КНИГА. ПІДЛІТОК. ЧАС.
22 жовтня 2015, 2:56   Автор: Наталя Марченко

У межах чотириденного Фестивалю української дитячої книги фестивалю «Азбукове Королівство Магів і Янголів» відбулося дві КЛЮЧові розмови, присвячені підлітковому читанню «Межа реального або Якої книги потребує підліток?» та «Пам‘ять, яку ми обираємо».

10 жовтня 2015 року до затишної зали Музею книги і друкарства України зійшлися письменники, дослідники літератури для дітей, організатори дитячого читання та просто небайдужі, аби в Колі Друзів відверто поговорити про переваги та недоліки як «реалістичної», так і «не реальної» книжки у підлітковому читанні та про щонині варто писати про реальних героїв АТО чи про фантастичних «кіборгів»? Чи, можливо, геть про щось інше?

 

Говорили також про новітню історичну прозу. Зокрема про «далеку» та «близьку» історію, постколоніальні травмви та маркетингові ходи, спровоковані запитами політикуму чи спільноти. Також спробували з'ясувати, чому, так уважно переглядаючи історію, ми все ще з острахом звертаємося до найближчих «радянських» часів і досі не почали конкретизувати своїми текстами власне майбутнє.

 

 

Запрошуємо і Вас долучитися до виру наших роздумів! Адже здебільшого вдалося не відповісти на питання, а хіба більш точно їх означити.

Можливо, саме Ваша думку чи ідея наштовхне всю спільноту на новий поступ, або окремого автора до наисання так потрібного нині новітнього питомо українського підліткового твору!

 

Чим особлива «підліткова» література? Якої книжки та чому потребують підлітки в Україні?

 

***

«Сьогодні наш підліток настільки завантажений, що, мабуть, на довге читання його вже не вистачає. А коли якась хвилина випаде — то ми, письменники, маємо бути тут як тут. Ми повинні запропонувати йому такий український текст, котрий був би кращий за перекладний. Маємо раз і назавжди закласти у його підсвідомість думку, що «своє» не поступається «чужому». І не тільки закласти, а й домагатися цього. Інакше українця з такого читача не вийде.

А ще ми не повинні чекати, доки він скаже: хочу читати про те і про те.

Поясню, що маю на увазі. Мене, скажімо, вчили, що автор не повинен бігати по видавництвах із одним твором. Він повинен мати їх кілька — на той випадок, коли видавець, ознайомившись із запропонованим текстом, поморщиться та скаже, що юного читача фентезі вже не цікавить. Його цікавить, скажімо, історія. «Будь ласка», — відкажете ви і покладете на стіл інший текст. І тоді видавцеві діватися буде нікуди…

У нашому випадку підліток, звісно, не видавець. Він не одразу сформулює своє потаємне бажання. Але письменник має бути готовий прийти до нього тоді, коли це бажання от-от має сформуватися».

Володимир Рутківський,

письменник, м. Одеса.

***

«Підліткова література — це висвітлення нагальних і вічних проблем (порозуміння з батьками, дружба та кохання, секс і вагітність, наркоманія та нонконформізм, гормональні зрушення = гидкі каченята, примирення зі смертністю близьких...) Але все це з центральною віссю підлітковості.

Немає різниці — чи то фікшн, чи нон-фікшн, головне, щоб це був не лише екшн, а ще думки, суперечки. На жаль, існує «біла пляма» підліткової літератури в Україні.
У нас багато екшн-детективів (дитячих), чимало екшн-фентезі та пригод. Але автори часто грішать прямими повчаннями (та сама тенденція в Америці: прямі повчання «в лоба» — типовий приклад фільм «Стажер», який вважають мало не кращою молодіжною комедією останніх років).

Піліткова література — це необхідна умовність, де є єдність мови-проблеми-героя. У ній дуже обережна дидактика — всі висновки має робити герой або навіть герой-читач. Вона вирізняється тим, що до цих творів повертаються і дорослими. Яскравий приклад — трилогія Брашарес «Товариство мандрівних джинсів» — сучана підліткова книга для дівчат від 12–15 років. Але вона так само цікава студенткам і мамам підлітків».

Валентина Захабура,

письменниця, бібліотекар, Київ.

***

«Сучасним підліткам близька література, як відзеркалення їхніх запитів.

Добрий знак — сучасні діти ЧИТАЮТЬ, цікавляться українською літературою, знають і люблять книги українських авторів. Мої студійці у бліц-опитуванні згадували тетралогію «Джури» Володимира Рутківського, «Як я руйнувала імперію» Зірки Мензатюк, книги Олександра Дерманського, Марини Павленко, Галини Малик, Сергія Гртидіна та ін.

Як на мене, письменникам варто бути ближчими до запитів сучасних читачів-підлітків. При цьому не потрібно аніякого загравання, а от розуміння та чуйна відвертість не завадить.

Ще важлива проблема — відсутність культури читання, починаючи від родинного читання. Часто батьки мають мало читацького смаку, не цікавляться, що читають їхні діти, і чи читають вони взагалі».

Марія Морозенко,

письменниця, керівник культурологічної студії «Духовність української родини»

при Національному музеї літератури, Київ.

 

***

«Гадаю, аби робити грунтовні висновки, ще слід накопичити фактичний матеріал опитувань літераторів і читацької молодіжної аудиторії, аналітичні дослідження літературних критиків і прогнози експертів. Проте наше сьогочасне проговорювання проблеми підліткової літератури теж має сенс, бо озвучуються питання, котрі не кожен самостійно помічав. Різні погляди буквально «стврюють ясність» щодо предмета розмови.

Якщо існує розуміння, що книга (слово) — один із факторів формування особистості, тоді, ясна річ, актуальним постає питання яка література потрібна підліткам?

Певна, що підліток читатиме ту літературу, яка йому цікава. Це — найголовніше, чому він візьме до рук книгу. Байдуже, з яких джерел він про неї дізнається: почує, побачить, порекомендують… Він шукатиме і знайде саме ЦІКАВУ книгу. Навіть питання жанру цієї оповіді буде для нього другорядним: фантастика, історичний роман, документальна повість, non-fiction чи щось інше — це має бути Добре Чтиво!

Але те, що є «добрим чтивом» для одного, не завжди добре для іншого, бо це ще й питання літературного смаку, про який, можливо, підліток навіть і не задумується. Адже у дитинстві літературні смаки маленькій людині формує її найближче родинне оточення, згодом долучаються друзі, бібліотеки, школа… Ще пізніше — у ранньому підлітковому віці — дитина перечитує літературу всіх жанрів і тем… Аби було що. І це є ознакою здорового підлітка спрага до пізнання! Він у пошуку!

Знову ж таки, ми говоримо про підлітків, вмотивованих до читання (до речі, не беручи до уваги носій інформації: паперовий, електронний чи аудіокнига). Відсоткове співвідношення читаючої підліткової аудиторії до нечитаючої чи малочитаючої мені, на жаль, невідоме.

Проте надходить власне підлітковий вік (14–16років), коли у молодої людини формуються базові життєві цінності, світогляд. Як наслідок, соціальна зрілість призводить підлітка до вибірковості в усіх життєвих аспектах, зокрема й у Доброму для нього чтиві. Окрім того, смаки мають здатність розширюватися та змінюватися. Скажімо, у найближчому часі молодь, можливо, матиме запит на літературу, яку наш український літературний ринок ще навіть і не випрацював.

Тому важливим фактором, що розширить читацьку аудиторію та певною мірою дасть відповідь на наше дискусійне питання: якої літератури потребує підліток, є тематично-жанрове розмаїття нашої питомо української літератури (бо про про перекладну літературу наразі не йдеться)».

Світлана Скиба,

розробниця музейних освітніх програм,

завідуюча науковим відділом Музею книги і друкарства України (Київ).

 

Яке місце й чому посідає фантастична, зокрема фентезійна література у підлітковому читанні?

Чи є вона шкідливою?

 

«Щиро кажучи, мене здивував сам предмет нашої суперечки — мовляв, треба чітко розмежувати книжки, написані у жанрі фентезі та науково-фантастичні твори. Адже, як твердить мій опонент, фентезі у дитячій літературі явище шкідливе і навіть небезпечне, бо змушує юних читачів забувати реальні проблеми, відволікає їх від щоденного життя, переносячи в уявний світ із його вигаданими героями та мандрівками на далекі планети, населені усілякою космічною нечистю. Натомість прихильники наукової фантастики та реалістичної прози для дітей і підлітків вважають, що передбачення того, яким буде життя на землі через сто, двісті, тисячу років (переконливо обґрунтоване науковими гіпотезами), чи книжки про життя сучасних дітей, герої яких потраплятимуть у добре знайомі читачам ситуації та розв’язують знайомі їм проблеми, — важливі та корисні. Адже саме з таких книжок діти отримують не лише важливу (правдиву, а не вигадану!) інформацію, а й можуть навчитися у героїв цих книжок мужності та рішучості, умінню відстоювати власну думку та співчувати слабшим.

Однак, такий залізобетонний мур — розподіл дитячої й підліткової літератури на жанри «чисті» та «нечисті», на книжки корисні й шкідливі, видається мені штучним і хибним. Дуже часто один жанр «перетікає» в інший, у детективній повісті можуть з’являтися містичні, фентезійні елементи, а в літературі, написані в жанрі фентезі, висловлюватися наукові припущення. Або в пригодницькій повісті, дія якої відбувається в сучасні Україні, герої раптом потрапляють у неймовірні ситуації й отримують відомості про чарівну козацьку шаблю від… привида, який, одного літнього вечора з’являється в київській багатоповерхівці та переконує наших героїв вирушити на пошуки втраченого клейноду. Йдеться, звичайно, про повість Зірки Мензатюк «Таємниця козацької шаблі».

А історичні романи Володимира Рутківського, що зробили переворот у сучасній українській дитячій і підлітковій літературі, — як класифікувати їх? Це історична проза з елементами фантастики? Чи це блискучі, сповнені неймовірних пригод, карколомних втеч, переслідувань, пошуків і відкриттів книжки, які повертають нашим дітям інтерес до читання, захоплюють їх подвигами хлопчиків-джур, які жили сотні років тому, але видаються такими близькими та зрозумілими сучасним читачам?

А щодо табуйованого фентезі, то я переконана, що головним критерієм, за яким варто оцінювати художній твір, має бути не жанр, в якому цей твір написано, а те, чи він талановитий, оригінальний, «багатошаровий», чи це одновимірне примітивне чтиво. Цілком можливо, що дитина, прочитавши книжку, дія якої відбуватиметься в уявному, неіснуючому світі, повірить її героям, і вчинить так само, як улюблений фентезійний персонаж, у цілком реальному житті, захищаючи слабшого та відстоюючи свої переконання. Водночас, цілком реалістичний твір, де діятимуть ідеально «правильні» хлопчики та дівчатка і де будуть розставлені всі моральні й етичні акценти, може виявитися настільки нудним, солодкавим і фальшивим, що жодна дитина його не сприйме і відкине книжку, прочитавши лише кілька сторінок».

Леся Воронина,

письменниця, журналіст, Київ.

***

«Чи можна казати, що діти повинні читати лише реалістичну прозу, а фентезі — не приносить користі? Звісно, це не так! На мій погляд, фентезі, грубо кажучи, можна вважати перехідним жанром для підлітків. Казки вже читати не солідно, а «серйозну» літературу — ще не цікаво.

Не важливо, літературу якого жанру читають діти, якщо сам текст допомагає людині вирішувати питання, що постають перед нею».

Оксана Давидова,

письменниця, журналіст,

редактор журналу «Вигадуй, думай, грай», Київ.

***

«Фентезі таке як «Гарі Поттер» виховало покоління читачів. Бо головна роль цієї серії — Ролінг привчила підлітків читати товсті книжки без картинок. Нехай це виключно комерційний проект. Нехай там багато побудовано на егоїзмі та незаслугованій виключності героїв і примітивна розбивка на «благородного короля і його почет». Але діти привчилися читати!!! Після «Гарі Поттера» чудово пішов Толкін, Аспрін, Ле Гуїн, Аренєв, Дяченки, — те фентезі , яке за формою ховає багато глибоких і цікавих думок «не в лоба».

Валентина Захабура,

письменниця, бібліотека, Київ.

 

 

***

«Фентезі в історії дитячої та підліткової літератури викликає суперечливе до себе ставлення. З одного боку, вона користується величезною популярністю серед читачів, із іншого — її критикують за «ірраціональність», «ескапізм» тощо.

Критичний підхід показує, що подібні зауваги можна озвучувати щодо літератури як такої загалом, тож безглуздо засуджувати за це фентезі як жанр. Найбільш відомі захисники фентезі, такі як Урсула Ле Гуїн, стверджують, що засоби, які є в роспорядженні фентезі як жанру, є набагато дієвішими, щоб зобразити протистояння добра/зла, заторкнути вічні цінності, а головне — озвучити т.зв. «внутрішню правду» підлітка, його пошук себе, розгубленість, шлях до чогось нового, підкріплений надією.

Водночас, будь-яка апологія фентезі не повинна протиставлятися апології реалістичної літератури. Обидва напрями однаково важливі».

Валентина Вздульська,

письменниця, літературний критик,

співзасновниця блогу «Казкарка» та «Рейтингу критика», м. Фастів.

***

«На мою думку, міфи про «справжність» реалістичної літератури та хибні уявлення про «згубний вплив» фентезі на підростаюче покоління є кісткою у горлі українського дискурсу підліткової літератури. Адже замість того, щоб зосередититися на обговоренні ключових тем, героїв і проблематики у творах для підлітків, написаних українськими авторами (не кажучи вже про табуйовані теми та вживання нецензурної лексики), ми й далі раз по раз сперечаємося про те, який стиль письма краще описує дійсність: реалістичний (реалізм, побутовий реалізм, соц-реалізм...) чи фантастичний (фентезі, наукова фантастика, магічний реалізм...).

Давайте раз і назавжди приймемо той факт, що будь який текст написаний письменником є вигадкою, як би правдоподібно він не виглядав. У щоденниках і мемуарах люди так само домислюють, недоговорюють і прикрашають дійсність, як і в будь-яких інших видах письма. У романах написаних у жанрі фентезі чи наукової фантастики усі діалоги та описи міжособистісних стосунків є тією ж мірою «списані» з реальності, як і в документальних текстах. Звісно, на відміну від щоденникових записів, у творах фантастичних письменник може дати волю своїй уяві, витворючи нові незначні світи та ховаючи людських персонажів за масками чи то «ельфів» чи то «прибульців». Однак у тих самих фантастичних творах автор, зазвичай, описує цілком реальні соціально-політичні проблеми свого часу та шукає шляхи до їх розв'язання. Відмінність між реалістичною та фантастичною книгами полягає лише у тому, що автор-реаліст описує усе прямолінійно, намагаючись відтворити «дійсність» на папері якомога достовірніше, тоді як автор-фантаст вдається до метафори, перетворюючи нашу буденність на карнавал, маскарад або шоу, даючи читачеві привілей розгадати загадку та збагнути, хто ж ховається за карнавальною маскою».

Галина Рис,

письменниця, літературознавець, Львів-Амстердам.

***

«Фантастика в жодному разі не шкодить дитині чи підлітку, а якраз навпаки — сприяє глибшому та далекогляднішому їхньому  розвиткові. Той, хто читає фантастику, стикається там із різними видами проблем, але найголовніше те, що ці проблеми не фантастичні, а цілком реальні!!! Просто саме у фантастиці вони замальовуються по-іншому і, мабуть, цікавіше для сприйняття дитини. Але суть не міняється. Фантастика вчить нас творити добро, бачити життя у всіх його півтонах, а також долати негаразди навіть тоді, коли ми опиняємося у цілком іншому світі, котрий нам не знаний.

Мені особисто дуже сподобалася думка пані Галини Рис, що навіть та сама реалістична література є творінням чиєсь уяви. Та попри те, ми повинні все ж розрізняти фантастику та реалістичну літературу. Якщо автор намагається змалювати справдешній час, він посилається саме на навколишній світ, котрий нас оточує тут і нині. У цьому і є, як на мене, найбільш видима відмінність між фантастикою та реалістичною літературою — у тому, що змальовування світу,  у котрому перебувають герої, є іншим. Але скільки не читаю фантастичної чи реалістичної літератури — проблеми висвітлюються дуже подібні. Різниця, на мою думку, полягає у подачі, у тому ЯК, а не ПРО ЩО».

Мирослав Вовк,

студент-першокурсник, співзасновник

громадської ініціативи «КОЛО КНИЖКИ», Львів-Київ.

 

То чи «реальною» є насправді реалістична література? Чи потребує її сучасний підліток?

***

«Перед заходом спілкувалась із учнями 7-х класів. Переважна більшість назвала улюбленими книги жанру «фентезі». Щоправда, переважно це перекладна література. Українських авторів юні читачі фактично не знають. Проблема не тільки у відсутності широкої популяризації української книжки, а й у відсутності якісних книг фентезі від українських авторів. Цікавляться підлітки і містичною літературою. А от реалістична цікавить здебільшого у контексті винайдення себе у цій літературі, «своїх» запитів і потреб, схожості у сучасності тощо»

Марія Морозенко

письменниця, Київ.

***

«Огляд української підліткової літ-ри останніх 15 років дає нам змогу не стільки виводити якісь літературні закономірності, скільки вказувати на позалітературні чинники, такі як критично малий ринок, брак конкуренції тощо. Ми маємо надто мало художнього «матеріалу», надто мало статистичних даних і соцдосліджень, щоб переходити до теоретизації, не скочуючись до спекуляцій.

Констатування на зразок «нам бракує жанрів А, Б, В» у такому контексті, на мою думку, теж не є конструктивним, оскільки воно виходить із порівняння з іншими, переважно найрозвиненішими ринками з їхніми особливостями. І таке порівняння виявляється неспівмірним. (Зрештою, ми вже мали зразок подібної дискусії в «дорослій» літературі — тезу Д. Чижевського про «неповноту» української літератури певного періоду та відповідь на це Г. Грабовича). Куди продуктивнішим наразі для оглядачів і теоретиків буде зосередитися на появі в українській підлітковій літературі нового: нових жанрів і тем.

В «Оксфордському словнику дитячої літератури» 2006 р. дослідники виділяють три напрями реалістичної літератури:

1) історії про повсякдення;

2) нон-фікшн;

3) проблемні романи/повісті.

Наразі ми можемо помітити зростання уваги до реалістичної «проблемної» прози (конкурс «Фонтану казок» зі слоганом «Напишіть про мене книжку», серія підліткової реалістичної прози «Майже дорослі» від ВСЛ), появу книжок-картинок у жанрі нон-фікшн (книжка-картинка про А. Шептицького від ВСЛ, «Листи на війну» від «Братського»), розвиток реалістичних «щоденних історій» для молодших читачів («Пінгвінік» І. Андрусяка, «Монетка А. Хромової тощо)».

Валентина Вздульська,

письменниця, літературний критик, м. Фастів.

***

«Практично немає в нас літератури про буденне. Вона вже з'являється для молодшої школи, але ще немає для підлітків. Але саме тут і проблеми неповних родин, переживання розлучення батьків, переїзди, нові шкільні колективі і т. п.

Висновок: непахане поле для письменників, і шалений попит на якісну підліткову літературу».

Валентина Захабура,

письменниця, бібліотекар, Київ.

 

Історичні тексти для підлітків. Чи вони — не та сама «фантастика» тільки на інший лад?

 

«На мій погляд, художній опис історичний подій дуже важливий із огляду на патріотичне виховання молоді, бо героїчні постаті минулого мають надихати молодь, прививати любов до рідної землі, до роду, в якому також, напевне, є героїчні особистості. Молодь має зрозуміти, з якого коріння вона росте, який генетичний код передає вже прийдешнім поколінням. Без такої історичної естафети не буде єдиної нації, не буде гордості за свій народ, за свою культуру. Тому потрібно берегти історичну спадщину і всіляко доносити до людей унікальні пам’ятки минулого за допомогою художніх творів.

Це може бути як твір на основі історичних подій, де головними героями є визнані історичні постаті, але й може бути твір із уявними героями, які ілюструють за допомогою фантазії автора ті недомовки, які є в літописах чи в працях істориків. Неможливо заглянути за обрій минулого і до дрібничок дізнатися про перебіг подій. Тому завжди є місце для уяви, але уяви прагматичної та об’єктивної, без зайвих фантазій, які перевершують межу можливого. У цьому випадку буде важко розрізнити уявний сюжет від реального, але він допоможе заповнити білі плями історичного опису. Проте, це буде лиш авторська версія.

У ході дискусії виникла думка, що про війну має писати лише той автор, який сам пройшов через горнило війни. Мушу не погодитися, бо автор, який через себе пропускає почуття та емоції інших людей, який формує ці почуття у характерах навіть уявних героїв, невже він не може відчути та передати їх із розповіді учасника бойових дій?! Письменник — це людина надчутлива, він має уявляти та відчувати всі жахи війни і за допомогою художнього слова донести до читача всю жорстоку правду. Буває так, що автор, який не воював і знає про війну лише із розповідей та кіно, приголомшує читачів таким реалістичним описом подій, почуттями та страхами головних героїв, що вони вважають письменника безпосереднім учасником і свідком цих подій.

Повертаючись до історичної тематики, хочу зазначити, що всі автори, за винятком фантастів, які пишуть про майбутнє, всі пишуть історичні романи та повісті, бо миттєвості сьогодення немов ручаї спливають у величну ріку історії. Тому я не бачу особливої різниці між тим, як пишуть письменники про події минулорічні, чи про події за кілька віків до цього. Різниця є лише в тому, скільки доступного матеріалу є в нього для опрацювання, бо для опису минувщини, наприклад, XVII сторіччя, треба докласти багато зусиль, щоб викопати в архівах чи працях істориків необхідні факти. Хоча події сьогодення мають досить цікавий нюанс: справжні причини та дієві особи визначаються через багато років після них, а опис цих подій авторами — це лише версії, одна з який може бути правдивою».

Олександр Зубченко,

письменник, пісняр, м. Вишгород.

 

Чому досі так мало написано книжок для підлітків про найближчу історія — «добу радянщини»?

***

«Є багато країн, котрі мають поважні причини пишатися своєю історією та розповідати про своє минуле підростаючому поколінню, нехай вони навіть дещо ідеалізують те своє минуле і забілюють темні плями. Так, Великобританія, котра вважається однією з найвидатніших країн-колонізаторів, популяризує своїх колишніх монархів, оспівує перемоги у битвах і звеличує видатних історичних особистостей, які мешкали на землях Туманного Альбіону. Природньо, британці не часто згадують про свої поразки та про свою політику на колонізованих землях у книгах для дітей, адже вони хочуть виростити людей, що пишатимуться своєю батьківщиною хай би там що було.

Українцям теж є чим пишатися. За довгі роки на наших землях назбиралося чимало сумних і радісних історій, котрими варто ділитися, пишучи про них книги. Однак, оскільки Україна подовгу грала роль колонізованої території, під обсцасом то Російської, то Австо-Угорської імперій, а згодом перебувала у сталевому кулаці Радіанського Союзу, у нас і досі зберігся постколоніальний комплекс меншовартості — ми применшуємо свої здобутки і перебільшуємо невдачі.

Чи варто нам писати книги для дітей про радіанську добу в українській історії? Як показати українців сильними і мужніми героями у ті страшні часи, не відкривши при цьому «Пандорину скриню»? Адже доки живі ще свідки цієї радянської доби, доти серед них знайдуться як ті, хто осуджує концтабори, експлуатацію людської праці та відсутність свободи пересування, свободи вибору тасвободи слова, так і прихильники дешевої ковбаси і «стабільної» роботи на заводі одразу після закінчення ВУЗу.

Я притримуюсь думки, що потрібно відкрито говорити на усі без винятку теми. Усе залежить від того ЯК і КОЛИ про це говорити. Певна річ, неможливо просто викреслити з минулого всі ці десятиліття, коли Україна вважалася частиною великої тоталітарної машини, однак це дуже нелегко та проблематично писати про це дітям, котрі чули так багато міфів про ті часи, однак, ніколи не жили у тому мороці. Можливо зараз просто не час. А можливо ми просто погано шукаємо і є насправді способи описати радянське минуле України, котрі були б цікавими і відбивали би у читача любов до булочок по три копійки та інших примар минулого».

Галина Рис,

письменниця, літературознавець, Львів-Амстердам.

 

«На мою думку, історія є надзвичайно важлива  для підліткового віку. Для того, щоб наша держава процвітала, потрібно просувати українську ідею та українські цінності, а цього не зробиш без історії та літератури.

Не потрібно боятися писати про радянські часи, треба описати все так, як і було! У нас може вийти описати цю добу так, як не виходило ні в кого у світі! Де ще були такі Чорноволи, Симоненки?!! Це може навіть стати своєрідною течією української літераутри, як і мазепинське бароко стало своєрідним стилем української архітектури. Вжаливо створювати українських героїв. І не лише в книжках, а й у житті теж!».

Мирослав Вовк,

студент-першокурсник, Львів-Київ.

 

 

***

«Тут ішла мова про те, що потрібні книжки про людей, які боролися за незалежність України в радянський час — членів Гельсінської спілки, шістдесятників. Безперечно. Та водночас варто писати і про тих, хто хоч і не йшов на відкриту боротьбу з владою, а проте обстоював мову, культуру. Наприклад, постать Павла Тичини. Геніальний поет, якого влада обсипала всілякими благами, перетворивши на такого собі пташка в золотій клітці. Він не міг вільно писати, говорити, а проте ніколи не зрікався України і робив для неї, що міг. Ми дуже багатьма речами завдячуємо діячам культури радянського часу — позірно радянським, а насправді українським патріотам. У щоденникових записах секретаря ЦК КПУ з ідеології Овчаренка (вони публікувалися) зафіксовано, хто з митців із якого питання звертався до ЦК. Дехто вибивав блага для себе. Але багато хто, як, наприклад, Олесь Гончар, Дмитро Павличко щоразу обстоювали то старовинну церкву, яку влада хотіла зруйнувати, то якесь важливе для українців видання і т. п. Без цих людей, без їхньої оборони втрати України були б більші та болючіші. Тобто потрібно показувати й таку позицію — прихований опір, оце зовні наче й непомітне, але наполегливе обстоювання рідного. Я вже мовчу про те, наскільки цей матеріал цікавий у письмі, тут таке плетиво суперечностей, настільки різносторонні характери, що просто гріх оминати їх.

Окрема тема, яку поки-що не висвітлила належно не тільки підліткова, але й «доросла» література — світогляд «совка». Він не зник, ми й тепер маємо з ним проблеми. Трагічні події на Донбасі стали можливими не тільки через зовнішнє втручання, а й через махрову совковість, яку довгі роки попросту ігнорували. Як мінімум совкову свідомість потрібно висвітлювати, аналізувати, якщо ми хочемо швидше долати наслідки тоталітарного минулого».

Зірка Мензатюк,

письменниця, Київ.

 

Чи мають право на існування книги для дітей про драматичні події найближчого сьогодення?

***

«Якщо чесно, вважаю, що писати про Майдан ще не зовсім час. Для того, щоб повністю осягнути всі його наслідки, повинен пройти ще час.

Про війну те саме. Ми не можемо нічого зараз писати чи казати, бо не бачили самого результату».

Мирослав Вовк,

студент-першокурсник, Львів-Київ.

***

«Книжки про війну на Донбасі. Їх можна по-різному оцінювати, проте мене дуже тішить, що такі твори з’являються. Принаймні вони дають відповіді на ті питання, які виникають у дітей. Адже діти не живуть ізольовано, вони знають, що відбувається в суспільстві, і намагаються зрозуміти причини цих подій, дати їм оцінку. Звичайно, усім хочеться, щоб з’являлися шедеври. Але на голому місці їх не випадає чекати. Не кожен візьметься писати про війну, бо не кожен має відповідний досвід. Взагалі писати про речі трагічні, та ще й дітям, дуже непросто. Тому такі твори потрібно всіляко підтримувати. Навіть якщо до книжки є зауваження, — добре вже те, що вона є. Інші автори зможуть врахувати допущені прорахунки й написати ґрунтовніше, глибше.

Я наведу приклад із дещо іншої теми: «Видавництво Старого Лева» випустило збірку оповідань про українських заробітчан «Мама по скайпу». Взяті кожне зокрема оповідання непогані, але коли читаєш їх підряд — виходить суцільний плач над заробітчанською долею. Заробітчан не треба принижувати нашими плачами. Серед них багато людей, які досягли хороших посад. Я зустрічала співвітчизників — менеджерів у першокласних готелях, музикантів у венеціанському ресторані «У Флоріана», охоронців у Ватиканських музеях. А навіть і ті, що працюють прибиральницями, доглядальницями старих людей — вони також успішні люди. Вони вивчили мови, адаптувалися в іншому суспільстві, вони забезпечують, і то досить пристойно, свої родини. Звичайно, з заробітчанством пов’язано й чимало проблем — споживацтво діточок, соціальне сирітство. І все ж письменницькі плачі явно перебільшені.

Як на мене, тут проявився постколоніальний синдром, звичка бачити себе жертвою. Тобто до збірки я маю зауваження, але я дуже рада, що вона вийшла в світ. Вона не тільки висвітлила актуальну тему, а й розкрила певні наші літературні «болячки». Тому можна сподіватися, що наступна книжка на цю тему буде цікавіша й об'єктивніша».

Зірка Мензатюк,

письменниця, Київ.

 

***

«Зважаючи на опубліковані тексти в ніші історичної прози для підлітків, можемо констатувати певну неготовність сучасного українського дитячого письменника до історичної прози у реалістичному ключі. На найсвіжішому прикладі — темі Майдану та війни на Сході України — ми бачимо, що автори вдаються переважно або до поетики казки («Війна, що змінила Рондо», «Казка про Майдан»), або до патріотичної риторики (збірник оповідань «Героям слава!», збірник дитячої поезії і прози «Життя — Тобі!»). Безперечно, реалістична проза є складною та потребує неабиякої письменницької майстерності та підготовки. Важливою є не лише предметна готовність автора (детальна обізнаність із темою), але й правдиве відтворення підліткового голосу в тексті, а також незаангажованість погляду, свідоме утримання від пропаганди ідеологій. Утім, нещодавно з’явилися зразки нон-фікшн («Листи на війну») і спроби психологічної прози («Мій тато став зіркою»).

Тематично ми, звичайно, бачимо домінування «героїчних» тем (козаччина, Київська Русь, пригоди героїв на зразок Івана Сили тощо). Надзвичайно складний, травматичний і свіжий період Радянського Союзу залишається переважно ігнорованим. Лише кілька зразків прози торкаються останніх років СРСР («Як я руйнувала імперію», «Хутір»), Голодомору («Зернятко надії» та деякі інші). Вочевидь, у питанні історичної прози потрібна не лише письменницька майстерність, а й певна історична дистанція, яка дозволить авторові дещо абстрагуватися».

Валентина Вздульська,

письменниця, літературний критик, м. Фастів.

 

 

«Звісно, будь-які великі, епохальні події краще видно з відстані. Але наші діти потребують роз’яснень саме зараз, а не через 5–10 років. Дорослим простіше: вони можуть взяти інформацію про події на Сході з новин, Інтернету, від своїх друзів-волонтерів чи воїнів. У дитини такої можливості немає. Вся отримана нею інформація найчастіше — уривчаста. Окрім того, у дитини ще не сформоване вміння аналізувати інформацію та робити з неї висновки (скажемо прямо: це й не всім дорослим вдається). Саме тому діти найбільше потребують роз’яснення. Звичайно, тексти для дітей повинні не лише інформувати, а й надихати, виховувати та давати віру в те, що все буде добре.

Хоча, не всі твори про війну, що виходять саме зараз, є досконалими в літературному плані, не варто впадати в розпач. Треба, щоб їх ставало все більше і більше, бо лише так може з’явитися саме та, яскрава літературна квітка».

Оксана Давидова,

письменниця, журналіст, Київ.

***

«Якщо якийсь автор хоче писати про війну на сході України, то він повинен мати на увазі, що є діти, що живуть у центрі чи на заході країни, для яких війна — це передусім стрілянина, погоня, красиво-моторошні феєрверки вибухів, патетичні вигуки та заклики. Вони ловляться на гачок фальшивої патетики та вірять, що війна — це передусім хоч і небезпечна, але все ж таки розвага. І щоб показати це «винахідливому» авторові не обов’язково бути свідком чи учасником бойових дій. Він може висмоктати це все зі свого пальця.

А є діти із зони АТО, для яких ця війна в її найстрашніших проявах є реальністю. І в ній місця для гри чи патетики немає. Як немає і розуміння того, хто за що воює і хто через кого страждає. І тому потуги ура-автора їм видаються огидними.

То як тут бути?

Мабуть, істина десь посередині, але я її не бачу».

Володимил Рутківський, письменник, м. Одеса.

 

Замість післяслова:

«На останку, чомусь виникло риторичне запитання: прагнучи увійти у простір світової літератури, українська книжка загальним уподібненням втрачає національну ідентичність. Чи не принесе цей малий здобуток значні втрати нашій замало ще зміцнілій сучасній літературі?..

***

...Особливо сподобалось, що зрештою налагодився гармонійний конструктивний діалог кількох поколінь письменників. Це чудовий знак розвитку літератури, увиразнення взаємодії письменницьких кіл у часі!

Такі заходи, як наш, були б також доцільними для аудиторії читачів підліткового віку. Добре було б провести таку відверту розмову на теренах, скажімо, НБУ для дітей і юнацтва».

Марія Морозенко,

письменниця, Київ.

 

 

Модерувала та зібрала матеріал Наталя Марченко.

Світлини – Галини Рис.

 


Коментарі до статті