«Якщо ви все свідоме життя писали тільки для дорослих, а потім раптом сіли й написали книжку для підлітків (для майже дорослих, але не зовсім), то перше з двох питань, які вам найчастіше доведеться чути, буде: «Чого раптом?».

І тоді думаєш: а й справді? Чому? Тому, що любиш кидати собі виклик? Ставити перед собою завдання, яке непросто виконати? Вочевидь.

Бо є купа речей, які ти-доросла хотіла б сказати собі-майже дорослій? Безсумнівно.

Ще раз пережити всі ті відчуття, які можна було б означити як «перші» — поцілунок, кохання, осмислення себе, відкривання власної тілесності, ревнощі, вибір, дружба, непересічний вчинок? Достеменно.

От і зважуєшся, не знаючи точно, коли ти писатимеш текст, а коли він писатиме себе через тебе.

Друге ж питання: «Як це вдалося?» (при цьому всміхаєшся й зітхаєш із полегшенням, кажучи собі, як добре, що не спитали: «Як ви вважаєте, вам це вдалося?»).

Зрозуміло, що в кожного письменника власний підхід і свої секрети. Я підійшла до цього завдання з позиції дослідника (робота над двома дисертаціями не минає безслідно):

— начиталася про «покоління Z»;

— передивилася купу відео на YouTube;

— проштудіювала молодіжні форуми в пошуках актуальних для підлітків проблем;

— потім блоги психологів, які розповідали про те, якими засобами й наскільки успішно з тими проблемами можна було б змагатися;

— обдзвонила знайомих вчителів із єдиним запитанням: «Які вони — сьогоднішні підлітки?»;

— приставала до всіх своїх знайомих (майже дорослих і зовсім дорослих), аби поділилися найкумеднішими історіями з власного шкільного життя;

— наобіцяла сину золоті гори за словничок реального молодіжного сленгу (тепер розширюю його за допомогою студентів);

— за тим — подалася «в поле»: гуляла біля шкільних подвір’їв, у парках і біля метро з нашорошеними вухами, дослухаючись, як і про що говорять підлітки, яку музику слухають, що читають, як одягаються; напросилася «в гості» в одну зі столичних шкіл, де в коридорах під час перерви, долаючи страх бути затоптаним, дещо таки вдалося підгледіти (від хлопчака-пампушечки, який натхненно «розправлявся» з чотирма порціями обіду, хвацько орудуючи обома руками, до романтичної парочки, яка, прилаштувавшись на сходах, цілком поринула у власний світ, і все, що їх цікавило, — щоб дзвінок не лунав якомога довше, аби їм не прийшлося відпускати руки одне одного);

— пам’ятаючи просту істину: «Якщо автор одразу не дасть опис героя, читач придумає його сам і дуже розчарується, коли на котрійсь “n-ній” сторінці знайде портрет, який буде схожий на його власний настільки ж, наскільки поні схожий на пегаса», — обклалася фотоальбомами із власних шкільних років, світлинами з трьох шкіл, у яких навчався мій син, навіть блукала безмежними просторами Мережі в пошуках характерної зовнішності майбутніх персонажів.

Але все це, як виявилося, були тільки «квіточки». «Ягідки» почалися згодом, коли прийшлося буквально перевтілюватися у своїх героїв, аби зрозуміти, як вони вчинять у тих обставинах, які ти їм запропонував. А часом навіть «програвати» окремі сцени (як у театрі), аби відчути переживання героя (закоханість, здивування, шок, шал, біль, нерозуміння, вагання, страх, радість, захопле

ння…), щоб лише потім записати їх…

Однак усі перипетії написання твору тьмяніють, коли бачиш захоплені погляди читачів. Тоді розумієш, що готовий братися за такі челенджі знову, і знову, і знову…»

Олена Рижко,

Київ, 6 грудня 2017 р.