Андрій Кокотюха. "Таємниця козацького скарбу"
9 березня 2011, 16:02   Автор: Наталя Марченко

 Кокотюха, А. Таємниця козацького скарбу : пригод. детектив / А. Кокотюха ; ілюстр. А. Василенка. – К. : А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2010. – 223 с. : ілюстр.Для дітей середнього шкільного віку 

"Таємниця козацького скарбу". ОбкладинкаВірогідність того, що з тобою трапиться щось подібне тому, що сталося із героями цієї книжки, не більша, ніж ймовірність зустріти на сусідній вулиці страуса, навченого грати у футбол. Але, зрештою, не всі книжки пишуться, аби «навчати», «прививати добрий смак» чи «подавати гарні зразки»… Є автори, котрі ще не забули якими шибениками та вигадниками бувають люди у 12-ть років, і як інколи хочеться просто в своє задоволення посміятися над книжкою, не відчуваючи докорів сумління за власне «несерйозне» ставлення до такої відповідальної справи, як читання…
 
Андрій Кокотюха — саме з таких задерикуватих письменників, серед героїв якого знайдеться місце не лише «збіглому» страусові Футболові, а й цілком симпатичній компанії містечкових хуліганів під орудою Льонька Гайдамаки, загонистому дівчиську Галці, котре дасть фори Пепі Довгійпанчосі, та парі «заїжджих героїв» — тямущому Даньку та спортивному Боді, просто приреченим на неймовірні пригоди та неочікувані вчинки! Про всіляких дорослих негідників, вуркаганів і тому подібних обов’язкових учасників справжніх дитячих пригод я вже й не говорю!
 
А ще в цій історії є привиди та закопана три століття тому бочка золота з козацькою булавою на додачу, божевільна гонитва і звичайнісінькі вуличні бійки, справжня щира дружба і справжнісінька людська підступність… Отже, у ній є все, аби провести кілька вечорів із веселою захопливою книжкою, котра, зрештою, як справжній добрий товариш, прагне зробити твоє життя хоча б на ті кілька вечорів радіснішим і цікавішим.

 

Дорослому читачеві
Додаткова інформація

Коментарі до статті

Наталя Марченко


Н.М.:
Пане Андрію! Прокоментуйте, будь-ласка, мій відгук на Вашу книжку!

А.К.:
Коментувати чиїсь враження від прочитаної книги – справ для людини, яка книгу написала, не надто вдячна. Адже книга вже письменнику не належить, вона – власність того, хто купив її або, в нашому випадку, взяв у бібліотеці. Але якщо читач провів із моєю книгою кілька вечорів – я буду на себе дуже злий і в собі розчарований. Бо книги, які я пишу, розраховані на один вечір шаленого читання. Не засну, поки не прочитаю, або засну, читаючи.

Н.М.:
Пане Андрію! Дякую, що відгукнулися!
Жодним чином не йшлося, що Ви станете аналізувати свій текст чи щось мені чи будь-кому доводити! Як автор Ви, справді, все що хотіли, вже сказали своїм твором. Але практика роботи з читачами-дітьми свідчить: їм цікаво "розібратися", хто на кого "наїхав" і хто правий. А для цього треба, як мінімум, прочитати книжку...
Щодо "ковтнути" за вечір, то та сама практика свідчить, що діти та підлітки читають поза програмою ДУЖЕ мало й, на жаль, повільно. Здебільшого, довідкові речі. Частіше за все вони фізично неспроможні будь-що "ковтнути" за раз, хіба на канікулах...
А що Ви думаєте про т.з. «специфіку літератури для дітей»?

А.К.:
Специфіка дитячої літератури полягає в тому, що письменник не повинен задаватися ціллю писати для дітей. Бо письменник і без того обтяжений комплексом пророка, в Україні – так точно. А коли починає щось творити для дитячої аудиторії, відразу ж уявляє себе таким собі Великим Учителем, володарем умів. Хоча в дітей як раз учителів вистачає: вдома – батьки, причому, якщо тато є, він постійно в роботі, а в школі – педагоги-жінки. Тому мета письменника – в жодному разі не повчати, а намагатися давати реальну модель світу та справжні уявлення про нього. Не захоплюватися фантастикою та історіями про паралельні світи, не підігравати дітям, а особливо – підліткам, із цими як раз складно, адже вони все вже знають. Завдання письменника – розказати історію, в якій читач зможе поставити себе на місце героя, будь-якого. І спробувати вийти з якоїсь запропонованої ситуації. Письменник, таким чином, не зануда-вчитель або вихователь, а співбесідник, старший товариш. А його книга – не збірник заповідей та заборон, а приклад того, що цікаво час можна проводити не лише біля телевізора та комп`ютера.

Н.М.:
Дякую! Якщо не важко, скажіть ще таке: абсолютно Нестайківська стилістика "Таємниці..." – редактура Малковича, чи Ваш свідомий вибір? Тобто, Ви справді вважаєте, що краще робити дітей-героїв "позачасовими" (щодо мови, типу мислення, манери спілкування), ніж писати сучасника? Чи нашого сучасника-підлітка фактично не можливо відтворити, не користуючись суржиком і ненормативною лексикою?
Запитую, бо на сьогодні це досить актуально й чимало авторів скаржилися саме на неможливість створити адекватного нашому часові героя-підлітка.

А.К.:
Почнемо з того, що я це писав, коли мені було 13 років. У мене навіть зошити є, шкільні. Правда, там замість страуса був цап, його забракував Малкович, бо цап був у Нестайка, Жора. Таким чином, якщо український радянський підліток начитався Нестайка, а заразом "Бронзового птаха" Рибакова і почав писати в тому ж дусі, що прочитав, не дивно, коли читач, який читав те саме, вгадує мотиви. До того ж я лише трошки додав сюжетних ліній, але якось підсвідомо залишив героїв наодинці з собою, без допоміжних засобів типу мобільника-комп`ютера. Хоча якщо вони в таких умовах, в таких декораціях – це, мабуть, нормально.
Але є в мене навпаки: підліток, у якого своя квартира і комп`ютер з Інтернетом. Цю серію книжок видало видавництво "Грані-Т", подивіться при нагоді.
Насправді адекватного героя створити можна, але чим більше стараєшся, тим штучніше виходить. Українські підлітки повинні самі знахотіти якогось героя, вибрати, а ми не можемо запропонувати, бо не створюємо моду, не є її законодавцями. Маю на увазі моду на героїв та супергероїв.

(13 березня 2011 р., Facebook)
Наталя Марченко


Див. також:
Ірина Бойцун. Жанрова специфіка пригодницького детективу "Таємниця козацького скарбу" А. Кокотюхи // Великий Їжак. – Режим доступу : http://urccyl.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=26%3A-q-q-&catid=6%3Ascientific&Itemid=29&lang=uk