Сергій Сулименко. "Добрий трилер"
27 травня 2011, 12:57   Автор: Наталя Марченко

Cулименко, С. А. Добрий трилер: незвичайні пригоди шк. експедиц. загону у Крим. горах, описані Вітею Сокирком, туристом і художником : повість / С. Сулименко ; худож. В. Савадов. – Київ : Чорлі, 1997. – 80 с. : іл. Для дітей середнього шкільного віку

С. Сулименко. "Добрий трилер". ОбкладинкаСеред книжок, котрі пройшли повз читача (чесніше сказати, — повз критиків) непоміченими, інколи опиняються насправді достойні видання. Особливо гостро ця «непрочитаність» книги для дітей була відчутна наприкінці 90-х років, коли не те що дитячі видання, а й самі діти опинялися за межею виживання, полишені напризволяще і батьками, і громадою…
На повість С. Сулименка я звернула увагу, оскільки вона побачила світ у видавництві «Чорлі», заснованому в буремні 90-і одним із корифеїв української літератури для дітей Всеволодом Нестайком, і була адресована підліткам, кількість оригінальних українських творів для яких і досі мізерна.
Видана у кращих традиціях «Веселки» книжечка привертає увагу належно відредагованим текстом і значною кількістю соковитих, сповнених суто кримського колориту ілюстрацій В. Савадова. Ці реалістичні, наче вихоплені з розкадровки яскравого динамічного бойовика картини якнайкраще пасують так само фільмографічному, сповненому динаміки, мальовничих (буквально видимих) сцен і діалогів тексту.
Книжка цікава також тим, що саме на неї свого часу Всеволод Нестайко щиро покладав надію відірвати підлітків від телевізора (на той час — у такому ще недалекому минулому! — комп’ютер зовсім не уявлявся загрозою читанню!) та навернути до книжки, адже: «діти, які не читають книжок (тобто не лишаються сам на сам з літературним твором, коли можна відірватися від тексту, подумати, поміркувати), які тільки дивляться телевізор, виростають значно дурнішими та примітивнішими, ніж ті, хто читає книжки»
1. Повість привабила класика «напруженим пригодницьким сюжетом» і тим, що цей сюжет «поєднаний з гуманними ідеями, з добрими думками і почуттями», котрі так потрібні в «час, коли стільки в житті зла, насильства, жорстокості, байдужості..!» 2.
Про автора відомо лише, що він закінчив художню школу, але вчитися вирішив на журналіста. Згодом водив туристичні групи гірським Кримом, служив у позавідомчій охороні, змінив ще низку професій і міст… І весь той живий досвід непростого яскравого людського життя відлунює у тексті, наповнюючи розповідь реалістичними та впізнаваними деталями, які дають змогу читачеві оживити сюжет і кожну окрему сцену в уяві, зріднитися з героями та буквально «прожити» їхні пригоди.
Відтак, попри чітке відтворення подій і реалій 90-х, повість не здається застарілою: її герої й сьогодні цікаві та зрозумілі, адже це — звичайні тринадцятилітні школярі, долею та настроями схожі до читача (а не наркомани, безпритульні чи малолітні злочинці, про яких чомусь нині пишуть найчастіше), а серед дорослих персонажів — не лише «родина» та «школа», а й низка впізнаваних соціальних типів.
У повісті багато справжнього. Справжні Кримські гори, зі стоянками, легендами та невимовними краєвидами. Справжні герої-чоловіки, здатні на вчинки та почуття. Справжні вороги — жорстокі й підступні, з якими не соромно вступити у сутичку. Справжнє зовсім близьке минуле нашої країни — «дикі» 90-і, коли у школах ще благополучно діяли «радянські» пошукові загони, а в світі довкола — множилися великі та малі банди…
Та жодної кримінальної романтики у книжці немає. Натомість є чимало романтики суто людської, за якою так стужилися підлітки. Є тут справжні чин і почуття — любов, страх, відчай, відданість і відвага. Є справжні в своїй максималістській юній щирості герої: відважний закоханий Мамонт, казково красива та мужня Яся, несамовиті та наглі Бондо, Одесит і де Білл, спортивна відважна бабуся-партизанка. А ще є тут підліток Вітя, художник та інтелігент у самому природному сенсі цього слова, якому випало на власному досвіді переконатися, що інколи найстрашніші речі відбуваються з людиною лише для того, щоб вона віднайшла в собі людину.
Події, що відбуваються з героєм твору, жодним чином не можна було передбачити: батьки, вчителі та загалом «хороші» люди роблять усе можливе, аби з дітьми нічого не трапилося. Але пригода стається, і то пригода страшна. Бо таке життя — непередбачуване та не завжди добре до нас. Але домашній підліток із мольбертом — Вітя Сокирко, абсолютно не створений долати труднощі чи доводити комусь свою правоту, зрештою віднаходить у собі мужність, аби зрозуміти, що кожної миті життя (навіть найтрагічнішої!) людина завжди опиняється саме на своєму місці, бо мусить раз-по-раз «складати іспит перед своєю совістю…».
Оповідь побудована як щоденник-спогад героя. Поступливий і мрійливий підліток, типовий «домашній» хлопчик-інтелігент, головною зовнішньою ознакою якого є мольберт, а внутрішньою — постійна рефлексія, Вітя тонко відчуває чужий настрій і помічає найдрібніші деталі навколишнього. Саме з його уст ми дізнаємося, як і чому шкільний загін рушив аж так далеко – у Кримські гори! Він же переповідає про важкі та цікаві переходи, надійного веселого інструктора та його почуття до загадкової Ясі, про свою родину, де татові весь час доводиться шукати компромісу між непоступливою мамою-«відмінницею» й так само несхитною бабусею-партизанкою… Водночас, хлопець швидше спостерігає за життям, відтворюючи його у власній творчості, ніж активно бере в ньому участь (скажімо, не намагається переконати батьків відпустити себе в довгоочікуваний похід із друзями, а чекає на рішення «родинної ради»; зіткнувшись із таємничими вершниками, більше сил тратить на роздумування та внутрішню боротьбу, ніж на конкретні дії тощо). Водночас, підліток гостро переживає свою прив’язаність до родини та прагне виокремитися, посісти гідне місце в громаді товаришів. Саме тому він так болюче сприймає «викриття» бабусі, котра пішла назирці, аби мама погодилася відпустити онука в похід, і боїться цієї «правди про себе» більше, ніж реальної загрози від викрадачів Ясі.
Автор психологічно достовірно творить внутрішній світ героя: Вітя по-дорослому раціонально відзначає вправність, силу та душевність їхнього провідника «Мамонта» й, водночас, по-дитячі намагається його ідеалізувати; зіткнувшись за трагічних обставин із Ясею, захоплюється дівчиною, схожою до легенди, і, як наслідок, стає дорослішим, мужнішим у вчинках тощо. Так само психологічно тонко вмотивовані роздуми Віті щодо оточуючих. Підліток, по суті, ще дитина, не так робить власні висновки, як дослухається до слів старших, тому часто говорить чужими словами, доповнюючи їх від себе лише зовнішніми спостереженнями. Скажімо, хлопець згадує, що мама любить співати «Ой, дівчино, шумить гай», з притиском наголошуючи слова «Чужа хата такая, як свекруха лихая», й водночас характеризує її перерахуванням канцеляризмів і дорослою фразою-«штампом»: «Відмінниця. Золота медалістка, університет закінчила з червоним дипломом, кандидат наук, ніжного кімнатного виховання». Так само щодо тата пише: «М’який, поступливий добряга, став підкаблучником».
Вихований надміру автократичною «правильною» мамою, Вітя не привчений конфліктувати чи наполягати. Зате, завдяки насправді щирій атмосфері родини, спроможний знайти позитивне в будь-якій ситуації. Саме здатність підлітка бачити світлий бік життя та його вроджена інтелігентність надають повісті того «доброго» звучання, котре так припало до серця Всеволодові Нестайку. Герой нікого (й себе зокрема) не засуджує, а лише намагається усвідомити й оцінити в межах сформованого родиною морально-етичного кодексу. Тому в розповіді хлопця про страшні пригоди у горах немає нічого «суперового». Все, що з ним трапилося (бандитський полон, перебування в заручниках, дивовижне звільнення тощо) Вітя сприймає не як результат власної героїчності, а як збіг обставин, котрі, зрештою, дали йому змогу визначитися не лише щодо інших, а й щодо себе. Тепер підліток знає, що спроможний до чину, що з ним «можна йти у розвідку». І хоча хлопчик не може заперечити мамі, котра від початку вважала їх похід небезпечною затією, внутрішньо він радий, що сталося саме так, як сталося. Адже без його мимовільної участі у трагічних подіях, все могло обернутися на гірше для іншої хорошої людини — Ясі. І якщо страх за власне життя залишився для підлітка у минулому, то віра в себе залишилася із ним на завжди.
Власне, упродовж усього тексту Вітя (і не лише він) проходить випробування не так на витривалість, мужність чи кмітливість, як на совістливість, здатність чинити як підказує сумління не лише у буденних, а й у надзвичайних обставинах. Саме це робить його, зрештою, героєм, дає право на самоповагу.
Серед інших персонажів твору — однокласники та родина Віті, інструктор Женя Гапоненко, його кохана Яся та трійця знахабнілих рекетирів (по-нестайковськи промовисто обізваних «Бондо», «Одесит» і «Вітьйон де Білл»), колоритні коменданти стоянок і учасники туристичних груп, «новий українець» і спецназівці...
Одні з них описані більш докладно, інші — лише штрихом, але кожен запам’ятовується як жива повноцінна людська особистість. Так, дієвий енергійний Тимко Мостовий — своєрідний символ усього непосидючого 8-А, що постійно шукає застосування власним силам: ходить місцями партизанської слави, готує шкільні свята та газети тощо. Натомість, інструктор Женя Гапоненко на прізвисько «Мамонт» — не лише взірцевий «старший товариш», здатний на подвиг заради ближнього, а й закоханий і безпомічний у своєму почутті юнак. Його кохана Яся — не стереотипна пещена красуня, дочка впливового «нового українця», а справжня дівчина з мрії (не даремно Віті вона видається легендарною Чигенітрою!) — мужня, мудра, самовіддана та щира. Так само й колишня юна партизанка, геолог і спортсменка баба Надя — не колоритна «пострадянська» пенсіонерка, а насправді здатна на неймовірні вчинки заради ближнього, сильна духом і тілом жінка, яку роки не огрубили, а загартували, навчили ділом доводити право добра на існування та перемогу.
Щодо негативних персонажів повісті, то вони ніби скопійовані з тогочасних російських бойовиків і серіалів: зовні колоритні (на конях, у «джинсі», з залізними браслетами та цепурами на шиї тощо), майже гротесково індивідуалізовані (один «чорнявий кавказького типу», інший — «рудий цибатий», ще один — «пострижений під йоржик, з важкими квадратними щелепами» та вгрузлою в масивні плечі товстелезною шиєю), вони грубі, безглуздо й надмірно жорстокі та ласі до грошей і відчуття влади над іншими. Вони страшні як всяка бездушна та безглузда сила, здатна розтрощити людину тільки тому, що та опинилася випадково на її дорозі…
Тому й протистояння Віті та Ясі з рекетирами — це, насамперед, уникнення, а не двобій. І саме в цьому контексті поява загадкового Чорного Альпініста, котрий мов дивний ангел спускається на дельтаплані в потрібне місце в потрібний час, аби спасти ситуацію, нагадує «бога з машини», вигаданого ще давніми трагіками, аби продемонструвати, що доля завжди на сторожі тих, хто вартий її підтримки.
А ще повноправним героєм твору є Крим, з його дивовижними краєвидами та легендами, партизанськими стежками та туристичними стоянками і ритуалами. Крим як стара, протоптана поколіннями, але щоразу для кожного єдина, дорога до себе справжнього.
Зрештою, повість вражає не так своєю захоплюючою кінематографічністю, як щирою гуманністю.
Це сучасний твір. Це твір про хороших людей. І про зв’язок поколінь. І про непорозуміння з батьками. І про подорожі та пригоди. І про справжнє кохання. І про дорослішання вчорашньої дитини…
…а ще це – книжка про вічні істини, які неможливо довести на словах, але які на ділі завжди справджуються, миттєво розділяючи нас на тих, із ким «можна піти в розвідку» та всіх інших…


1. Нестайко, Всеволод. Добрий трилер / В. З. Нестайко // Cулименко, С. А. Добрий трилер. - К., 1997. - С. 79.
2. Там само.

Наталя МАРЧЕНКО

 

 


Коментарі до статті

Марія Морозенко


Як я могла оминути увагою цю повість?! Дивина, я й справді не читала цієї книги, а нині хочу прочитати. Дякую, пані Наталю, за навернення у дитинство. І як актуально: "Діти, які не читають книжок (тобто не лишаються сам на сам з літературним твором, коли можна відірватися від тексту, подумати, поміркувати), які тільки дивляться телевізор, виростають значно дурнішими та примітивнішими, ніж ті, хто читає книжки"...
Все починається з родини, з дорослого оточення. То ж, коли старші не прийдуть вже нині до читання, ой як надовго затягнеться процес духовного очищення нації. Уже нині бачиться вочевидь: дорослі, загравшись у свої матеріально-приземлені ігри, позбуваються точок дотику та авторитетності для кревних наступників. Діти більш охочі до читання, аніж їхні батьки. Це я бачу вочевидь. З огляду на це, чи не матимемо ми такий ось вияв із часом, коли, зрештою, станеться велике диво "яйця навчатимуть кур" жити МУДРО...
Ось такі думки навіяла мені Ваша рецензія, пані Наталю. А іще й потребу написати відгук на свої зачитані улюблені книги на історичну тематику.
Наталя Марченко


Дякую, пані Маріє!
Особливо радію думці про потребу "написати відгук на свої зачитані улюблені книги на історичну тематику" :))
А щодо зміни поколінь читачів, то Ви праві: старші, здається, втомилися від літературних відкриттів (це покоління пережило відкриття "білих плям", забороненої й непрекладеної вчасно літератури тощо) й преситилися читанням. Вони ніяк не звикнуть, що вже не можливо бути в курсі всіх новинок, мати власну компетентну думку щодо всього й т. д. У цьому сенсі дітям простіше: вони знають лише цей світ, де варто читати лише те, що справді цікаве тобі чи твоєму оточенню, де завжди є вибір і важливо просто не боятися його робити...
Wira


That really captures the sirpit of it. Thanks for posting.