних домінант і навіть деталей орнаментування тексту та вибудовування характерів. І це закономірно, бо герої Мензатюк і Арєнєва насамперед — породження й відголосок нашого «українського пострадянського» світу, а їхні драматичні пошуки та чини продиктовані спільним бажанням авторів тут і сьогодні знайти порозуміння з «іншим» поколінням у найсуттєвішому — Любові та Часі. Бо без цього намагання пізнати й зрозуміти одне одного між дідами та онуками ніхто з нас не опанує ні себе, ні свого місця в світі. Ми вкотре почнемо з «чистого листа» чергову чернетку своєї уривчастої історії… Ось чому вбачаю у цих, можливо не ідеальних, але точно непересічних книжках пряме уособлення діалогу поколінь, діалогу, котрий тримає у нерозривній сув‘язі українську спільноту й, на щастя, не обривається.

***

Отже, любов.

У Зірки Мензатюк це наскрізна ідея твору, константа, несхибний камертон, за яким легко визначитися з будь-яким вибором. Саме любов‘ю продиктовані всі вчинки головних персонажів — починаючи з підліткового випендрювання та «втріскування» одне в одного й закінчуючи глибоким сердечним переживанням почуття любові до Батьківщини та Бога. Саме намаганням автора розкрити перед підлітками всю неявну, але безмежну силу цього почуття продиктована поява в повісті історії кішки Пуми та баби Сафронихи. Здається, покликані лишень бавити читача, даючи привід для кумедних ситуацій, вони поступово обертаються на найдраматичніших персонажів і дають Яринці важливі уроки життя. Дрібна «навіжена» Пума раптово зникає, залишаючи в душі дівчинки величезну ніким іншим не заповнювану порожнечу, і Яринка усвідомлює, що любов не буває маленькою чи безслідною. А Сафрониха виявляється дівчиною, чиє кохання було знищене війною та яка все життя добивається церкви в селі як свободи долюбити єдину рідну людину хоча б на тім світі. Дивакувата «пересічна» баба постає живим уособленням вірності та віри, доводячи, що любов всепереможна. 

У Володимира Арєнєва поза сюжетною лінією першого кохання Сашка про любов ніби й не йдеться. Але весь трагізм співіснування живих із «кульками» померлих родичів, та й сама «цивілізація душниць» засновується на переломленні в людській душі любові та страху. До прикладу, постійний страх бути осміяним буквально розполовинює дідуся Курдіна на «зовнішню» та «внутрішню» особистість, а боязнь відкриття «справжнього» Мамлея виправдовує батьків Сашка у намірі слідом за іншими «використати» родича для «доброї справи» тощо. Усі герої бояться негідно повестися з «кульками» й водночас не здатні перенести на ці «предмети» свою щиру любов до ближніх. Так виникає тотальне збайдужіння — перший крок до покори. Тому саме страх — норма життя в тоталітарному суспільстві. (У Зірки Мензатюк «активістка» Ніночка в повному сенсі до безпам‘ятства боїться виявитися «невідповідною» своєму статусу й водночас постійно залякує ровесників «громадським осудом», а «чистенький» патріот Андрій боїться «замаратися» і уникає не лише сумнівних зібрань, а й почуттів, які не може повністю контролювати тощо).

В обох повістях страх стає вододілом між тими, хто його продукує, й тими, хто долає. Лише останнім відкриваються світлі сторони життя й можливість щиро любити. Бо любов завжди пересилює страх і звільняє.

Саме тому любов уможливлює свободу пам‘яті.

У Володимира Арєнєва це ключовае питання повісті. Поставлені в буквальному сенсі обличчям до обличчя з душами своїх рідних, його герої вимушені як мінімум намагатися зрозуміти, що може хотіти «інша» душа (Настя бавить «кульку» молодшого братика, Мамлей щовечора тулиться до «кульки» дружини, сам Сашко уявляє себе в «кульці» тощо). Відтак проблема пам‘яті прямо пов‘язується з проблемою «іншого». Ця остання у «Душниці» яскраво маркується образами «кота» і «собаки», які цілком можуть бути обоє «добрими», але завжди залишатимуться «іншими» одне щодо одного. Інакшість у повісті виникає завдяки різночитанню ідеологем спільнотами та складності й багатоаспектності людської особистості, а долається пізнанням і прийняттям одне одного. У Мензатюк «інакшість» виявляється як краса вільних людей на тлі узвичаєної покірності (красивий полеглий «Кантемир» і одягнені в народні строї закохані під жовто-блакитним прапором, красиві старі селяни в мирному протесті біля церкви і мітингарі в Ризі).

Пам‘ять може бути «доброю», «спільною», «достовірною» тощо. Але ніколи не спроможна бути вичерпною й точною. Бо навіть при наявності величезного архіву, творчого спадку й живих свідків людське життя залишається чимось більшим за суму цих розумінь. Бо не можливо чітко пояснити, як «одна й та сама людина може писати вірші й стріляти в людей»?! Але можна її любити, приймаючи у всій повноті суперечностей.

Через повсюдну неоднозначність людської натури та всезагальну «інакшість» ми так прагнемо «світлої» пам‘яті ближнім і «спільної» — для всіх «інших». Уособленням «спільної пам‘яті» в повісті Арєнєва постають душниці — грандіозні сховища душ і курикулумів (докладного опису життів померлих). Чимось ці невпинно розбудовувані споруди нагадують бджолині щільники, які час-по-час потребують «вивільнення». Як і в улеї в душниці стоїть незмовкний гул — «Голоси заповнювали весь довколишній простір. Витісняли живих людей, думки, почуття, сам час». «Консервуючи» пам‘ять, кожна Система вбиває живу сув‘язь поколінь, коли бунтарський наспів діда продовжує звучати з вуст онука, а не транслюється при нагоді з «офіційного запису». Вбиває, бо «ми віримо в те, що пам‘ятаємо, а не в те, що було». Бо саме пам‘ять визначає наші сподівання й віру, а отже майбутнє.

У Зірки Мензатюк «пам‘ятати» однозначно рівноцінне «любити». Яринка не задумається над природою чи специфікою пам‘яті, бо для неї це — природня частина буття, а не вибір. Підлітки, як і батьки та діди, насамперед — «живі свідки» величних і мізерних діянь усіх поколінь українства. Для них пам‘ятати — чин, а не стан. Саме тому Ігор не лише пригадує подвиг Кантемра, а й на весь голос («один на весь світ») кричить «Слав Україні!», а Орися з Василем не лише танцюють давні «Коси» в дідівських строях, а й підносять жовто-блакитне полотнище, яке «...пахло небезпекою... тюрмою, Сибіром, сивим холодом Заполяр‘я». Саме тому Яринка з друзями до останку спостерігають за драматичним протистоянням «звиклих до покори» селян з міліцією біля церкви, «засвідчуючи» свою співучасть і готовність пам‘ятати саме цю подію.

В обох текстах місцем і співучасником подій є Система як спільність пов‘язаних якимись дивними й зуроченими зв‘язками людей, у межах якої юні герої вимушені формуватися, відкриваючи власну самість як інакшість. У Володимира Арєнєва «культурний» світ «цивілізації душниць» протистоїть «дикунській» вольниці «півострова». У Зірки Мензатюк «реальний» «радянський» світ — «романтичному» національному. В обох випадках право на позицію кожної зі сторін оплачене кров‘ю, тому «нормально» бути непримиренним щодо «інших». Як тільки герої покидають цю «зону комфорту», їм доводиться переборювати загальноприйняті страхи («непереможна» зграя Рукоп‘ята, громадськеі «викриття» в газеті тощо), вчитися любити ближніх і приймати їх у всій неоднозначності. Як наслідок, герої-підлітки обох авторів опиняються поза Системою, тобто стають «іншими» і вимушені творити власний, «інший» щодо батьківського світ.

Цікаво, що в обох випадках «правильне» середовище і його «правильні» мешканці постають у нагромадженні безкінечної низки суто фізичних об‘єктів. У «Як я руйнувала Імперію» це повторювані переліки «дефіцитів» і побутових речей, «доступних» (чи ні) кожному з персонажів, що маркують їхнє соціальне положення чи навіть духовний вибір (так, родина Яринки віддає перевагу черзі в Домський собор перед чергою за штучними шубами). У «Душниці» подібне нанизування предметів з‘являється в описі кімнати «номенклатурного» режисера Корташа, в увазі до «кульок» як свідчення матеріальної спроможності родини тощо.

Тексти дивовижним чином взаємодоповнюються. Скажімо, ми не маємо змоги погортати щоденники чи вірші дідусів Курдіна чи Турухтуна із «Душниці», але можемо прочитати повість Зірки Мензатюк — текст автобіографічний, відвертий і доволі безжальний насамперед щодо автора. Письменниця відтворює як характери, так і саме звучання «радянської» доби, манеру тогочасного (а отже й свого!) духовного і душевного буття. І якщо нинішньому юному читачеві від того трішки млосно, то авторці таки вдалося донести неприкрашеним справжній — затхлий, наївний у своїй жорстокості й безглузді «дух епохи». Думаю, для багатьох, кому не довелося жити в радянський час, описи родини сільського директора школи чи Папи Запотіцького видадуться як мінімум нарочито безглуздими. Але насправді це типові люди того, на жаль, ще так близького нам часу. Люди зовсім не погані, й не «придумані», а звичайнісінькі, обивателі, звиклі швидко знаходити правильне поведінкове «русло». Та навіть позитивні персонажі повісті постійно зайняті пошуками матеріальних компонентів буття — одягу, їжі. Бо саме на це й тратилася насправді левова частка часу «радянської людини». Те що залишалося, йшло на вистежування одне одного, емоційні виплески та самокопання. Й підлітків це стосувалося тією ж мірою, що й дорослих. Оце змізерніння щоденних поривань письменниця передала дуже точно. Й інтелігенції те все стосувалося чи не найбільше — «не співучасть» у «дурному бунті» народу — одна з її характерних рис і досі.

Але саме таких дідів — дрібних і величних водночас, «використаних» оточенням і власними пристрастями, знищених і непереможних — відкривають зрештою для себе і герої Арєнєва. Відкривають, щоб зрозуміти і полюбити їх справжніми, щоб не «відкласти в пам‘яті», а пам‘ятати.

Чи не того самого прагне й Зірка Мензатюк, оголюючи перед поколінням власних онуків неприглядну й величну водночас правду недалекого минулого їхніх дідів?!

Герої-підлітки в обох книжках подібні як суттю характерів, так і способом їх розкриття. Їх об‘єднує схильність до рефлексії та споглядального світосприйняття, потреба резонувати з часом і оточенням, звичка діяти емоційно та спонтанно. Також обидва автори заставляють дітей повсякчас цитувати улюблені тексти та вкладають у їхні внутрішні діалоги далекі від дитячих лексеми й звороти. Останнє було б недоліком, коли забути, що і Яринка, й Сашко — представники родин із значною традицією книжності. А для таких підлітків і досі звично й навіть обов‘язково відлунювати думками й фразами свого дорослого оточення, сипати цитатами й алюзіями. Окрім того, подібні «посилання» в мовленні дітей завжди відігравали роль чіткого ідентифікатора: якщо ти не знаєш «кодових» фраз у певному молодіжному середовищі, ти — «чужий».  

Цікаво, що і в Зірки Мензатюк, і у Володимира Арєнєва перші почуття героїв описані геть не схоже до розтиражованих масовою культурою уявлень про «вільні взаємин». Це тонкі, складні, виснувані з глибоких душевних переживань стосунки, де важать кожен погляд, слово чи дотик. І Яринка, й Сашко бояться як не пізнати кохання, так і потривожити його. Це важлива складова їхнього внутрішнього життя і, водночас, головний рушій сюжету, оскільки саме почуття в обох випадках стають для героїв випробуванням на здатність зрозуміти самих себе і визначитися з власними системами ціннісних координат.

Загалом цікаво порівнювати суто гендерні вияви у повістях. Гадаю, саме цим жіночо/чоловічим тоном розповіді й кутом зору на дійсність вони різняться навіть більше, ніж жанрово. Проза Зірки Мензатюк — виразно «фемінна». Вона детальна, подієва, зосереджена на почуттях і описах. Головна героїня перебуває буквально в плині часу: відчуває, ловить момент, фіксує. Натомість герой Арєнєва — аж надто типовий чоловічий персонаж як на свій вік. Він постійно рефлексує над власними почуттями, а ще більше вчинками та думками. Сашко здебільшого думає й чинить. А Яринка — відчуває й живе. Обидва герої типові в своєму гендерному вияві. Відповідно й належні їм персонажі іншої статі відображені такими, як вимагають типові гендерні стереотипи. Так, симпатія Сашка красива, беззахисна, позбавлена власної ініціативи (окрім вирішення проблеми першого поцілунку), але самовіддана в служінні «чоловікам» (братові, Сашкові), а Яринчині «кавалери», навпаки, самостійні, здатні на вчинок, активні в обстоюванні власних інтересів, готові взяти на себе відповідальність тощо. Але загалом обидва автори погрішили проти правди: чоловічі персонажі Зірки Мензатюк на загал менш колоритні, ніж жіночі, й здебільшого негативні (директор школи, Папа Запотіцький) або виразно романтизовані (Іван «Кантемир», таємничий «фотограф»-рухівець), а персонажі-жінки Арєнєва — взагалі пасивна прикраса до оповіді (так, для своїх синів матері — тягар, із емоційним безладом яких доводиться рахуватися; негацією та істеричним консерватизмом дихає постать вчительки релігієзнавства тощо).

В обох текстах одним із ключових мотивів є дружба як природній спосіб розподілу світу на «своїх» і «чужих». У Яринки коло друзів поступово звужується, відсікаючи схожих до неї за статусом (діти інтелігентів, добре вчаться, «чистенькі»), але «інших» за ідеалами дівчат із «піонерського» оточення Ніночки та «рафінованого» патріота Андрія. Зрештою дівчинка формує навколо себе надійний і світлий «свій» світ, який активно прогресує. У Сашка, навпаки, друзів більшає рівномірно тому, як він починає усвідомлювати неоднозначність «ситуації вибору» кожної людини й «приймає» оточуючих. Але як на початку твору, так і в кінці автор залишає героя на самоті з читачем. Хіба що на початку повісті це — підсвідома гра на публіку в «самотнього ковбоя», а наприкінці — усвідомлена самість каплі, що злилася з морем.

Дорослі й діти в обох повістях — не просто природні співучасники подій, а представники різних, але спільних у певному пориві поколінь. Так, усі родичі Яринки — національно свідомі віруючі люди, що не заважає їм «пам‘ятати своє місце» в «радянській» системі та реалізувати себе в цих межах. Героїня Зірки Мензатюк поступово перетворює будні на романтизовану героїку справжньої борні, опиняючись тим самим у сув‘язі поколінь — старша сестра, батьки, діди. Власне, весь її шлях — це пізнання справжнього суспільного обличчя найближчого оточення, з‘ясування та засвідчення монолітності усіх поколінь свого роду. Близькі Яринки не так бояться одне за одного, як люблять — рідних, природу, Україну. І саме ця перевага любові над страхом робить їх вільними та переможними.

Натомість родина героя «Душниці» не має цієї сув‘язі поколінь — уся вона як мозаїчне полотно зібрана із «підходящих», але розділених між собою осіб. І біда не в тому, що батьки нічого путнього не пригадують про бабусю з дідусем поза загальновідомим, а в тому, що вони бояться за «незручних» близьких (чи таки за себе?) замість їх любити. Цим страхом вони посутньо близькі «прорадянським» персонажам Зірки Мензатюк — людям непоганим, але якимось одноманітним і дрібним. Сашковим батькам значно простіше «достойно розпорядитися» творчим спадком і душею визначного діда, ніж пригадати (не пам‘ятати навіть!) його справжнім. Натомість онук хоче пізнати діда як частину себе. Долаючи прірву нерозуміння він переборює страх і знаходить любов, які зрештою відкривають підліткові диво внутрішньої свободи. Так у «Душниці» головний герой приходить до усвідомлення свободи волі шляхом співпереживання духовній несвободі власного діда. Тому звільнення дідової душі стає актом самовизволення, пориву не присвоїти, а продовжити.

 

Володимир Арєнєв говорить із юнню мовою моторошної антиутопії, а Зірка Мензатюк — не менше моторошного автобіографічного минулого. Але ніби в дивному калейдоскопі акценти зміщуються. Світ «Як я руйнувала Імперію» лякає саме фантастичним безглуздям буденних ситуацій, а «Душниці» — своєю впізнаваністю. Єдине, що насправді різнить останній із сьогоденням, — ритуал «пакування» душ до «кульок», із якими мусять носитися діти чи які зберігаються у баштах-душницях. Власне Арєнєв довів до фізично видимого абсурду ідею «впіймання душі». Як на мене, то не має значення, зловили ту душу в телевізійний «ящик» з міркувань ідеології чи у фентезійну «кульку» з потреб релігії — сенс один — душа мусить бути «контрольована» в межах простору, створеного Системою. І лише діти при бажанні можуть чути її божевільне самотнє волання в тому «найсправедливішому зі світів».

Але чи можуть діти зрозуміти чужу душу?

І Зірка Мензатюк, і Володимир Арєнєв певні, що можуть. Бо дитина завжди росте, її душа завжди тягнеться понад «імперії» та «душниці» до Неба, яке не можливо ні заснувати дротами-душоловами, ні перефарбувати в «потрібний» колір. Саме тому Яринка проживає свої знакові «літа» в «піднебесній» кімнатці, а Сашко стежить за «срібним літачком», що «підводить межу» значно вище будь-яких душоловів. А ще найважливіші вчинки героїв прямо пов‘язані з любов‘ю, пам‘яттю та свободою. Сашко з друзями відпускає в небесну безвість душу діда, залишивши в собі його ніким не притишену мелодію-гімн. А Яринка з товаришами стають у найвищому духовному сенсі «свідками» незламності своїх, здавалося б упосліджених Імперією «старих». Цікаво, що й Мензатюк, і Арєнєв позиціонують героїв шляхом співвіднесення їх із раннім християнством. Як святі мученики постають в очах Яринки бабусині односельчани, готові вмерти задля поновлення храму. Так само Сашко доходить розуміння суті «ловіння» душ, усвідомивши, що й Євангеліє могло бути прочитане по-різному, як поема його діда.     

***

Не пізнавши не полюбиш, не люблячи не пам‘ятатимеш… Забуття як і незнання не звільняє від відповідальності, а свобода пам‘яті визначається лише мірою затраченої любові…

Наталя Марченко.

 

Докладніше читай:

Добірка матеріалів про повість Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» на порталі «Видавництва Старого Лева». – Режим доступу : http://starylev.com.ua/yak-ya-ruynuvala-imperiyu.

Добірка матеріалів про повість Володимира Арєнєва «Душниця» на порталі Вибавничого дому «Києво-Могилянська Академія. – Режим доступу : http://publish-ukma.kiev.ua/ua/katalog/novinki/222-dushnicya.html.


Коментарі до статті