Павло Тичина і літературна казка
30 січня 2012, 15:17   Автор: Марина Павленко

У вік суцільної комп’ютеризації, у час, коли перевага в школі надається науковому дослідові та практичним знанням, казку з її природними почуттями нерідко витіснено аж на задвірки навчального процесу. Тим часом дитяча психіка гостро потребує саме цього, віками перевіреного духовного харчу. Казка, стверджує своєю статтею “В оборону казки” Софія Русова, “безкраю більше має доброго впливу на дитину, аніж цілі купи книжок, що дають багато розумові, та мало серцю” [6, 8]. На думку авторки статті, особливої ваги набуває казка народна, що “зародилася ще на зорі свідомого життя в простій хаті, серед пантеїстично зачарованого світогляду” [6, 5]. Але не обминає С. Русова й казки літературної, наголошуючи, що з казок цього ґатунку “треба давати найкращі з боку художньої краси й найближчі до народньої творчості своєю глибокою правдою” [6, 6].

Іван Франко з казкою (у нього — байка) пов’язував прищеплення дитині любові до рідної мови. Давно стали крилатими його слова: “Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті” [13, 170].

Думки Софії Русової та Івана Франка ніби продовжив та розвинув Василь Сухомлинський, зокрема в книжці “Серце віддаю дітям”: “...створені народом казкові образи, що живуть тисячоліття, доносять до серця й розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення” [7, 177].
1945 року, будучи міністром освіти, Павло Тичина казав: “Треба використати всяку можливість, щоб прищепити дітям смак до народної творчості, дати їм відчути всю красу казок, їх національний характер, особливість побудови” [11, 185].

Сам Поет ніколи народної творчості не цурався. Його літературні твори — органічне втілення і перевтілення фольклорних мотивів. Назвімо хоча б вірш “Осінь така мила...”(1921). Перша його частина — це краса й багатство української осені, друга — страшна сторінка голоду в історії України. Але є ще й третя, малопомітна сюжетна лінія — краса української казки:

Борщик у горщику,
кашка у жменьці...
[8, 188].

1923 року в першому числі журналу “Червоний шлях” у рубриці “Хроніка” на с. 259 з’явилась анонімна інформація про Павла Тичину, котрий “склав четверту книжку своїх творів” і “пише зараз прозою політичні казочки”.

І хоч насправді казки Павло Тичина писав радше віршами, аніж прозою, хоч прикметник “політичний” до них підходить лиш оскільки-остільки, а іменник “казочки” стосовно їх звучить аж надто вже іронічно, замітка, проте, зафіксувала період найактивнішого звертання Поета до жанру казки.

Власне, до казки Павло Тичина тяжів завжди. Ще 1913 року він про це писав:

Я люблю казки чудові,
Я кохаю сни прекрасні
Ах, мені від їх розгадок
Насолоди повсякчасні.
Я люблю їх завжди слухать,
Я люблю їх завжди бачить.
Лиш життя в моїй жадобі
Все ніяк їх не настачить.
Бо моя душа химерна
Ненасичена казками
Життьовими, молодими,
З сміхом, жартами, сльозами.
(“Я люблю казки чудові...” [8, 294]).

На превеликий жаль, тільки в уривках дійшла до нас адресована дорослому читачеві драма-феєрія П. Тичини “Дзвінкоблакитне” (1916–1917), яка, якби вже тоді була надрукована, попри відчутний у ній відгомін Лесиної “Лісової пісні” та “Intermezzo” Михайла Коцюбинського, могла б стати неординарною літературною подією свого часу. Навіть сьогодні вражає геніальна глибина і прозірливість “Дзвінкоблакитного”, а відомий кожній дитині фрагмент “Хор Лісових Дзвіночків” узагалі є одним із шедеврів української поезії ХХ століття.

Багато казкового в тичининській “Думі про Трьох Вітрів” (1917). 1922 роком датовано вірш-казку “Ми кажемо...”. Приблизно тоді ж Поет створює повні казкових елементів інсценізації “Осінь” (за своїм однойменним віршем) і “Журавель” (за народною дитячою піснею). А також справді політичну та справді казочку (для дорослих) “Свиня та Лисиця”. 1923 року з-під пера Поета з’явилася казка “Івасик-Телесик”, 1924 — “Кожум’яка” (не для дітей) і “Дударик”. Є всі підстави зарахувати до казок і “Курінь” (1926) з “Кримського циклу”, про який сам Тичина пізніше згадає, що писав його зумисне для дітей і саме як казку — “про цикаду, павучка та сколопендру” [10, 38]. Ще одну казку — “Як Дуб із Вітровієм бився” — Павло Тичина створив 1943 року, вочевидь, як своєрідне відлуння війни з німецько-фашистськими загарбниками. Незадовго перед смертю Поет ще раз повернувся до казки “Івасик-Телесик” (1965), створивши нову її редакцію — як лібрето до однойменного дитячого балету композитора Н. М. Скорульської. Крім того, він переклав ряд літературних казок із інших мов. Маємо, отже, нехай і невеличку, нехай і не рівноцінну, але все ж цікаву бібліотечку казок від Павла Тичини, які себе аж ніяк іще не вичерпали.

Звісно, найнепідкупніший суддя на ймення Час вніс у них певні корективи. Так, мовби наступаючи на горло своїй ранній, такій гуманістичній пісні, Поет виявляє нічим не виправдану жорстокість у ставленні — це ж треба! — до... журавля (в однойменній казці (1922)):

Журавель. Га?
Дід. Ось упережу — дак буде тобі га! (б’є його.)
Журавель. (стрибає, не знає, куди втікати). Кр! Кр!
Баба. (і собі з другого боку потягає ломакою). А з ним інакше й не можна.
Журавель. Кр! Кр! (падає).
Дід. Казав би просто: крав! Крав! А то кр! кр! Фу, як утомився, клятого журавля б’ючи [8, 457].

Можна заперечити: але ж П. Тичина це не сам придумав, а народну пісню інсценізував. Ну, то й що? В народній творчості, чого гріха таїти, надмірної жорстокості справді не бракує, тільки навіщо брати саме її за взірець, до того ж, такому чутливому до найменшої дисгармонії Поетові? Зворушливо читати в його щоденникових записах:

“Писав листівку до Цитовича. Аж на листівочці малюсінька комашинка! Здмухнути? Ну-ну... Відсунуть пальцем? Ні-і...
Я одірвав шматок американської газети і підчерпнув комашинку із листівки. А тоді: пустив її з папірцем у квартирку. Іди. Ти, може, й не замітиш зразу, де опинишся і хто тебе переніс”
(13/VІ.1929. / 12, 49/).

Або:

“Малесенький метелик спав зі мною разом. [...]
Ну що ж, не буду ворушити я книжок на стулі, щоб, бува, метелика не придушити. Адже від одного руху руки моєї він відчує вітер, коли не буран великий. Як устану — потім випущу його. Він утомився. Хай досипляє ще. Цікаво тільки: що ж саме він ізвечора читав, що й досі уставать не хоче?”
(Конча-Заспа, 12/V.1956. / 12, 189/).

А тут же — не комашка й не метелик. Треба, видно, було дождатись Україні аж Леоніда Кисельова (1946–1968), щоб уже він, незадовго перед своїм відходом за вічну межу, дав народній пісні абсолютно інакше тлумачення, написавши до болю щемко та людяно:

Земля така гаряча,
Така руда земля.
Маленький хлопчик плаче:
Не бийте журавля!
Притне його до себе
Й руками затуля:
Ой дядечку, не треба,
Не бийте журавля!
[5, 262].

До честі Павла Тичини, одначе, ніколи й ніде він свого “Журавля” не публікував, хоч навіщось і зберіг у своїх архівах, наче спеціально задля того, щоб уже по своїй смерті дати проти себе якісь додаткові козирі.

На перший погляд може здатися, що випробування на гуманізм не витримала й інша його казка — “Ми кажемо...”. Так, Червоній Шапочці автор, попри весь свій такий вишуканий естетизм, всовує в руки ніж, і вона тут-таки “вцілила вовку в лису головку” [8, 190], хоч насправді в образі вовка виступав... місяць. Але варто зауважити, що дитяча аудиторія сприймає місяця наразі як ворога, вбачаючи у вчинку Червоної Шапочки лише самооборону, а тому нітрохи не зловтішається, радіючи її перемозі щиро й невдавано.

Хоча, безперечно, до казок П. Тичини необхідно підходити з позицій сучасної дитини, відкидаючи все те, що нашому сьогоденню не співзвучне. Відкидаючи, щоправда, не без жалю, бо навіть у найневдаліших речах Тичини то тут, то там зблискують безцінні перлини, не помічати які було б щонайменше не по-господарськи.

Серед тичининських казок чи не найдоступніший для сприймання молодшими школярами його “Івасик-Телесик”.

Найпростішу літературну обробку народної казки про Телесика ще 1835 року дав визначний учений-славіст О. М. Бодянський, який просто переказав казку віршем. 1857 року П. Куліш умістив у ІІ томі “Записок о Южной Руси” варіант “Івась та відьма”. Казка відома також у записах І. Рудченка, Лесі Українки. Леся Українка, зокрема, так розпочала свій запис: “Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за Івашка, друге за відьму, а решта за Оленку, за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає показує, як там за кого приходиться в казці” [4, 218]. М. Кропивницький здійснив цікаву драматичну обробку казки. Одначе, мабуть, саме Павло Тичина зумів чи не найкраще поєднати традиції та новаторство й переосмислити фольклорні образи. Його “дзвінка віршована казка “Івасик-Телесик” є прикладом найуважнішого і обережного ставлення до народної творчості” [15, 49]. Казка, за словами М. Дінерштейна, “оброблена дійсно майстерно. Вона прозора, світла, ясна і чудово проста тією самою чарівною простотою, що, нехтуючи невибагливим візерунком і штучною стилізацією, безпосередньо веде до живого джерела народної мови і практичної образності” [3, 155]. Вона відображає не лише авторський погляд, але й дух народу-творця. Надумана в ній хіба що кінцівка: Івасик замість того, щоб поспішити додому, зупинився в якійсь хаті з дітьми і далі вже — ані руш. У другій, набагато пізнішій, редакції цю ваду виправлено, і все стало на свої місця, але натомість, як це часто водиться, коли один і той самий твір заново переписується, казка обросла новими вадами, з-поміж яких досить назвати хоч би побажання люблячої матері “пристроїти” сина в... дитячий будинок!

“Івасик-Телесик” навчає дітей не тільки орієнтуватися в загальнолюдських цінностях, розрізняти добро і зло та знаходити вихід зі скрутних життєвих ситуацій, але й шанувати батьків, а отже — давні традиції, принципи споконвічної народної етики, моралі. Своєю близькістю до фольклору та гармонійним поетичним ритмом твір Павла Тичини водночас є ніби місточком між минулим і сучасним, впливаючи як на свідомість дитини, так і на пласти індивідуального й колективного позасвідомого. Таким чином, проникаючи в глибини дитячої психіки, казка природним шляхом (а “природне можна виховувати тільки на ґрунті природи” [14, 28]), прищеплює почуття національної належності та патріотизму.

Зразком для дітей служить і те, що в Тичини Івасик наприкінці перетворюється на Читасика-Піднебесика. Треба тільки подивуватися, що прекрасний авторський неологізм не став крилатим.

Наша спроба використати цей образ в Уманській гімназії дала цікаві результати.

Читасик-Піднебесик в уявленні молодших школярів незаперечно позитивний персонаж, який, безсумнівно, є старанним учнем чи то в Школі Добрих Дітей, чи то в Країні Знань, а для батьків — надійним і слухняним помічником. Піднебесиком же назвали його тому, діляться своїми роздумами діти сучасного техногенного середовища у власних творах-казках “Пригоди Читасика-Піднебесика”, що “його рідня жила на останньому поверсі височенного будинку, який зачіпав своїм дахом хмарки на небі” (Даринка Б.). Або ж тому, що “сам змайстрував свій вертоліт” (Віка К.). Чи був з висотою пов’язаний якось інакше: “А той хлопчик все сидить та дивиться в небо. Неможливо відірвати! От і назвали його дід і баба Піднебесиком. Потім сидить та й читає цілий день. Та ще й ніч. От і назвали його Читасиком. Читасиком-Піднебесиком” (Оленка С.). Прикметно, що, створюючи свої варіанти казки, діти негативними персонажами робили необов’язково Змію, але й Робота, Гнома, Великого Нечитайла, Чорну Хмару, мавпу Пубі, великого орла Фурле-Друмле, ба навіть просто “перетворювали” Змію на Змія, а дочку її Оленку — на Змієвого синка Олеся. Денис К. першими ворогами Читасика зробив... дітей-ровесників, які позаздрили розуму та вправності незвичайного хлопчика (що ж, трапляється й таке!). Цікаво, що Відьмі в нових умовах довелося йти до коваля не по звичний тонкий голосок, а по... крила: адже тільки так можна здобути Піднебесика (Михайлик Б.)! Та найпопулярнішим виявився образ безпомічної бабусі (насправді — жінки-відьми), що нібито попросила допомоги (наприклад, “провести її через дорогу” (Віталик Г.)) або привабила книголюба Читасика розповідями про незвичайні книги казок, які нібито є в неї вдома (Марійка К.) і, скориставшись добротою чи довірою хлопчика, заманює його в пастку. Можливо, в дітей спрацював здогад про те, що часто за зовні привабливими й невинними явищами криється страхітлива личина. Однак дитячий гуманізм не допускає, щоб Читасик-Піднебесик залишався в біді надовго. Показово, що врятуватися йому допомагає не груба фізична сила, а саме доброта й освіченість. Завдяки грамоті хлопчикові щастить прочитати нерозбірливе закляття, чим Відьму перетворено в гарну привітну дівчину (Настуся З.); за слухняність і працьовитість повертає Читасика на рідне поле розчулена Чорна Хмара (Настуся Ш.); Великий Нечитайло захотів і собі вчитись, тільки-но Піднебесик прочитав йому казку, “де добро перемагає зло” (Даринка Б.); Людожера Івасик навчив читати й писати, перевиховавши його на доброго (Оля З.), а “Відьма та її донька Ледашка втратили всю свою злу силу, коли Читасик наговорив їм лагідних слів” (Віталик Г.) і т. ін. Наталя В., щоправда, “розправилась” зі Змією, звернувшись до сучасних законів. До речі, її казка — це поєднання традиції і моди, яке доволі влучно відображає нинішні пріоритети.

“За морем це діялось чи в нашім краю, — копіює дівчинка тичининську манеру, — давно чи недавнечко — того не скажу: був собі, був. Був собі Читасик-Піднебесик. Що вже розумний був! Багато дечого змайстрував: бо книжки читав. І катера, і літака, і автомобіля, і сигналізацію. Відкрив собі магазин та й торгує”. Коли ж ненаситна Змія завдяки сигналізації потрапила до рук поліції, то, за словами Наталі, “Читасик із батьками далі жили-поживали, добра наживали. А Змія ще й досі у в’язниці сидить, якщо не вмерла”. Окремі дитячі казки мали яскраве моралізаторське резюме: “Більше ніколи Читасик-Піднебесик не літав на вертольоті без батьків (Віка К.); “Це була наука для хлопчика”, що “в ліс без дозволу ходити не можна” (Руслан Т.).

Важливо, що в усіх казках персонаж (на відміну від першої тичининської редакції) неодмінно повертається додому, де всі потім зажили спокійно і радісно. Тепло зустрічають Читасика рідна хата, батьківське поле, братики й сестрички — коло близьких, звичних, любих серцеві явищ, що й іменуються Малою Батьківщиною. Настрій казки був настільки близький і настільки український, що діти відчули це інтуїтивно, без спеціальних нагадувань.

Казку “Дударик” П. Тичина написав “хоч і на оригінальний сюжет, але користуючись народною оповідальною формою” [1, 11]. “Дударик” має “кращі риси фольклорних казок, справді народна за духом, небагатослівна, з яскравою образністю, ця казка давно полюбилася дітворі” [15, 49]. Малі слухачі бурхливо реагують на примусовий шалений танок царського двору, глибоко переживають Дударикові невдачі. Школярі легко вловлюють соціальний підтекст казки (дається взнаки нестабільність матеріального становища в сім’ях) і тішаться перемозі бідного над багатим, добра над злом — традиційного фіналу більшості народних казок. Дехто з учнів настільки пройнявся сюжетом, що за власною ініціативою дав свої варіанти “Дударика”. Скажімо, Олексійко К. заспокоює знедолений люд по-своєму: “Не плач, — каже, — не біда: буде завтра в нас робота”. На передній план виходить образ Сонечка, до якого поскаче Дударик на конику, щоб “людське горе передати”, навзамін узявши щастя. “Люди стали жити весело й щасливо, в піснях прославляють Сонечко ласкаве, хлопчика Дударика та коника Гнідярика”, — завершує казку Олексійко.

“Курінь” Павла Тичини приваблює дітей незвичайним ритмом, несподіваними “героями”, оригінальним баченням непримітного комашиного світу. Лагідне тичининське “воно” на адресу дрібної комашні викликає ніжність та співчуття в ставленні не лише до братів наших молодших, але й до всього довкілля.

Тривожні рядки:

Так і в вас там війни?
Так і в вас бої?
Любії, любії,
любії мої!..
[8, 402]

— знаходять щирий відгук у дитячих душах: яка ж вона беззахисна, яка тендітна й водночас яка прекрасна наша земля! Школярі усвідомлюють, що навіть маленьким добрим вчинком (“потушу я свою лампу і вже більш не засвічу”) вони сприятимуть покращенню життя на планеті. Ось такий планетарний масштаб і разом з тим глибоко національний дух (екзотичні комахи ближчають завдяки зворотам типу “о моє хороше”, “може, борщ ти любиш”, “крилля голубе”) налаштовують дитину на життя в гармонії зі світом — і близьким, і далеким.

У “Думі про трьох Вітрів” розважливий ритм, фольклорні образи (весна-провесна, моря глибокі, шляхи несходимі, Ясне Сонечко) не лише відкривають для юного читача світ народної думи, але й роблять його ніби учасником зображуваних подій. Весна — це надія на краще, а Ясне Сонечко — втілення вищої справедливості.

Діти без великих труднощів характеризують кожен із трьох Вітрів. Лукавий Сніговій та Безжурний Буревій — представники зла й байдужості, і діти це зразу відзначають. “Я не поважаю Буревія тому, що йому було байдуже до майбутнього,” — пише в своєму творі-відгукові на “Думу...” Маринка П. “Мені спочатку сподобався Сніговій-Морозище, але потім я зрозумів, що він лихий,” — зізнається Вітько К. “Безжурний Буревій мені не сподобався, бо говорив до людей нерідною мовою,”— міркує Сергійко К.

Двом першим Вітрам протиставляється ласкавий Легіт-Теплокрил — вітер обнадійливих перемін:

Тож третій Вітер летить, співає,
До всіх із ласкою та по-рідному промовляє
[8, 81].

Зрозуміло, що всі без винятку діти віддали перевагу саме йому. “Теплокрил приходив до людей і звертався: ”добрі люди”. Казав, що їх чекає земля і плуги. Людям, думаю, теж сподобався добрий і веселий Теплокрил”, — каже Владик Р. Сергійко П. головною чеснотою третього вітра вважає те, що “він рідною мовою заговорив до людей”. Марійка Г. пише: “Мені сподобався третій вітер своєю лагідністю, добротою, милосердністю...” Юрко П. висловився безапеляційно: “Мені казка сподобалась тим, що робота Морозища і Буревія була марна, бо Теплокрил розвеселив людей. Я зневажаю роботу Сніговія-Морозища, бо він розносив погані звістки про Сонце. [...] Легіт-Теплокрил мені сподобався найбільше тим, що розвеселив людей і дав їм роботу”.

Цікаво й те, що школярі зуміли віднайти в “Думі...” паралелі з народними казками. “Це нагадало мені народну казку про трьох вітрів і весну”, — пише Богданко Р. “Я згадую в зв’язку з цим казку про трьох синів, — говорить Вітько К., — де два старші брати завжди злі, а наймолодший — добрий”.

Сила рідного слова, повага до своєї землі (“з великої радості святую землю цілували”) — ось ті чинники, що вкупі з вірою в Легота-Теплокрила і Ясне Сонечко допоможуть нам збудувати справді українську, справді заможну й щасливу державу. І, напевне, вже годі нам прислухатися тільки до тих, кому наша Україна під Ясним Сонечком хіба що зайвий “клопіт”, хто, подібно до лукавого Сніговія, досі говорить до нас “по-чужому” або ж, подібно до безжурного Буревія, задля власної втіхи з нас хіба що “гірко насміхає”...

Втім, немає потреби переносити героїв Думи...” в наш час, у нашому часі відшукувати якісь паралелі. Найголовніше в іншому — в тому, щоб діти пройнялися щирою прихильністю до тих, хто нашій землі не дає схолонути-заснути навік, щоб ласкавого Легота-Теплокрила вони відчули і в собі.

Але все-таки: чи доцільно розглядати з дітьми твори, не в усьому довершені, в чомусь, може, навіть хибні? Чи не ліпше ховати їх від дитячих очей якомога далі? На наше переконання, все залежить від учителя та від того, які в нього взаємини з дітьми. Нам необхідно позбутися панівних за радянської системи принципів канонізації одних імен та шельмування, замовчування інших. І у тому чи тому рядку навіть великого твору чуття слова може раптом поета зрадити — що ж, через це викидати весь твір? Надто ж коли він уже став літературним фактом? Невже не правильніше, прочитавши його, поставити перед дітьми запитання: а чи в усьому ви з автором погоджуєтесь? Що він, можливо, написав не зовсім так? Як би ви допомогли йому невдале місце підправити?

Про інсценізацію “Журавля” вже мовилося. Явно творчою невдачею стала й казка Павла Тичини “Як Дуб із Вітровієм бився”. В ній авторські симпатії беззастережно на боці Дуба, антипатії ж — на боці Вітровія. Поки говорить автор, ми його підтримуємо. Та коли надається слово Дубові, коли Дуб починає реготати зі свого супротивника, хизуватися та величатися, наші симпатії мимоволі зникають, вивітрюються, якщо вдатися до каламбуру. Ще прикріше від того, що в спільники Вітровієві нав’язано Гусінь та Шашіль, які в своєму чорному ділі вільно обходяться й без Вітровія, і від яких небезпека для Дуба незрівнянно більша. Якщо із Шашелем Дуб якось іще впорався б завдяки Дятлові, то з Гусінню йому просто так не справитись. Нехай скільки завгодно стріпує її з віт — їй від того, як мовиться, ні холодно ні жарко. Тим паче тут не зарадити голою похвальбою, навіть коли маємо справу не з документальним твором, а казкою.

Напевне, Павло Тичина усвідомлював усі вразливі місця своєї казки, бо ніколи її не друкував, однак після смерті Поета казку друковано вже декілька разів, і читати її дітям некритично — мимоволі завдавати їм шкоди, мимоволі спотворювати їхні уявлення про світ природи зокрема і про життя взагалі. Не менш постраждають і їхні естетичні смаки, якщо посередній твір їм підноситиметься як твір бездоганно довершений.

Школярі підтвердили наші припущення. По-перше, вони поставились до казки без упередженості, намагаючись самостійно (і, до речі, дуже толерантно!) схарактеризувати як позитивні, так і негативні її сторони. Дитячі письмові роботи за цією казкою певною мірою можна кваліфікувати як спробу критичного нарису. Як і очікувалося, перша частина казки сподобалась усім. “Казка дуже дотепна,” — зауважує Іванко Г. “Початок чудовий”, — захоплюється Настуся З. “Мене вразила сила, міць і доброта дуба, — пише Сашко Х. — Зацікавили події казки, бо вони дуже схожі на реальність. В цій казці дуже гарно підібрано й окреслено образи...” Катруся С. погоджується, що “...події тут дуже цікаві, бо Дуб був сильний, а Вітровій мав себе за могутнішого”. “Добре, що Дуб дружив з іншими деревами”, — наголошує Віталик Г. “По-моєму, автор цієї казки любить музику”, — своєрідно відмічає вдалий ритм твору Дениско С., а Ярослав С. додає: “Тут добрий ритм і хороший автор”. “У казці вдалим є те, що вона смішна й цікава”, — розмірковує Максимко Ж.

Але далі думки юних “критиків” зовсім відрізняються.

Дмитрик К.: “Мені не подобається, що Дуб спочатку був хорошим, а потім почав насміхатися з Вітровія. Він мав би попрохати, щоб уже не нападав”.
Даринка Б.: “Дуб став занадто жорстокий, але це і справедливо!”.
Вадим Л.: “Це негарно: насміхатися з Вітровія, що в нього, бачте, очі й брови вицвітають”.
Олеся П.: “Дуб сміявся з Вітра, бо є за що”.
Миколка Д.: “Якби я був автором, то мій Дуб відпустив би Вітра, пробачивши йому”.
Володя Б.: “Я не вважаю, що Дуб злий. Він просто віддячив тією ж монетою. Це справедливо”.
Іванко Г.: “А чому це так: Дуб захищав дерева, а вони не виручили його з біди?”
Віка К.: “Мені не сподобалося, що сини Дуба не допомогли своєму батькові”.
Сашко М.: “...але я згадав, що це ж казка, отже, все нормально!”

Пристрасті розгорілись і довкола визначення «виховної цінності» твору. Святослав В. запевняє, що “дітей навчає ця казка захищатися. Але ж не треба зловтішатися”. “Вона вчить дітей давати здачі!” — уточнює Орися М. “Ця казка, — відповідає більш виважено Алла К., — навчає нас, щоб не сварилися”. “Тут, як у народній казці “Лисичка та Журавель,”— міркує Оля Р., — не роби поганого, то й тобі не будуть”. Оля З. взагалі відзначає, що “казка навчає миру, розуму”. Що ж, певне, в кожного своя правда. Наша ж мета в іншому. Адже, незважаючи ні на що, відповіді на зразок “Хотілося б, щоб Дуб пожалів у кінці свого ворога” (Маринка П.) явно переважали. “А я все одно вважаю, що Дуб із Вітровієм таки помиряться, — сподівається Ярослав С., — і тоді це буде чудова казка!”

Отже, дитячий гуманізм і тут переміг. Цікаво, що це сталося не без допомоги, здавалося б, не надто гуманістичного тексту! Все залежало від того, як його подати. Дехто з учнів у своєму варіанті кінцівки змалював навіть ідилічну картину щирої дружби поміж майбутніми дітьми Дуба й Вітровія (Ганнуся Б.)! То, може, це не просто дитячий гуманізм, а якнайкращі прояви традиційного українського кордоцентризму, прагнення до гармонії та щастя?..

Та повернімось до казок Тичини. Треба мати на увазі й те, що з якихось причин Поет і для перекладу, бувало, вибирав казки далеко не блискучі. Нелегко зрозуміти, що спонукало, наприклад, Максима Танка, визначного білоруського поета, писати свою довжелезну й занудну “Казку про Музи?ку”, але, мабуть, іще важче збагнути, звідки черпав снагу наш геній, коли перекладав її українською. Або як він міг перекладати з татарської казку “Шурале” Габдули Тукая, у якій нібито позитивний персонаж викликає чи не більше неприязні, ніж, за задумом автора, персонаж стовідсотково негативний? Де-бо: наче злодій, джиґіт серед ночі рубає в лісі дерева на дрова. Його побачив лісовий чорт Шурале, якого джиґіт легко перемагає, але якби ж хоч у чесному поєдинку! Ні, простакуватий Шурале дався закласти свої пальці в розколину колоди і як не благав про порятунок, джиґіт і вухом не повів. Казка жорстока, недобра, і якщо навіть сподобається школярам, чи посіє в їхні душі зерна любові та доброти? Це, мабуть, і є той випадок, коли краще взагалі уникнути знайомства з подібними творами.

Проте інший Тичинин переклад із Габдули Тукая — казка “Відьма водяна” — справляє значно приємніші враження. Твір, що до вподоби дітям, у міру страшний: за хлопчиком женеться до села відьма, в якої він украв гребінку, а вночі відьма ще й стукає у вікно, аж доки вкрадене їй не повернули. Казка повчальна:

З того часу розбираюсь:
де чуже, а де своє,
Раз чуже — не смієш брати.
Хай лежить, хоч і згниє!
[9, 226].

Ще цікавіші перекладені Тичиною казки вірменського письменника Ованеса Туманяна, особливо “Брехун” та “Непереможний півень”: веселі, дотепні, оптимістичні, вони легко викликають здоровий дитячий сміх.

Ми прагнули розглянути казки Павла Тичини, не обминаючи ні сильних, ні слабких їхніх сторін, такими, щоб автор постав із них перед дітьми і як безмежно мудрий поет, і як жива людина, якій теж властиво в чомусь помилятись, якій теж, можливо, потрібна делікатна підказка й підмога. Найважливіше ж те, щоб Поет зробився для дітей рідним, близьким, щоб його слово стало часткою їхніх душ, їхньої України, отієї самої, що починається і з казок Павла Тичини.

Список використаних джерел

1. Бойко, В. Фольклорні елементи у творчості П. Г. Тичини / В. Бойко // Українська мова і література в школі. – 1963. – № 7. – С. 7–11.
2. Грабович, Г. “Чернігів” П. Тичини / Г. Грабович // Сучасність. – 1995. – Ч. 11. – С. 72–86.
3. Дінерштейн, М. “Івасик-Телесик” Павла Тичини / М. Дінерштейн // Літературна критика. – 1940. – Ч. 8–9. – С. 151–158.
4. З живого джерела : укр. нар. казки в записах, переказах та публікаціях укр. письменників. – К. : Рад. школа, 1990. – 512 с.
5. Кисельов, Леонід. Тільки двічі живемо... : вірші, проза, спогади про поета. – К. : Дніпро, 1991. – 414 с.
6. Русова, С. В. В оборону казки / С. В. Русова // Світло. – 1913. – Ч. 7. – С. 3–8.
7. Сухомлинський, В. О. Вибрані твори : в 5 т. / В. О. Сухомлинський. – Т. 3. – К. : Рад. школа, 1977. – 670 с.
8. Тичина, П. Г. Зібрання творів : у 12 т. / П. Г. Тичина. – Т. 1. – К. : Наук. думка, 1983. – 736 с.
9. Тичина, П. Г. Зібрання творів : у 12 т. / П. Г. Тичина. – Т. 5, кн. 2. – К. : Наук. думка, 1986. – 632 с.
10. Тичина, П. Г. Зібрання творів : у 12 т. / П. Г. Тичина. – Т. 8, кн. 1. – К. : Наук. думка, 1986. – 496 с.
11. Тичина, П. Г. Зібрання творів : у 12 т. / П. Г. Тичина. – Т. 8, кн. 2. – К. : Наук. думка, 1986. – 456 с.
12. Тичина, П. Г. Зібрання творів : у 12 т. / П. Г. Тичина. – Т. 11. – К. : Наукова думка, 1988. – 552 с.
13. Франко, Іван. Зібрання творів : у 50 т. / І. Я. Франко. – Т. 20. – К. : Наук. думка, 1989. – 488 с.
14. Чепіга, Я. Уява і мислительна та творча діяльність дитини / Я. Чепіга // Світло. – 1914. – Ч. 9. – С. 13–40.
15. Ярмиш, Ю. Ф. Українська радянська казка 1917–1967 р. р. : дис. ...канд. філолог. наук. / Ю. Ф. Ярмиш. – К., 1974. – 193 с.

Марина Павленко,
кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри української літератури та українознавства
Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини


Коментарі до статті

фввс


ре пхе ужас
Наталя Марченко


Та невже?!
Ми маєте що додати чи заперечити?
p.kidirov1987


Доброе утро!
p.kidirov1987


Доброй ночи.
N.marchenko


І Вам, p.kidirov1987, гарного дня та ночі! :)
Можливо, маєте ще щось сказати?