«Анатолій Качан прощається з університетом. Він був — так, уже як «грізний жест необхідності», нависає над ним трохи сумне слово — він був добрим студентом і замріяним поетом. Але залишається його дипломна праця і хороший спогад про неї. Він написав дослідження про українську новелістику 20-х років і поза навчальною програмою — багато віршів, обговорених і «розстріляних» його товаришами. У ньому ще грає «буйний хміль» поезії, але вже зримо щезає шумовиння і через його образне поле інколи просвічуються глибинні течії життя. Поет схоплює діалектику суперечностей і «вырывает у Музы дремлющей слова», складає їх у ланцюг пізнання. Хай не все ще тут прилагоджено і вмонтовано, та, проте, відчувається прагнення молодого поета осягнути гармонію буття через контрастність.
Пророкувати щось у наш час — марна справа. Може, А. Качан більше і не писатиме. Та він — хочеться думати — ніколи не забуде, що творчість — це пошук найголовнішого в житті».

Василь Фащенко 1, 1965.

***

«Анатолій Качан — це мій улюблений дитячий поет. Бо в його віршах я бачу — саме бачу! — і відчуваю — саме відчуваю! — живий, дихаючий талант. А ще, як у щасливо обдарованого поета, у нього, насамперед, присутня свіжість письма і, головне, легкість слова, бо лише таке слово спроможне перелетіти час.
Мій Анатолій Качан — це не той віршувальник, що пише-мордує слова, мучить себе і їх щодня і щоночі, а той, хто є надзвичайною рідкістю серед нас, той, хто з нічого творить те, що ми називаємо окрасою свого життя — поезією.
Я люблю поезію Анатолія Качана, бо в ній — насолода для душі, тихе свято душі, частинка її безсмертя».

Микола Вінграновський, 2001 р.

***

«Анатолій Качан. Письменник з півдня України. Чим він для нас цікавий? Ми ж діти гір, а він до нас від степу і моря приходить. Читаєш його поезію і відчуваєш тепло цього краю. Тепло, яке не визначити ніяким термометром».

Іван Яцканин, 2001 р.

***

«Анатолій Качан дуже швидко, десь із перших віршів збірки, переводить читача на свою «точку зору» бачення навколишнього світу. На цей перехід погоджуєшся добровільно, бо дивитися на світ очима поета і справді цікаво. Читаєш — і ніби скидаєш із себе завісу буденності, яка заважала тобі всією душею відчувати неповторну красу твого існування на землі. Переконаний: ви будете пишатися, що познайомилися з яскравим, самобутнім українським поетом».

Григорій Клочек, 2005 р.

***

«Письменники, як правило, лише епізодично віддають данину своєму дитинству. Анатолій Качан — явище унікальне, бо повністю присвятив свою творчість дітям. Починав з лірики. Як ліричний поет, має свою нішу. Оця лірична струнка, лірична тональність залишилася у нього і донині. І, слава Богу, що вона є.
Деякі критики можуть інколи зробити йому закид, мовляв, для дітей пишуть сюжетні вірші. У нього є сюжетні вірші. Але критики просто, можливо, неглибоко дивляться у його поетичні тексти. Бо навіть його лірика — вона лірично сюжетна, і саме діти дуже-дуже полюбляють оці ліричні вірші Анатолія Леонтійовича.

— А серед його поезій є такі вірші, які Ви з великою насолодою прочитали і, може, по-хорошому позаздрили б?
"Звичайно, є. І взагалі, я заздрю Качану, що він знайшов у дитячій поезії свою власну нішу, тобто у нього є  л і р и ч н а  с ю ж е т н і с т ь . А це явище теж унікальне. От, скажімо, для мене (я не знаю, як сам Анатолій сприймає цей вірш), але як для мене він є програмним і практично він є квінтесенцією його творчості для дітей — це вірш «Теплий край». І я під ним би з радістю підписався сам і всім би з гордістю показував сам, якби я щось подібне утнув.
Ну, з вашого дозволу, я спробую його прочитати (звучить вірш «Теплий край»).
Так от, чому я вважаю цей вірш програмним для всієї творчості Качана? Бо він за своїм характером, за своєю натурою і настроєм — сам нагадує мені цю дівчинку. Анатолій Качан теж усе життя, ну принаймні ту його частину, яку присвятив творчості для дітей, він от шукає і, я вважаю, знайшов свій «т е п л и й  к р а й» і, скажемо так, перебуває у цьому «теплому краї». І це тепло він не тільки вбирає в себе, а він і щедро ділиться з дітьми оцим своїм теплом…».

Анатолій Костецький2, 2000 р.

***

«Одразу обмовлюсь: не регалії роблять цього поета визначним, а його особливе сприймання світу очима дитини, неповторна лірична душа, споріднена з національним психотипом. Тих, що пишуть для дітей, в Україні не бракувало ніколи — проте лише одиниці стають справді дитячими письменниками. Уміння сприймати і говорити по-дитячи, до блиску володіючи словом, а також відчуття ментальних скарбів — ось що перетворює митця слова на поета дитинства. І бути дитячим поетом значно важче, ніж бути просто поетом…
…Багаторічні дослідження в галузі літератури для дітей, зокрема поезії, переконують, що формула, якій би мав відповідати твір для сучасної дитини, приблизно така: цивілізаційні ознаки (вони споріднюють нас зі світом) плюс матриця етнічного світовідчуття (архетипи колективного несвідомого, специфічні духовні феномени, породжені нашою природою, історією, неповторними переплетіннями, властивими регіону, і виявом національного психотипу) плюс закономірності світу дитинства та оригінальне світосприймання і вираження. Талановитий автор має творити згідно з законами етнопедагогіки та етнопоетики, і випадкового в його творі не буває нічого. Одразу скажемо, що творчість відомого українського поета відповідає наведеній формулі.
Лірика Анатолія Качана позначена прикметами та спостереженнями народу, його глибинним анімістичним світоградом, космогонією первісних уявлень до такої міри, що сам поет сприймається як ловець глибинних народних скарбів — тому це більше, ніж лірика, це книга народної душі, підручник етнічного сенсу, народний золотослів, збагачений новими, сучасними образами.
У творах Анатолія Качана обряди, звичаї і вірування органічно вплелися в повсякденне життя українця — так, як і має бути в народу архаїчної землеробської культури, споконвічним прагненням якого, передаваним як заповіт предків у кодовій мові народного мелосу, було злиття з природою, гармонія людини з рідним полем та небом.
Філософія дитячої лірики Анатолія Качана — а поет цей таки філософ! — ґрунтується на народному первинному світогляді. Вдумаймось:
«До сходу сонця вітер спить,
А на траві роса тремтить.
Траві приснилася коса,
Тому й тремтить на ній роса…».
Багатоплановість тут очевидна: паралелі трава — люди, роса — нетривкі життєві результати, смерть — коса. Це образ життя у народному світобаченні. І над усім — вища сила:
«Ген над полями — подивись —
Уже стоїть Великий Віз.
На возі цім в далеку путь
Мене із лугу повезуть…».
Ось так говориться дитині про найсокровеніше — суть людського життя і страх перед смертю…
…Пласти первинних, ще язичницьких, вірувань мимохіть оживають у добірній мові, де вони природно співіснують з виявами нового часу, як от:
«Вже переїхало з полів
Зерно у затишні комори
І відчинились для птахів
Ворота вирію над морем.
Стоять останні теплі дні,
По селах справили обжинки,
І літо в нашій стороні
Тримає тільки павутинка».
Сусідство надто реальних машин та комор впливає на міфічні ворота вирію так, що, здається, чуєш їх надсадний скрип — і не повірити в їх реальність уже не можна. Архетипні символи-знаки, мов точні ноти, відтворюють картину осені і викликають відповідний настрій. При цьому жодного зайвого слова, якийсь конденсат світовідчуття, своєрідна модель бачення і сприймання, і вона не вигадана автором — вона ментальна.
Поезія Анатолія Качана іноді нагадує молитву, первісне заклинання тощо — і цим поет, свідомо чи несвідомо, вивищує себе над морем примітивного імітаторства, яке являють собою сьогодні поетичні твори для дітей без ментального підтексту.
Дитинність лірики А. Качана — у вмінні дивуватись і дивувати… Іноді ці дивування настільки тісно пов’язані з природою, символікою національного світогляду, що набувають багатовекторних підтекстів. Чи не про українців, які пережили голодомор і втратили здатність добре хазяйнувати на своїй багатющій землі, наведена вище мініатюра? А може, це про одвічність життя, яке переливається з форми в форму, перетікаючи в часі? Чи про зневажені, «втрачені» покоління? Одне можна сказати: без південного чорнозему, без тисячолітньої хліборобської культури, ввібраної поетом у дитинстві, цих рядків не було б.
«Уже давно, уже давно,
Як неживе, лежить зерно.
Тож довелося поховати
Його у полі біля гаю.
Прийшли у квітні поминати,
А там нас жито зустрічає:
Зелений чуб, зелені брови,
— Отож, зерно живе-здорове!
Воно зігрілося на весну,
Зазеленіло і воскресло…».
…Так і хочеться назвати лірику Анатолія Качана, наслідуючи неповторного Богдана Антонича, «Зеленою євангелією»… Анатолію Качану як лірику вдалося вловити і відтворити голос рідної землі — він поет ментальний, читай: справжній. І, як на мене, нема лірики «дитячої». Є особлива лірика, зрозуміла й дитині.

Лідія Ходанич 3, 2002.

***

«Дитинство, юність та студентські роки Анатолія Качана тісно пов’язані з Причорномор’ям. Він і народився в тих місцях, де колись поруч жили скіфи й еліни (нинішня Миколаївщина). Тож не дивно, що причорноморський дух присутній і в його поезії.
А. Качан пропонує своїм юним читачам звільнитися від «чарів ворожбита» (телевізора) — і вирушити у світ, що за вікном. Розкішна альтернатива! Адже природа постає перед широко розкритими очима мовби умитою, очищеною від буденності. Ви потрапляєте в стихію краси, яскравого образного мислення:
«Понад лиманом трави цвітуть,
Ластівка воду п’є на льоту:
Ледве торкнулась дзьобом до скла —
Ніби алмазом слід провела…».
А смілива метафора, несподіваний епітет, оригінальне порівняння завжди дають можливість відкрити у відомому — невідоме, щоб завмерти від подиву і зачарування! А ще в Анатолія Качана абсолютний слух на мову, — в її полоні так природно й солодко.
Варто розгорнути цю книжку мариністичних та ігрових віршів поета-чарівника — і кораблик Вашої фантазії радісно попливе, переганяючи хвилі моря…»

Володимир Панченко, 2007 р.

***

«Нещодавно із видавництва «Маяк» вирушила у плавання до юних читачів збірка ліричних та ігрових поезій Анатолія Качана «Хвиля хвилю доганяє» (2007. – 168 с. : іл.) із білою яхтою на обкладинці. На сторінках цієї незвичайної книжки, любовно оформленої відомим художником Костянтином Лавром, сині хвилі моря зустрічаються із зеленими хвилями причорноморських степів, соняшники із зав’язаними хусткою очима граються на городі у піжмурки і «листям ловлять літо», а вогонь маяка змушує дужче битися «залізне серце теплохода», що повертається з далекого плавання до рідних берегів.
Немає нічого несподіваного в тому, що книжка вийшла саме в одеському видавництві, адже з морською столицею України пов’язані студентські роки автора, тут розпочиналася його творча дорога. До того ж А. Качан чи не єдиний у сучасній дитячій літературі письменник, який упродовж багатьох років розробляє мариністичну тематику. Про це свідчать уже самі назви його книжок: «Берегові вогні», «Живу я біля моря», «До синього моря хмарина пливе», добірка творів у «Антології української морської поезії» (Одеса : Маяк, 2004). І цього разу поетичній мариністиці присвячено окремий розділ «Всі дороги ведуть до моря», дійовими особами якого стали моряки, водолази, рибалки, персоніфіковані маяки, портальні крани, чайки-лоцмани, що з радісними криками ведуть кораблі до рідного причалу. Така увага автора до дефіцитної морської тематики є цілком виправданою, адже бентежні юні душі особливо чутливі до вічного поклику моря, як противаги нудному перебуванню за частоколом сірих, одноманітних буднів:
«Як жаль, що над морем вже стільки років
Без мене моргають вогні маяків.
Як жаль, що до моря усі ці роки
Без мене несли свої води річки…».
І в мариністичній, і в пейзажній ліриці, і в сюжетних віршах з прикметами нового часу Анатолій Качан постає як поет з оригінальною творчою манерою, в якій яскраво виражені національна традиція, глибоке відчуття слова та ментальних скарбів органічно поєднані з новизною виражально-зображувальних художніх засобів. Його поезія несе юним читачам радість відкриття живого, вічно пульсуючого світу, заохочує до співтворчості, звучить як альтернатива буденному, механічному та віртуальному сприйняттю світу, які призводять до втрати зв’язку з живою природою та реальним життям.
У багатьох творах автор підноситься до широких художніх узагальнень, багатозначності та афористичності: «Бо рік без щедрої зими — Як віз без колеса одного», «Співають села пісню на три голоси, Четвертий голос — В небі журавлі», «Той, хто зимуватиме за морем, Ще позаздрить нам на чужині» і т. ін… Завдяки таким особливостям поетичне слово А. Качана не має чітких вікових меж і однаково цікаве як для дітей, так і для дорослих. А це є ознакою справжньої поезії, яка не потребує скидок ні на специфіку жанру, ні на вік читачів.
Значне місце в збірці відведене також творам, які можна віднести до жанру сучасної етнопоезії: модернізовані вірші-безконечники («Через річку їхав грек», «Ліниві вареники»), творчо переосмислені на новий лад жниварська пісня («Дивувалися ліси»), замовляння («Проростай, зерно»), загадки, заклички:
«Виглянь, равлику, до мене
Із хатинки-кам’яниці,
Вистав дві свої антени, —
Будем мультики дивитись».
За цими експериментами вгадується прагнення автора залучити юне покоління до засвоєння ментальних скарбів, які, хочеться вірити, не втратили своєї вартості і в комп’ютеризовану добу. Цій же меті підпорядковані різноманітні мовні ігри зі словами-двійниками, словами-перевертнями, фразеологізмами, прикметами та прислів’ями:
«На новорічний маскарад
Прийшла ялинка із Карпат.
Ялинку цю у сніговій
Привіз до Києва водій.
А водія з гірських країв
Язик до Києва довів.
Додам для повної картини:
Язик і карта України».
Вінцем усіх цих творчих пошуків є вірш, яким відкривається розділ мовно-ігрової поезії:
«Мені над морем у Алушті
Приснилась дивна дивина,
Що діти, знайдені в к а п у с т і , —
Це рідні діти К а ч а н а .
А ще скажу вам по секрету
(Секрети мають і поети),
Що є у мене юні друзі,
Яких знайшли у кукурудзі.
І є ще родичі далекі,
Яких колись приніс лелека.
Але, мабуть, мені не варто
Все переводити на жарти,
Бо це не жарти з читачами,
Ми справді родичі із вами:
Якщо, можливо, не по крові,
То по співучій нашій мові».
«Родичі по мові» — це нова поетична формула, виведена автором для сучасного юного українця, перед яким то на вулиці, то в школі, а то і вдома щоразу постає дилема: бути спадкоємцем, носієм і творцем національних надбань чи іноземцем у своїй власній країні? Щоправда, трохи дивним іноземцем — з прізвищем, що закінчується на «-енко» чи «-єнко» (національність — українець, а рідна мова — російська, англійська…).
Відрадно бачити, що експериментальна етнопоезія А. Качана вже здобула визнання, як це видно із ґрунтовних публікацій у журналі «Урок української», газеті «Початкова освіта», хрестоматії української дитячої літератури для студентів вищих навчальних закладів «Рідне Слово» ( К. : Арій, 2007). Окрім того, новаторська творчість письменника відзначена літературною премією ім. Бориса Нечерди — «за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській дитячій поезії», нагородою Міжнародного Академічного Рейтингу «Золота Фортуна» та мистецькою премією «Київ» імені Євгена Плужника (2009).
Збірка видана за програмою «Українська книга» і надійшла в дитячі та педагогічні бібліотеки системи Міносвіти та Мінкультури України. Під час численних презентацій у школах, бібліотеках, студентських аудиторіях вона отримала високу оцінку дітей, педагогів, літературознавців. «Анатолій Качан пропонує своїм юним читачам звільнитися від «чарів ворожбита» (телевізора) — і вирушити у світ, що за вікном. Розкішна альтернатива! Адже природа постає перед широко розкритими очима мовби умитою, очищеною від буденності. Ви потрапляєте в стихію краси, яскравого образного мислення… А смілива метафора, несподіваний епітет, оригінальне порівняння завжди дають можливість відкрити у відомому невідоме, щоб завмерти від подиву і зачарування!» — так відгукнувся на нове видання доктор філологічних наук, професор Володимир Панченко. Хочеться сподіватися, що з такою оцінкою погодяться і читачі.

Микола Лабінський 4, 2008 р.

***

«Перегорнувши сторінки нової збірки ліричних та ігрових поезій Анатолія Качана «Хвиля хвилю доганяє», неважко уявити, з якою жадобою сотні, тисячі юних читачів щораз чекають на такі зустрічі з письменником. Бо це веселі і мудрі, дотепні і вигадливі вірші, які не лише запам'ятаються юному читачеві, а й спонукають його до невимушеної співтворчості з автором.
Найдивовижніша палітра словограю-звукограю постає у різноманітті жанроформ дитячого вірша в розділі ігрової поезії «Язик до Києва доведе». Тут особливо яскраво і щедро представлені безконечні забавлянки, нісенітниці, скоромовки, дражнилки, мирилки, страшилки, візуальний вірш, вірш-ребус, вірш-криптограма. А ще - вигадливі мовні ігри зі словами-двійниками, словами-перевертнями, фразеологізмами, народними прислів’ями, приказками, прикметами…
Одних лише загадок подибуємо з дюжину різновидів. Ось, наприклад, вірш «Зимові яблука» з підзаголовком «загадка-недомовка». В останній строфі юному читачеві, певне, зовсім не важко поставити замість крапок слово с н і г у р і , бо воно римується з фіналом другого рядка:
«Взяв олівець я із пенала
І записав в календарі:
Сьогодні вперше прилітали
До нас у гості . . . . . . . ».
А ось своєрідна загадка-забавлянка, де незрозуміле слово легко прочитується у зворотному напрямку — і маємо вірш-діалог із запитанням і відповіддю:
«— Любі діти, хто із вас
Знає, що таке и к н а с ?
 — Це у нашої Оксанки
Пере-кину-лися с а н к и».
В Анатолія Качана знаходимо цілий цикл під назвою «ДивовиД», побудований на основі гри зі словами-перевертнями, де окремі рядки набувають паліндромного вираження:
«В саду біля хати зітхає Полкан:
Подався купатись На море РомаН.
Немає й Олесі: як літо прийшло,
Зманило з Одеси Олесю селО»;
а опудалу:
«…не треба слави,
Не треба н а г о р о д ,
— Лише б не заростала
Д о р о г а н а г о р о Д ».
Автор послуговується численними графічними засобами, щоб виділити певні фрагменти тексту, окремі рядки, окремі склади, спрямувати увагу читача на те чи те слово. Таким чином у слові м а г — н і т можна відчути магічну силу, яка дозволяє знайти голку в сіні в однойменному вірші.
У такий же спосіб можна спостерігати, як стрибають-скачуть по воді камінці:
«Ка-мін-ці-мо-ї-стри-ба-ють,
Ска-чуть-по-во-ді,
З кри-ком-їх-на-здо-га-ня-ють
Чай-ки-мо-ло-ді».
І навіть змалювати картину після відлиги в заключних рядках однойменного вірша:
Вранці бурульки бачили ми —
 Д з с з
 о а л и
 в м ь м
 г е о и
 і р з .
 з и .
 л .
 і
У формі гри автор говорить про серйозні та кумедні речі. Це гра зі словами-двійниками, як, наприклад, у вірші про в і з, який «із лісу дрова в і з . / А на греблі через с т а в / Заскрипів наш віз і  с т а в », чи у вірші про хуртовини: «Хуртовини співають п і с н і , Та  п і с н і  їх  нудні  і  п і с н і » .
Дивовижні пригоди на юного читача чекають у «Буквограї», де літери видозмінюють семантику слова, «загублена» «Г» стає важливою композиційною знахідкою вірша:
«Я знайшов у лісі Г Р И Б ,
А приніс додому ... Р И Б .
Мабуть, десь поміж кущів
Букву «Г» я загубив».
У дотепній поетичній формі автор семантизує слово, вводить у відповідний фразеологічний контекст:
«Журавель щипав щавель,
Що у лузі виріс,
І тепер цей журавель
Має кислий вираз»,
переосмислює, переінакшує слово. Так, акваланг на вустах у жаби стає «ква-ква-лангом»:
«А ти, жабко головаста,
Натягни на лапки ласти,
Ква-ква-ланг візьми з собою
І сховайся під водою",
а звичайний (незвичайний!) портфель перетворюється на порт Фель:
«Паперовий кораблик щодня
Відпливає в країну Знання.
А надвечір оцей корабель
Повертається в рідний порт Фель».
Цікавими і повчальними для юних читачів будуть і вірші, що відбивають певні правописні моменти, наприклад, на вживання літер «г» і «ґ»: ось автор розповідає, як у зоопарку: «Ведмежата гризли грати, / Бо хотіли з нами грати», чи в іншому вірші: «Кіт вночі ходив на гульки / І набив на лобі гульки».
Та при всій повчальності таких мовно-ігрових експериментів, «педагогічній за ангажованості» їх автора хочеться повторити вслід за Миколою Вінграновським: «Анатолій Качан — це не той віршувальник, що пише-мордує слова, мучить себе і їх щодня і щоночі, а той, хто є надзвичайною рідкістю серед нас, той, хто з нічого творить те, що ми називаємо окрасою свого життя — поезією».

Анатолій Мойсієнко, 2008 р.

***

Анатолію Качану,  автору віршів-безконечників

Віками житиме Качан
І не умре ніколи,
Допоки хлопчик і дівча
Ходитимуть до школи!

А як ті дітки підростуть,
То власних діток заведуть.
І знову житиме Качан
І не умре ніколи,
Допоки хлопчик і дівча
Ходитимуть до школи!

А як ті дітки підростуть,
То власних діток заведуть.
І знову житиме Качан
І не умре ніколи,
Допоки хлопчик і дівча
Ходитимуть до школи!

А як ті дітки підростуть…

І т.д., аж до безсмертя.

Василь Шукайло 5, 2011 р.

***

«Природу дружби слід шукати в морально-психологічній сфері. Іноді з першого погляду відчуваєш до людини симпатію, проймаєшся до неї довірою, ніби перебуваєш з нею на одній хвилі. А дізнавшись про неї більше, відчуваєш особливу, духовну близькість. Спорідненість ідеології, спільні філософське розуміння реальності роблять людей однодумцями та одновірцями. А це надзвичайно зближує, можна сказати, споріднює людей.
У мене було чимало справжніх друзів, з якими можна було посперечатися, з’ясовуючи істину, на яких можна було розсердитися, але з якими неможливо порвати дружні стосунки, бо без них на світі стало б дуже незатишно, а життя віддавало б сірістю і прісністю. До таких я відніс би Дмитра Кременя, Анатолія Качана та Петра Харченка.
З Анатолієм Качаном нас єднає те, що дитинство і юність обох пройшла в селі, в живильному середовищі селянських поглядів і моралі, в атмосфері хліборобської працьовитості, простоти і щирості. А ще те, що це була степова Миколаївщина. Як з’ясувалося, моя дружина Валентина й Анатолій навіть навчалися в одній школі — Засільській — тільки в різних класах.
Місцевість, навколишня природа, як помічено вченими, безпосередньо впливає на формування людини. Скажімо, вдача закарпатців, що живуть у гористій місцевості, відрізняється від характеру степовиків. Перші, зусібіч оточені скелями й лісами, де в трьох соснах можна заблукати, стримані, обережні, як кажуть, самі собі на умі. Степовики, що звикли до безмежних просторів, коли до самого горизонту все, як на долоні, відкриті, обвітрені, сонцем обласкані, як правило, відверті, щирі та нелукаві.
Можливо, на цьому ґрунті земляцтва ми й зблизилися. Отримавши направлення в Київ та ближче зійшовшись із Качаном, відчув у ньому споріднену душу. А ще поєднувала нас нелюбов, м’яко кажучи, до чиновницької роботи і необхідність, попри це, мовчки тягнути цю лямку — йому в секторі преси ЦК комсомолу і Міністерстві інформації, мені — в такому ж секторі ЦК компартії. Тож, зустрічаючись, нам було про що поговорити і відвести душу.
Доки я мешкав у гуртожитку, то часто заходив на квартиру Анатолія і Тетяни Качанів відвести душу. Коли отримав квартиру і перевіз дружину з дітьми з Миколаєва, приятелювали родинами. Іноді робили вилазки в мальовничі місця столиці: у Гідропарк, на схили Дніпра, на Труханів острів навіть узимку — на перший сніг та перший лід. До нас з Анатолієм іноді приєднувався його сусід, поет Володимир Чуйко, який працював свого часу у Кривоозерському районі. Утрьох було про що поговорити — пригадати милі серцю широкі степи, обмінятися новинами, подискутувати на роздоллі про політику, пограти у шахи чи карти навиліт. Та, оскільки всі троє були творчими натурами, то найбільше розмови точилися про літературу, книжкові новини, Анатолій і Володимир читали свої свіжі вірші. Я ж був єдиним, але уважним слухачем.
Коли я очолив «Вечірній Київ», центром тяжіння для нас стала редакція. Обидва прийняли моє запрошення до газетної співпраці. Чуйко приносив свої поезії, Качан погодився вести в газеті сторінку дитячої творчості «Кораблик». Головна ідея, запропонована Анатолієм, — творчий саморозвиток дітей, тобто привчати їх до творчості, прищеплювати самостійне мислення. Це цілком відповідало редакційному курсу на диференційований підхід при формування тематики та нашому бажанню добитися, щоб «Вечірка» стала домашньою, сімейною газетою. Тому добірка містила головоломки, вікторини, літературні завдання тощо. «Кораблик» прижився на газетних шпальтах, його вечорами читали в родинах для дітей, вчителі використовували на уроках у молодших класах. Зрештою, попит на такі матеріали настільки зріс, що газета стала для них затісною. Тож Качанова газетна рубрика переросла в самостійне видання «Я —Сам/Сама», розраховане на цю категорію молодших школярів.
Анатолій, який у роки студентства починав з юнацької лірики, у Києві все більше став писати для дітей і зажив слави відомого дитячого письменника. Він надзвичайно серйозно працює над словом – відшукує несподівані рими, влучні порівняння, точні метафори, відточує кожне слово. Його вірші для дітей прості і зрозумілі. Він не любить сюсюкати на дитячий лад, розмовляє з дітьми по-дорослому, як з рівними, нерідко з дотепним жартом. Тому його виступи перед школярами молодших класів проходять з незмінним успіхом. Малята завжди радо, як рідного, зустрічають поета, бо, як він сам жартував, «всі діти, знайдені в капусті, то рідні діти Качана».
Ми неодноразово, відвідуючи миколаївські краї, обов’язково заїздили у Засілля до його рідного обійстя. Батьки, Леонтій Варфоломійович та Клавдія Василівна, мешкали у звичайній сільській хатині, критій шифером, з акуратно підсиненими стінами, з трьох сторін оточеній плодовими деревами — абрикосами, горіхом, шовковицею та вишнями. Навіть палісадник та затиння з боку вулиці були обсаджені вишняком. Нас завжди радо зустрічали, частували, розпитували про столичне життя. Мати, невисока, круглолиця жінка з добрими очима, радісно поралася у літній кухні, готуючи на стіл. Ми з батьком, радгоспним токарем, – високим, жилавим, з великими зашкарублими, цупкими, мов обценьки, долонями – за саморобним столиком у тіні впереміш то забивали «козла» в доміно, то грали в шахи або в підкидного дурня, то просто вели невимушені розмови.
Леонтій Варфоломійович був першокласним фахівцем-верстатником, міг виточити звичайну гайку, а міг відшліфувати колінвал тракторного двигуна. Він знав собі ціну, пишався належністю до робітничого класу, проте зберіг селянську поміркованість і обережність. Звиклий до зосередженої праці, він не був надто говірким, але за чаркою іноді розв’язував язик і згадував часи своєї молодості, роботу у майстернях Гур’ївської машино-тракторної станції та участь у масовках при зйомках популярного фільму тих часів «Трактористи». Тоді, 1939 року, й познайомився з молодим, але вже досить відомим радянським кіноактором Миколою Крючковим. Коли через негоду припинялися зйомки, артисти коротали час, хто як міг. Крючков, великий любитель більярду, набирав пива й цукерок і відпрошував у керівництва МТС токаря Леонтія, щоб годинами ганяти більярдні кулі. Молодий робітник мав чудовий окомір, точний удар і легко вигравав. Потяг до реваншу якраз і вабив Крючкова до Качана. А токареві така розвага обходилася дорого: він мав виконувати норму, кожну виточену деталь записував у зошит, за них йому нараховували платню. Тож після більярдних розваг з артистом доводилося біля верстата надолужувати понадурочно. Але ж приємно виграти не в будь-кого, а в знаменитого кіноактора — людини ніби з іншого світу.
Качанових батьків цікаво було слухати. Їх пам'ять утримувала драматичні події минулого, в тому числі й страшні голодоморні роки. Батько — розважлива і мудра людина; його міркування іноді були незвичними для атмосфери тодішніх радянсько-газетних декларацій, але тим і цікаві. На відміну від нього, мати балакучіша, її пісенна мова збагачена фольклорною образністю, народними приказками, каламбурами — тож слухати її одна приємність.
До Засілля сім’я Качанів мешкала в родинному селі Новопетрівському — це в протилежному, північному напрямку від Миколаєва. Мальовниче село розкинулося на пологому лівому березі Південного Бугу. Прибережне плесо його мілководне, вкрите буйною рослинністю, переважно рогозом, кугою та очеретами. До річки жебонить потічок від давнього потужного джерела, яке місцеві називали «фонталом». Вода тут холодна до ломоти в зубах, напрочуд м’яка та смачна – навіть з райцентру приїжджали люди машинами, щоб набрати цієї цілющої вологи.
Анатолій любив це село, часто навідувався до численних родичів і друзів. І мене зваблював яскравими розповідями про прибузькі краєвиди, безмежні плавні з численним птаством. Про багаті на рибу й раки водні плеса серед комишів, про великі весняні повені, які в селі називали просто і точно — «згін». І ми, приїжджаючи у степові краї, намагалися скористатися найменшою нагодою, щоб побувати в Новопетрівському, напитися, навіть коли не відчували спраги, з «фонталу», сісти за весла каюка й поплисти вузькими коридорами, проторованими рибалками, крізь очеретяні хащі. Вражений цими красотами, я навіть написав нарис про бузькі плавні, який увійшов до книжки «Скарби південного степу». Враження про ці ж неоцінимі для нас скарби південної природи Анатолій вилив у поетичних рядках:
«Прибузькі плавні – не Париж:
Дрімає човен над водою,
А заворожений комиш
Стоїть зеленою стіною.
Благословлялося на світ.
Ось дика курочка крилата
Чи то летить, чи то біжить
То по воді, то по лататтю.
Скидалась риба вдалині,
Латаття квіти розпускало.
І все ж, здавалося мені,
Чогось іще не вистачало.
Та раптом десь у комиші
Очеретянка заспівала, -
І легше стало на душі,
І поплавці затанцювали.
І тут я заново відкрив
Давно забуту мудрість літа,
Що без пташиних голосів
Немає радості на світі».
Анатолій закінчив філологічний факультет Одеського університету. Море, кораблі, невідомі острови, пірати, пригоди мореплавців — хто з дітей не захоплювався цією романтикою! Степова та морська тематика стала повідною в поетичній творчості Качана. Про це свідчать і назви багатьох його книжок: «Берегові вогні», «Колос наливається», «Живу я біля моря», «До синього моря хмарина пливе», «Хвиля хвилю доганяє». Степ і море дуже схожі. Там і там — безкрайній обшир, далеко видно. Море котить сині водяні хвилі, степ, оброблений хліборобами, — жовті пшеничні. Негода на водній гладіні знімає міріади бризок, у степу ж вітер підмітає пісок, підбирає сухий курай, підносить до неба завісу з пилу. Зрештою, на пологих берегах степовий безмір плавно переходить у морську безкінечність. Така лінія кордону між землею і водою збуджувала нашу думку, викликала високі філософські мислі.
Тим не менше, нам доводиться жити в кам’яних джунглях, серед розм’ягченого сонцем асфальту, грохоту транспорту та чадних вихлопів. Щоправда, нестачу живої природи у великому місті дещо компенсує концентрація інтелекту та живої думки. Звичайно, кожен з нас по-своєму сприймає навколишні реалії, політичні дискусії, передвиборні напруги, проте в головному — національних ідеалах, утвердженні незалежної, суверенної української держави, відстоюванні справедливості — ми завжди однодумці.
Звісно ж, Качан схвалював політичну лінію і критичний пафос газети «Вечірній Київ», а, отже, — і позицію її редактора. Він підтримав моє рішення балотуватися до Верховної Ради СРСР, а потім — до українського парламенту. Понад те, він брав активну участь у тих непростих змаганнях, був моєю довіреною особою, працював над змістом плакатів та листівок. За характером Анатолій, як і батько його, був небагатослівний, зате його поради завжди були слушними, а стислі фрази — продуманими і чіткими, насиченими глибокою думкою.
У кожного з нас чимало друзів і приятелів, але таких тісних стосунків, такого розуміння один одного з півслова не багато можна назвати. У суперечках ми часом мало не брали один одного за барки, однак то були суперечки з дрібниць, а не з кардинальних питань. Особливо ніхто не хотів поступатися за шахівницею. Ми обидва грали на любительському рівні, не знали шахової теорії, не аналізували гросмейстерських партій, зате болісно переживали власну поразку. Я ладен був безкінечно довго пересувати фігури, Анатолій же, вигравши, пропонував на цьому завершити змагання. Я ж вимагав реваншу і часто добивався його згоди на чергову партію. І знову починалися суперечки: домовлялися не повертати ходів, проте переходжували. Якось, коли в перерві між застіллям, забувши про жінок, знову зчепилися в галасливій суперечці, її розрядила моя дружина, рішуче перекинувши шахівницю.
Серйозних суперечок майже не бувало, хоч оцінки чи то поезії,чи то статті могли не збігатися. Якщо це стосувалося наших творів, то кожен, якщо були зауваження, висловлював їх відверто, не замовчуючи, але коректно і зичливо.Ї
Анатолій, і зростом, і рисами обличчя, і повільністю думати весь у батька. А надто — в буденній хазяйновитості. Він може своїми руками легко скласти куплені меблі, провести електропроводку, підключити світильник, вставити віконну шибку чи скло у двері. Я до цього не здатен. Тому, якщо виникала потреба в таких роботах на дачі, я витягував Качана. Він ніколи не відмовляв, тим більше, що ця місцина неподалік Довженківської зачарованої Десни, неповторна мальовничість якої його постійно вабила. А я ж завжди вдячний і Довженкові, і другові за його безвідмовну допомогу.
Мій козир був у тому, що я чутливіший до науково-технічного прогресу: приміром, першим придбав персональний комп’ютер з принтером та сканером і досить швидко освоїв цю техніку. Качан же продовжував писати ручкою та клацати на друкарській машинці. Він розумів, що нові технології набагато прогресивніші, ніж дідівські методи, проте чомусь побоювався комп’ютера. А побачивши його великі переваги, став звертатися до мене або до свого сусіда прозаїка Павла Щегельського, з проханням щось відсканувати або роздрукувати. Нарешті це Анатолію набридло і він таки освоїв комп’ютер.
Тепер ми обидва сповна використовуємо новітні технічні засоби: спілкуємося по телефону чи за допомогою мобільників, добуваємо інформацію в Інтернеті, листуємося за допомогою електронної пошти. Проте це не може замінити особистих зустрічей: можливості зазирнути один одному в очі, потиснути руку, почути живий голос друга, зіграти в шахи, піднести чарку.
Це те, чим ми обидва дорожимо».

Віталій Карпенко 6, 2011 р.

***

«Пам’ятаю одну фразу, яку часто цитували за радянських часів: «Для дітей треба писати так, як і для дорослих, але краще». Краще, як мені здається, ще ніхто написати не спромігся, хоч таке надзавдання ставили перед собою не лише письменники, що працювали виключно для дітей. Ощасливити малюків інколи намагалися і такі великі поети, як Тичина і Рильський, Мандельштам і Пастернак і багато інших майстрів слова, але нічого «кращого» не створили. Їхні твори для дітей значно нижчого художнього рівня, ніж твори для дорослих. З визначних поетів уже нашого часу лише Микола Вінграновський писав для дітей на тому ж рівні, що й для дорослих. Як бачимо, талановито писати для дітей не кожному вдається. Для цього замало народитись навіть великим поетом. Поетів у нас, хоч греблю гати. А хороших і різних майстрів дитячої поезії можна перерахувати на пальцях. Та й згадують їх хіба що на З’їздах.
Анатолій Качан один з небагатьох, якого помітили. Він лауреат премій імені Лесі Українки та Є. Плужника. А ще йому пощастило на дружбу з М. Вінграновським, який одним із перших оцінив його творчість і вірші якого були для Качана взірцем високої майстерності і вибагливого ставлення до слова. В моїй пам’яті закарбувалася розмова з Миколою Степановичем. Він говорив: «Безперечно, Толя інколи намагається мене наслідувати, але розуміє, що йти за мною, це йти в нікуди… У нього є своє. Своя Миколаївщина, свої степи з кавунами й динями, своя Одеса і море… І він про це пише. Та ще й як пише! Думаю, що діти небайдужі до його віршів…».
В останньому я переконався на одному з виступів перед школярами. Нас було кілька письменників, що пишуть для дорослих і А. Качан. Ми по черзі виходили на трибуну, сіяли добре і вічне. Нас, звичайно ж, слухали, правда, зиркаючи у вікна, за якими квітли акації і щебетали птахи. Останнім уже перед втомленою аудиторією виступав А. Качан, розповідав про себе, про степи і море, читав свої поезії. Дітей було не впізнати. Вони стали розкутими, безпосередніми, сміялися і вдячно плескали в долоні. Я дивився на все це дійство і подумки звертався до А. Качана, що подарував дітям таке свято: «Толю, те, що зараз відбувається, переважує всі твої премії і визнання критиків…». А сьогодні додам: «Це, друже, найцінніший подарунок за все, що ти зробив. Нічого кращого дорослі тобі не подарують, навіть на твій ювілей, з яким я тебе сердечно вітаю. З роси і води! Многія тобі літа!»

Леонід Талалай, 2012 р.

***

Ще здалеку бачу, як під його вусами народжується тепла усмішка. Він завжди радий зустрічі зі старими друзями. А крім того, нам потрібно порадитися з деяких питань, адже ми з ним не просто друзі, а й одновірці. Віра наша — дитяча література. Анатолій Леонтійович зручно вмощується на лавці і викидає далеко наперед свої довгі ноги. На таких ногах люблять гойдатися діти (особливо ті, що знайдені в капусті) і разом з несподіваним «родичем» Качаном розігрувати в ролях веселі бувальщини чи інсценівки: «— Хочеш послухати казочку про горобця? — Хочу. — Тоді слухай уважно: Жив собі горобець, — От і казочці кінець… А тепер послухай казочку про порося: Жило собі порося, — От і казочка уся… — А куди ж середина казок пропала? — Пішла до лісу і заблукала».
А дітям, яких приніс лелека, він пропонує розібрати на складові цікаве слово:
«— Молочаю, молочаю,
Позич мені трохи чаю.
— Не позичу, не продам,
Заспівай — за так віддам.
Затанцюєш гопака —
Дам тобі ще й молока».
Або радить надто тонкосльозим:
«Заплач — дам калач,
Зареви — дам трави,
А розпустиш нюні —
Підеш до бабуні».
Ну хіба після цього зарюмсаєш?..
Сьогодні творчість Анатолія Качана відома чи не кожному українському школяреві. Власне, він собі вже не належить — діти давно приватизували його. Ім’я письменника можна зустріти на сторінках шкільних підручників і посібників, хрестоматій і антологій української дитячої літератури, добре знайомі з його творчістю користувачі інтернету та радіослухачі. Він є автором багатьох поетичних збірок, зокрема «До синього моря хмарина пливе», «Чари ворожбита», «Хвиля хвилю доганяє», відзначених преміями імені Лесі Українки, «Звук павутинки» ім. Віктора Близнеця, «Київ» ім. Євгена Плужника, ім. Бориса Нечерди, яка була надана за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській дитячій літературі.
Анатолій Качан належить до тих рідкісних дитячих письменників, для яких юний читач — це не просто цікавий співрозмовник чи вдячний слухач, який «мотає на вус» мудрі поради автора. Переважна більшість його поезій — це насамперед запрошення до невимушеної співтворчості, до здивування перед красою, якої раніше ми чомусь не помічали:
«До сходу сонця, на світанні,
Біля старого маяка
Біліє парус на Лимані —
Трикутний лист від моряка»…
Саме в ліриці, яка здатна сколихнути душу, настроїти її струни на гармонійний лад, на співпереживання, найповніше виявився «живий, дихаючий», за визначенням М. Вінграновського, талант письменника. Недарма ще зі студентських часів початкуючий поет засвоїв постулат Л. Толстого: якщо учень у школі не навчиться нічого творити, то і в дорослому житті він буде тільки наслідувати, копіювати інших. З роками, вже маючи практичний досвід, він переконався, що розвинене в дитині творче начало є найнадійнішою противагою маніпуляціям ще несформованою свідомістю, буденному і механічному, а в наші часи — ще й віртуальному сприйняттю світу. Творче захоплення запалює іскру в очах дитини, при світлі якої легше шукати свою стежку, а потім і дорогу в житті. Це гарантія того, що вона ніколи не змириться з перебуванням за частоколом сірих, одноманітних буднів, не потрапить у залежність від телевізійно-комп’ютерних та інших спокус, які перетворюють допитливих, полум’яних підлітків на сторонніх спостерігачів подій:
«Звільніть мене хто-небуть, діти,
Від чарів мага-ворожбита,
Бо зав’язав мені весь світ
Цей хитрий телеворожбит.
Сім раз підряд скажіть собі й мені:
Не тільки світу, що в телевікні!».
Здається, в дитячій поезії не існує жанру, якого б не освоїв А. Качан. Поряд із глибоко ліричними віршами («Теплий край», «Рідні береги», «Хвилювалось море», «Білі ночі в Одесі», «Таємниця старого маяка», «Приморська осінь», «Степова дорога», «Річка сховалась»…) сусідять експериментальні твори, які можна віднести до жанру ігрової поезії та етнопоезії: понад два десятки жартівливих віршів-безконечників, співомовки, страшилки, мирилки, дражнилки, звукограї, буквограї, різноманітні мовні ігри зі словами-двійниками, словами-перевертнями, з прислів’ями, прикметами, фразеологізмами… Чимало з цього надбання є справжніми шедеврами, що вже давно перейшли до розряду тих, які прийнято називати фольклорними.
Окремої розмови заслуговує мариністика Анатолія Качана. Водна стихія — чи не єдина, якій він не має змоги опиратися. Кілька років тому ми пішли в одеський дельфінарій, що розташований біля моря в районі Ланжерона. І поки донька Качана дивилася виставу з дельфінами, її батько часу даремно не гаяв. Залишивши мене сторожувати одяг, без роздумів кинувся у чорноморську хвилю, що того дня люто билася в бетонований причал. Інший би жорстоко поплатився за свою безоглядність, а з Качана — мов вода з гусака, адже з морем він давно на «ти». Тож і не дивно, що А. Качан написав про море більше, ніж усе сучасне покоління українських дитячих поетів, взятих разом. Причому море в нього — то не лише золотий пляж для розморених щедрим сонцем відпочивальників, а передусім стихія, де «Не видно ні чайки, ані корабля , / Бо море сьогодні — мов чорна рілля...». Це робота: «У порту, коли світає, / Кран зарядку починає...». Це передчуття далекої мандрівки: «Бо вже люльку розлуки / Запалив теплохід...». Це, зрештою, радість повернення з довготривалого плавання, коли при наближенні до мигаючого маяка — «першого вогника України» — починає дужче битися «залізне серце теплохода»… Зважаючи на те, що маяк є улюбленим образом А. Качана («На березі цьому багато вже літ / Маяк-чорноморець в дозорі стоїть»), його поезію теж можна назвати маяком на березі Дитинства.
Гортаючи сторінки поетичних збірок автора, читач має нагоду пересвідчитися в тому, що А. Качан блискуче проявляє себе не тільки як мариніст. Для нього море — то лише одне крило творчості. Іншим крилом є степ. Для поета, народженого в Причорномор'ї, степ така ж вільна, неозора, жива стихія, як і море. Море і степ він бачить як дві нероздільні сутності:
«Десь отам на виднокрузі,
Коли дмуть вітри південні,
Зустрічаються, мов друзі,
Хвилі сині і зелені...».
Крім помітного впливу цих двох стихій, «свіжість письма» поета можна пояснити ще й тим, що він і в зрілому віці зберіг у собі здатність дивитися на світ крізь магічний кристал дитинства. І все ж, не дивлячись на невимушеність і природність звучання, на несподівані й непередбачувані сюжетні повороти, я порівняв би його роботу над словом з роботою майстра по металу. До речі, батько письменника був токарем найвищої кваліфікації, досконало освоїв і шліфувальний верстат. То чи не звідси в його сина така вимоглива любов до точних, до блиску відточених та відшліфованих художніх деталей, образів?.. Але це тільки версія. Так це чи ні, мабуть, не знає і сам письменник.
Анатолій Качан уже давно живе в столиці, і невіддільний від київських круч і каштанів, але південне сонце і досі непогамовно нуртує в ньому. І не дивно, адже народився він на Миколаївщині, в степовій Гур’ївці, відомій кіноглядачам старшого віку за фільмом І. Пир’єва «Трактористи». А столицею дитинства для нього стало сусіднє село Новопетрівське, що розкинулося на березі Південного Бугу. Там, за його словами, він пізнав красу природи й народного слова, пережив перші яскраві враження, що назавжди залишилися в пам’яті. По закінченні середньої школи працював монтером радіовузла, брав участь у передачах місцевого радіомовлення. На той час припадають його перші журналістські та літературні спроби. Друкуватися почав у студентські роки, під час навчання на філологічному факультеті Одеського державного університету. Після захисту дипломної роботи про українську новелістику 20-х років ХХ ст.(керівник — професор В. В. Фащенко) вчителював у легендарному містечку Вилкове, яке ще називають українською Венецією в дельті Дунаю, був військовослужбовцем у Криму, кореспондентом одеської обласної газети «Комсомольська іскра», редактором книжкового видавництва «Маяк». Звідси його запросили на роботу до сектора преси ЦК комсомолу України. А далі — праця в дитячих журналах, у Міністерстві інформації України, в Комітеті з Національної премії імені Тараса Шевченка. Він заслужений працівник культури України, за роботу з розвитку творчих здібностей юних талантів має звання відмінника освіти України, медаль ім. А. С. Макаренка та ряд інших відзнак. І вже багато років очолює творче об’єднання дитячих письменників Київської організації НСПУ, на рахунку якого — цікаві творчі зустрічі, «круглі столи» з проблемних питань української дитячої літератури, захисту авторських прав письменників. Підготовлений до друку і цього року має вийти репертуарний збірник для школярів «Язик до Києва доведе», який у майбутньому міг би стати щорічником. Отже, незважаючи на труднощі з книговиданням, на зміну поколінь у дитячій літературі, вона існує і все упевненіше заявляє про себе. І не лише в столиці, а й по всій Україні.
Пам’ятаю 2007 рік. Тоді дитячий письменник в українській літературі вважався постаттю другорядною. Його голосу не було чути при вирішенні навіть незначних спілчанських питань, а при згадці про літературу для юних «дорослі» колеги насмішкувато пирхали: «Дитяча література? Та це ж суцільне «сонце-віконце!», забуваючи при цьому, що самі часто-густо піднімалися не вище «крові-любові». Дійшло до того, що керівництво НСПУ ліквідувало комісію з питань дитячої літератури, а Шевченківський комітет викреслив зі свого списку номінацію «Твори для дітей та юнацтва». І в тій ситуації А. Качан почав переконувати Костя Лавра, дитячого художника, і мене, автора щойно виданого роману «Джури козака Швайки», що ми утрьох просто зобов’язані подавати документи на здобуття Шевченківської премії. «Ну й що з того, що нам її не дадуть? Зате ми всім заявимо, що дитяча література існує і має право претендувати на найвищі відзнаки!» Це було неабияке зухвальство: вже чверть віку, як у списку претендентів на високу відзнаку прізвища дитячих письменників були відсутні. Нам відмовляли під майже сміховинними приводами: «У них же є своя премія імені Лесі Українки! Навіщо їм ще й Шевченківська?» І хоча ми заперечували, що в такому випадку без Шевченківської премії можуть обійтися, скажімо, поети, бо у них є премія імені Тичини, чи критики, бо їм достатньо премії імені Білецького — нас ніхто не чув. І от А. Качан вирішив зламати цю традицію. А заодно підбив нас ще й на спільний вечір. Бо не без підстав вважав, що на творчий звіт одного навіть відомого дитячого літератора чи художника навряд чи прийде публіка, — а от на спільний вечір трьох претендентів, що виступають згуртованою командою однодумців — то інша справа. І він мав рацію. Чи не вперше за останні два десятиліття дитячі автори зібрали повну авдиторію «дорослих» письменників і критиків, членів Шевченківського комітету на чолі з Іваном Драчем. Та й ми постаралися. Бо говорили не стільки про себе, стільки про визначальну роль дитячого письменника у вихованні майбутніх громадян незалежної держави. Нам аплодували. Нас гаряче підтримали журналісти, які скрізь розписали, що «вперше за багато років у списках Шевченківського комітету з’явилися дитячі письменники та художники». І хоч це була перша ластівка, котра, як відомо, весни ще не приносить, але спільними зусиллями дитяча література почала потроху вибиратися з безвісті. Нині вона живе своїм повнокровним життям. Має свої видавництва, свої форуми та ярмарки, свої сайти в інтернеті, своїх критиків і свої нові імена. Вона може стати не лише одним із підрозділів НСПУ, а й самодостатньою організацією, спроможною самостійно пробитися на європейський рівень. Тож Анатолій Качан має бути вдоволений, що в цьому піднесенні є і його частка.
Цими днями Анатолієві Леонтійовичу вдруге виповнилося 35 років. Але вік йому — не завада. Як і раніше, з’являються відточені рядки його поезій, статті, інтерв’ю. Як і раніше, він частий гість у школах, ліцеях, студентських аудиторіях, учасник заходів на підтримку дитячої літератури. Нещодавно він побував на своїй Миколаївщині, де взяв найактивнішу участь у Другому турнірі шахопоезії, присвяченому пам’яті Миколи Вінграновського. Столичний гість відвідав і своє рідне село, якому присвячені такі рядки:
«На порозі села степового,
У зеленому храмі його
Помолюся Південному Богу
За столицю дитинства мого».
Бажаю тобі, друже, і в наступному, третьому 35-літті, не втрачати свій дар дивитися на світ крізь магічний кристал дитинства!

Володимир Рутківський, 2012 р.

***

«Усі знають, що Анатолій Качан пише хороші вірші. Так само вважала і я. До одного випадку. Коли моїй онучці було років три чи чотири, вона дуже завзято «читала» журнал «Соняшник». Тобто їй його читали, причому вірші, які малій сподобалися, доводилося перечитувати знов і знов. До улюблених потрапили і Качанові «Ліниві вареники». От тільки перечитувати їх довелося всього раз чи двічі — далі дитина вже сама декламувала як по писаному цей зовсім не короткий вірш. Декламувала так завзято, що я мимоволі теж його запам'ятала (і пам'ятаю досі). Коли «Соняшник» надрукував ще один вірш Анатолія Качана — «Через річку їхав грек», усе повторилося. Тоді я здивовано придивилася до віршів Качана — і зрозуміла, що вони не просто хороші. Вони чудові! Вони веселі! Вони грайливі, образні, дотепні, коротше — неперевершені! Бо тільки такі вірші лягають на душу дитині, стаючи часткою її духовного світу.
На книжку Анатолія Качана «Чари ворожбита» вирішила написати рецензію. Та й набралася клопоту: почавши виписувати вірші, які варто відзначити, я невдовзі помітила, що записую мало не всі назви підряд! Бо в одному несподівана тема, в іншому — такий образ, що гріх не процитувати, ще інший теж не можна не згадати, бо ж такий хороший... Ледве вдалося вкластися в більш-менш прийнятні газетні розміри.
До моїх най-най-найулюбленіших належить вірш Анатолія Леонтійовича «На лимані». Перечитую його — ніби звичайні, прості слова, а від них ураз мовби затоплює сонцем і незбагненним щемом. Для мене такий же сонячний ще один вірш — «Тиша морська», шедевр Лесі Українки. А «На лимані» — хіба ж гірший?!

Зірка Мензатюк, 2012 р.

***

"Нині чимало суперечок точиться навколо проблематики дитячої літератури. Хтось вважає, що варто зняти реалістичний психологізм у творах для підлітків, а хтось зауважує, що у творах для дітей вкрай бракує правдивості реалій. Втім, цей однобічний дискурс не дає точних актуальних орієнтирів сюжетності та тем дитячої літератури. Як на мене, ні те, ані інше не мало би бути першочерговим у цих навколо літературних розмовах. Справжність — ось та реальна основа, без чого неможливо уявити собі сучасний твір, написаний для дітей. Втім, ця основа була і є ключовою з незапам’ятних часів.
Справжньою та живою, позбавленою дисонансів фальші є творчість Анатолія Леонтійовича Качана. Зримою, відчутною на дотик та смак. Це рідкісні варіації слова, яких досягають одиничні Майстри. Загал, зазвичай, не цурається підміни. Тож, певною мірою, саме тому ми й маємо вже нині зміщений духовний орієнтир нації.
Відповідальність — ось те виразне тло, на якому проступає візерунок думок і почувань Майстра. Відповідальність за слово, як відповідальність за передачу словом великого досвіду поколінь та глибинних знань. Це найвищий рівень майстерності, яким віртуозно володіє Анатолій Леонтійович.
Я люблю перечитувати барвисті вірші Анатолія Качана. Люблю його книжку «Чари ворожбита». У ній світ, простелений на долонях добірної поезії, виграє живодайними барвами. Хочеться, щоби незамулені барви сонцеграю дитинства осявали дні й літа пана Анатолія.
З роси і води Вам, Анатолію Леонтійовичу! Зичу творчої наснаги на многая і благая літа!"

Марія Морозенко, 2012 р.

1. Газета Одеського держуніверситету «За наукові кадри», червень, 1965 р.
2. Радіопередача «Дивосвіт» на Першому національному, 4 лютого 2000 р. Ведуча — Майя Гончарова.
3. Ходанич Л. Магія ментальної лірики/ Л. Ходанич //  Дукля. – 2002. – №6. – С. 85–89.
4. Лабінський М. Всі дороги ведуть до моря / М. Лабінський // Українська Культура. – 2008. – № 12. – С. 18.
5. Шукайло В. Анатолію Качану, автору віршів-безконечників / В. Шукайло. – Перець. – 2011. – № 9.
6. Карпенко. В. Уроки пройдених доріг / В. Карпенко. – К. : Смолоскип, 2011. – 784+16 с.