«Суть взаємодії — це нове знання, досвід, переймання найкращого»
14 квітня 2011, 14:46   Автор: Оксана Лущевська, Наталя Марченко

На запитання КЛЮЧа відповідає дитяча письменниця, поетеса, літературний критик

Оксана Лущевська

 

Оксана Лущевська— Чи повинна держава/суспільство якимось чином регулювати процеси в книговиданні для дітей/дитячому читанні поза шкільництвом? Якщо можете, порівняйте ситуацією за межами України з вітчизняною.

Держава мала б усіляко підтримувати й стимулювати книговидання, а не регулювати його. У США, де я зараз отримую освіту, і вивчаю, зокрема, американський досвід у сфері дитячої літератури, функціонують кілька провідних видавництв, таких як Scholastic, Random House, Simon & Schuster, HarperCollins, Penguin Putnam і приблизно 250 менших.  Можна стверджувати, що федеральний уряд практично не втручається в їхню роботу та книговидання загалом за виключенням сфери законів, зокрема щодо прав автора та видавця.

Однак і розмови про державну підтримку теж лишаються в Штатах здебільшого міфом. Книговидання часто підтримується  некомерційними організаціями, які працюють за рахунок пожертвувань, що надходять від комерційних організацій, а також і від людей, що якимось чином зацікавлені в наданні коштів.

Торік я відвідала щорічну конференцію по дитячій літературі, яку організовує Пенсильванська рада вчителів англійської мови та літератури. Члени цієї спілки всіляко підтримують молодого автора, скажімо, за рахунок тих авторів, що вже «відбулися» як письменники чи літературознавці. Кожен із членів вносить певну суму на розвиток книжкової справи, а також той, хто хоче бути членом організації, має щороку сплачувати певну грошову суму. Ймовірно, що їм вдається отримати й певні ґранти від штату, але ті кошти не аж такі великі, щоб на них триматися. Також організація займається розповсюдженням книжок, які виходять їхнім коштом (дуже якісна і рекомендована для шкіл література). Це в свою чергу дає ще певний прибуток. З отриманих коштів організація підтримує молодих авторів, виділяючи якусь невеличку суму на той чи той проект, якщо початківці можуть подати свою творчість як конкурентно-спроможну. Тобто, як бачимо, такі організації тримаються здебільшого на ентузіастах і самоорганізації всіх згаданих процесів.


Ось іще один приклад: Американська асоціація бібліотек, що займається розвитком, покращенням і підтримкою бібліотек та бібліотекарів, пропонує до уваги відкриту інформацію про власні фінансові ресурси: http://www.ala.org/ala/aboutala/governance/financialdata/trescouncilmailmw08i.xls

Як бачимо, 20% надходять з різноманітних конференцій та офіційних зустрічей, які проводяться щороку, 16% - з членських внесків, 10% - з продажів книжок, ще 10 % - з передплати журналів та публікацій, 12 % - реклама, 18 % - ґранти.

Загалом відомо, що некомерційні організації працюють так, як і комерційні, але натомість ставлять інші цілі, як то розвиток бібліотек, книговидання тощо. Як бачимо, держава практично не переймається процесом книговидання, але водночас вона ніяк не заважає його розвитку.

— Яка проблематика домінує нині в літературі для дітей «західного» світу? Чим вирізняємося ми? Чи так само мало пишуть про сучасне життя дитини? Чи домінує моралізаторсько-християнська етична складова, як у нас?

На даному етапі не можна з певністю говорити про ті чи ті домінанти в українській літературі для дітей, оскільки немає фахових досліджень ринку, дуже необхідної статистики... Вивчення ситуації з дитячою літературою в Україні лише починається і поки що зводиться переважно до спорадичних відгуків окремих критиків на окремі книжки. Це вибірково, часом тенденційно. І не може, як ми розуміємо, давати вичерпної картини.


Фаховим дослідженням ринку дитячої літератури приділяють багато уваги в різних країнах світу. Наприклад, академічний американський журнал «Bookbird» публікує наукові статті на тему дитячої літератури в світі чотири рази на рік.  Видання «Book Links» публікує різноманітну інформацію про книжки для дітей. Нещодавно в Україні з’явився інтернет-журнал “Booka” (редактор Марія Семенченко) створений за подібним принципом: http://issuu.com/booka.magazine/docs/booka

Щодо проблематики «західного світу», то знову ж таки, можу сказати тільки з прикладу США. Зрозуміло, що це не буде експертною оцінкою, лише приватним спостереженням.

Не можна стверджувати, що сьогодні в Штатах домінують ті чи ті літературні жанри чи проблематика. Тут є всього й багато — у найрізноманітніших жанрах і вікових категоріях. Щороку в США видають приблизно 175 000 книжок, і є можливість задовольнити смаки будь-якого читача. Нещодавно я читала щорічну оглядову книжку дитячої літератури «Children’s Writer’s & Illustrator’s Market» (2011) у котрій, в одному з розділів, опитують літературних агентів, які тематики вони приймають на розгляд цього року. Ті відповідають щось на кшталт: те, що написане з сильним авторським голосом. Тобто, не кажуть про домінанти як такі.

В Україні справді мало пишуть про сучасне життя дитини, якщо ми маємо на увазі сучасні виклики. Однак ми йдемо правдивим шляхом, як на мене. Треба зважувати, що ситуація в США відмінна від української. Наша дитяча книжка, я вважаю, не пройшла такого бурхливого розвитку, як американська. Про сучасне життя дитини, назвемо це так,  американці пишуть з 1922 року, відколи започаткували медаль імені Джона Ньюбері, щоб стимулювати авторів щороку писати літературу, що готує дітей сприймати світ таким, який він є. Тобто, йдеться про довгий шлях, що охоплює практично століття.

Мені випала чудова нагода читати статтю Маріанни Кіяновської «Дитяча література в Україні: деякі особливості конструювання життєвих ситуацій», де пані Маріанна зазначає, що «У книжках для дітей, написаних сучасними українськими авторами, зазвичай нема смерті — і навіть старіння, і навіть дорослішання. Та й серед перекладених українською дитячих книжок, де порушуються такі теми, — не густо».  Я погоджуюся. І думаю, що проблема в тому, що про сучасні реалії дітей треба писати з певного досвіду. А для досвіду треба визріти. Також треба розуміти не тільки «дитячий світ», а й читати дитячу літературу. Теоретичну літературу також. Проживати певні відрізки життя, близькі до тих, що проживають діти. Тобто, треба бути не тільки письменником, а й добрим педагогом і психологом. З іншого боку, готувати дитину до «сучасного життя» в літературі треба, починаючи з книжки в малюнках. Тобто, казка гарно вчить дійсності, на те є велика праця Бруно Беттелгейма (Bruno Bettelheim), але починати треба з книжечок про реальність, про побут, про речі навколо нас. Наприклад, англійська ілюстраторка Гелен Оксенбурі (Helen Oxenbury), добре відома й у США, малює книжки для дворічних чи трирічних дітей. Вона вважає, що розглядаючи собі подібних на малюнках, діти змалечку вчать відокремлювати казкове та реалістичне.

Щодо книжкової «моди», то насамперед варто спостерігати за дітьми, за їхніми інтересами. Коли я  буваю в книгарні, то таки дивлюся, біля яких полиць вертяться хлопчики, і біля яких дівчатка. Хлопці шукають книжки про спорт, історії про тварин чи пригодницькі історії. Дівчатка здебільшого стоять подовгу біля дівчачих повістей, фентезі чи, знову ж, історій про тварин. Також всі люблять шкільну прозу та тревелоги. Це доводить величезна кількість повістей на кшталт щоденників і записників про подорожі, яка є в продажу. Але я зазначаю — це не домінанти, це моє спостереження.

—  Яке місце посідає і має посідати у виданнях для дітей історична, історико-біографічна проблематика? Який досвід є на Заході? Чи так само суто романтично (поза історико-документальним контекстом) інтерпретується там минуле для дітей?

Звичайно, що історична чи історико-біографічна проблематика має посідати чільне місце. Щодо досвіду на Заході, то тут є багато історичних різножанрових книжок. То, скажімо, серії, подібні до серії «Життя видатних дітей» (видавництво «Грані-Т»), серія «Американські дівчатка», серія про президентів і багато інших. Також налічується безліч повістей і романів. У березні (2011) журнал «School Library Journal» опублікував статтю С. Енґелфріда «Поза полем битви» (S. Engelfried «Beyond the Battlefield»), де автор оглядає книжки, що висвітлюють Громадянську війну 1861–1865 рр. Його огляд займає понад три сторінки, де він пише про книжки для дітей різних вікових категорій, починаючи з книжки у малюнках для найменших читачів і завершуючи романами для підлітків.

Я не можу сказати, що читала дуже багато історичних творів, але хотілося б виділити творчість кількох письменників. Це  Аві (Avi), Лоїс Ловрі (Lois Lowry), Катерін Патерсон (Catherine Paterson), Ґарі Паулсен (Gary Paulsen), Карен Кушман (Karen Cushman). Якщо про творчість Патерсон українським читачам відомо, то мало що відомо про інших. Хочеться бігцем сказати, що Лоїс Ловрі отримала медаль Ньюбері (1990) за історичну повість про Голокост  «Порахуй Зорі» (Number the Stars), Ґарі Паулсен у повісті «Різдвяна соната» оповідає долю хлопчика, що втратив тата на війні. Карен Кушман веде читача в добу Середньовіччя, де дитина-сирота стає помічницею повитухи. Є й інші історії, наприклад, трилогія Дженіфер Чолденко про життя дитини-інваліда, чия родина змушена переїхати на острів Алькатрас. У тамтешній в’язниці якраз перебуває Аль Капоне (1934–1939), у котрого брат дівчинки просить «сприяння», щоб сестру помістили в школу для хворих діток. Тут і історія, і реалії, як бачимо. Нині я читаю книжку письменниці, яка з дитинства не чує. Це історична повість у віршах «Т 4» («Акція Тіргартенштрассе 4») про дитину, яка має втекти з дому, щоб не потрапити під знищення. Мабуть, це і є моя відповідь на запитання щодо романтичної чи не романтичної  інтерпретації.
 
— У чому суть взаємодії перекладної та рідної літератури у царині дитячого читання? Які з відомих Вам українських перекладних текстів варті уваги? Чи є нині в Україні переспіви на кшталт «Золотого ключика» чи «Смарагдового міста»? Чи потрібні вони нині?

Суть взаємодії — це нове знання, досвід, переймання найкращого. Невеличкі (а часом і великі) епіфанії. Щодо перекладів українською, вартих уваги, то це книжки із серії «Лауреати Андерсенівської премії» (видавництво «Юніверс»), серії «Світовид» («Навчальна книга-Богдан»). «Грані-Т» видає дуже добрі книжки, які я збираюся назвати нижче. Буваючи в Україні, я завжди намагаюся придбати новинки в перекладі Галини Кирпи, Дмитра Чередниченка та Оляни Рути.

Із останніх перекладних книжок мені дуже сподобалися  такі: повість Вітаутаса В. Ландсберґіса «Мишка Зіта» в перекладі Дмитра Чередниченка (Грані-Т, 2009), повість-казка Оле Лун Кіркеґора «Отто — носоріг» у перекладі Галини Кирпи (Грані-Т, 2010). Нещодавно дочитала «Книжку про Лотту з Бешкетної вулиці» Астрід  Ліндґрен знову ж таки в перекладі Галини Кирпи (Махаон, 2010). Нині чекаю на казки Кястутіса Каспаравічюса в перекладі Оляни Рути («Навчальна книга-Богдан», 2011).

Також дуже сподобалися дівчачі повісті Джаклін Вілсон «Дитина-валіза» та «Історія Трейсі Бікер» («Навчальна книга-Богдан», 2010) у перекладі Володимира Чернешенка та казки Ґурама Петріашвілі «Чудеса маленького міста» («Видавництво Старого Лева», 2009) у перекладі Івана Андрусяка, Станіслава Реп’яха, Руслани Скачко та ін.

Я певна, що є іще багато текстів, вартих уваги, але я трималася суб’єктивності та назвала свої улюблені книжки. Звісно, якщо приїжджати додому раз чи два на рік, не вдасться вслідкувати за всіма книжками та скласти об’єктивну оцінку.

Щодо переспівів, то я думаю, що це ще залежить від тексту, з якого робиться переспів. Так, у видавництві «Свічадо» нещодавно вийшло друком перевидання європейських богородичних легенд «Левада Пречистої» в переказі Антіна Лотоцького, зроблене в 30-х роках ХХ століття і потому несправедливо забуте. То дуже добре видання. Щодо переказів на кшталт цього, то я думаю, що це варта неабиякої уваги праця. Тобто, з переспівами чи переказами має бути певна грань. Окрім того, має бути і правова межа. Нещодавно я читала, що в Бразилії немає жорстоких законів щодо авторського права, тому в них практикується змішування та переписування текстів, що, на їхню думку, сприяє розвиткові мистецтва загалом. З іншого боку, я не певна, що цей підхід міг би працювати в Україні, враховуючи ставлення до авторських прав.
 
— Що може слугувати критерієм поцінування художньої якості видання для наймолодших? Чи може воно в принципі аналізуватися поза ілюстрацією та дизайнерським рішенням? Яких поширених на заході типів видань ми ще не маємо?

Наймолодшим потрібні різні історії, але, найперше, маємо розуміти, що для них всі буденні дії — це вже події. Наприклад, миття рук, похід до лікаря, спілкування з однолітком тощо. Тому зрозуміло, що реалії нашого щоденного життя мають бути в книжці. Гарно було б витримувати кількісну гармонію між книжкою про реалії та казками.

Ілюстрація дуже важлива для маленьких дітей. Діти ще не вміють читати, але вже бачать малюнки і спроможні асоціювати їх із довкіллям. Малюнки — це не тільки спосіб соціалізації, а й розвиток навиків сприйняття кольорів, форм, світла, руху. Вони сприяють розвитку мови і грамотності, бо дитина має можливість вчитися називати предмети, рахувати їх, уявляти чи бачити їхні властивості в різних (ілюстративних) ситуаціях. Малюнки допомагають виражати й метафорично виявляти ідеї, настрій, абстрактні поняття, тощо.

Текст і малюнок мають або працювати разом (тобто доповнювати і всіляко розвивати сюжет чи створювати героїв), або ставати паралельними історіями (тобто малюнок може розповідати ще одну історію). Малюнки можуть стати для дітей грою, заохочувати їх танцювати чи стрибати (в США популярні книжки-ігри, наприклад  «Джига маленького моряка» М. В. Браун («Sailor Boy Jig» M. W. Brown)), або можуть давати багато додаткової інформації (українським прикладом можуть слугувати ілюстрації В. Єрка, який створює довкола основної теми додаткові казкові та реальні світи).

У Сполучених Штатах вивчення ілюстрацій у дитячих книжках нині дуже актуальне. Ілюстрації розглядають у різних аспектах: ілюстрація-як-мистецтво, ілюстрація-як-комунікація, ілюстрація-як-психологічний чинник, ілюстрація-як-стереотип.

Ілюстрація-як-комунікація та ілюстрація-як-мистецтво допомагають при обговоренні книжок з дітьми. Художник створює ілюстрацію так, щоб розказати те, що не дає текст. Розглядаючи книжку в малюнках, діти вчаться довигадувати історії та фантазувати.

Також книжку для наймолодших треба аналізувати з погляду психологічного сприймання, бо кожна лінія, вуглик чи то заокруглення, колір чи відтінок, відображають нам історію так, як ми не очікуємо. Скажімо, відома ілюстраторка Молі Бенґ проводила експерименти, роблячи ілюстрації з елементами страшного. У цьому експерименті, який надалі переріс у книжку «Зобрази це» («Picture This»), що нині вивчають на академічному рівні, Бенґ вивела близько десятка правил, які формують сприйняття малюнків. Наприклад, рівні, горизонтальні фігури сприяють відчуттю стабільності та спокою. Діагональні фігури передають динаміку, рух і напруженість. Середина сторінки є найефективнішим центром уваги. Білий чи світлий фон здається нам безпечнішим, аніж темний чи чорний.

Також дитячу книжку можна аналізувати з погляду ідентичності/стереотипності, тобто, тут ми торкаємо інших аспектів, певних правил, якими ми звикли мислити. Наприклад, ілюструючи людей тієї чи іншої національності, художники часто користуються стереотипними прикладами, як то оздоблення пір’ям головних уборів індіанців тощо.
 
— Яких поширених на Заході типів видань ми ще не маємо?

Немає графічних романів і коміксів, які я раніше дуже недооцінювала. Графічні романи — це різновид комікса, в якому сюжет передається здебільшого за допомогою малюнків, а не тексту. Графічні романи та комікси — не тільки розважальний жанр, а й вид мистецтва, що сприяє розвиткові уяви й уваги.

Ось тільки тепер, пройшовши клас «Мистецтво книжки в малюнках», я звернула увагу на те, які історії можна подати у графічних романах і коміксах. Прикладом мені стала книжка «Танцювати: графічний роман про балерину», авторів Сієни та Марка Сіґелів (Siena  Siegel Mark Siegel, To Dance: A Ballerina's Graphic Novel). Це автобіографія Сієни Сіґел, яка вчилася танцювати балет. Ця книжка дуже подобається дітям. Більше, вона стала книжкою 2007 року та увійшла до списку кращих книжок, який готує Американська асоціація бібліотек.

Якщо чесно, я завжди ставилася до коміксів і графічних романів досить скептично, доки не побачила, який рівень уваги розвиває цей жанр. Варто було лише спробувати  відчути цю різницю на собі дорослій. Читаючи, не можна пропустити жодної деталі, бо кожна літера та кожна лінія несе в собі неабияке значення.

Ми не маємо в достатньої кількості книжок про спорт, про подорожі, про школу й дружбу, зрештою. Я не кажу, що їх зовсім немає. Просто на даному етапі їх не так багато, як хотілося б. Про підліткову літературу ми вже вели розмову вище. Але я вірю, що всі ці лакуни згодом заповняться.

Якщо говорити про книжку в малюнках, то в нас немає книжки-гри і книжки, що зображає реалії дитини в повсякденні. Ось «Грані-Т» розпочали серію «Книготерапії», що буде висвітлювати певні повсякденні питання, наприклад, похід до лікаря, перший день у дитячому садочку тощо.

З іншого боку, в українській освіті немає самої практики вчити дитину середнього та старшого шкільного віку працювати з книжкою в малюнках і сприймати її з погляду мистецтва та психології. Нещодавно я читала цікаве дослідження, зроблене американською вчителькою на уроці, а згодом оформлене в статтю для академічного журналу. Вона запропонувала дітям 12–14 років попрацювати з книжками у малюнках. Спочатку це викликало негативну реакцію, але згодом діти навчилися аналізувати ілюстрації з погляду техніки, а також бачити взаємодію тексту з малюнком, а цебто підходити до книжки творчо та захоплено.
 
— Чи є в дитячій літературі «масова» й «класична»?

Тут я маю своє розуміння щодо «масового» і «класичного». На даному етапі для мене масове в дитячій літературі — це все те, що написане відразу після книжки, яка здобула масову увагу. Цебто не те, що набуває популярності в певний момент, а те, що приходить за популярним услід. Тобто, де немає ідеї, а є біганина за літературним трендом. Щодо класичної, то мабуть, класичною може згодом стати кожна перша чи друга книжка, але знову ж таки та, де переважає ідея. Сьогодні ми не знаємо, що стане класикою, але ми робимо деякі припущення й усіляко хотіли б їм вірити. Принаймні, тяжіємо до перевірки своїх передчуттів часом.
 
— Чи повинна будь-яка книжка для читача молодшого та середнього віку (власне дітей) бути розважальною?

Гасло «навчати і розважати» залишається незмінним.

Погоджуюся, що десь так воно в ідеалі й має бути. Кожна прочитана історія, перш за все, навчає. Інколи пункт «розважати» залежить від автора, бо не всі мають оте потрібне дитячій книжці тонке почуття гумору. Це навіть добре. Було б нецікаво, якби всі автори рівно дотримувалися оцієї прописаної пропорції «навчати та розважати».

Є чимало спроб дати визначення хорошій дитячій книжці. Наприклад, Йозеф Шварц, американський письменник,  називає хорошою ту книжку, яка водночас: життєва (передає реалії незалежно від жанру), розважає (смішить, вражає), соціалізує та має етичний посил.
 
— Де межа, за якою втрачається художній сенс дитячого видання?

Як на мене, то як тільки з’являється ідеологічне спрямування, бажання нав’язати дитині якусь картину світу, особливо, нечесну, зникає сенс дитячого видання. Терре Сичтерз (Terre Sychterz) — американський педагог і професор — у статті «Переосмислення невинності дитинства» («Rethinking Childhood Innocents») описує, як Моріс Сендак, автор знаної книжки «Там, де живуть чудовиська», своїми ілюстраціями та текстами зламав у американській дитячій літературі стереотипи про дитинство, як «суцільний рай». Діти не бояться світу, бо вчаться жити, то батьки створюють ідеології сприйняття реалій і оточують дітей історіями та міфами краси і добра. Наприклад, у «Там, де живуть чудовиська» ми бачимо, як мати сварить дитину, а хлопчик, як це часто буває насправді, відповідає їй грубістю, за що лишається без вечері. Треба розуміти, що в 1964 році про конфлікти у родині мало хто розмовляв публічно. Написавши і намалювавши таку ситуацію, Сендак зламав один із стереотипів — стереотип зображення родини в американській дитячій книжці.
 
— Чи можна вибачати патріотичній українській книжці для дітей низький художній рівень лише з огляду на її дидактичну настанову?

Ні. Книжка має бути якісною. 
 
— Як розкривати для дітей (і в якому віці це робити) трагічні сторінки історії України: в яких жанрах? Чи завжди це можуть бути розважальні, «легкі» тексти тощо? Яким на загал має бути «патріотичний» текст для дітей різного віку?

Писати про трагічні сторінки минулого — той же Голодомор, війни абощо — треба у тих жанрах, які близькі авторові. Написати можна як і повість, так і роман для дітей середнього чи старшого шкільного віку. Може бути як оповідання, так і графічне зображення. Можна намалювати ту чи ту історичну подію та подати в книжці в малюнках, яка б стала цікавою для дітей молодшого шкільного віку. Можна зробити графічний роман, як я вже згадувала вище.

Звісно, що тут тексти не можуть бути суто розважальними. Утім важливо, щоб у тексті дитина-читач попри ті чи ті трагічні події завжди бачила надію для майбутнього.

Щодо патріотичного тексту, то, мабуть, варто наголошувати ідентичність, у першу чергу. Людина, яка ідентифікує себе в певному суспільстві, не може не любити свою країну. Принаймні, така моя думка. Наприклад, у книжці «Порахуй зорі» Лоїс Ловрі розповідає історію двох родин: Йохансонів і Росенів. Родина Йохансонів втрачає старшу доньку під час протистояння німецькій окупації в Данії. Батьки переживають тяжке горе та велике співчуття до всіх подібних родин. На прикладі цих двох сімей показано сміливість, відданість, любов і шану до Батьківщини, близьких і друзів. Синтія Кадахата (Cyntia Kadahata) у повісті «Кіра-Кіра» подає опис життя емігрантської родини з Японії.  Попри тяжкі життєві проблеми, що постійно супроводжують родину Такешіма (Takeshima),  дівчинка Лінн вірить у підтримку чарівного слова «кіра-кіра» (що з японської перекладається «блиск»), який завжди можна знайти у трьох речах: морі, очах і небі. Коли їй тяжко, вона повторює чарівне слово рідною мовою. У цьому творі Кадахата без усіляких «ідеологій» зображає те, як людина завжди несе частинку рідного краю в серці.
 
Із матеріалів круглого столу на тему: «КЛЮЧові питання дитячої літераутри України»

Коментарі до статті

Наталя Марченко


Пані Оксано!
Можливо, Ви могли б скласти щось на кшталт переліку найцікавіших книжок для дітей, що побачили світ в Штатах останніми роками?
Гадаю, це б допомогло українським видавцям зорієнтуватися щодо перекладів насправді НОВИХ текстів, а не тих, що й так уже набули розголосу в російських варіантах.
Оксана Лущевська


Так, пані Наталю. Я щойно помітила цей допис. Я складу обов'язково.